Розділ «АРКАДІЙ ЖИВОТКО ЯК ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ЖУРНАЛІСТ І УЧЕНИЙ»

Саме до цього навчального закладу і був зарахований відразу після його відкриття 7 липня 1923 року на посаду асистента по кафедрі педагогіки Аркадій Животко. Очевидно, що такий вибір не був випадковим, адже першим директором інституту був обраний його добрий знайомий — колишній доцент Кам'янець-Подільського університету Леонід Білецький.

З дружиною він знімає помешкання в чужих людей на околиці Праги. І хоч сам переживає матеріальну скруту, вирішує допомогти сестрі дружини, яка мала багато дітей і дуже бідувала в селі Жуковець побіля Кремінця. Один з племінників — Віктор — зголосився приїхати. І це додало побутових та матеріальних клопотів.

Сталося так, що через два роки Аркадію Петровичу довелося полишити свою викладацьку роботу. Як з гіркотою згадувала потім дружина. "його виперли з педагогічного інституту зі щирої конкуренції". Постійного, хоч і мізерного заробітку, таким чином, знову не стало. Залишивши дружину з прийомним родичем у Празі, Животко на певний час виїхав до Ужгорода, "і там бідував, намагаючись щось заробити на громадському полі".

Документальних свідчень перебування ученого в Ужгороді не виявлено. У фундаментальному дослідженні Симона Наріжного "Українська еміграція" лише коротко зазначається, що в різних карпатських педагогічних виданнях публікувалися твори багатьох українських письменників-емігрантів, які справляли значний вплив на розвиток карпатського письменства і журналістики. Прізвище А. Животка тут називається поряд з О. Олесем, С. Черкасенком, С. Русовою.

Згадується в цьому дослідженні й ужгородське видавництво "Пчілка", власником якого був П. Кукуруза і де протягом 1923—1938 років вийшло 73 назви книг, переважно письменників-емігрантів з України. Серед авторів видавництва зазначається і А. Животко. На жаль, ні в українських, ні в німецьких архівах жодної книги цього автора з маркою ужгородської "Пчілки" віднайти не вдалося. Відомо лише, що саме протягом тих кількох важких і довгих місяців життя в Ужгороді учений активно працював над дослідженням "Преса Карпатської України". Але тоді воно не було надруковане й побачило світ окремою книгою вже пізніше — 1940 року в Празі.

Не знайшовши постійної роботи в Ужгороді, учений повертається до Праги.

У червні 1930 року рішенням чеського уряду при Міністерстві закордонних справ цієї країни засновується специфічна архівна установа — Український історичний кабінет. Ставилося завдання систематизувати й відібрати на довічне зберігання найсуттєвіше з того колосального архівного і бібліографічного матеріалу з історії українського національно-визвольного руху, який містився в розрізнених місцях, де облаштовувалися емігрантські організації, переважно у непридатних для зберігання цінних документів умовах. На посаду референта, а згодом і керівника цього кабінету й був запрошений Аркадій Животко.

То був найцікавіший, найспокійніший і найрезультативніший період життя й діяльності українського ученого-емігранта. Не шукаючи тепер щодня копійчаних і принизливих підробітків, він з ентузіазмом береться до нової справи. Про результати зробленого ним дізнаємося із рукописного звіту про перші п'ять років діяльності Історичного кабінету в Празі, на який авторові цих рядків пощастило натрапити в архіві митрополита Іларіона, що нині зберігається в консисторії Української православної церкви в Канаді.1 Цей звіт Аркадій Животко надіслав 9 липня 1935 року до Варшави на адресу українського видавництва "Наша культура", що діяло там під орудою професора Варшавського університету Івана Огієнка — колишнього ректора Кам'янець-Подільського українського університету й міністра освіти та віросповідань уряду УНР, з надією побачити надрукованим на сторінках однойменного з видавництвом часопису "Наша культура".

І сьогодні вражають обсяги опрацьованого цією людиною безцінного матеріалу з української історії, що формувався за трьома головними розділами: документи, газетно-журнальна періодика, книжкові видання. Так, лише фонд архівних документів цього кабінету налічував 78.875 одиниць. Це передусім протоколи, листування, щоденники, спомини діячів українського національно-визвольного руху, інші рукописні матеріали. Окремо було сформовано велику збірку фотографій, карт, плакатів тощо. Фонд періодичних видань налічував 69.497 чисел газет і 1.116 річних комплектів журналів починаючи від 1859 року. Серед них немало справжніх раритетів, що виходили в кількості від одного до десяти примірників, видань, писаних від руки, друкованих циклографічним стилем, літографованих. Книжковий фонд обіймав практично увесь український видавничий рух, що розвивався на етнічних українських теренах і далеко поза ними від початку XIX століття. Спеціальний відділ складали чужомовні книги, газети, журнали, в яких так чи інакше йшлося про Україну і українців. Через руки А. Животка пройшли всі архівні та бібліотечні приватні збірки цілого ряду непересічних особистостей української історії, з-поміж яких - М. Шаповал, С. Шелухин, Ф. Швець, С. Черкасенко. І все це було ретельно описано й систематизовано в окремій картотеці.

Для збереження цього дивовижного українського історичного архіву чеським урядом було відведено два великі й одне мале приміщення Тосканського палацу. Аркадій Животко був серед тих творців і оберегів архіву, хто глибоко вірив, що все це безцінне духовне багатство колись повернеться на Батьківщину і слугуватиме благородній справі розбудови власної незалежної держави.

А поки що опрацьовані й "перепущені" через вразливе серце маловідомі факти з трагічної і водночас величної, повчальної української історії А. Животко прагнув осмислити в своїх публікаціях, начерках до книг, численних виступах у різних аудиторіях. Найперше, він стає одним з активних організаторів Товариства українських письменників і журналістів у Празі, кістяк якого складали Л. Білецький, Н. Григоріїв, С. Черкасенко, С. Шелухин. За його безпосередньої участі в Празі урочисто відзначалися шевченківські дні, свято 22 січня, жалобна академія пам'яті Михайла Грушевського, відкриття товариства "Просвіта". Він підготував і виголосив на засіданнях товариства цілий ряд цінних з наукової точки зору доповідей. Серед них — "Сімдесят п'ять літ підкарпатської преси", "Літературна продукція на Україні в роки 1932—1934", "Адольф Черни і українці", "Політико-громадська діяльність доктора Л. Кобилянського".

Деякі з таких доповідей вдалося видрукувати. Скажімо, виголошений 16 грудня 1936 року текст доповіді "Сучасне українське письменство поза межами СССР" спочатку було вміщено на сторінках кількох чисел "Українського тижня". А згодом автор віднайшов видавця. Книга з такою ж назвою побачила світ у Празі в друкарні Ф. Германа 1937 року.

Це невелике за обсягом видання містить для сучасного дослідника історії української літератури надзвичайно рідкісний фактологічний матеріал про життя й діяльність на еміграції як відомих наших майстрів красного письменства (С. Черкасенка, О. Олеся, Є. Маланюка, Ю. Липи, О. Ольжича, В. Винниченка, Б. Лепкого, У. Самчука), так і письменників-початківці в (В. Шаяна, І. Коровицького, Б. Жар-ського, М. Дяченка, Ю. Косача), чиї перші творчі спроби припали на драматичний у їхніх долях еміграційний період життя.

На чеський період еміграції припадає найбільш плідне співробітництво ученого з різноманітними україномовними друкованими органами, що виходили в Європі. Свої статті, здебільшого літературознавчого й історичного характеру, він друкує на сторінках чернівецької "Самостійної думки" ("Українська преса за сто років"), львівських ,Дзвонів" ("Мовна боротьба в пресі Карпатської України"), празького "Слов'янського погляду" ("Утиски Підкарпатської Русі"), варшавської "Нашої культури" ("Українське питання в поглядах представників російської суспільної думки XIX століття"), "Краківських вістей" ("Великдень на Подонню") та ряді інших видань.

Окрім наукового покликання, така інтенсивна журналістська праця була обумовлена й суто матеріальними потребами. В одному з листів до Івана Огієнка у Варшаву він так пояснює причину свого прохання зробити й надіслати в Прагу сто відбитків його чергової статті, опублікованої на сторінках часопису "Наша культура": "Є надія бодай небагато продати. Може, пощастить здобути кілька крон для підтримки родини дружини, що перебуває в надзвичайно тяжкому стані у Кремінці на Волині. Скільки наших сил — підтримуємо їх. Але скільки ми можемо?.. Крутимося на всі боки. Думаємо, що продавши брошуру, бодай якось можна буде вислати родині".1

На межі воєнних 30—40-х років публікується у Празі кілька солідних книжкових праць українського дослідника — "Преса Підкарпатської України" (1940), "Острогожчина: осередок Подоння" (1942), "Подонь. Українська Вороніжчина в культурному житті України" (1943). На превеликий жаль, ці праці й сьогодні залишаються практично невідомими для українського читача — одиничні примірники їх збереглися лише у великих бібліотеках, переважно закордонних, та приватних колекціях старіючих українців-емігрантів, розкиданих країнами Європи й Америки. А який же пізнавальний і виховний матеріал зібраний і узагальнений там ретельним дослідником!

Візьмемо, для прикладу, останню книгу — "Подонь. Українська Вороніжчина в культурному житті України", епіграфом до якої стали слова Є. Плужника "Для вас, історики майбутні, наш біль — рядки холодних слів". Книга вийшла в серії "Наукова бібліотека Юрія Тищенка" (видавця українських книг у Празі) і являє собою короткий науковий виклад історичного та культурно-побутового розвою цієї віддавна заселеної переважно українцями території сучасної Воронезької області Росії. Дуже цінним є останній розділ видання, де подані короткі нариси життя і творчості українських громадсько-політичних і освітніх діячів — вихідців з цього краю, зокрема М. Костомарова, О. Коваленка, Є. Плужника, В. Скрипника, А. Дівицького, І. Карманського, М. Одуда, О. Склабовського, Б. Познанського у контексті їхньої безпосередньої участі у культурному житті України на крутих переломах її історії.

До речі, тему "українське Подоння" автор не полишив з виходом цієї книги. Він невпинно збирав нові матеріали й незабаром підготував ще одне, втричі більше за обсягом від попереднього, видання. Було додано, зокрема, новий чималий за обсягом розділ - "Походження та історія назв місцевостей української Вороніжчини". Але ця праця, в числі інших рукописів, безповоротно загубиться пізніше в полум'ї другої світової війни.

Сьогодні залишається лише дивуватися й захоплюватися наполегливості, силі волі й надії, які спонукали ученого в таких, здавалося б, безперспективних умовах продовжувати й публікувати українознавчі студії. З настанням війни робити це ставало все важче. В одному з листів у Прагу (від 30 травня 1943 року) до видавця Ю. Тищенка, з яким раніше домовився про системне видання "Наукової бібліотеки" з україністики, він про це зазначає з болем: "Тяжко брати дозвіл на книги, бо за цей рік я дістав дозвіл тільки на одну книгу — "Подонь", яку я Вам сьогодні й висилаю"1.

Одночасно з працею в Українському історичному кабінеті й випадковими журналістськими підробітками Аркадій Петрович оформляється лектором в Український технічно-господарський інститут позаочного навчання в Подєбрадах. Тут йому доручають читати курс лекцій з історії української преси. Станеться так, що саме з цією науково-освітньою інституцією буде пов'язане його подальше мандрівне емігрантське життя.