Розділ «Тема 11. ЕСТЕТИЧНЕ ПІЗНАННЯ. КАТЕГОРІЇ ЕСТЕТИЧНОГО ВІДНОШЕННЯ»

Інший тип категоріальних зв'язків вибудовується у вигляді діалектичного ряду протилежностей: прекрасне — потворне, піднесене — низьке, трагічне — комічне. Цей тип зв'язків відображає можливості втрати естетичної визначеності явищ і перехід їх у свою протилежність: прекрасного — у потворне, піднесеного — у низьке, трагічного — у комічне. Класичне мистецтво подає численні приклади таких переходів. При цьому вони не мають одно-векторного спрямування. Яскравий приклад переходу комічного у трагічне втілений у романі В. Гюго "Собор Паризької богоматері" в образі Квазімодо. Комічна і навіть потворна його зовнішність, що спричиняє глум навколишніх, приховує глибину почуттів, волю та характер. Ціною власного життя він намагається врятувати кохану жінку, вступаючи у двобій із розлюченим натовпом, що жадає смерті Есмеральди.

Поряд з основними естетичними категоріями дослідники вирізняють "до поміжні", або "модифікації" основних категорій. Такими є: гармонія, грація, героїчне, катарсис, іронія, гротеск та ін. [22, с. 142]. Виокремлюють також у категоріальному значенні поняття красиве, чарівне, граціозне, елегантне [11, с. 125].

Отже, категорії естетичного відношення — це система понять, що закріплюють закономірне в досвіді емоційно-небайдужого, творчого ставлення людства до світу.

11.2. Категорія "прекрасне": генеза, сутність, діалектика реальності та ідеалу

Категорія "прекрасне" відображає закони гармонійної взаємодії якостей в об'єкті та здатність духовних структур суб'єкта до гармонійної взаємодії з ними. Прекрасне — найширша категорія естетики, що відображає доцільні у собі форми буття явищ світу, форми людського життя у властивій їм самоорганізації, згідно з ідеєю досконалості, та самоорганізацію свідомості на гармонійні зв'язки зі світом.

Потреба гармонізації існує в людині, адже створює психічно комфортний стан: відчуття злагоди зі світом. Згадаємо властиву міфології потребу творення злагоди з природним світом шляхом "введення" його у простір людського життя і надання якостей людської життєвості. У прекрасному гармонійність зв'язків "ініціюється" об'єктом: своїми якостями він налаштовує на взаємодії й гармонізує цей процес. Об'єкт залучає у співпереживання, налаштовуючи на милування, захоплення, натхнення. Об'єктивною підставою гармонійного ставлення є якості предмета, що гармонізують духовні структури суб'єкта, створюючи підстави незацікавленого сприймання (тобто поза практично спрямованою метою) і захопленого милування їх виразною життєвістю. Основою виявлення явищ як прекрасних є такі об'єктивні їх якості: міра, гармонія, пропорція, порядок, урівноваженість тощо. Естетична теорія визначає їх як онтологічні якості, що надають об'єктам виразної й доцільної в собі життєвості. При цьому вони постають організуючим началом доцільних виявлень життєвості не лише в природних об'єктах, а й формуючим началом людського духу. В світі суб'єкта досконала життєвість природних явищ об'єктивується як здатність переживати красу світу та формувати предметність за законами Ті життя. Творення прекрасного — самоцінна діяльність, характерна, передусім, для художнього формування.

Теорія прекрасного, становлення якої пов'язане з естетикою Давньої Греції, розвивається у взаємодії двох основних тенденцій. Перша зосереджена на пошуках ідеальних мірок прекрасного, покладених у самому предметному світі (Піфагор, Арістотель). Друга намагається вивести умоглядну ідею прекрасного, застосування якої до конкретних речей і явищ давало б змогу осягнути їх досконалість (Платон, Плотін). Взаємодія двох підходів у розумінні прекрасного, зрештою, відкрила сутність феномену прекрасного та категоріальний його зміст.

Прекрасне у його категоріальному значенні постає єдністю буттєвих характеристик явищ та здатності суб'єкта визначатися у своєму ставленні до них. Характерно, що І. Кант естетичне милування красою природи пов'язує з моральним почуттям, виокремлюючи його від практичної зорієнтованості інтересу. "Є підстава вважати, — пише філософ, — що у того, кого безпосередньо цікавить краса природи, наявні принаймні задатки морально доброго способу мислення" [12, с. 1161]. Зв'язок прекрасного з моральним у світі суб'єкта відображає єдність інтелектуального та чуттєвого відношення.

Наголосимо, що прекрасне як онтологічна якість природного світу — це не дещо стале та незмінне в явищах, а виразна, доцільна у собі життєвість, що є наслідком самоорганізації. На рівні наукового пізнання згадані якості набувають достовірності істини, вкладаючись у математично виражені числові величини. У культурі людства Істина співвіднесена з Добром та Красою. Чуттєвий досвід сприймання упорядкованості світу народжує переживання його як прекрасного. Істинність математичних доведень підтверджує практика: формування доцільної предметності та діяльність художнього формування (мистецтво) вихідним принципом мають мірки, вироблені природою. Без урахування законів самоорганізації природного світу будь-яка доцільна діяльність була б просто неможлива (як неможлива була б і сама свідомість). Скажімо, принцип гармонії (від грец. harmonia — зв'язок, стрункість, співрозмірність частин) є фундаментальною ознакою самоорганізації матеріального світу, а також умова доцільної діяльності людини і предметного формування. Гармонійні стосунки людини зі світом — ідеал людяності відносин.

Поняття "гармонія" відображає внутрішню і зовнішню узгодженість, цілісність і співмірність форми та змісту в явищах. Це поняття від часів Давньої Греції слугує для відображення упорядкованої життєвості явищ світу, на противагу неупорядкованості — хаосу. Г. Гегель ("Феноменологія духу") розглядає гармонію як виявлення "абсолютного становлення". Сучасна наука визначає гармонію як певний порядок системи, взаємодія компонентів якої збагачує зміст і форму кожного з них. Гармонійній організації певної системи властива відповідність внутрішніх зв'язків її зв'язкам зі зовнішнім світом.

Симетрія як спосіб організації систем виявляє свою універсальність на рівні структурної будови матеріальних тіл у природі. Досягнення сучасної фізики дали змогу довести, що скрізь у Всесвіті наявна взаємодія принципів симетрії та асиметрії. Щоправда, закон симетрії не має абсолютного характеру, оскільки за умови існування частинок і античастинок у рівних кількостях уся речовина зазнала б анігіляції [16]. Симетрія забезпечує принцип стійкості в організації систем. Це симетрія зовнішніх форм, за якою прихована не менш глибока симетрія будови речовини, розташування елементів, що гарантують стійкість системи. З ускладненням систем ускладнюється, відповідно, рівень симетрії: у живій і неживій природі, у різних видах організації живої природи він — особливий. На підставі даних сучасної фізики симетрія постає всезагальною властивістю будь-яких процесів, будь-яких форм, оскільки безпосередньо пов'язана з їхньою структурністю.

Принцип симетрії, як уже зазначалось, виявляється в організації структур мисленнєвої діяльності. Він є законом формування у предметно-практичній діяльності та мистецтві, в усіх його видах і особливо виразно простежується в архітектурі, скульптурі, живопису, орнаменті.

До фундаментальних законів буття належить ритм, якому підпорядкований увесь космос — від атомів до Всесвіту. Він є відображенням періодичності, циклічності чергування процесів та станів космосу. Його всепроникна дія, періодичність і повторюваність явищ у просторі й часі — чи не найперший чинник становлення міфологічних уявлень про одушевленість природи. Ритмічність у біологічних системах відображає діалектичну суперечність між руйнуванням і творенням, смертю і життям. Ф. Шеллінг ("Філософія мистецтва") слушно наголошував, що "ритм належить до числа найдивніших таїн природи і мистецтва" [21, с. 196].

Потреба гармонійної взаємодії з природним світом визначилася в генезі та історії людства як умова фізичного виживання та джерело живлення духу виразністю його форм. К. Бюхер ("Робота і ритм") наголошує на взаємозумовленості фізіологічних та психічних ритмів. Ритм трудових процесів уже на початках людської історії досягається, як уважає вчений, ритмічною організацією звуків, чергування яких об'єктивно зумовлювалося ритмами дихання. У свою чергу, ритмічна організація трудової діяльності завдяки ритміці звуків закріпляла останні як самоцінні. На цій підставі створюються танець, пісня, ритуали. Д. Лукач, аналізуючи працю К. Бюхера, зосереджує увагу на перехідних моментах від фізіологічного задоволення, що полегшує працю завдяки ритму, до виокремлення ритму в певну "абстракцію" [14, т. 1, с. 214]. Закони ритмічної організації є основою художньої творчості. "В конкретній цілісності художнього твору ритм підпорядковується загально-естетичному закону про форму, тобто він також є формою відносно деякого (особливого) змісту" [14, т. 1, с. 222]. Ритміка віршованих рядків у поезії, ритмічність звуків у музиці, ритмічність рухів у танці, ритмічна повторюваність деталей в архітектурних спорудах — не що інше, як перенесена в естетично-художню сферу реальність прояву природних явищ у їх просторово-часовому ритмічному бутті.

До сутнісних виявлень прекрасного належить міра. Категорія міри означує видову (родову) якість об'єкта та визначеність його зв'язків з іншими об'єктами. Порушення естетичної міри якостей в об'єкті у бік їх деградації зумовлює руйнування видової визначеності, й навпаки, концентрація їх здатна надавати йому виразної ідеальної життєвості.

Естетична міра відношення, адекватна якостям предмета, — виявлення духовної здатності почуттів та інтелекту до гармонійних взаємодій зі світом. Прекрасне як виражена доцільна у собі життєвість явищ налаштовує свідомість на гармонійну взаємодію всіх духовних структур, справляючи на них формуючий вплив. Свідченням такого формуючого впливу є естетична виразність наслідків формування, що має своєю моделлю виразність природних форм.

У художньому формуванні закони естетичної міри Г. Ге гель розглядає як діалектичний процес: у міру вдосконалення духовного досвіду людства принцип міри поглиблюється. В природному світі, в міру опанування його законів, відкривається доцільна життєвість, що в естетичному відношенні визначається через поняття "краса". В. Соловйов акцентує увагу на багатстві виявлень краси, адже ми скрізь вбачаємо красу як дійсний факт, витвір реальних природних процесів, що здійснюються у світі [18, т. 2, с. 359].

Усвідомлення цінності краси природи — продукт історичного досвіду духовно-практичних та практично-духовних взаємодій з нею. О. Лосєв звертає увагу на діалектично суперечливий характер ставлення давніх греків до природи, при тому, що загальною тенденцією є зміна уявлень про світ у напрямі його естетизації. Найдавніші уявлення зосереджені на стихійному в ній, хаотичному, неупорядкованому, що зумовлює уявлення про катастрофічне і жахливе. У гомерівському епосі людське життя порівнюється з могутніми і катастрофічними виявленнями природи. У гомерівських порівняннях наявний і більш пізній період людського розвитку, де у ставленні до природи людина поступово звільняється від жаху і починає вдивлятися у форми та вирізняти їх, помічати структуру, спостерігати закономірності [13, с. 141].

Нагадаємо, що І. Кант, аналізуючи багатство виявлень краси у природному світі, вищим уособленням її бачить людину. Лише людина може бути справді прекрасною як розумне начало природи. Адже лише людина здатна ставити цілі й творчо реалізовувати їх. Ф. Шеллінг та Г. Гегель, конкретизуючи розуміння прекрасного, вищий його прояв вбачають у досконалому художньому формуванні — у мистецтві, що постає здобутком творчості генія. У художньо прекрасному духовне ставлення до світу об'єктивується митцем у естетично-виразній життєвості ідеальних предметів небайдужості. Завдяки формуючим умінням вони набувають внутрішньо доцільного характеру. Художньо прекрасне постає єдністю ідеї (організуюче начало твору, умова й основа його переконливої у собі життєвості) та розгортання її нюансів у художньо досконалій мові конкретного виду мистецтва, згідно з логікою цілого. Інакше кажучи, художньо прекрасне є єдністю внутрішньої логіки життєвості явищ та само-розгортання їх виразних виявлень художньо переконливою мовою твору. При цьому кожен його елемент, кожна риса характеру героїв, зміна настрою мають відповідати логіці цілого, тобто бути внутрішньо вмотивованими. Незалежно від виду мистецтва загальний закон творення художньо прекрасного — це єдність ідеї (загальної організуючої логіки твору як духовного цілого) та виразної повноти її втілення у художньо досконалій мові конкретного виду мистецтва. Виразна цілісність ідеї та довершена гармонійність художньо-формуючих умінь утворюють нову духовно-предметну реальність — твір мистецтва. Як довершена цілісність буття ідеї в художніх образах твір є духовною реальністю. Водночас кожен дійсно художній твір — нове духовно предметне буття, що уособлює довершену міру, гармонію, симетрію, пропорцію тощо, тобто ті онтологічні якості, що постають ознакою справжньої його життєвості. Але тепер вони набувають якостей духовної реальності. Отже, твір мистецтва є уособленням цілісності буття ідеї у цілісному, чуттєво визначеному художньо досконалому її втіленні.

Нагадаємо, що предмет художнього зображення може бути як прекрасним, так і потворним. У першому випадку, коли має місце єдність прекрасної внутрішньої життєвості предмета зображення та досконалого способу втілення його виразної життєвості (майстерність таланту, генія), ми говоримо про ідеально прекрасне. У другому випадку, коли йдеться про художньо досконале зображення негативних виявів життя, ми говоримо про майстерність митця, за якої самі предмети свідчать про свої вади, формуючи відповідне ставлення суб'єктів естетичного переживання.