Розділ «Модуль 4. Операції банків з цінними паперами, позабалансові та операції щодо забезпечення фінансової стійкості банку»

Відповідно, більш вузьким поняттям є поняття платоспроможності - здатності юридичної чи фізичної особи своєчасно і повністю виконати свої платіжні зобов'язання. А для своєчасного виконання всіх прийнятих на себе зобов'язань з урахуванням їх обсягів, строковості й валюти платежів необхідним є забезпечення оптимального співвідношення між власними та залученими коштами, формування бажаної структури активів із збільшенням частки високоякісних активів з прийнятним рівнем кредитного ризику для виконання правомірних вимог вкладників, кредиторів і всіх інших клієнтів, тобто забезпечення достатнього рівня ліквідності. З метою контролю за станом ліквідності банків та зниження ризику їх ліквідності, як уже зазначалося НБУ установлює такі нормативи ліквідності: миттєвої ліквідності (Н4), поточної ліквідності (Н5) та короткострокової ліквідності (Н6).

Як показує практика кризових періодів (особливо 2008-2009 рр.) значна потреба в ліквідних коштах виникає, переважно через масові зняття коштів з депозитних рахунків, а також прострочення та неповернення значної частини раніше наданих кредитів. За таких умов, дотримання банком належного рівня ліквідності залежить від таких основних факторів:

наявності у банку необхідної суми високоліквідних коштів (до яких відносять кошти в касі та на рахунках, які відкриті в Національному банку та в інших банках, а також інші активи, що можуть бути швидко проконвертовані в готівкові чи безготівкові кошти);

можливості залучення ліквідних коштів шляхом їх запозичення на грошовому ринку чи продажу активів;

можливості залучення нових депозитів та погашення раніше наданих кредитів;

- збільшення надходження доходів від надання нетрадиційних банківських послуг тощо.

Для забезпечення достатнього рівня ліквідності у банківській практиці використовують декілька основних підходів:

- управління пасивами, орієнтоване на використання позичених ліквідних коштів (міжбанківських кредитів) для задоволення попиту на грошові кошти. При цьому намагаючись максимізувати прибутковість банківської діяльності не допускається наявність у банку коштів, що не приносять доход, крім тієї їх частини, яка забезпечує формування обов'язкових резервів, а у випадку недостатності ліквідних коштів пропонується використовувати міжбанківські кредити як оперативне джерело їх поповнення (в межах кореспондентських відносин). Такий метод має ряд недоліків, бо, по-перше, процентні ставки на грошовому ринку мають тенденцію до змін, а по-друге, немає стовідсоткової гарантії, що банк буде спроможний у разі потреби в ліквідних коштах придбати їх за сприятливою ціною чи придбати взагалі;

- управління ліквідністю через управління активами (забезпечення бажаного рівня ліквідності за рахунок підтримки достатньо високої питомої ваги високоліквідних (але недоходних) активів у загальній їх структурі). Цей підхід орієнтований на утримання надлишкового рівня ліквідності і використовується невеликими банками, які вважають цей метод менш ризикованим (але й менш прибутковим), ніж метод, що ґрунтується на залученні ліквідних коштів, дозволяє досягати більш значного рівня надійності та стійкості своїх позицій, ніж забезпечувати максимізацію прибутку;

- управління активами і пасивами (збалансоване управління ліквідністю). При цьому для розв'язання протиріччя між вимогами ліквідності і бажаною прибутковістю активних банківських операцій поєднуються методи управління ліквідністю через управління пасивами та управління активами, коли частина запланованого попиту на ліквідні кошти накопичується у вигляді високоліквідних цінних паперів і депозитів в інших банках, тоді як інші потреби в ліквідних коштах забезпечуються за рахунок попередніх угод, домовленостей про відкриття кредитних ліній з іншими банками-кореспондентами. А з іншого боку, поточні потреби в ліквідних коштах покриваються за рахунок залучення короткострокових позик на грошовому ринку.

Для збалансованого управління ліквідністю у зарубіжній банківській практиці використовують методи загального фонду коштів (кредитного потенціалу) та розподілу (конверсії) коштів, сутність яких розглянута у глосарії. Вказані методи полягають в установленні обсягів і напрямів розподілу вільних ресурсів та величини джерел покриття дефіциту ресурсів, а задоволення попиту на ліквідні кошти є пріоритетним. Тобто, вони орієнтовані на середній, а не граничний рівень ліквідності. Саме тому у сучасній зарубіжній банківській практиці більш поширені підходи, що ґрунтуються на формуванні задачі управління банківськими ресурсами банку як задачі оптимального управління, яка вирішується на основі методів математичного програмування. При цьому математичні підходи полегшують прийняття управлінських рішень, але, як правило, не замінюють суб'єктивізм рішень, що приймаються кваліфікованим менеджером.

Тим самим, управління банківською ліквідністю є багатогранною проблемою, яка не має однозначного вирішення і вимагає щоденного аналізу не лише банківських активів і пасивів (для досягнення їх збалансованості), а й стану економіки в цілому та перспектив її розвитку.

2.2. Управління активами і пасивами, спрямоване на досягнення необхідних пропорцій між групами активів і пасивів з метою досягнення оптимальних рівнів ліквідності та прибутковості. Враховується, що усі управлінські процеси в банку тісно пов'язані між собою, а забезпечення фінансової стійкості залежить не тільки від розміру активів та рівня їх ліквідності, але й від збалансованості активних та пасивних операцій за сумами та строками, тобто строками розміщення коштів та строками, на які ці кошти залучені.

Інформаційною основою управління активами й пасивами є фінансова звітність банку вимогою щодо даних якої є достовірність та реальність інформації, які забезпечуються документуванням банківських операцій, проведенням періодичних інвентаризацій, за допомогою яких контролюються та уточнюються наявність і вартість активів та пасивів банку, цінностей та операцій, що обліковуються на позабалансових рахунках. Обов'язковою вимогою до фінансової та статистичної звітності є її порівнянність, можливість зіставлення показників звітного періоду з аналогічними показниками минулих періодів. Лише на цій основі можна зробити відповідні висновки про зміни у фінансовому стані банку, спрогнозувати тенденції розвитку банківських операцій та, відповідно, забезпечити його фінансову стійкість.

Основними складовими фінансової звітності є балансова звітність та звіт про фінансові результати, які регулюються міжнародними стандартами та чинним законодавством України та ґрунтуються на даних аналітичного обліку.

До статистичної звітності належить звітність про кредитні та депозитні операції в національній та іноземній валюті, процентні ставки, операції з цінними паперами та інші банківські операції.

Балансова звітність включає:

- баланс комерційного банку - бухгалтерський баланс, який містить залишки (сальдо) рахунків бухгалтерського обліку на певну дату і відбиває стан активів, пасивів та власного капіталу у грошовій формі на цю дату (Додаток 15). При цьому кожна стаття активу і пасиву характеризує окремий вид господарських засобів або джерел їх формування. Статті балансу групуються за економічним змістом і розміщуються згори донизу в міру зниження ліквідності (активні рахунки) і збільшення строків зобов'язань (пасивні рахунки). Комерційні банки складають щоденні й місячні баланси. Щоденне складання балансу є особливістю бухгалтерського обліку в банках. Воно забезпечує щоденний і повний облік банківських операцій та контроль за наявністю грошових коштів і цінностей, які розміщені в банку;

- оборотно-сальдовий баланс - місячний банківський баланс з інформацією про обороти та вихідні залишки за балансовими та позабалансовими рахунками;

- балансовий звіт - звіт, що характеризує фінансовий стан банку, відбиває його активи, зобов'язання та власний капітал у грошовому виразі на певну дату. Усі суми в балансовому звіті розподіляються за ознаками резидентності та видами валют.