Розділ «Глава X Ось вони, чудеса!»

Ми поверталися в табір у досить жалюгідному стані, а вони ще довго проводжали нас, кружляючи колами в блакитному небі на такій висоті, що знизу їх можна було прийняти за звичайних голубів. Погоня припинилася лише тоді, коли нас сховала лісова хаща, і більше птеродактилі не з’являлися.

— Надзвичайно цікава і повчальна подія, — сказав Челленджер, обмиваючи в струмку розпухле коліно. — Тепер, Саммерлі, ми з вами добре знаємо, як поводяться розлючені птеродактилі.

Саммерлі в цей час витирав кров, що лилася із садна на чолі, а я перев’язував досить глибоку рану на потилиці. Лорд Джон відбувся легше за нас: чудовисько тільки подряпало йому плече і розірвало сорочку.

— Слід зазначити, — продовжував Челленджер, — що в нашого юного друга колота рана, а вирвати такий жмут із сорочки лорда Джона можна було тільки зубами. Мене ж били крилами по голові. Таким чином, ми познайомилися з найрізноманітнішими методами нападу птеродактилів.

— Ще трохи, і нам прийшов би кінець, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Огиднішу смерть важко собі уявити — стати жертвою цих мерзенних тварин! Мені дуже не хотілося стріляти, але вибору не було.

— Ми не сиділи б зараз біля струмочка, якщо б не ваш постріл, — переконано проговорив я.

— Будемо сподіватися, що моя стрілянина справі не зашкодить, — сказав лорд Джон. — У тутешніх лісах, напевно, часто лунають звуки не менш голосні: то відламається гілка, то звалиться ціле дерево. Однак на сьогодні сильних відчуттів досить. Ходімо краще до табору, пошукаємо в нашій аптечці карболки. Хто цих тварюк знає — може, їхні укуси отруйні.

Але, звідтоді як стоїть світ, навряд чи на долю людини випадало стільки пригод за один день. Нас чекало нове лихо. Ми вийшли берегом струмка на галявину і, побачивши колючу огорожу, що оточувала наш форт, вирішили, що цього разу випробування наші скінчилися. Однак відпочивати нам не довелося. Вхід у Форт Челленджера був завалений як і раніше, огорожа була ціла, а все-таки ми відразу зрозуміли, що за нашої відсутності тут хтось побував. Непроханий гість не залишив на землі жодних слідів, і тільки нависла над табором величезна гілка дерева гінкго видавала шлях, яким він пробрався сюди. Що ж стосується його сили і зухвалості, то про це добре свідчив стан нашого складу. Усі речі були розкидані по галявині, одна бляшанка з м’ясом розчавлена — очевидно, таким способом він намагався витягти її вміст. Від ящика з патронами залишилися самі друзки, а біля нього валялася зім’ята в корж гільза. Неясний страх знову стиснув нам серце, і ми почали злякано вдивлятися в густі тіні під деревами, очікуючи, що звідти от-от з’явиться щось дивовижне.

Яке ж полегшення ми відчули, коли почули в цю хвилину голос Самбо і, підійшовши до краю плато, побачили на вершині стрімчака його усміхнену фізіономію!

— Все добре, містере Челленджере! Все добре! — крикнув він. — Самбо тут. Не бійся! Коли покличеш Самбо, він завжди буде тут.

Дивлячись на чесного негра і на неосяжну рівнину, що простиралася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що це все-таки двадцяте століття, що ми живемо на Землі, а не на якій-небудь повній первісного хаосу планеті, куди нас перенесло чарівною силою. Але як важко було уявити собі, що від фіолетової лінії обрію палицею кинути до великої ріки, якою ходять великі пароплави, що люди там балакають про свої маленькі життєві проблемки, тоді як ми, закинуті в первісний світ, до первісних істот, можемо тільки дивитися в той бік і тужити про життя, сповнене для нас стількох радостей!

У мене залишився ще один спогад, пов’язаний з цим незвичайним днем, і на ньому я закінчу свого листа. Поранення, яких ми зазнали, явно подіяли на нерви обох професорів, і вони розпочали гарячу суперечку про те, до якого роду доісторичних ящерів належать наші вороги — до птеродактилів чи диморфодонів. Справа дійшла до обміну шпильками. Щоб не чути їхньої перепалки, я відійшов убік і, сівши на стовбур дерева, що впало, запалив люльку. Через кілька хвилин переді мною виросла фігура лорда Джона.

— Слухайте, Мелоуне, — сказав він, — ви добре запам’ятали те місце, де гніздяться ці тварини?

— Звичайно, запам’ятав.

— Щось на кшталт вулканічного кратера, правда?

— Цілком правильно, — сказав я.

— А який там ґрунт, ви звернули увагу?

— Одні валуни, камені.

— Ні, біля самої води, де росте очерет?

— Щось синювате, начебто глина.