Розділ «Глава X Ось вони, чудеса!»

Я подивився на своїх товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи палець на спусковому гачку, очі його горіли мисливським азартом. Чого б він тільки не дав за те, щоб повісити одну таку голову над каміном у себе в кімнаті поруч із двома схрещеними веслами! І все-таки розсудливість взяла в ньому гору, бо він знав, що ми тільки в тому разі зможемо проникнути в таємниці цієї невідомої країни, якщо її мешканці не будуть і підозрювати про наше існування.

Обидва професори наче заніміли з радості. Забувши про все на світі, вони несвідомо схопилися за руки і так і завмерли на місці, як двоє маленьких дітлахів, що безмовно видивляються на яке-небудь чудо з чудес. Челленджер посміхався ангельською посмішкою, від чого щоки його здулися яблучками; жовчна гримаса зникла з обличчя Саммерлі, поступившись місцем виразу побожного захвату.

— Nunc dimittis[42] — скрикнув він нарешті. — Що ж скажуть про це в Англії?

— Дорогий мій Саммерлі, по секрету можу вам повідомити, що саме буде сказано в Англії, — відповів Челленджер. — Там скажуть, що ви страшенний брехун і дурисвіт, який не має жодного відношення до науки. Те ж саме, що ви і вам подібні говорили про мене.

— А якщо ми пред’явимо фотографічні знімки?

— Підробка, Саммерлі! Груба підробка!

— А якщо ми надамо речові докази?

— О! Тоді вони від нас не відчепляться! Мелоун і його банда з Фліт-стріт ще співатимуть нам хвалу. Запам’ятайте! Двадцять восьмого серпня ми бачили в Країні Мепл-Уайта п’ять живих ігуанодонів[43]. Зробіть відповідний запис у своїй книжечці, мій юний друже, і сповістіть про це ваш жалюгідний газетний листок.

— І приготуйтеся до того, що редактор вас викине, — додав лорд Джон. — На тих широтах, де стоїть Лондон, все виглядає трохи інакше, дорогий мій юначе. Невже мало є людей, що ніколи не розповідають про свої пригоди з остраху, що їм не повірять! Хто їх засудить за це? Мине місяць-другий, і нам самим усе здаватиметься сном. Як ви їх назвали, цих чудовиськ?

— Ігуанодони, — сказав Саммерлі. — Відбитки їхніх ніг знайдені в гастингських[44] піщаниках, у Кенті, у Сассексі. Безліч їх водилася в південній Англії, поки там не було нестатку в зелені, якою вони живляться. А потім умови змінилися, і звірі помалу вимерли. Тут, очевидно, все залишилося, як було, тому що ігуанодони продовжують існувати дотепер.

— Якщо ми коли-небудь виберемося звідси живими, я без такої голови додому не повернуся, — сказав лорд Джон. — Почекайте, африканські мисливчики, ви ще в мене позеленієте від заздрості! Однак, друзі, не знаю, як вам, а мені увесь час здається, що ми так і вскочимо в яку-небудь серйозну халепу.

Те ж саме відчуття грізної таємниці було й у мене. У лісовому сутінку причаїлися жахи, і серце мимоволі стискалося від страху, коли ми вдивлялися в цю густу зелену хащу. Правда, велетенські ігуанодони були зовсім сумирні телепні, і вони не могли заподіяти нам великої шкоди, але звідки знати, чи не збереглися в цьому світі чудес інші велетні, що причаїлися зараз у своїх лігвищах серед скель і чагарника і тільки вичікують миті, щоб кинутися на нас? Я маю досить неясне уявлення про доісторичне життя, але, пам’ятається, мені якось потрапила до рук одна книга, де говорилося про звірів, для яких наші леви і тигри були б такою ж легкою здобиччю, як миша для кішки. Що, як такі чудовиська живуть у лісових нетрях Країни Мепл-Уайта!

Того ранку — нашого першого ранку у незвіданій країні — ми переконалися, що небезпеки чатують на нас тут на кожному кроці. Пригода ця була просто огидна, і мені навіть неприємно говорити про неї. Якщо лорд Джон мав рацію, і прогалину, де паслися ігуанодони, ми будемо згадувати, як сон, то болото з птеродактилями залишиться в нас у пам’яті болісним кошмаром. Зараз розповім, як все це було.

Ми йшли лісом дуже повільно, почасти тому, що лорд Джон як розвідник не дозволяв нам наздоганяти себе, почасти через обох професорів, які раз у раз приходили в захват від якого-небудь невідомого їм виду квітки або комахи. Милі через три-чотири дерева уздовж правого берега струмка зріділи, і перед нами відкрилася ще одна прогалина. За густою облямівкою чагарника нагромаджувалися валуни — вони зустрічаються на плато всюди. Ми повільно рушили туди через кущі, що доходили нам до пояса, і раптом почули десь зовсім близько звуки — чи то курликання, чи то шипіння, — що зливалося в невиразний гул, від якого здригалося повітря. Лорд Джон подав нам знак зупинитися і, пригинаючись на бігу, кинувся до валунів. Він подивився поверх них, завмер і, очевидно забувши про наше існування, довго стояв, поглинутий видовищем, що відкрилося перед ним. Нарешті він покликав нас до себе, показуючи знаками, що необхідно дотримуватись обережності. Я зрозумів з його вигляду, що за валунами ховається якесь диво, а може, і серйозна небезпека.

Ми підповзли до лорда Джона й заглянули вниз. Перед нами зяяла глибока улоговина, ймовірно один з тих невеликих кратерів, яких багато на плато. На дні цієї улоговини, ярдів за сто від того місця, де ми лежали, за крайкою очерету зблискували затягнуті зеленню стоячі калюжі. Місце було похмуре саме по собі, але, дивлячись на його мешканців, я мимоволі згадав сцени із сьомого кола Дантова «Пекла»[45]. Тут гніздилися птеродактилі — сотні і сотні птеродактилів! Улоговина так і кишіла ними — дитинчата плазували у воді, а їх огидні матінки висиджували на обмілині яйця у твердій жовтуватій плівці. Уся ця маса огидних ящерів копошилася, била крилами, стрясала повітря лементами і поширювала навколо такий сморід, що в нас нудота підступала до горла. А вище, кожний на своєму камені, сиділи величезні сірі самці, схожі на висохлі опудала, сиділи зовсім нерухомо, як мертві, і тільки поводили очима, що налилися кров’ю, та зрідка клацали дзьобом услід бабкам, які пролітали. Їх велетенські перетинчасті крила, зігнуті в передпліччях, були притиснуті до боків, над ними стирчали хижі пташині голови, і від цього у їх вигляді, мені ввижалося щось людське — вони нагадували бабів, що кутаються в мерзенні, кольору павутиння, хустки. Рахуючи і великих і маленьких, в улоговині було не менше тисячі цих мерзенних тварин.

Обидва наші професори так зраділи можливості вивчати поблизу життя доісторичного світу, що охоче просиділи б тут весь день. Вони показували нам дохлу рибу і птахів, які валялися серед каміння і що, мабуть, служили їжею птеродактилям, і поздоровляли один одного з тим, що внесуть нарешті ясність у питання, чому кістки цих літаючих ящерів у такій кількості зустрічаються в деяких місцях, наприклад, у кембріджських піщаниках. Тепер вже не викликає сумніву, говорили вони, що птеродактилі, подібно пінгвінам, жили зграями. Зрештою, бажаючи довести колезі якусь свою тезу, Челленджер висунув голову із-за каменя і ледве не накликав загибель на всіх нас. Найближчий до нас самець раптом пронизливо засичав, змахнув двадцатифутовими перетинчастими крилами і піднявся в повітря. Самки з дитинчатами збилися в купу ближче до води, а вартові один за одним злетіли в небо. Дивне видовище являли собою ці огидні тварини, що сотнями літали над нами, швидко, наче ластівки, розсікаючи повітря крилами. Утім, ми незабаром зрозуміли, що милування цим видовищем до добра не доведе. Спочатку птеродактилі кружляли високо в небі, очевидно перевіряючи, наскільки велика небезпека. Потім, поступово стискаючи коло, почали спускатися все нижче і нижче, і, нарешті, сухий шелест їхніх аспідно-чорних крил досяг такої сили, що мені мимоволі пригадався Хендонський аеродром у дні змагань.

— Небезпека! — крикнув лорд Джон, хапаючи гвинтівку за дуло. — Біжіть просто до лісу, тримайтеся всі разом!

Але коло над нами вже зімкнулося. Птеродактилі майже зачіпали нас крилами по обличчях. Ми били їх прикладами, але удари потрапляли в щось м’яке і не заподіювали їм жодної шкоди. І раптом з цього аспідно-чорного блискучого кола висунулася довга шия; лютий дзьоб цілився просто в нас. За ним ще і ще один. Саммерлі скрикнув і закрив руками закривавлене обличчя. Я відчув сильний поштовх у потилицю і мало не знепритомнів від болю. Челленджер упав, я нахилився допомогти йому і повалився на нього, прибитий ще одним ударом ззаду. У ту ж мить лорд Джон вистрілив. Я підняв голову і побачив, що один із птеродактилів б’ється на землі з перебитим крилом, бризкає, слиною з розкритого дзьоба і люто крутить виряченими, налитими кров’ю очима — справжній диявол з картини якого-небудь середньовічного художника! Його побратими, налякані звуком пострілу, злетіли вгору і почали кружляти в нас над головою.

— Тепер рятуйтеся! — крикнув лорд Джон.

Ми побігли навпростець крізь чагарник, але біля самого узлісся гарпії знову наздогнали нас. Саммерлі був збитий з ніг, ми підняли його і кинулися під дерева. У лісі небезпека минула, бо птеродактилям з їхніми величезними крилами ніде було розвернутися між гілок.