РОЗДІЛ 6. МІКРОЕЛЕМЕНТИ І МІКРОДОБРИВА

За надлишку міді листки між жилками спочатку жовкнуть, потім буріють і відмирають. Коренева система розвивається з утворенням великої кількості бічних корінців коричневого кольору, внаслідок чого гальмується ріст рослин. Посилює мідне голодування спекотна погода. Надлишок міді в ґрунті спричинює недостатнє живлення рослин залізом.

Валовий вміст міді в ґрунтах коливається від 1,5 до 100 мг/кг і більше, кількість рухомої міді – від 0,05 до 10 мг/кг ґрунту. Прийнято таку шкалу забезпеченості рослин міддю за вмістом її рухомих сполук у ґрунті (1 н НС1), мг/кг: низька – 1,5; середня – 1,5–3; висока – понад 3. Найбідніші на мідь малогумусні піщані й осушені болотні та торфові ґрунти, де вона знаходиться у важкодоступній для рослин органічній формі, низький вміст міді і в дерново-підзолистих ґрунтах легкого гранулометричного складу. Найбільше міді міститься в червоно- та жовтоземах.

Рослини відчувають нестачу міді за вмісту її рухомих форм у кислих ґрунтах < 0,2, в нейтральних – 0,3 мг/кг. Як і цинк, мідь рухливіша за низького pH ґрунтового розчину, за pH 5,5 випадає в осад у вигляді гідроксиду. Вапнування ґрунту і високий вміст фосфатів знижує рухливість міді через погану розчинність карбонатів і фосфатів міді. На доступність міді сприятливо впливають калійні добрива. Заважає засвоєнню міді високий вміст у ґрунті іонів-антагоністів (N, Р, Са, Mo, Zn), а сприяє – наявність рухомих сполук сірки. Засвоєння міді рослинами великою мірою пов'язане з вологістю ґрунту. Ознаки нестачі міді насамперед виявляються за високих температур повітря і ґрунту.

Як мідні добрива використовують піритні недогарки, мідний купорос, іноді шлаки з низьким вмістом міді.

Піритні недогарки – промислові відходи сірчанокислотного та мідноплавильного виробництв. Це важкий розсипчастий порошок темного кольору, що містить не менш як 0,25 % міді, незначні кількості цинку, молібдену, кобальту тощо. У воді не розчиняється, негігроскопічний. Мідь у піритних недогарках знаходиться у формі оксидів, сульфатів і сульфідів. Лише сульфатна і частково сульфідна мідь водорозчинні й доступні для засвоєння рослинами. Оскільки це добриво містить велику кількість баласту, воно має лише місцеве значення. Перевезення його на значні відстані економічно невигідне. Піритні недогарки вносять під час основного обробітку ґрунту з розрахунку 3–8 ц/га один раз на 4–5 років.

Сульфат міді (мідний купорос) CuSO4 • 5Н2O містить 23–24 % міді. Це кристалічна сіль голубувато-синього кольору, добре розчинна у воді. Найчастіше мідний купорос використовують для передпосівного оброблення насіння і позакореневого підживлення рослин (на 1 га посівів використовують 100–300 г сульфату міді, розчиненого в 300–500 л води). Для оброблення насіння беруть 0,5–1 кг препарату на 1 т насіння.

Мідно-калійне добриво містить 56–58 % калію і 1 % міді. Насамперед його використовують на осушених торф'яно-болотних ґрунтах.

При виборі того чи іншого способу застосування мідних добрив слід пам'ятати, що потреба сільськогосподарських культур у міді виявляється на самих ранніх стадіях розвитку рослин, тому в деяких випадках ефективність позакореневих підживлень буде значно нижчою, ніж передпосівне внесення у ґрунт чи оброблення насіння.

Мідні добрива діють упродовж 4–5 років, але на осушених торф'яниках їх доцільно вносити щорічно. При застосуванні мідних добрив потрібно бути обережним, бо мідь високо токсична. У ґрунтах із високим вмістом органічних речовин норми міді мають не перевищувати 2–3 кг/га, а на бідних піщаних ґрунтах – 1,5 кг/га. Піритні недогарки вносять під час зяблевого обробітку ґрунту, а мідний купорос – також навесні під час культивації. Велике значення для ефективності мідних добрив має забезпечення потреб рослин в азоті, фосфорі та калії. За нестачі будь-якого з них позитивна дія міді знижується або може взагалі не проявлятися. На бідних на рухому мідь ґрунтах внесення високих норм добрив, зокрема азотних, знижує продуктивність сільськогосподарських культур, посилює здатність зернових культур до вилягання. Мідні добрива бажано вносити також на луках і пасовищах.

6.2.4. Цинк і цинкові добрива

Вміст цинку в рослинах становить 15-60 мг/кг сухої речовини. Він активує дію ферментів, входить до складу ферментативних систем, що беруть участь у диханні, синтезі білків та ауксинів, підвищує тепло-, посухо- і холодостійкість рослин, відіграє важливу роль у регулюванні процесів росту. Винос цинку з урожаєм польових культур коливається від 50 г до 2 кг/га. Значну його кількість містять часник, цибуля, листки мальви, однак його вкрай мало у фруктах, моркві, капусті.

Найчутливіші до нестачі цинку плодові й цитрусові культури, виноград, кукурудза, хміль, соя, льон, помідор, часник, сорго, бобові; менш чутливі – буряк, соняшник, конюшина, цибуля, картопля, капуста, огірок, ягідники; майже нечутливі – овес, жито, пшениця, ячмінь, морква. Особливо велике значення має цинк для розвитку рису, що пов'язано зі специфікою вирощування цієї культури.

За нестачі цинку в ґрунті сформовані листки рослин набувають жовто-зеленого забарвлення, вкриваються плямами і відмирають; молоді листки дрібні, з хвилястими краями, асиметричні; на деревах, зокрема на яблуні, груші, горіхові, погано закладаються плодові бруньки, на верхівках гілок утворюються пагони з укороченими міжвузлями й дрібними листками – так звана розетковість. Проте нестача цинку сильніше впливає на розвиток насіння, ніж на розвиток вегетативних органів. Ознаки цинкового голодування широко виявляються у різних плодових (яблуня, черешня, айва, горіх, пекан, абрикос, авокадо, лимон, виноград) й, особливо, в цитрусових культур. Плоди стають дрібними, спотвореними, знижується врожайність, сік набуває водянистого та "дерев'янистого" смаку. Високі норми фосфорних і азотних добрив, значне збільшення глибини оранки посилюють ознаки нестачі цинку в рослин. Особливо цинкові добрива потрібні у разі внесення високих норм фосфору (так як фосфати цинку малорозчинні) і вапна, за низької температури ґрунту. Сприяють засвоєнню цинку кислотність ґрунту на рівні pH 5,0-6,5 та оптимальний вміст іонів-синергістів – калію і молібдену. Слід також врахувати, що цинк майже не піддається реутилізації.

Значення цинку для росту рослин тісно пов'язане з його участю в азотному обміні. Дефіцит цинку призводить до значного накопичення розчинних азотних сполук – амінів і амінокислот, що порушує синтез білків.

Під впливом цинку активується синтез цукрів і крохмалю, збільшується загальний вміст вуглеводів, білкових речовин, аскорбінової кислоти і хлорофілу, підвищуються посухо-, жаро- і холодостійкість рослин.

Надлишок цинку в живленні рослин трапляється досить рідко. Ріст рослин при цьому ослаблюється, молоді пагони відмирають, листки вкриваються іржаво-

бурими плямами. За високого вмісту цинку в ґрунті знижується засвоюваність міді рослинами.

Рухомість цинку та його надходження в рослини залежить від кислотності ґрунту, вмісту і рухомості сполук інших елементів, інтенсивності мікробіологічних процесів. Вміст рухомих сполук цинку в ґрунтах України становить 0,2–2 мг/кг ґрунту. Майже у 60 % орних ґрунтів України його вміст низький – в середньому 0,2 мг/кг ґрунту, а цього недостатньо для формування високих урожаїв багатьох сільськогосподарських культур. Цинкові добрива ефективні на дерново-підзолистих ґрунтах із вмістом рухомих сполук цинку менш як 0,2-1,0 мг/кг, чорноземах – 0,5-3,0, сіроземах і каштанових ґрунтах – менш як 1,5-2,0 мг/кг.

Кислі дерново-підзолисті ґрунти характеризуються високим вмістом цинку і майже не потребують застосування цинкових добрив. Найчастіше нестача цинку для рослин виявляється на піщаних слабколужних або близьких до нейтральних і карбонатних ґрунтах, де вміст рухомих форм цього елемента, у зв'язку з осадженням його у вигляді карбонатів, досить незначний, а також на ґрунтах з високим умістом вапна і фосфатів. На рухомість цинку і засвоюваність його рослинами впливають високі норми фосфорних добрив і вапна, низькі температури і низький вміст органічних речовин.

З польових культур цинкова нестача найчастіше виявляється на кукурудзі у вигляді утворення білого проростка або побіління верхівки. Показником цинкового голодування у бобових (квасоля, соя) є наявність хлорозу на листках, іноді асиметричний розвиток листкової пластинки.