РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ ПРОЩАННЯ

— Ви перебільшуєте, — сказала міс Марпл.

— Небезпека для вас може стати цілком реальною, якщо ваші здогади правильні — і ви це знаєте. Ви підозрюєте якусь конкретну особу?

— Я дещо знаю про одну особу, так мені здається. Але я повинна довідатися більше — і тому я залишаюся тут. Якось ви мене запитали, чи відчуваю я атмосферу зла. Так, я її відчуваю і відчуваю її тут, атмосферу зла або, якщо хочете, небезпеки — великого нещастя, страху… Я повинна тут щось зробити. Зробити все, на що я спроможна. Але така стара жінка, як я, мало на що спроможна.

Професор Вонстед лічив, стримуючи дихання:

— Раз, два, три, чотири…

— Що ви рахуєте? — запитала міс Марпл.

— Людей, які залишилися в автобусі. Я виходжу з припущення, що вони не цікавлять вас, адже ви дозволили їм поїхати, а самі залишаєтеся тут.

— А чому вони повинні мене цікавити?

— Бо ви сказали, що містер Рейфаєл послав вас на екскурсію з певною метою і з певною метою послав вас також до Старого Маєтку. Отже, я роблю висновок. Ми припускали, що смерть Елізабет Темпл пов’язана з якимсь учасником екскурсії. Але ви залишаєтеся тут, а отже, тепер ви, схоже, пов’язуєте її зі Старим Маєтком.

— Ви не зовсім маєте рацію, — сказала міс Марпл. — Екскурсія і Старий Маєток пов’язані між собою. Я хочу, щоб дехто розповів мені про дещо.

— Ви думаєте, ви зможете примусити його розповісти вам про дещо?

— Думаю, що зможу. А ви запізнитеся на свій поїзд, якщо не поквапитеся.

— Бережіть себе, — сказав професор Вонстед.

— Я себе берегтиму, — сказала міс Марпл.

Двері відчинилися, і з холу вийшли двоє людей. Міс Кук і міс Бароу.

— Вітаю вас, — сказав професор Вонстед. — Я думав, ви поїхали з екскурсією.

— Ми змінили свою думку в останню мить, — весело відповіла міс Кук. — Розумієте, ми зовсім нещодавно відкрили, що тут можна здійснити кілька дуже цікавих прогулянок і що є одне чи два місця, які мені дуже хочеться побачити. Церква з надзвичайно цікавим джерелом, відомим ще в часи англосаксів. Вона лише за чотири або п’ять миль звідси, і до неї можна доїхати місцевим автобусом, гадаю. Річ у тому, що мене цікавлять не тільки старовинні будівлі та парки. Я також захоплююся церковною архітектурою.

— І я теж, — сказала міс Бароу. — Тут неподалік є також Фінлі-Парк, надзвичайно цікаво спланований із погляду паркової архітектури. Тож ми вирішили, що нам набагато приємніше залишитися тут ще на день або два.

— Ви залишаєтеся тут, у «Золотому кабані»?

— Так. Нам пощастило переселитися до дуже затишної кімнати на двох. Вона набагато краща за ту, у якій ми мешкали протягом двох останніх діб.