Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

Розділ дев’ятий,

у якому події знову з карколомною швидкістю змінюють одна одну

Коли ми нарешті вирвалися на волю, треба було негайно бігти, мчати на станцію, але я наче приріс до землі і мружився, хоч сонця не було і навіть почало вже потроху смеркати. Ми відвикли від світла й раділи йому, мов діти!

Несподівані думки заполонили мою голову. Вони наражалися одна на одну, бо їх було багато. Авжеж, життєві випробування роблять людину мудрішою!

Я думав про те, що коли людина кожного дня має самі тільки радощі, вона, виходить, їх зовсім не має. І про те, що коли вона з ранку до вечора відпочиває, то, мабуть, від цього стомлюється. І про те, що коли людина кожного дня бачить дерева і небо, вона їх не бачить, просто не помічає, а от якщо вона посидить у підвалі… Може, я й не зовсім мав рацію, але думкн на те й думки, щоб їх можна було брати під сумнів!

Нарешті спокій повернувся до мене, і я загорлав:

— На електричку!

— Ми однаково не встигнемо, — сказала Наташа.

— Тобто як? Чому?

— Бо лишилося тільки двадцять три хвилини, а до станції — сорок з гаком.

— Я вас… — почав був Гліб.

Але тут пролунав довгий, солідний гудок тепловоза. Електрички гудуть інакше: коротше і якось, я сказав би, легковажніше. І враз у мене майнула думка.

— Глібе! — вигукнув я, намагаючись перекричати тепловоз, який уже замовк. — Глібе! Я відчуваю з гудка, що станція зовсім близько. Ти вів нас найдальшою дорогою… Заплутаною! Ти хотів, щоб ми… — Я не став голосно пояснювати, що саме хотів Гліб: розслідування ще не було завершене. — От що, веди нас короткою дорогою. Найкоротшою!

— Я й сам… Я саме про це…

Ми побігли. Передчуття підказувало мені, що станція вигулькне зразу ж, коли ми оббіжимо сосновий лісок, у який впирався дачний паркан. Але, як я вже, здається, казав, довга дорога може видатися короткою, а коротка страшенно довгою, особливо коли позираєш на годинника й прислухаєшся, чи не гуде вдалині електричка. «Буває, електричка на якусь хвилину чи дві запізнюється, — міркував я. — Але коли треба, щоб вона запізнилася, то неодмінно прийде вчасно або навіть трохи завчасно…»

Покійник весь час пас задніх. Передчуття підказувало мені, що він може звалитися, впасти: того дня страх украй виснажив Покійника. До того ж йому довелося голому вилазити з підвалу. І це остаточно підтяло його.

Покійник не впав — він незабаром сів на пеньок.

Напевно, серед молодого ліска росла ще недавно могутня, стара сосна, але її через щось зрубали; може, щоб не виділялася, чи з якоїсь іншої причини. Пень був широченний, на ньому вільно могли розміститися всі шестеро. Але Покійник сів посередині, і ніхто крім нього, не вмістився. А втім, відпочивати ми й не збиралися!

У Покійника все дихало: і ніс, і груди, й живіт, і плечі… І навіть ноги дихали. Точніше сказати, тремтіли.

Ми теж зупинилися.