Розділ «АРКАДІЙ ЖИВОТКО ЯК ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ, ЖУРНАЛІСТ І УЧЕНИЙ»

Серед тих, хто найдовше підтримував Олександру Животко, був митрополит Іларіон. На один з його листів-пропозицій до тіснішої співпраці з редакцією часопису пані Олександра відповіла розчулено: "Здається, що це звичайна чемність, але тепер якось так все розгукане і зіспекульоване, що, власне, та звичайна чемність стала не зовсім звичною і тому особливо ціниться. Ваша чемність і обов'язковість викликали в мене справді рефлекси вдячності і бажання причинитися якомога для часопису. Пишу я стало для газет, але для Вашого часопису рада вибрати або зробити спеціально те, що найбільше відповідає" .

І ось фраза з останнього листа до Вінніпега, датованого 28 березня 1968 року: "Щиро дякую за Ваш ласкавий лист. Каюсь і жалкую, що потурбувала Вас такою маленькою справою. Старість і недуга підломили мене, а все щось хочеться ще зробити".

Остання фраза мовлена словами її чоловіка — невтомного і скромного ратая на українознавчій ниві Аркадія Петровича Животка.

Найголовнішою з-поміж різноманітного за тематичним спектром творчого й наукового доробку Аркадія Животка є, безумовно, його "Історія української преси". В передмові до її мюнхенського видання, здійсненого 1989—1990 року заходами Українського технічно-господарського інституту за фінансової підтримки німецького уряду, український учений з Канади доктор К. Костів зокрема зазначав: "Праця Аркадія Животка являє собою цінну цеглину, положену в будові історичної правди про постання, розвиток і завдання української преси".

До написання цього дослідження автор ішов десятиліттями, по крупинці збираючи в різноманітних архівах, зі сторінок сотень, тисяч книжок, газет і журналів, що виходили друком у різний час і в різних місцях, найсуттєвіші дані щодо історії й сьогодення української журналістики. Публікуючи у формі різноманітних статей результати своїх наукових пошуків, про що йшлося вище, автор весь час мріяв про окремі книжкові видання з історії української преси. Ретельно систематизовував опрацьований матеріал, активно шукав видавця.

Першою хотів видати книгу з історії "Основи" — дивовижного українського літературно-наукового й суспільного часопису, який сприяв розвиткові національної свідомості значної частини українців і мав значний вплив на культурний і літературний процес в Україні другої половини XIX століття. Однак побачити надрукованим результат своєї кількарічної дослідницької праці авторові не судилося. Підготовлений до друку машинописний варіант книги обсягом більш ніж 300 сторінок був назавжди втрачений.

Ще одна втрата, вже післявоєнної доби, — остаточно відредагований текст книги "Українські рукописні та відбивані часописи. 1854—1939 роки". Про інтенсивні й обнадійливі пошуки видавця для цієї книги він писав до митрополита Іларіона у Вінніпег з Ашафенбурга 29 серпня 1947 року.

Все ж один пресознавчий рукопис із цілої серії задуманих перед виданням "Історії української преси" Аркадієві Животку вдалося видрукувати окремою книгою. Це була "Преса Карпатської України", що побачила світ у видавництві Юрія Тищенка в Празі. Рік виходу книги на титулі не вказаний. Ймовірно, це було 1942 року — останнього року діяльності цього видавця українських книг у Чехії.

Скромне з поліграфічного боку і невелике за обсягом (20 сторінок) видання має неабияку цінність для сучасного дослідника української історії. Адже в ньому крізь призму діяльності тамтешньої преси віддзеркалено чотири виразних доби життя та культурно-суспільного розвитку цього краю — від часу австро-угорської залежності до набуття статусу незалежної держави — Карпатської України у жовтні 1938 року. Відповідно до історичних періодів подаються детальні бібліографічні відомості про всі пресові органи, що виходили на території Карпатської України, — суспільно-політичні, господарсько-кооперативні, просвітні, літературно-мистецькі, церковно-релігійні, молодіжні, дитячі тощо. Назви друкованих органів простежено з урахуванням їх змін у хронологічному порядку із зазначенням прізвищ їхніх видавців, редакторів і, по можливості, співробітників (також за хронологією).

Сама ж "Історія української преси" побачила світ 1946 року в Регенсбурзі. Надрукована ця книга ще скромніше, ніж "Преса Карпатської України", — циклостилем (по-нинішньому — своєрідна ксероксна відбитка машинописного варіанту). На обкладинці видання зазначено: "Аркадій Животко, лектор Українського Технічно-Господарського Інституту. Історія української преси. Регенсбург, 1946". Власне, це був своєрідний підручник з відповідного курсу, який вів Аркадій Животко в цьому інституті. Тому й має книга всі ознаки підручника: детальна структурованість, хронологічна послідовність викладу матеріалу, перелік контрольних запитань і завдань після кожної теми.

Поряд з радістю, вихід цієї книги завдав авторові й немало прикрощів. Ймовірно, через брак паперу чи коштів довелося скорочувати її практично на одну третину. Зокрема, не увійшло до книги чимало сторінок про період шістдесятих років XIX століття, про розвиток суспільно-політичної думки в Україні в останні десятиліття, про мовну боротьбу в пресі Карпатської України, а також немало фактологічного матеріалу про розвиток журналістики в під радянській Україні. Про це з гіркотою писав автор митрополиту Іларіону. "Все, що мусив викинути, чекає на ліпші часи", — в цій фразі — сподівання на перевидання своєї книги у повному її вигляді в недалекому майбутньому.

На жаль, ці сподівання за життя автора не були реалізовані. Скажімо, схвалений до друку редакційною комісією Української вільної Академії наук (УВАН) рукопис його дослідження "Нездійсненні плани видання українських часописів" побачив світ накладом Товариства прихильників УВАН в Авсбурзі вже по смерті автора — 1949 року. Книга вийшла незначним накладом 45-м числом академічного видання у серії "Книгознавство. Бібліологічні вісті".

Перевидання ж самої "Історії української преси" з додаванням скороченого матеріалу було здійснено послідовниками Аркадія Животка більше ніж через сорок років.

Незважаючи на те, що мюнхенське видання "Історії української преси" 1989—1990 року попри його якісне поліграфічне виконання (книга надрукована на крейдяному папері вищого гатунку) хибує цілим рядом граматичних і фактологічних помилок, різночитань одних і тих самих назв та понять, що, ймовірно, пояснюється недостатнім рівнем редакторської й технічної підготовки, воно й сьогодні залишається чи не найповнішим дослідженням на цю тему не лише в українській діаспорі, а й на Батьківщині. За масштабами охоплення фактологічного матеріалу, залученням до наукового обігу колосального масиву архівних джерел української еміграції, які для вітчизняних учених донедавна були практично недоступними, перевершити Животкову працю поки що нікому з дослідників історії української журналістики нині не вдалося.

Не випадково творці "Енциклопедії українознавства", загальна частина якої (томи 1—3) обсягом 1230 сторінок побачила світ 1949 року, не стали нікого з поміж багатьох шанованих дослідників історії української журналістики в діаспорі залучати для написання розділу "Преса". По смерті Аркадія Животка вони ґрунтовно використали його книгу, вважаючи, що авторитетнішого і повнішого матеріалу для енциклопедії годі шукати. Цей розділ з численними ілюстраціями займає в третьому томі зазначеного видання більш ніж двадцять сторінок і підписаний просто "За Аркадієм Животко".

Що ж до неминучих у такій справі недоліків, неточностей і певної неповноти висвітлення теми, то переконливим

доведенням "плюсів" і "мінусів" українознавчих досліджень, які проводилися в умовах еміграційної дійсності, можуть слугувати ось ці слова з книги Симона Наріжного "Українська еміграція": "Нам ніхто не нав'язував своїх концепцій і не примушував нас працювати на за відомо хибних засадах. Ми були вільні у виборі тем і методів, мали можливість заявити себе сторонниками тих філософічних теорій, які здаються нам правдивими, стати на тих позиціях які витримують критику аргументами, а не обґрунтовуються урядовими наказами... Але поруч з усим цим у нашому становищі... є й великі невигоди. Ці невигоди випливають з двох моментів — 1) з того, що ми на чужині, 2) що ми не розпоряджаємося тут і мінімальними матеріальними ресурсами, потрібними для нашої праці... Але навіть і в цих несприятливих обставинах Товариство виконало працю, з якою сміливо може стати на суд найсуворіших критиків".

На суд саме таких критиків сьогодні сміливо можна винести "Історію української преси" — багаторічне дослідження вірного сина України, чесного і талановитого вченого-українознавця Аркадія Животка. Майже півстоліття чекало воно свого повернення до того читача, якому щиро, з великою любов'ю й надією присвячувалося автором.

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук