Розділ «Дуже страшна історія Детективна повість, яку написав Алик Дєткін»

— Давай дещо підсумуємо, — сказав я. — Виходить, ти дуже хотів, щоб ми сюди приїхали. І щоб зацікавити нас, сказав, ніби все сталося тут, на цій дачі, насправді, а не було вигадане дідусем.

— Авжеж…

— А чому тобі так дуже хотілося, щоб ми приїхали?

В цей час підійшла Наташа Кулагіна. І тихо промовила:

— Алику, лишилося зовсім мало часу.

— Вважай, що ти вже їдеш до своєї мами! — вигукнув я. — Скоро вона обніме тебе…

Покійник почув мої слова. І чи то з надією, чи то із сумнівом сказав:

— «Впадуть темниці — і свобода зустріне радо біля входу». Страх, значить, ще не забив йому памороки: він пам’ятав вірші Пушкіна. Не дуже точно, проте пам’ятав.

— Авжеж, зустріне! — підтвердив я. — Ще кілька хвилин — і я виведу вас звідси…

— Як Данко? — спитав Покійник.

Гостра спостережливість підказала мені, що він сумнівається. Захотілося скоріше ошелешити всіх своїми знахідками й відкриттями.

— Ти пам’ятаєш фразу із «начерку» Миронової? — спитав я Гліба.

— Яку?..

— У ній не було нічого особливого. Але вона дещо нагадала, й у мене тоді майнула одна думка! Я навіть запам’ятав її дослівно. Там було сказано про Нінель: «Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…» Виходить, Нінель вселилася в зовсім новий будинок?

— Мені чергова в школі… А потім вона сама… По телефону…

— Хіба в зовсім нових будинках бувають телефони? Їх ставлять уже потім, пізніше. Майже завжди так буває. Звідки ж вона телефонувала? І дозволила нам їхати сюди без неї? Чи, може, вона з температурою тридцять вісім і п’ять пішла в автомат?

— Я вам усе… Я зараз…

— Нема часу! Мотиви злочину поясниш потім. В електричці! А зараз дивись мені в очі. Кажи правду, саму тільки правду, нічого, крім правди: де вихід звідси? Або накажи Племінникові! Адже це ти його намовив?

— Я зараз… Я вас… Не турбуйтеся…

«Усе проаналізував я, а визволителем буде він?» — різонула мене прикра думка.