Розділ «Додаток 2 Етичні засади роботи журналіста: західний досвід»

Законодавство більшості країн світу мовчить щодо сутності журналістської праці. Французький закон, як ми бачили, визначає, що журналістом є той, хто працює з інформацією у ЗМІ, але не має визначення самої журналістської місії.

Англосаксонська традиція взагалі не передбачає спеціального законодавства про пресу.

Отже, журналісти вирішили заповнити цей вакуум, створивши систему етичних та моральних кодексів.

Ці тексти не є законами з суто юридичного аспекту. Вони не передбачають чітких санкцій, не можуть оштрафувати чи інакше покарати журналіста, котрий не поважає принципів цих кодексів.

Традиційно більшість кодексів має дві частини. Перша визначає сутність журналістської місії, у другій викладено, як саме ця місія мусить втілюватись.

Французький журналістський кодекс — один із найстаріших. Під час порівняння кодексів багатьох країн світу ми бачимо, що більшість положень у них майже збігаються. Залежно від країни та її традицій, рівня демократичності влади, ті чи інші постулати акцентовані по-різному. Але сутність подібна.

Найдетальніше виписані етичні кодекси Квебеку та США.

Практично всі кодекси починаються з визначення місії журналіста. Це — пошук правди, важливої для суспільства: допомагати громадянам робити свідомий вибір у вирі заангажованої інформації, яка продукується сучасним світом.

Уряди, міністерства, підприємства, політичні партії — всі вони виробляють інформацію. Щоразу ця інформація є заангажованою: її напрацьовано для того, щоб підштовхнути нас до певного вибору.

На відміну від інших професій, що мають справу з інформацією, журналіст не мусить нічого нікому нав'язувати або продавати. І це запорука читацької довіри.

Мюнхенська загальноєвропейська хартія журналістів своєю першою вимогою ставить пошук правди незалежно від наслідків, які матиме оприлюднення цієї правди безпосередньо для журналіста. За правду можна потрапити до в'язниці, інколи ціною правди стає життя.

Інша важлива вимога Мюнхенської хартії — не надавати анонімної інформації. Тобто оприлюднювати тільки ті дані, джерело яких ви безпосередньо знаєте.

Етичні кодекси також наголошують, що замовчування є однією з форм перекручування інформації. Від журналіста вимагається не тільки повідомляти правдиву інформацію, а й не вилучати з неї важливі елементи, що може змінити її зміст.

Від журналіста також вимагається мужність дистанціюватися від власних переконань на користь об'єктивності.

Більшість кодексів також зобов'язують журналістів виправляти свої та чужі оприлюднені неточності.

Мюнхенська хартія чітко визначає, що журналіст не має права застосовувати незаконні способи збирання інформації, документів, фото-, аудіо- та відсоматеріалів.

Наприклад, у Франції був випадок, коли неповнолітня дитина скоїла вбивство. Тоді журналістам вдалося викрасти фото з сімейного альбому цієї дитини, які були широко оприлюднені. Це неприпустимо.

Інша річ, якщо йдеться про здобуття інформації в умовах, коли певні представники владних структур (або політичних угруповань па кшталт ультраправого Національного фронту Франції) намагаються її приховати. Франція знає приклад, коли одна журналістка поставила собі за мсту здійснити ґрунтовне розслідування про Національний фронт. Вона на два роки стала членом цієї партії. Якби ця журналістка просто прийшла до Нацфронту, представилася і поставила свої запитання Ле Пену, він би, звичайно, відповів, але надаючи лише ту інформацію, яку сам би вважав за потрібне. Єдиний спосіб знати, що насправді відбувається в цій партії, це вчинити так, як згадала журналістка. Отже, в окремих випадках подібна "зміна фаху" може бути прийнятною.

Більшість стичних кодексів приділяє окрему увагу питанню підкупу журналістів. Напередодні Другої світової війни та й раніше випадки "прихованої реклами" або навіть оприлюднення за гроші звичайної неправдивої інформації, на жаль, траплялися регулярно в західній пресі. Наприклад, відомі випадки, коли власники казино платили журналістам за тс, щоб вони не писали про випадки самогубства в їхніх закладах осіб, які все програли.

Інший приклад: на початку XX ст. Росія брала у Франції величезні позики. Щоб заохотити ці позики, підштовхнути французів купувати акції своїх підприємств, Російська імперія підкуповувала знаних журналістів, редакторів, керівників видань з величезним накладом. Нещодавно відкрилися архіви тодішніх російських дипломатів, які у своїх листах скаржилися, що їм надто дорого доводилося підкуповувати французьку пресу.