– Іде… — сказала Наташа. — Я його вранці по радіо перевіряла. Вона відірвала годинник від вуха, на яке я дивився. Ніколи досі я не помічав, що воно таке маленьке, акуратне, щільно притиснуте до волосся. Як мені хотілося, щоб воно, це вухо, почуло щось утішне, радісне!
— Трапляються, що електрички приходять раніше, — сказав я. — Особливо, якщо треба, щоб вони затримались… Це я помічав. Але ж не на чверть години! Ну, на якусь хвилину, дві…
— То що ж це було? — тужно вигукнув Покійник. — Як тоді із скелетом? Галюцинація?
— Не мудруй, — сказав я. — Поміркуємо. Сьогодні у нас… Миронова підняла руку і квапливо, наче боячись, що її хтось випередить, підказала:
— Неділя!
— Отже, виходить…
— Вихідний день. — підказала Миронова. Я поволі міркував:
— А у вихідні дні бувають…
— Додаткові поїзди! — квапливо закінчила мою фразу Миронова Коли треба було підказати вчительці чи взагалі начальству, вона дуже швидко міркувала.
— Саме так! — погодився я. — Це був додатковий поїзд. Електричка о сімнадцятій нуль-нуль прийде. Я ж сам бачив розклад… На станцію!
Ми знову зірвалися з місця й побігли. Я мчав швидше за всіх: мені хотілося першим переконатися, що це був справді додатковий поїзд, а не найзвичайнісінький, не той, що підлягає щоденному розкладу.
Тільки Гліб намагався мене випередити. Я зрозумів: йому хотілося відзначитися, щоб хоч чим-небудь спокутувати… Все-таки я перший підлетів до віконця каси: прагнення моє здійснилося. Та краще б воно не здійснювалося!.. Біля віконця висів металевий щит з колонками цифр і словами: «щодня», «по неділях», «далі з усіма зупинками…» Щит був розділений на дві половини: «До міста» — «З міста».
Я забігав очима по розкладу.
— Ось… звичайно! Сімнадцять нуль-нуль!
— Це з міста, — почувся за моєю спиною тихий Наташин голос.
— Як? Хіба? Не може бути! — Слова вилітали у мене з рота просто так, од хвилювання. Я й сам бачив, що Наташа мала рацію.
— А нам треба було на шістнадцять сорок п’ять! Саме ця електричка й пішла…
— Хіба? Не може бути! Як же воно…
— Наступна буде через чотири години, — сказала Наташа. — По цій лінії поїзди ходять не часто. Зовсім рідко… Особливо восени. Тому я й просила тебе подивитись… коли ми приїхали…
«Як же це могло статися?! — думав я, тупо дивлячись на розклад. Я соромився обернутися й глянути на Наташу. — Вранці я поквапився… Хотів скоріше виконати її прохання. О, яка мудра народна мудрість, яка вчить нас: поспішиш — людей насмішиш!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дуже страшна історія» автора Алєксін Анатолій Гєоргієвічь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін“ на сторінці 56. Приємного читання.