Розділ «Глава X Ось вони, чудеса!»

— Ну, знаєте, вибирати мені не доводилося. Та й навряд чи звук віднесло далеко всередину: вчора був сильний вітер з боку плато. До речі, як ми його назвемо? Давайте вирішувати.

Було подано кілька пропозицій, більш-менш удалих, але останнє слово залишилося за Челленджером.

— Тут довго думати нема чого, — сказав він. — Плато буде названо на честь піонера, що його відкрив: це Країна Мепл-Уайта.

Так ми і назвали плато, під цим ім’ям його занесено на карту, складання якої доручене мені, під цим ім’ям, сподіваюся, ввійде й у майбутні атласи.

Перед нами стояла невідкладне завдання — проникнути мирним шляхом у Країну Мепл-Уайта. Ми встигли переконатися на власні очі, що в ній живуть якісь дивні істоти, а замальовки Мепл-Уайта обіцяли нам появу чудовиськ. Нарешті, у нас були всі підстави думати, що на плато є і люди, про лютість яких говорив кістяк, пропоротий бамбуком.

Ми знали, що небезпеки чатують на нас на кожному кроці, і, не сподіваючись на порятунок, вирішили вжити всіх тих запобіжних заходів, що підказував лордові Джону його досвід. Але хіба ми могли довго затримуватися на порозі цього таємничого світу, якщо нас охопило бажання якомога швидше проникнути в самісіньке його серце!

Отже, ми завалили гілками вхід у табір і, залишивши всі наші запаси під захистом колючої огорожі, повільно і з найбільшою обережністю рушили в Невідоме вздовж русла невеликого струмочка, що брав початок у джерелі на галявині і мав служити нам дороговказною ниткою при поверненні.

Не встигнувши як слід відійти від табору, ми вже відразу наскочили на перші ознаки чудес, що чекали на нас. У густому лісі було багато дерев, зовсім незнайомих мені, але наш ботанік Саммерлі впізнав тут цикадеї і кілька видів хвойних, які давно зникли з лиця землі. Пройшовши лісом кілька сот ярдів, ми вийшли до місця, де струмок розливався досить широкою затокою. По краях її ріс густий високий очерет, який професор Саммерлі відніс до розряду хвощів; тут же на вітрі розгойдували верхівками і деревоподібні папороті. Лорд Джон, що йшов попереду, раптом зупинився і підняв руку.

— Дивіться! — сказав він. — От так слід! Тут, напевно, ходив прабатько всіх птахів!

На грузкій твані були чітко видні величезні трипалі сліди. Вони вели через болото до лісу. Ми зупинилися коло цих дивовижних відбитків. Якщо тут пройшов дійсно птах, — а яка тварина могла залишити такі сліди? — то лапа в нього настільки більша, ніж у страуса, що розміри цього гіганта навіть важко собі уявити. Лорд Джон уважно озирнувся на всі боки і вклав два патрони у свою крупнокаліберну гвинтівку.

— Присягаюся честю мисливця, — сказав він, — що сліди зовсім свіжі. Ця істота пройшла тут яких-небудь десять хвилин тому.

Бачите, вода ще не встигла заповнити ген ту ямку, де лапа глибше занурилася у твань. Господи Боже! А от і слід дитинчати.

І дійсно, паралельно великим слідам йшли такі ж самі, але маленькі.

— А що ви скажете про це? — тріумфально вигукнув професор Саммерлі, показуючи слід, схожий на відбиток п’ятипалої людської руки.

— Вельд[40]! — вигукнув Челленджер, не тямлячи себе від захвату. — Я бачив такі відбитки у вельдских шарах. Ця істота пересувається на задніх, трипалих кінцівках, випрямившись на весь зріст, а передніми, п’ятипалими, допомагає собі при ходьбі. Ні, дорогий мій Рокстоне, це аж ніяк не птах!

— Звір?

— Ні, плазун — динозавр[41]. Це він, і ніхто інший! Дев’яносто років тому такі сліди спантеличили одного досить поважного вченого із Сассекса. Але хто міг мріяти… хто міг мріяти… що нам доведеться побачити…

Останні слова Челленджер домовив пошепки, а ми так і завмерли від здивування. Сліди повели нас від болота до густих заростей чагарника. За ним, серед дерев, була велика прогалина, і по цій прогалині розгулювало п’ять надзвичайно дивних істот — таких мені ще ніколи не доводилося бачити. Ми причаїлися за кущами і довго роздивлялися їх.

Як я вже сказав, вони гуляли уп’ятьох — двоє дорослих і троє дитинчат. Розміри їх вразили нас. Навіть маленькі були зростом як слон, а про дорослих і говорити не доводиться. Їх луската, як у ящірок, шкіра зблискувала на сонці аспідно-чорними переливами. Усі п’ятеро стояли на задніх лапах, спираючись на широкі, товсті хвости, а передніми, п’ятипалими, притягали до себе зелені гілки й обгризали з них листя. Щоб у вас було повне уявлення про цих чудовиськ, скажу, що вони нагадували гігантських, футів двадцять заввишки, кенгуру, вкритих чорною крокодилячою шкірою.

Я не знаю, скільки часу ми простояли там як зачаровані, дивлячись на це надзвичайне видовище. Сильний вітер дув у наш бік, кущі служили гарним укриттям, отже, можна було не побоюватися, що чудовиська знайдуть нас. Час від часу дитинчата, незграбно граючись, підстрибували і з глухим стукотом гепалися на землю, їхні батьки, очевидно, мали нечувану силу, тому що один з них, не дотягшись до листя на верхівці досить високого дерева, обхопив його передніми лапами і переломив стовбур навпіл, немов тоненьку гілку. Вчинок цей свідчив водночас про дві речі: про сильно розвинуту мускулатуру і недорозвинений мозок, тому що дерево звалилося просто на голову чудовиську і воно голосно закричало. Величезні розміри явно не відповідали ступеню витривалості, дарованої йому природою. Випадок з деревом, мабуть, змусив його насторожитися, тому що воно повільно побрело в ліс у супроводі своєї пари і трьох гігантських дитинчат. Якийсь час ми бачили, як їхні аспідно-чорні спини поблискували в хащі, а голови поринали вгору і униз високо над чагарником. Потім вони зникли серед дерев.