Розділ «АРКАДІЙ ЖИВОТКО ЯК ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ЖУРНАЛІСТ І УЧЕНИЙ»

Працюючи в архівах Українського вільного університету у Мюнхені, авторові цих рядків вдалося натрапити на ось цей до щему в душі проникливий, очевидно, довго виношуваний у душі і вистражданий в глибині серця того, хто писав його, текст на одному аркуші цупкого паперу із заголовком "Могили на чужині": "Вони заросли густою травою. І кожного року стають нижчими, припадають до рівня землі... Ніхто не заходить до тих могил. І лише вітер доносить сюди із доглянутого цвинтаря терпкий аромат довколишнього квіту, уривки молитовних співів за душі незабутніх і дим кадильниць... Тиша. Спіть хлопці, спіть. Снили про волю, йшли її здобувати, і впали на тому шляху. Тільки гуртом вас шанують, безіменних..."

Вже пізніше, перегортаючи видану 1971 року в Нью-Йорку книгу "Думи мої", вдалося випадково натрапити на такі ж слова.2 Авторка їх — Олександра Чернова-Животко, пишучи під настрій такий хвилюючий етюд у п'ятдесятих роках і присвячуючи його десяткам, сотням тисяч борців за волю України, могили яких розкидані близькими й далекими світами, навіть не могла, мабуть, і припустити, що ці слова матимуть безпосереднє відношення і до її чоловіка — Аркадія Животка. Сталося так, що помирала вона одинокою вже в далекій Америці, залишивши такою ж одинокою і недоглянутою могилу свого Аркадія Петровича десь у Німеччині.

Для читачів материкової України, за винятком хіба що вузького кола науковців, ім'я Аркадія Животка залишається й досі практично невідоме. Серед колишніх викладачів, співробітників і слухачів різноманітних українських наукових і просвітніх інституцій, яких немало було в повоєнній Німеччині, і де він колись викладав, залишилися одиниці, хто його знав.

"Тихий, скромний, але невтомний трудівник, ідеаліст і патріот, людина дуже душевна і симпатична", — так охарактеризував цього діяча інженер, нинішній секретар Українського технічно-господарського інституту у Мюнхені Григорій Комаринський, який слухав лекції Аркадія Животка і розділив з ним свого часу частину трагічно-драматичного таборового жит г я. Але навіть і цей співрозмовник не міг нічим допомогти в пошукові могили Животка ні в Мюнхені, ні в Регенсбурзі, ні в Аусбурзі чи Ульмі, де вдалося побувати під час того наукового відрядження.

Може б і залишилося непоміченим в українській історії ім'я Аркадія Животка з відходом у небуття його покоління, якому волею долі випало пережити стільки болю, стільки випробувань і нереалізованих надій і яке "марило про волю, йшло її здобувати, але впало на шляху". Але повсюди, куди закидала його доля, незважаючи на всі ті труднощі й випробування, він весь час писав. Більше того, значну частину свого творчого й наукового доробку йому вдалося опублікувати.

Небайдужий та скрупульозний дослідник і в майбутньому віднаходитиме це прізвище під різноманітними матеріалами на пожовтілих аркушах багатьох часописів Воронежа й Києва, Кам'янець-Подільського й Луцька, Ужгорода і Праги, Ульма і Мюнхена періоду 10—40-х років. Там же у різний час виходили друком і книги цього автора — маленькі й великі за обсягом, насичені колосальним науковим фактажем і глибоко прокоментовані, але прості й дешеві у поліграфічному виконанні. В наших бібліотеках, на жаль, годі їх шукати навіть за списками колишніх спец фондів. На щастя, деякі з тих примірників чудом збереглися в архівах і бібліотеці Українського вільного університету у Мюнхені. З-поміж них і його найголовніша праця — "Історія української преси". Праця, яка лише тепер, з таким великим запізненням, повертається в Україну.

Навіть якби цей автор нічого не залишив по собі, крім "Історії української преси", його життя можна було б розцінювати як подвиг, зважаючи на умови, в яких писалася ця книга, її наукову цінність, масштаби та повноту висвітлення матеріалу. Але ж Аркадій Животко був не лише ученим, викладачем, а й громадсько-політичним діячем, педагогом і публіцистом, творча і наукова спадщина якого засвідчує про великий, але не зреалізований через суспільно-політичні обставини сповна талант. Талант, який він щиро й сповна прагнув використати заради української справи.

Народився Аркадій Петрович Животко 1890 року на Вороніжчині. Ні про батьків, ні про його дитячі та студентські роки у наявних архівних матеріалах не вдалося віднайти жодних свідчень. Відомо лише, що Петербурзький університет він закінчував 1917-го і тоді ж став активним членом Української партії соціалістів-революціонерів.

Бурхливі політичні події спонукали повернутися додому. Набувши ще за студентських часів доброго вміння переконувати співрозмовника, сміливо і щиро відстоювати свої переконання, він швидко завойовує авторитет і повагу у земляків. Незабаром його обирають членом Української Центральної Ради від Воронезької губернії, а потім і головою місцевої управи.

Як відомо, на той час значна частина цієї губернії, так звана Острогожчина, була заселена українцями (за переписом 1897 року, їх тут мешкало більше мільйона). Тому не випадково, коли в обнародуваному 7 листопада 1917 року III універсалі Центральної Ради оповіщалося, що "остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних областей, де більшість населення українське, має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів", населення цього краю активізувало дії місцевої влади у цьому напрямку.

27 листопада в Острогозьку відбувається велелюдне земське зібрання з порядком денним "Питання про приєднання Острогозького повіту до Української Народної Республіки, згідно з III універсалом Центральної Ради". Основним доповідачем на цьому зібранні було призначено голову місцевої управи Аркадія Животка.

Про ті незабутні, воістину історичні, хвилини сам доповідач згодом писав так: "Відчув я ті невидимі ниточки, що в'язали мене зі всією аудиторією. Я читав реферат. У перервах читання дивився на переповнену вщерть людьми залу і починав відчувати, як міцніють ті ниточки... Безмежну кількість лекцій і різних рефератів читав я після того вечора аж до сьогодні, але ні разу вже так сильно не відчував тої міцної єдності між мною і аудиторією, не відчував того, що зветься — злиття в одно. Пам'ятаю, як перериваючи реферат, я оглядав велику залу і було тихо, мов серед степу в липневу ніч. Все це надавало з кожною хвилиною, з кожним словом все більше сили й певності. Коли скінчив виклад, його покрито гучними оплесками. Яскраво відчувалася перевага дорогої мрії"1.

Земське зібрання після виступу Животка у своєму одностайному рішенні визнало владу Української Центральної Ради на всій території краю і звернулося з проханням до Києва "у най коротшому часі провести приєднання". Через два дні це прохання підтвердив і селянський з'їзд цілого Подоння, який також проводився в Острогозьку і в роботі якого активну участь взяв земський доповідач. Саме на цьому з'їзді його було запропоновано кандидатом до Всеросійських установчих зборів.

Вже пізніше у численних публікаціях, які вмішувалися у Кам'янець подільській "Трудовій Громаді", львівських "Громадянському Голосі" та "Літературно-науковому віснику", у варшавській "Рідній мові", "Краківських вістях", берлінському "Голосі", ульмівських "Українських вістях", інших україномовних часописах, публіцист і громадський діяч Аркадій Животко з гіркотою і болем розмірковував про причини поразки Української революції, про найголовнішу "біду" національно-визвольного руху — розпорошеність сил, невміння і небажання лідерів руху слухати один одного, прагнення кожного заволодіти гетьманською булавою.

Але тоді, перебуваючи у вихорі подій, викликаних розвалом "тюрми народів" і захопившись ідеєю утвердження Української незалежної держави, Животко свято вірив у можливість реалізації цих ідей уже найближчим часом і, не шкодуючи сил, працював заради цього. Найперше, на тій ділянці, де найбільше міг проявити свої здібності, — в освіті, культурі, журналістиці.

Опинившись 1918 року з урядом УНР у Кам'янець-Подільському, активно співробітничає з цілим рядом урядових газет, які на той час перемістилися до цієї останньої української столиці. Тоді ж йому довіряють обов'язки секретаря редакції газети "Життя Поділля" — органу Української партії соціалістів-революціонерів. До активної співпраці з цією газетою був залучений Михайло Гру шевський. До речі, першим редактором "Життя Поділля", започаткованого у грудні 1918 року, був професор тамтешнього українського державного університету Л. Білецький, а секретарем — В. Січинський.

Та найбільше його публікацій уміщує двотижневий педагогічний часопис "Освіта" — орган Подільської губернської управи.

Коли читаєш сьогодні ті статті, репортажі, рецензії, не перестаєш дивуватися й захоплюватися оптимізмом і працездатністю цієї людини, його вмінням переконувати читача, захоплювати тим, про що писав, у важливість і потрібність чого вірив сам і спонукав вірити в це інших. А ще — любов'ю до дитини, переживанням за те, в якому суспільстві і якою вона виросте. Не маючи власних дітей ні тоді, ні пізніше, автор ніби передавав свою нерозтрачену батьківську любов тим, хто читатиме його твори.

Показова у цьому плані серія статей Животка, присвячена дитячій літературі, що виходила на той час в українських видавництвах ("Освіта". Кам'янець-Подільський. 1918. № 1-3; 1919. № 1). В умовах, коли питання дитячого виховання починає пробуджувати серед громадянства живий інтерес і набирати великої ваги, з жалем констатує автор, на нашому книжковому ринку дуже мало гарно написаних і добротно виданих дитячих книг. У поле зору рецензента потрапила книга "Придибашки", видана товариством "Час" і рекомендована для використання на заняттях з дошкільниками. Книга повна нісенітниць, читаємо в рецензії, вона типово антипедагогічна і мусить викликати щире обурення з боку педагогів. На підтвердження цього наводиться уривок з книги: