Розділ «АРКАДІЙ ЖИВОТКО ЯК ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ЖУРНАЛІСТ І УЧЕНИЙ»

Нова хвиля житейських випробувань після, здавалося б, сяк-так улаштованого побуту в Празі починалася із наближенням радянсько-німецького фронту до теренів Західної Європи. Ризикуючи бути арештованим радянськими службами НКВС, які на звільнених від німецьких окупантів територіях країн у так званих таборах ДіПі (дісплей персон) тобто позбавлених постійного місця помешкання осіб) влаштовували справжнє полювання не лише на колишніх співробітників установ УНР у екзилі, а й на представників української інтелігенції, надто ж вихідців із Східної України, Аркадій Животко з дружиною виривається одної ночі з палаючої Праги до містечка Пілнзен і в червні 1945 року опиняється в одному з тамтешніх таборів ДіПі. У серпні цей табір під назвою "Лягарде" переводять в американську окупаційну зону до німецького міста Ашафенбурга.

Таких таборів налічувалося тоді в американській та французькій зонах окупації Німеччини десятки і сотні. І в багатьох з них серед тисяч військовополонених опинилися сотні, тисячі українських письменників, учених, митців, громадських і політичних діячів. Саме цим людям через їхні політичні переконання на випадок передачі їх адміністраціями таборів у радянську окупаційну зону загрожували, як і в тридцятих роках, сибірські та колимські табори ГУЛАГу. І справді, незабаром після переміщення табору до Ашафенбурга, туди таки добралася спеціальна комісія з радянської окупаційної зони для виявлення в ньому вихідців з теренів Радянського Союзу.

За свідченнями Григорія Комаринського, якого в ті місяці й звела доля з Аркадієм Животком, врятуватися від неминучої відправки української частини мешканців цього табору (переважно інтелігенції, що працювала донедавна в навчальних та наукових установах Праги) до Сибіру допоміг щасливий збіг обставин. Оскільки табір вважався польським, то, за порадою його коменданта Василя Орле-цького, всі емігранти - українці оформлялися в документах як поляки.

Про перші місяці митарств після полишення Праги читаємо в одному з листів А. Животка: "Тяжкі часи довелося пережити в Празі. Тяжко було відірватися від улюбленої праці і мандрувати світ за очі. Але, зрештою, мусив. Мусив усе покинути за нових обставин і податися в світи ось так, як був на вулиці. Петля зашморгувалася і коли людина не хотіла, щоби вона зовсім зашморгнулася, коли ще мала рештки сил — мусила шукати стежки до свіжого повітря. Не всі спромоглися, не у всіх вистачило тієї сили. Чимало залишилися і петля зробила своє діло. Не називаю їх — серед них чимало й тих, кого Ви знали і шанували. Мені пощастило таки вискочити зі страшного полум'я і опинитися після поборення низки небезпек аж в Ашафенбурзі (Баварія)".

Найбільше, за чим боліла душа, — це полишений Український історичний кабінет у Празі, який розрісся був за його безпосередньої участі в поважну наукову установу світового рівня. І якщо за долю самого архіву ще жевріла надія, що все те не пропаде намарно, що незалежно від того, до чиїх рук потраплять ті документи, вони все ж збережуться, то із численними своїми закінченими і щойно розпочатими рукописами та зібраним за роки величезним матеріалом до них, полишеним у помешканні на околиці Праги, яке винаймав, довелося вже розпрощатися назавжди. З-поміж найсумнішої втрати — майже завершений машинописний варіант більш ніж на 300 сторінок — монографічне дослідження "Література і матеріали до історії журналу " Основа 1861—1862 років". Відновити такий матеріал у пам'яті й написати заново, гірко розмірковує автор цього листа, — справа практично безнадійна.

Опинившись поза полум'ям пожеж, перебуваючи й надалі у повній невизначеності за свою завтрашню долю, ці люди шукали порятунку в праці. Вони заявляли на весь світ про бажання творити велику українську літературу, видавати українські газети, журнали, організовувати свої видавництва. Загрожені небезпекою бути знищеними чи висланими до Радянського Союзу, вони гарячково хапалися за друковане слово. З нестримною і палкою вірою, що майбутність їх почує і... зрозуміє. З щирою вірою в те, що прожили вони свої життя не марно, що вигнана з рідної землі Українська республіка все ж повернеться до своєї столиці на береги Дніпра...

Один з незбагненних феноменів української історії: в таборових умовах, на чужих землях і в чужомовному оточенні творилися десятки україномовних часописів, виходили значними накладами сотні україномовних книг. Здебільшого, все це творилося в умовах, коли, за словами свідка й безпосереднього учасника тих подій, соратника Аркадія Животка — Уласа Самчука, "ні стола, ні стільця, ні паперу, ні словника, ні довідника, ні бібліотеки, ні архіву, ні редактора, ні видавця, ані навіть коректора. Повне, кругле, абсолютне "ні". А їм будь-що хотілося стверджувати "так". І це "так" невпинно і саможертовно стверджував в умовах таборової дійсності Аркадій Животко разом із своїми побратимами за духом і переконаннями — Іваном Багряним і Уласом Самчуком, Дмитром Дорошенком і Наталею Полонською-Василенко, Василем Баркою і Юрієм Шевельовим, Степаном Смаль-Стоцьким і Оксаною Лятуринською...

Важко не погодитися із зболеною думкою того ж Уласа Самчука, який, роздумуючи над долею тогочасних україномовних таборових видань, з вірою писав про те, що "колись на ринку бібліофільства ці видання цінуватимуться на вагу золота. І майбутньому досліднику української журналістики і красного письменства важко буде збагнути й осмислити місійну силу нашого гнаного з рідної землі друкованого слова без прочитання, без перепущення через власне серце десятків, сотень сторінок таких видань?

Як і в Празі, Аркадій Животко швидко знаходить порозуміння серед неоднорідного за політичними уподобаннями емігрантського середовища. Його обирають головою баварського відділення Спілки українських журналістів, лектором курсів українознавства. Він з власної ініціативи заново збирає, де й від кого лише можна було, український архів і приступає до своєї улюбленої справи — написання наукових досліджень, переважно з ділянки історії української преси. Так, у рукописах з'являються незабаром викінчені розвідки: "Українські рукописні та відбивні часописи 1854—1939 років", "Нездійснені плани видання українських часописів", "Українська церковно-релігійна преса", "Просвіта" як виховний чинник все українства". Невпинно шукав видавця, мріяв побачити ці рукописи надрукованими. Щиро вірив у те, що результати його наукових пошуків потраплять колись в Україну, що зроблене ним полегшить працю наступних дослідників вітчизняної журналістики.

Певного оптимізму додала звістка, що в Регенсбурзі осів переведений з-під Праги Український технічно-господарський інститут. Як колишній співробітник цього закладу, він з радістю поновлюється в ньому на посаді викладача курсу "Історія української преси". І регулярно приїздить туди на свої виклади, щоразу долаючи майже триста кілометрів з місця свого останнього осідку — табору для перемішених осіб "Лягарде" побіля Ашафенбурга.

З упорядкуванням життя в післявоєнній Європі наближалося до кінця й існування "планети Ді-Пі". З кінця

1946 року з цих таборів починається масовий від'їзд їхніх мешканців до Канади і Сполучених Штатів Америки, згідно з наданими урядами цих країн квотами. З'явилися нові тривоги й нові сподівання. Ось цей витяг з листа Аркадія Животка до Івана Огієнка дає змогу бодай частково уявити, в якому стані перебував у той час український учений: "...Недуга схопила мене внаслідок фізичного виснаження... А тим часом лікар наполегливо каже про потребу змінення харчів. А як їх зміниш? Тяжко. Чи пощастить зрештою якось перебути цю тяжку добу? А так хотілося. Маю ще чимало планів, розпочатих праць... Скільки маю змоги в наших умовах, скільки маю ще сил, стараюся вкласти своїх пару камінчиків до будови нашої ідеї і коли мені що пощастить — тішуся. Одного боюся: якби часом знову не розгубити все...' .

У довгу чергу до американського консульства став і виснажений хворобою, зневірений у своєму майбутньому Аркадій Животко з дружиною Олександрою. Наміри в нього були конкретними: переїхавши до США, перебратися згодом до Вінніпега — своєрідної столиці українців Канади. Своїми виношеними в ті довгі й одноманітні місяці таборового життя планами він поділився з митрополитом Іларіоном: "Чи не можна буде там якось зачепитися до праці в Музеї-архіві чи десь інше? Адже маю за собою двадцять років праці архівної, а ще більше — іншої (педагогічної, журналістської тощо). Невже ж не можна буде використати мою практику і любов до цієї праці? При всьому тому — при наймінімальніших потребах і вимогах з мого боку. До того ж, я оце взявся за "науку" палітурництва, думаю добре її опанувати, знову-таки для тієї ж праці. А дружина скінчила курси реклами (до того ж, вона малярка та практикується у виробі ляльок...) Надії, сподівання... .

То був останній лист до свого духовного наставника й побратима за долею.

Хто знає, може б доля Аркадія Животка склалася зовсім інакше, якби вдалося виїхати тоді до Америки. Може, і вдалося б здійснитися тим гарним намірам, про які писав у листі до митрополита Іларіона. Але... Найнесподіваніше в цій ситуації те, що після неодноразових проходжень документів у американському консульстві, йому з дружиною, нарешті, видали дозвіл на такий переїзд. Але відмовили племіннику дружини Віктору, якого вони взяли до себе ще в Празі, рятуючи нужденне становище сестри на Волині. Відтак, без того племінника — вже юнака, і здавалося б, людини цілком самостійної, скоріше з почуття обов'язку перед ним, вони відмовляються від переїзду до Америки.

У цьому вчинкові чи не найкраще проявилася вдача Аркадія Петровича — всього себе віддавати громадській, науковій справі й близьким людям.

Хворе й виснажене життєвими випробуваннями серце зупинилося несподівано й передчасно — у віці 58 років. 14 червня 1948 року дружина Аркадія Петровича, що мешкала разом з чоловіком у таборі Лягарде в Ашафенбурзі, одержала скорботне повідомлення від декана економічного факультету Українського технічно-господарського інституту професора Л. Шрамченка: "Від економічного факультету, членів деканату та від себе особисто висловлюю глибокий жаль і смуток з приводу несподіваної, передчасної втрати Вашого мужа і нашого активного члена факультету, визначного педагога і громадянина лектора Аркадія Животка та прошу прийняти наше щире сердечне співчуття".

Дещо пізніше у самвидавському бюлетені "Вісті Українського технічно-господарського інституту" за підписом В. Н. з'явився невеликий некролог, де зокрема зазначалося: "Діяльність А. П. Животка остільки широка й многогранна, а його журналістична й наукова праця остільки продуктивна, що охопити все те в невеликій посмертній записці цілком неможливо. Будучи своєю вдачею дуже живий, — ідеаліст і патріот, — А. Животко кидався до кожної праці, де потрібно було рук і де не вистачало людей. Все ж культурна ділянка була його доменою: позашкільна освіта, дошкільне виховання, педагогіка — в теорії і практиці — ось праці, яким він віддавався в молодшому віці... Але його "Історія української преси" буде ще довгий час єдиною основною працею на цю тему .

Незабаром табір Лягарде в Ашафенбурзі було розформовано, а його мешканці розійшлися по всіх світах. Кожен ішов за своєю долею... Дружина Аркадія Петровича таки перебралася до Америки — але зовсім сама, без племінника. За документами архіву митрополита Іларіона у Вінніпезі вдалося простежити її подальшу долю. У 50—60-х роках співробітничала з рядом українських часописів Америки й Канади. Старість зустріла одинокою і хворою. Був час, коли через матеріальну скруту не могла навіть передплатити собі улюблені часописи. До редакції одного з них - щомісячника "Віра й культура", який редагував у Вінніпезі митрополит Іларіон, Олександра Чернова-Животко звернулася з незвичним проханням: чи можна за отримані з редакції примірники "Віри й культури" оплатити не доларами, а безкоштовним написанням власних статей? "Своїм писанням, — зазначає авторка листа, — я заробляю дуже мало. Зрештою, всім відомо, як може заробити на еміграції український журналіст".

Пам'ять про Аркадія Петровича спонукала пані Олександру підтримувати контакти з тими, хто працював свого часу з ним і пам'ятав про нього. На жаль, таких було небагато. Український технічно-господарський інститут, де стільки років викладав чоловік, незабаром переїхав з Регенсбурга до Нового Ульма, а в 1950 році — до Мюнхена. Пам'ять про колишнього незмінного лектора і викладача цього інституту залишилася тут лише в його книгах.