Розділ «Глава VIII На підступах до нового світу»

— Індіанці — вони все вміють. Вони стежать за нами. Так завжди буває. Барабани перемовляються між собою. Індіанці хочуть убити нас.

До полудня — у моїй записній книжці відзначено, що це було у вівторок, восьмого серпня — гул щонайменше шести-семи барабанів оточував нас з усіх боків. Вони то прискорювали ритм, то сповільнювали. От десь на сході почувся чіткий, уривчастий дріб… пауза… густий гул звідкись з півночі. Це безперестанне рокотання звучало майже як питання і відповідь. У ньому було щось грізне, що неймовірно діє на нерви. Воно зливалося в слова — ті самі, які не переставав повторювати наш метис: «Уб’ємо… уб’ємо…» У безмовному лісі не було ні найменшого руху. Темна завіса зелені дихала спокоєм і миром, властивим тільки природі, але через неї неспинно неслася та сама звістка, яку слав нам побратим-людина. «Уб’ємо», — говорили ті, хто був на сході. «Уб’ємо», — відповідали їм з півночі.

Барабани рокотали і перешіптувалися весь день, і погроза, що звучала в їхніх голосах, відбивалася жахом на обличчях наших кольорових супутників. Навіть сміливий, хвалькуватий метис, очевидно, боявся. Зате того самого дня у мене була нагода переконатися, що Саммерлі і Челленджер мають вищу мужність — мужність освіченого розуму. З такою ж відвагою тримався Дарвін серед гаучосів Аргентини й Уоллес — серед малайських мисливців за черепами. Так вже покладено милостивою природою: людина не може думати про дві речі водночас, і там, де говорить наукова допитливість, особистим міркуванням місця не залишається.

Обидва професори не пропускали жодного птаха, що пролітав, жодного кущика на березі і раз у раз починали люто сперечатися, не зважаючи на таємниче грізне рокотання. Саммерлі як і раніше огризався на Челленджера, що за своїм звичаєм гудів басом, і ні один, ні другий не вважали за потрібне хоча б одним словом обмовитися про індіанські барабани, наче все це відбувалося в курильній кімнаті клуба Королівського товариства на Сент-Джеймс-стріт. Вони тільки раз удостоїли індіанців своєю увагою.

— Канібали племені міранха, а може, амайюака, — сказав Челленджер, тикнувши великим пальцем у бік лісу, звідки неслися барабанні розкоти.

— Цілком правильно, сер, — відповів Саммерлі, — і, як усі тутешні племена, вони належать до монгольської раси, а мова в них полісинтетична.

— Зрозуміло, полісинтетична, — поблажливо погодився Челленджер. — Наскільки мені відомо, інших мов на цьому континенті не існує. У мене записано понад сотню різних говірок. Але що стосується монгольської раси, то в цьому я дуже сумніваюся.

— А здавалося б, досить зовсім поверхневого знайомства з порівняльною анатомією, щоб визнати цю теорію правильною, — уїдливо зауважив Саммерлі.

Челленджер з войовничим виглядом випнув підборіддя. Криси солом’яного капелюха і борода — от і все, що постало перед нашими поглядами.

— Ви маєте рацію, сер, поверхове знайомство нічого іншого дати не може. Але глибокі знання змушують дійти інших висновків.

Вони злостиво поїдали одне одного очима, а в цей час лісом ледь чутним шепотінням проносилася луна: «Уб’ємо… уб’ємо… уб’ємо…»

Увечері ми вивели човни на середину ріки, пристосували замість якорів важкі камені і підготувалися до можливого нападу. Однак ніч минула спокійно, і зі світанком ми рушили далі під барабанний дріб, що затихав удалині. Близько третьої години дня нам перепинили шлях високі пороги, що тяглися милі на півтори, ті самі, на яких професор Челленджер зазнав аварії під час своєї першої експедиції.

Зізнаюся, що вигляд цих порогів підбадьорив мене — це було перше, хоч і слабке, підтвердження вірогідності розповідей Челленджера.

Індіанці перенесли крізь густий чагарник спочатку човни, потім спорядження, а ми, четверо білих, із гвинтівками в руках, йшли ланцюжком, прикриваючи їх від тієї небезпеки, що могла наскочити з лісу. До вечора наша партія щасливо минула пороги, піднялася миль на десять вгору рікою і зупинилася на нічліг. За моїми приблизними розрахунками, до цього часу Амазонка була щонайменше за сотню миль за нами.

Рано-вранці наступного дня відбулися важливі події. Професор Челленджер від самого світанку вдивлявся в обидва береги, явно чимось стурбований. Але ось він радісно скрикнув і показав на дерево, що низько нависло над водою.

— Як по-вашому, що це? — запитав він.

— Пальма ассаї, звичайно, — сказав Саммерлі.

— Правильно. І ця сама пальма служила мені головною прикметою. Ще з півмилі вгору тим берегом, і ми підійдемо до схованої в хащі протоки. Дерева стоять там суцільною стіною, а за ними ховається таємниця. Ген бачите — темний чагарник змінюється яскраво-зеленим очеретом. Там серед високих тополь і є двері в Невідому країну. Зараз ви самі в усьому переконаєтеся. Нумо, вперед!

І дійсно, нам залишалося тільки дивуватися. Підпливши до того місця, де починалися зарості яскраво-зеленого очерету, ми врізалися в них, потім ярдів сто вели обидва човни, відштовхуючись від берега жердинами, і, нарешті, вийшли в тиху неглибоку річку з піщаним дном, яке виднілося крізь прозору воду. Її вузькі береги були вкриті пишною зеленню.

Той, хто не помітив би, що замість густого чагарника тут росте очерет, ніколи б не здогадався про існування цієї річки і чарівного царства, яке відкривається за нею.