Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

До чужих знахідок він також ставився з великою повагою.

Знову всі подивилися на мене з погано прихованим захватом: люди пам’ятають про останній вчинок.

Раптом Принц спохмурнів.

— Що сталося? — спитав я.

— Зовсім забув: у нас вдома немає телефону… Та це нічого. Мої батьки, на щастя, здорові.

І все-таки я поринув у задуму. Але ненадовго! Коли я починаю щось вигадувати, виникає справжня ланцюгова реакція: одна ідея чіпляється за другу. Так було й того разу. Я став навшпиньки й обняв благородного Принца:

— Даси мені свою адресу! Я продиктую її своєму старшому братові Кості, а він збігає і заспокоїть твоїх батьків.

В тому, що у Наташі є телефон, я не сумнівався. Я це просто знав. Іноді я набирав її номер і, якщо вона підходила, мовчки дихав у трубку. «Чого ви там дихаєте?» — сказала вона одного разу. Відтоді я перестав дихати.

— Веди нас, Сусаніне! — звертаючись до Гліба, урочисто мовив Покійник.

Я кинув на Гліба швидкий, але гострий погляд; сам того не знаючи, Покійник влучив у ціль: уранці Гліб, мов Сусанін, збивав нас з дороги. Тільки ж Сусанін вчинив так з ворогами, а Гліб із своїми друзями. В цьому була принципова різниця!

Ми побігли за Глібом. Чому ми поспішали, важко було сказати: до наступної електрички залишалося ще багато годин. Просто ми того дня звикли бігати, немовби нас весь час наздоганяла погоня. Але погоні, на жаль, не було! А природа тим часом жила своїм особливим, але прекрасним життям. Подекуди виднілися калюжі, в які ми несхибно потрапляли. Грязюка нагадувала густу сіру кашу, яка апетитно чвакала під ногами. Дощ чимдалі дужчав, приємно освіжаючи в дорозі. Дерева ласкаво простягали до нас свої криві чорні руки…

Гліб біг поперед усіх. І не тільки тому, що ми не знали дороги: він, як і досі, дуже старався.

— О-он там! — на ходу крикнув Гліб, вказуючи на одноповерховий будиночок, над яким була синя, з білими літерами, вивіска: «Пошта. Телеграф. Телефон».

«Іще трохи, — мріяв я, — і Наташа зайде в будку, з якої все буває чутно. І я почую слова: «Мамцю, не хвилюйся!» Потім вона вийде й кине на мене швидкий, але вдячний погляд. А потім і ми будемо дзвонити… Грошей вистачить: адже батьки дали «про всяк випадок», а в підвалі витрачати їх не було на що!»

Вікна будиночка кликали, вабили мене до себе з такою силою, що я випередив Гліба. Ці вікна здавалися мені близькими й рідними до тієї хвилини, коли я побачив, що вони зсередини щільно зачинені віконницями.

Я одразу трохи відстав, і Гліб досяг будиночка перший. Але він не вибіг на ганок, а поступився, щоб я міг пройти. Я вибіг, смикнув за ручку, яка виявилася холодною і мокрою. А двері виявилися зачиненими.

«Вихідний день — неділя», — прочитав я на облізлій табличці.

О, які сумні несподіванки підсуває нам життя.

Усі дивилися на мене. В очах не було й тіні недавнього захвату. Я був на ґанку, а трохи нижче стояли п’ятеро моїх друзів — у порожньому селищі, на мокрій землі, під дощем, біля зачиненої пошти. І вони знову вважали, що я винен: якби я вранці не переплутав, вони б зараз їхали у теплому вагоні до своїх мам і тат. Я переплутав… Це знову стало для них моїм останнім вчинком. А про те, що, якби не я, вони б усі сиділи в підвалі, ніхто уже й не пам’ятав!

Так я думав, поки не помітив у очах Наташі щось інше. Я побачив у них чекання й надію. Як це було вже не раз того дня. Вона ще покладалася на мене!