Розділ «Глава VIII На підступах до нового світу»

Так, це було воістину чарівне царство! Таку пишноту може намалювати тільки найпалкіша людська фантазія. Густі гілки спліталися в нас над головою, утворюючи природне зелене склепіння, а крізь цей живий тунель струменіла прозоро-зелена ріка. Прекрасна сама по собі, вона здавалася ще чудовішою від тих вигадливих відблисків, які кидали на неї приглушені зеленню яскраві промені сонця. Чиста, немов кришталь, нерухома, як дзеркало, водна гладінь, що зеленіла поруч берегів, як айсберг, блискала крізь різьблену арку листя, затягаючись брижами під ударами наших весел. Це був шлях, гідний країни чудес, до якої він вів.

Тепер індіанці ніяк не давали про себе знати, зате тварини почали траплятися частіше, і їхня довірливість свідчила про те, що вони ще не зустрічалися з мисливцем. Пухнасті бархатисто-чорні мавпочки зі сліпучо білими зубами і хитруватими оченятами проводжали нас пронизливою тріскотнею. Іноді з важким сплеском зривався з берега у воду кайман. Якось важкий тапір визирнув з кущів і, постоявши хвилину, важкими кроками побрів у хащу. Потім серед дерев майнуло гнучке тіло великої пуми; вона озирнулася на ходу, і через руде плече на нас блиснули сповнені ненависті зелені очі. Птахів тут було безліч, особливо болотних. На кожному стовбурі, що навис над водою, зграйками сиділи ібіси, чаплі, лелеки — блакитні, яскраво-червоні, білі, а кришталево-чиста вода так і кишіла рибами всіх кольорів веселки.

Ми пливли крізь цей золотаво-зелений тунель три дні. Дивлячись удалину, важко було відрізнити, де кінчається зелена вода і де починається зелене склепіння над нею. Ніщо не порушувало глибокого спокою цієї ріки — слідів людини тут не було.

— Індіанців немає. Вони бояться Курупурі, — сказав якось Гомес.

— Курупурі — це лісовий дух, — пояснив лорд Джон. — Тут цим ім’ям називають усе, що може загрожувати людині. Бідолахи тубільці бояться навіть заглянути сюди — їм здається, начебто в цих місцях криється щось страшне.

На третій день нам стало ясно, що човни треба залишити: ріка починала швидко міліти, і вони раз у раз шкребли днищем об пісок. Під кінець ми витягли їх з води і розташувалися на ніч у прибережному чагарнику. Вранці лорд Джон і я пройшли милі дві лісом паралельно річці і, переконавшись, що вона міліє все більше і більше, повернулися з цією звісткою до професора Челленджера, тим самим підтвердивши його припущення, що ми досягли крайньої точки, далі якої на човнах іти не можна. Тоді ми витягли їх ще вище на берег, сховали в кущах і зробили на сусідньому дереві позначку, щоб розшукати свою схованку на зворотному шляху. Потім, розподіливши між собою поклажу — гвинтівки, патрони, провізію, ковдри, намет і інший скарб, — звалили тюки на плечі і знову рушили в дорогу, останній етап якої обіцяв нам набагато більші труднощі, ніж початок.

Цей ранок, на біду, ознаменувався сутичкою між нашими двома півнями. Приєднавшись до нас, Челленджер одразу ж узяв експедицію під свою оруду, на явне невдоволення Саммерлі. І як тільки Челленджер віддав розпорядження своєму колезі (нести анероїдний барометр, усього тільки!), стався вибух.

— Дозвольте запитати, сер, — із грізним спокоєм промовив Саммерлі, — за яким правом ви командуєте нами?

Челленджер спалахнув і весь так і наїжився:

— За правом начальника експедиції, професоре Саммерлі!

— Змушений заявити, сер, що я вас таким не визнаю.

— От як! — Челленджер з воістину слонячою грацією відважив йому глузливий уклін. — Тоді, може, ви зволите вказати мені моє місце серед вас?

— Будь ласка, сер. Ви — людина, слова якої взяті під сумнів, а ми — члени комісії, створеної для того, щоб перевірити вас. Ви йдете зі своїми суддями, сер!

— Боже милостивий! — скрикнув Челленджер, сідаючи на перевернений човен. — У такому разі будьте ласкаві йти своєю дорогою, а я не кваплячись піду за вами. Оскільки я не очолюю цю експедицію, мені нема чого йти на її чолі.

Дякувати Богові, у нашій партії знайшлися дві розсудливі людини — лорд Джон і я, — інакше навіженість і гарячковість наших учених мужів призвели б до того, що ми повернулися б у Лондон голіруч. Скільки знадобилося сперечань, домовленостей, пояснень, перш ніж ми втихомирили їх! Нарешті Саммерлі рушив уперед, попихкуючи люлькою і презирливо посміхаючись, а Челленджер з бурчанням пішов за ним. На щастя, ми ще за кілька днів до того встигли виявити, що обидва наші мудреці ні за що мають доктора Іллінгворта з Единбурга, і це врятувало нас. Надалі варто було нам тільки згадати ім’я шотландського зоолога, як сварки, що назрівали, моментально стихали, обидва професори укладали тимчасовий союз і дружно накидалися на свого спільного суперника.

Рухаючись один за одним уздовж берега, ми незабаром виявили, що ріка поступово перетворилася на вузький струмок, а він, у свою чергу, загубився в трясовині, що заросла зеленим губчастим мохом, у який наші ноги занурювалися по коліно. У цьому місці вилися густі хмари москітів і всякої іншої мошкари, так що ми з почуттям полегшення ступили, нарешті, на тверду землю і, зробивши великий гак лісом, обійшли цю буйнотраву трясовину, яка ще довго нагадувала нам про себе органним гулом комах.

На другий день після того, як ми кинули човни, характер місцевості різко змінився. Нам доводилося весь час йти вгору, лісова хаща помітно рідшала і втрачала свою тропічну пишність. Величезні дерева, вигодувані мулистим ґрунтом долини Амазонки, поступилися місцем кокосовим і фініковим пальмам, що стояли групами серед густого чагарнику. У сирих низинах росли пальми з тонким листям, що спадало вниз. Ми йшли головним чином по компасу, і разів зо два між Челленджером і двома індіанцями розпалювалася суперечка про вибір шляху, причому обидва рази вся наша партія зволіла, як виразився обурений професор, «довіритися оманливому інстинктові первісних дикунів, а не найдосконалішому продукту сучасної європейської культури». На третій день з’ясувалося, що ми мали рацію, віддавши перевагу індіанцям. Челленджер сам упізнав деякі прикмети, що запам’яталися йому з першої подорожі, а в одному місці ми навіть натрапили на чотири обпалені камені — слід його ж табірної стоянки.

Підйом ще й досі тривав; два дні пішло в нас на те, щоб перебороти вкриту валунами гору. Рослинність знову змінилася, і від колишньої тропічної розкоші тут залишалися тільки пальми «слонова кістка» та безліч чудових орхідей, серед яких я навчився розпізнавати рідкісну Nuttonia Vexillaria, рожеві і яскраво-червоні квіти чудової катлеї й одонтоглоссум. В ущелинах пагорба дзюрчали на дрібних каменях струмочки, затінені заростями папороті. На ніч ми звичайно розташовувалися серед валунів на березі якої-небудь затоки, де зграями носилися рибки із синювато-чорними спинками, схожі на нашу англійську форель, що служили нам чудовою стравою на вечерю.

На дев’ятий день нашої подорожі, коли ми подолали, за моїми розрахунками, близько ста двадцяти миль від того місця, де були заховані човни, ліс зовсім порідшав і помалу перейшов у чагарник. Кущі, в свою чергу, змінилися безкрайніми бамбуковими заростями, настільки густими, що нам доводилося прорубувати в них дорогу ножами й індіанськими томагавками. На це в нас пішов цілий день, від сьомої ранку до восьмої вечора, усього з двома короткими перервами на відпочинок. Важко уявити собі заняття більш одноманітне і стомлююче! Навіть у просіках мій обрій обмежувався якими-небудь десятьма-дванадцятьма ярдами; весь інший час я бачив перед собою тільки спину лорда Джона в білій парусиновій сорочці та по боках, майже впритул, — жовту стіну бамбука. Вузькі, як леза, промені сонця подекуди пронизували її; футів за п’ятнадцять у нас над головою на тлі яскраво-синього неба погойдувалися бамбукові мітелки. Я не знаю, які тварини населяли цю хащу, але ми не раз чули зовсім близько від себе чиюсь важку ходу. Лорд Джон думав, що це були гуанако[34] або лами. Тільки під ніч вибралися ми із заростей бамбука і, змучені за цей день, що здався нам нескінченним, негайно ж розбили табір.

Наступний ранок застав нас вже в путі. Характер місцевості знову почав мінятися. Жовта стіна бамбука чітко виднілася позаду. Перед нами ж розстелялася відкрита рівнина, що поросла подекуди деревоподібними папоротями і поступово піднімалася до довгого гребеня, який нагадував обрисами спину кита. Ми перевалили через нього близько полудня і побачили за ним долину, а далі знову положистий укіс, який м’яко круглився на обрії. Тут, біля першої гряди пагорбів, і сталася одна подія, але наскільки вона виявиться значною, буде видно з подальшого.