Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Залиште мене самого, — сказав Покійник таким голосом, наче був важко поранений. — Киньте мене тут. Нема сили…

— Я понесу тебе! — сказав Принц Датський. І вже намірився взяти Покійника собі на плечі.

Але до них підбіг Гліб:

– І я теж його… Щоб легше…

В цю мить здаля подала голос електричка.

— З міста… — сказав Гліб.

— Авжеж. Для нашої ще рано, — погодився Принц Датський. Наташа глянула на свого годинника.

— Ми ще маємо сімнадцять хвилин. Ні, шістнадцять…

Принц Датський і Гліб хотіли були вхопити Покійника за руки, але той гордо відштовхнув їх:

— Я сам!

— Будь ласка, Гено… — тихо сказала Наташа. — Якщо можеш… Покійник затремтів: давно вже ніхто з нас не називав його на ймення. Ми просто навіть забули, що його звуть Генкою. Здається, тільки тієї хвилини Покійник по-справжньому зрозумів, як хвилювалася Наташа. І він раптом помчав уперед з такою швидкістю, що ми за ним ледве встигали.

Жодна детективна історія не обходиться без біганини й погоні, і ось ми знову бігли… «Шкода, звичайно, що нема погоні, — встиг я подумати. — Якби за нами слідом гнався Племінник Григорій, а ми б встигли вскочити в електричку і двері під самісіньким його носом зачинилися б, це було б зовсім здорово! Хоч гнати людину, примушувати її мчати вперед що є сили може не тільки погане, а й щось добре, благородне!»

Одних із нас гнала турбота про Наташину маму. А інших, вірніше сказати, іншого, а ще точніше сказати, Гліба, я гадаю, підганяло сумління… Досвідчене око могло майже безпомилково визначити, що воно в ньому вже прокидалося. А передчуття підказувало мені, що незабаром прокинеться зовсім!

Того дня я весь час про щось думав, щось помічав або передчував… «Коли не відбуваються якісь цікаві події, то й цікаві думки не з’являються, — міркував я. — Бо нема ніяких спостережень… А коли відбувається щось важливе, думки в голові просто снуються. Тому в моїй повісті могло б бути дуже багато ліричних відступів і всіляких роздумів. Але сюжет підганяє мене, і від ліричних відступів доводиться відступатися. Авжеж, саме події породжують розумні думки! Це я відчуваю на собі. Але це також думка! Думка про думки!»

З цією думкою я закляк на місці, став як укопаний.

Ноги мої враз, без будь-якого попередження прикипіли до землі, і хтось наскочив на мене зваду. Але я навіть не озирнувся й не глянув, хто саме. А на того, хто наскочив на мене, наразився ще хтось… Усе сталося так, як буває на шосе, коли машина несподівано гальмує.

Я дивився вперед, крізь сосновий лісок. Він був молоденький, рідкий, і крізь нього було ясно видно, що електричка підкотила до станції не з міста, а з протилежного боку. «Виходить, та сама… яка в місто. На яку ми квапимося!» я не встиг ще як слід цьому повірити, а електричка знову гукнула й рушила.

О, як часто життя готує нам несподіванки! Події з тією ж карколомною швидкістю змінювали одна одну…

Наташа піднесла годинника до вуха, і я зауважив, що рука її тремтить. Цей дрож ураз передався мені. Але я тремтів внутрішньо, про себе, і не показував цього.

Того дня вже не вперше нас усіх кидало в дрож. Та й було чого подрижати!