Розділ «Частина друга»

— Знаєте, чому дзвінкового короля комісовано?» — «Хотів би я бути на його місці», — сказав Морель, знуджений військовою службою. «О, з вас поганий патріот!» — згукнув пан де Шарлюс і не втримався, щоб не скубнути скрипаля за вухо. «Ні, ви не знаєте, чому дзвінкового короля комісовано, — провадив Коттар, розжартувавшись, — тому, бо він одноокий». — «У вас сильний супротивник, докторе», — сказав маркіз де Камбремер, щоб показати, що він знає, хто Коттар за фахом. «Цей молодик — суще диво, — вскочив у слово пан де Шарлюс, показуючи на Мореля.

— Грає як молодий бог». Ця репліка не сподобалася докторові, й він відрізав: «Поки хвалько нахвалиться, будько набудеться. Побачимо, хто кого». «Краля, туз», — ознаймив звитяжно Морель

— йому неабияк фортунило. Доктор похилив голову, ніби визнавав свою поразку і, як заворожений, зронив: «Гарно, що й казати!» «Ми дуже раді, що з нами обідав барон де Шарлюс», — сказала пані Вердюрен маркізі де Камбремер. «Ви не були з ним знайомі? Людина він приємна, оригінальна, в ньому відчувається епоха (вона вагалася уточнити, яка сама)», — відповіла пані Вердюрен з удоволеним усміхом шанувальниці всього високого, судді й господині дому. Маркіза де Камбремер запросила мене приїхати з Сен-Лу до Фетерна. Я несамохіть скрикнув від захвату, побачивши, як місяць завис жовтогарячим ліхтарем над дубовим шатром, що починалося біля замку. «Це ще квіточки! За хвилю, коли місяць підіб’ється вище і всю долину заллє його світло, буде в тисячу разів гарніше. Ось чого немає у вас у Фетерні!» — зневажливо кинула пані Вердюрен маркізі де Камбремер, а та аж розгубилася: їй не хотілося кидати тінь на свій маєток, надто при

піднаймачці. «Ви ще поживете в цих краях?» — спитав пані Кот-тар маркіз де Камбремер; у його запитанні вгадувався невиразний намір запросити її, хоч наразі про день зустрічі не домовлятися. «Авжеж, пане! З огляду на дітей мені дуже залежить на цьому щорічному виїзді. Хай би там що, а діти потребують свіжого повітря. Факультет посилав мене до Віші, але там страшенно парить, а про свій шлунок я подбаю, коли ці хлопаки підростуть. Та й те сказати: професор із тими екзаменами як на припоні, а спека його знесилює. Як на мене, тому, хто, як мій чоловік, цілий рік гарує по-волячому, треба гаразд відпочити. Принаймні побудемо тут ще з добрий місяць». — «О, тоді ми ще побачимося». — «1 ще ось чому я мушу тут зостатися: муж збирається махнути до Савої і повернеться аж за два тижні та ще й затримається на відпочинок». «Краєвид на долину мені подобається більше, ніж краєвид на море, — тягла пані Вердюрен. — Як їхатимете додому, любі мої гості, стоятиме на годині». «Треба все-таки глянути, чи запряжено коней, — на випадок, якби вам конче забаглося повернутися сьогодні до Бальбека, — озвався до мене пан Вердюрен, — хоча я особисто не бачу в цьому ніякої конечности. Відвезли б вас завтра вранці. Видно, що на годину кладеться. Дорога як оксамит». Я сказав, що ночувати ніяк не зможу. «В кожному разі, ще маєте час, — заперечила Принци-палка. — Дай їм спокій, часу ще сила-силенна. Дуже вони виграють, як приїдуть на станцію за годину до потяга? Тут їм краще.

А ви, мій юний Моцарте, — спитала вона у Мореля, не сміючи звернутися просто до пана де Шарлюса, — вам би не хотілося затриматися? Маємо гарні покої вікнами на море». — «Та йому не можна залишатися, — відповів пан де Шарлюс за оглухлого азартного картяра. — У нього звільнення лише до опівночі. Він мусить вернутися й лягти спати, як розумненький, слухняний хлоня», — додав він протекторально, манірно, з притиском, ніби зазнавав якоїсь садистичної втіхи, уживаючи цього невинного порівняння й мимобіж підкреслюючи голосом усе, що було причетне до Мореля, дотикаючись його як не рукою, то словами, немов обмацуючи його ними.

З казані, яку мені виголосив Брішо, маркіз де Камбремер виснував, що я дрейфусар. А що сам він був запеклий антидрей-фусар, то почав — з куртуазії до ворога — вихваляти якогось полковника-жида, який завжди був дуже справедливий до кузе- в на панства Шевреньї й добився для нього заслуженого підвищення. «А мій кузен сповідував зовсім протилежні погляди, — додав маркіз де Камбремер, не зупиняючись на тому, що це за

погляди, але я здогадався, що вони такі самі старезні й кепсько склепані, як маркізова твар, погляди, яких віддавна дотримуються декотрі родини в провінційних городках. — І знаєте, бігме, як на мене, це дуже гарно!» — сказав насамкінець маркіз де Камбремер. Уживав він слова «гарно», однак же не в естетичному значенні, не так, як його матір і дружина, що прикладали його лише до творів мистецтва, хоча й різних жанрів. Цією міркою маркіз де Камбремер послуговувався радше в тих випадках, коли, наприклад, віншував ставну, злегка роздобрілу жінку: «Як, за два місяці і ви набрали три кіла? Знаєте, це дуже гарно!» Подано свіжкі напої. Пані Вердюрен запросила панів, щоб кожен сам вибрав напій, собі до смаку. Пан де Шарлюс вихилив шклянку, хутко вернувся до ломберного столика, сів і вже не рушав з місця. Пані Вердюрен спитала його: «Чи куштували ви мою оранжаду?» Пан де Шарлюс чарівно усміхнувся, пограв губами і, вахаючи клубами, відповів кришталевим голоском, яким говорив рідко: «Ні, я волів її сусідку, здається, полунична, це така розкіш!» Чудасія, та й годі: деякі душевні відрухи зраджують себе у способі висловлюватися чи в жестикуляції. Якщо хтось вірить чи не вірить у Безгрішне Зачаття, або в невинність Дрейфуса, або у многість світів, але не хоче про це розводитися, ні його голос, ні міміка не зрадять його думок. Та ось, чуючи, як пан де Шарлюс усміхнено й жестикулюючи мовить дискантом: «Ні, я волів її сусідку, здається, полунична», — можна було виснувати: «Еге, та він не байдужий до сильної статі!» —.виснувати з такою самою певністю, з якою суддя засуджує злочинця, дарма що той не признався, лікар прогнозує смерть майбутнього паралітика, якому, може, й невгадно, що він хворий, але він робить огріх у вимові, і з цього огріху видно, що він помре за три роки. Може, люди, здатні діагнозувати з того, як чоловік каже: «Ні, я волію її сусідку, здається, полунична», ненормальну любов, не потребують аж таких глибоких знань. Зв’язок між розпізнавальною ознакою і таємницею тут простіший. Ми невиразно відчуваємо, що нам відповідає мила й усміхнена дама, яка видасться нам манірною, бо видає себе за незвично кокетливого чоловіка, а ми не звикли, щоб мужчина так випендрювався. 1 може, шляхетніше було б думати, що во время оно певне число ангелоподібних жінок помилково вбрано в чоловічу плоть і тепер на вигнанні, намарне б’ючи крильми до чоловіків, будячи в них фізичну відразу, вони вміють улаштувати салон, створити «домашній затишок». Пана де Шарлюса не обходило те, що пані Вердюрен стоїть; він сидів у фотелі, аби бути ближче до Мореля. «Скажіть мені, — мовила до барона пані Вердюрен, — хіба це не злочин: істота, яка могла б чарувати нас грою на скрипку, ріжеться в екарте? 1 це скрипаль-віртуоз!» — «Він добре грає і в карти, він усе робить добре, він розумник», — відповів пан де Шарлюс, стежачи, щоб можна було підказувати, за грою. Зрештою, то була не єдина причина, чому барон розмовляв із пані Вердюрен сидячи. Його соціальні уявлення, уявлення великого пана і шанувальника мистецтва, зливалися в таку химерну амальгаму, що барон замість бути ґречним, як кожна людина його верстви, компонував собі своєрідні живі картини в дусі Сен-Сімона, і, власне, в цю хвилину удавав із себе маршала д’Юксе-ля, який цікавив його й іншими рисами і який, за переказами, так високо носився, що не вставав — нібито з ліні — навіть перед вельможними двораками. «А скажіть, бароне, — промовила пані Вердюрен, уже трохи оббувшися з ним, — чи не знаєте ви в вашому передмісті якогось старого зубожілого шляхтича, який став би мені за швейцара?» — «Ну, чого ж... знаю, — відповів пан де Шарлюс, добротливо усміхаючись, — але радити його не раджу». — «Чому?» — «Боюся, що найелегантніші ваші гості, як застрягнуть у швейцарській, то вже далі не підуть». То була перша пересварка між ними. Пані Вердюрен якось її злегковажила. На жаль, за першою пересваркою почали спалахувати нові, щоправда, уже в Парижі. Пан де Шарлюс усе не покидав свого сідала. На виду йому грала тонка усмішка, бо він ще раз пересвідчився, які влучні його улюблені максими про чар аристократії й нікчемство буржуазії, адже він так легко підгорнув під себе пані Вердюрен. Поза баронова Принципалку анітрохи не здивувала, — вона відійшла від нього тільки тоді, як помітила з тривогою, що маркіз де Камбремер знову мене впіймав. Але перед тим їй захотілося з’ясувати, які стосунки пана де Шарлю-са з графинею Моле. «Ви казали мені, що знайомі з графинею де Моле. Ви в неї буваєте?» — спитала вона, розуміючи під словами «Ви в неї буваєте?», що графиня його приймає, що він вхожий до неї. Пан де Шарлюс відповів співучим голосом, з ноткою легковажности, назнарошки виразно: «Іноді буваю». Це «іноді» збудило недовіру в пані Вердюрен, і вона поцікавилася: «Ви зустрічали там дука Ґермантського?» — «Щось не пригадується». — «О, — здивувалася пані Вердюрен, — хіба ви не знаєте дука Ґермантського?» — «Як же мені його не знати!» — відгукнувся пан де Шарлюс, і на устах його зазміївся усміх. Усміх той був іронічний; та що барон боявся блиснути золотим зубом, то втопив свій усміх у звивинах губів і їхня лінія тепер виражала доброзичливість. «Чому ви кажете: «Як же мені його знати?» — «Бо він мій брат», — недбало кинув пан де Шарлюс, і пані Вердюрен завмерла ні в сих ні в тих: чи то гість кпить собі з неї, чи то, може, він прижитне дитятко або від іншого шлюбу. Думка, що брат дука Ґермантського може зватися бароном де Шарлюсом, їй не спадала. Вона підступила до мене: «Маркіз де Камбремер, я щойно чула, запросив вас на обід. Про мене, хай собі запрошує. Але для вас буде краще, гадаю, до них не їхати.. По-перше, там нудьга, хоч вішайся. О, як вам до вподоби обідати з безвісними провінційними графами та маркізами, ви будете, звісно, там раювати». — «Гадаю, мені доведеться вибратися туди раз чи два. Зрештою, роз’їжджати я не можу, бо зі мною тут юна кузина, не кидати ж її саму (я вважав, що це уявне покре-венство полегшить мені виїзди з Альбертиною). Але щодо Кам-бремерів... позаяк я вже познайомив її з ними...» — «Ну, як хочете. Але скажу вам одне: там дуже нездорова місцина; якщо ви підхопите пневмонію або ж вас скрутить добрий спадковий гос-тець — дуже вам буде весело?» — «Але ж там, я чув, прегарний куточок?» — «М-м-м... Може, й так. Але признаюся, в тисячу разів мені любіший тутешній краєвид на долину. Зрештою, я відмовилася б там жити навіть за гроші, бо морське повітря згубне для пана Вердюрена. Якщо тільки ваша кузина нервова... А втім, ви й самі начебто нервові... У вас бувають напади ядухи. Ось побачите, з’їздите разочок, — не спатимете цілий тиждень, але тоді вже жалкуйте на себе. — І, не думаючи, що суперечить сама собі, вона додала: — Якщо маєте охоту оглянути мій дім, — а дім непоганий, гарним його не назвеш, це було б надто сильно сказано, але, зрештою, він цікавий своєю фосою та старим звідним мостом, — то приїздіть того дня, — я постараюся залучити туди весь мій гурт і тоді там буде гарно. Позавт-рьому ми їдемо кіньми до Аранбувіля. Там дуже смачний сидр, а дорога туди чудова. Хай пан їде з нами. Ви, Брішо, теж поїдете. 1 ви, Скі, теж. Ми влаштуємо пікнік — мій чоловік уже про все подбав. Не знаю тільки до пуття, кого він запросив. Пане де Шарлюс! Ви ж із нами теж?» Барон не чув нашої розмови й аж підскочив на місці. «Дивне запитання!» — буркнув він глузливо, вразивши пані Вердюрен. «Слухайте, — сказала вона мені,

— чому б вам перед обідом у Камбремерів не завезти до нас вашу кузину? Вона любить поцокотіти? Любить інтелігентних людей? Вона приємна? От і гаразд, чудово. Приїздіть із нею. Не одні Камбремери на світі. Я розумію, що вони будуть щасливі закликати її в гості, їм нікого не щастить до себе затягнути. Тут вона може дихати свіжим повітрям, завжди зустріне розумних людей. У кожному разі, маю надію, що в найближчу середу ви не підведете мене. Я чула, що ви з вашою кузиною, з бароном і з кимось там іще чаюватимете в Рівбелі. Завітайте звідти до нас; як було б гарно, якби ви об’явилися всім гуртом! Сполучення дуже зручне, шляхи чудові. Не розумію, чим вас вабить Рівбель. Комарі там заїдають. Може, ви почули, що там смачні галети? Мій кухар випікає куди ліпші. Я почастую вас правдивими нормандськими галетами, еге ж, правдивими, а також пісочними тістечками — пальчики оближете. Невже вам смакує це паскудство, яким пригощають у Рівбелі? Вольному воля, але в мене ви цього не знайдете, я не звикла труїти своїх гостей, а якби й мала таке бажання, мій кухар відмовився б скапарити таку нечува-ну гидь і радше б із нами розпрощався. Тамтешні галети казна з чого готуються. Одна сердешна дівчина, моя знайома, скуштувала, дістала від того тіста перитоніт і за три дні померла. Мала тільки сімнадцять років. Шкода її бідолашну матір, — скорботно додала пані Вердюрен, похиляючись чолом, з міною вельми досвідченої, зболілої жінки. — Ну, та Бог з вами, їдьте до Рівбеля, як вам охота давитися й переводити гроші. Але я на вас розраховую: рівно о шостій зберіть усіх і везіть сюди, не давайте їм піти врозтіч. Везіть, кого вам заманеться. Я вповажнюю на це не всякого. Але я певна, що у вас добрі приятелі, я вже бачу, що ми порозуміємося. Опріч нашого «ядерця», саме в середу мають зібратися дуже славні люди. Ви не знайомі з малявкою пані Лонпон? Вона чарівлива, дотепна і зовсім не снобка, ось побачите, вона вам сподобається. Вона теж має спровадити цілу ватагу друзяк, — сказала пані Вердюрен, аби показати, що так заведено, і заохотити мене прикладом. — Побачимо, хто впливовіший із вас і хто спровадить більше людей, Барб де Лонпон чи ви. А ще, здається, до нас мають привезти Берготта,

— сказала вона непевно, бо його приїзд був малоймовірним після допису в ранкових газетах про те, що здоров’я великого письменника викликає поважні побоювання. — Коротше, побачите, це буде одна з найцікавіших «серед»; нудним дамам туди буде зась. Зрештою, не судіть із сьогоднішнього вечора, він провалився. Не заперечуйте, мені було ще нудніше, ніж вам, нудьга мене геть зсушила. Але день на день не випадає! Я не кажу вже про Камбремерів, вони просто нестерпні, проте деякі світовці справляють приємне враження — і що ж? У моєму «ядерці» вони загубилися. Я чула, що ви маєте Сванна за людину розумну. По-перше, я гадаю, ви переборщили, і гадаю так навіть не з огляду на його вдачу геть антипатичної, понурої, нещирої людини, якою він мені здавався, часто обідаючи у мене в середу. Тут інше. Спитайте в будь-кого, і він вам скаже: навіть проти Брішо, хоча Брішо ніякий не орел, а тільки добрий гімназійний учитель, котрого я впакувала до Академії, та й годі, — навіть проти нього Сванн виглядав нікчемою. Він був просто сіряк!» А коли я запротестував, пані Вердюрен додала: «Ні, саме так. Я нічого поганого не хочу про нього сказати, оскільки він був ваш друг; зрештою, він вас дуже любив, добре відгукувався про вас, але спитайте в мого «ядерця», чи сказав він бодай щось цікаве на наших обідах. А це, як-не-як, випробний камінь. Не знаю чому, але Сванн у мене в дому був нуль, цілковитий нуль без палички. А як і міг чим похвалитися, то й того він набрався в нас». Я почав запевняти, що він був людина великого розуму. «Ні, ви в це вірите тільки тому, що спізнали його куди пізніше за мене. Власне, він швидко зійшов на пси. На мене він наганяв смертельну нудьгу. (Пояснення просте: він бував у панства Ла Тремуй та Ґермантів і знав, що я до них не вхожа».) Я можу видержати все, окрім нуди. Що-що, а нуда мені нестерпна!» Пояснюючи, для кого відчинені двері її салону, пані Вердюрен давала зрозуміти, що найбільший її ворог нудьга. Вона й досі не допускала до свого гуртка дукинь, бо не годна була нудитися, подібно до того як не плавала по морю, боючись морської хвороби. Я подумав, що в запевненнях пані Вердюрен є якесь зерно; Ґерманти, приміром, сказали б, що такого дурня, як Брішо, вони ще зроду не бачили, а я тим часом запитував себе, чи не був він на голову вищий коли не від Сванна, то принаймні від тих, хто дихав духом Ґермантів, тих, хто мав достатньо смаку, щоб не слухати його педантичних придибашок, і достатньо вихованости, щоб паленіти від сорому, — я запитував себе про це так, ніби моя відповідь могла якось прояснити природу інтелігентносте; я думав над цим з усією серйозністю янсеніста, який намагається осягнути, що таке Благодать. «Ось побачите, — провадила пані Вердюрен, — коли світовці стикаються з правдивими інтелігентами, людьми нашого кола, стає видно, хто є хто: світовець, найрозумніший у царстві сліпців, робиться одно-зорим. Причому такі прибульці з чужого світу тут розгублюються. 1 то так безнадійно, що закрадається думка: а що як замість збирати в себе спільне збіговисько, яке нічим не вражає, влаштувати кілька вечорів лише для зануд, щоб я могла вволю натішитися своїм «ядерцем»? Отож, ви приїдете з вашою кузиною. Ухвалено. Чудово. Тут принаймні вас обох нагодують. А в

Фетерні панує вічний голод і спрага. Зате, як ви ласий до щурів, їдьте туди негайно: наїстеся од пуза. Можете там жити скільки заманеться. Тільки бійтеся голодної смерти. Особисто я, коли туди вибиратимусь, пообідаю вдома. Вам слід би по мене заїхати, буде веселіше. Ми як слід перекусимо, а повернувшись, повечеряємо. Ви любите соложеники? Отож-бо! Наш кухар пече такі пироги, як ніхто в світі. Бачите, я недарма казала, що ви повинні пожити тут. Ну, то приїздіть і погостіть. Знаєте, у мене тут куди більше місця, ніж здається. Я про це надто не розводжуся, щоб не обпали зануди. Ви могли б пожити тут з вашою кузиною. Тут вон^і дихатиме не таким повітрям, як у Бальбеку. Запевняю вас: тутешнім повітрям я могла б виліковувати безнадійних хворих. 1 я й виліковую, і вже не перший день. Бо я мешкала раніше в сусідстві, сама відкрила той куточок і орендувала за якусь мізерію, а природа там прегарна, куди там до неї цій їхній Рас-пельєр. Я покажу вам ту місцину на прогулянці. Але я визнаю, що й тут повітря справді живуще. Зрештою, я не хочу про це розбалакувати, а то ще парижани вподобають мій закутень. Така вже моя планида. Словом, перекажіть це вашій кузині. Вам відведуть два чудові покої вікнами на долину, вранці ви побачите, як вискалюється з туману сонце! А хто такий цей ваш Робер де Сен-Лу? — спитала вона стурбовано, бо чула, що я збираюся до нього в Донсьєр, і страхалася, як би я через це не «чкурнув».

— Краще привезіть його сюди, якщо він не зануда. Я чула про нього від Мореля; мабуть, це його щирий приятель, — мовила пані Вердюрен, але це вона вже брехнула, бо Сен-Лу і Морель ні сном ні духом не знали одне про одного. Але, почувши, що Сен-Лу знайомий з паном де Шарлюсом, вона подумала, що з бароном його познайомив скрипаль, і їй хотілося показати, яка вона всезнайка. — Може, він лікарює або пише? Знаєте, якщо вам потрібна протекція на іспитах, Коттар тут бог, я кручу ним, як хочу. Що ж до Академії, якщо до неї дійде згодом, бо зараз, гадаю, він ще не вийшов віком, то я маю кілька голосів. Ваш приятель був би тут між своїми, може, йому було б цікаво подивитися сам дім. Донсьєр нічим не славиться. Коротше, як хочете, як вам буде зручніше», — завершила вона, більше не наполягаючи, щоб не здавалося, ніби вона ласа на великосвітські знайомства, а ще тому, що лад, запроваджений нею для «вірних», себто тиранія, мав, як вона цього вимагала, називатися вольницею.

«Овва, що тобі таке? — спитала вона, побачивши, як Вердюрен, поквапливо, ніби задихався з люті й прагнув ухопити свіжого повітря, вийшов на дощаний кружганок, звідки розгортався краєвид на долину. — Знову Саньєт розсердив тебе? Але ж ти знаєш, що він ідіот, то чого ж лютувати й доводити себе до білого гарту? Це мене лякає, — звернулася вона до мене, — йому це вадить, кров збігається до серця. Але я визнаю: іноді, щоб витримати Саньєта, а надто пам’ятати, що ми запрошуємо його з обов’язку милосердя, треба янгольського терпіння. Мене, щоб ви знали, його розкішна глупота просто звеселяє. Ви, мабуть, чули, що він бовкнув по обіді: «Я не вмію грати в віста, зате граю на роялі»? Розкіш! Це щось уже космічне, тим паче, що це брехи: він не вміє грати ні в карти, ні на роялі. Але мій муж, глянути, ніби шорсткий, а насправді дуже вражливий, дуже добрий, і цей егоїзм Саньєта, який тільки й думає, який він справляє ефект, бісить його. Годі-бо, серце, утишся, адже казав тобі не раз Коттар, що це шкодить твоїй печінці. І все це на мені потім окошиться, — знову звернулася до мене пані Вердюрен.

— Завтра Саньєт явиться й буде нервуватися і пхикати. Бідачисько! Він дуже хворий. А проте, не можна через це інших на той світ заганяти. 1 треба ж отаке: навіть коли він дуже мучиться, коли так хочеться його пожаліти, він відштовхує від себе своєю глупотою. Леле, який з нього недоумок! Ти йому скажи якнайласкавіше, що після таких сцен ви обидва зляжете, — а так, то щоб ноги його більше тут не було: він цього боїться як вогню і твої слова подіють на нього заспокійливо», — нашіптувала пані Вердюрен чоловікові.

По праву руку з вікон моря вже майже не було видно. А з вікон по ліву — очам відкривалася долина, засніжена місячним сяйвом. Вряди-годи лунали голоси Мореля й Коттара: «Козирі у вас єсть?» — «Yes». — «Ну, тоді ви сам собі оборонник», — відповів на Морелеве запитання маркіз де Камбремер, йому було видно, що в доктора повна жменя козирів. «Ось вам дзвінкова краля, — сказав доктор. — Вам відомо, що вона світка? Вона світкує, вона й б’є. От і ґиґнув ваш сорбонник, — звернувся доктор до маркіза де Камбремера, — зостався тільки університет-ник». Маркіз де Камбремер признався, що йому невтямки, чому доктор з доброго дива заговорив про Сорбонну. «Мені вчулося, ніби ви сказали: «Ну, тоді ви сам сорбонник». — «Я сказав: «сам собі оборонник»!» Доктор накивав бровою на знак того, як дотепно він скаламбурив. «Стривайте, — додав він, показуючи на свого супротивника, — ось я зараз розтрощу його, як еспанців під Трафальгаром». Очевидно, доктор справді зробив удалий хід, бо на радощах, хихочучи, став поводити плечима, а це в сім'ї, в «роду» Коттаровому, було ознакою майже тваринної втіхи. У попередньому поколінні цей жест супроводжувався ще й іншим: затирати собі руки, ніби намилюючи їх. Сам Коттар раніше робив і той рух і той, але одного дня затирати руки перестав, тільки не відомо, завдяки чиєму втручанню — подружньому чи відомчому. Навіть граючи в доміно, коли він змушував партнера «помізкувати» і скористатися дублем-шість, що було для Коттара райською насолодою, він тільки поводив плечима. А коли він — у дуже рідку стежку — на кілька днів їхав до себе на батьківщину й зустрічався з якимось двоюрідним братом, який і досі затирав собі руки, то, повернувшись, хвалився жоні: «Неборака Рене надто вже провінціал». «Чи пан має пахолятко?

— сказав він, звертаючись до Мореля. — Ні? Тоді я ходжу старим Давидом». — «Що ж, у вас п’ять, ви виграли!» — «Блискуча перемога, докторе», — озвався маркіз. «Піррова перемога, — промовив Коттар, обертаючись до маркіза і дивлячись на нього з-над пенсне: його цікавило, яке враження справив його дотеп.

— Як маєте час, — сказав він Морелеві, — даю змогу відігратися. Мені тасувати... А, ні! Он під’їхали коні, відкладемо до п’ятниці. Я утну вам такого фигля, якого не так легко розшолопати». Вердюрени випроваджували нас. Принципалка примилялася до Саньєта, аби мати певність, що він завтра приїде. «Ви, хлоню, мабуть, без пальта, — сказав мені Вердюрен, якого вік уповаж-нював на батьківське звертання. — А погода, здасться, змінилася». Вердюренові слова неабияк мене врадували, ніби таємне життя, чергування у природі нових явищ заповідали інші зміни, зміни в моєму житті, і створювали для мене нові можливості. Тільки-но від’їжджаючі відчинили паркову хвіртку, як стало відчуватися, що на «кін» уже виходить інша погода; у чатинни-ку (де колись маркіза де Камбремер марила Шопеном) схоплювався свіжий вітрець, істна розкіш літа, і ледь чутно, лагідними для вуха переливами, комизистими вихорцями заходжувався вигравати поривчасті свої ноктюрни. Я подякував за плед, але потім, прибуваючи сюди удвох із Альбертиною, я його вже приймав — не так для захисту від холоду, як для збереження в таємниці нашого раювання. Кинулися шукати норвезького філософа, але марно. Може, йому зробилася сонячниця? Чи він боявся спізнитися на потяг? А може, по нього прилетів аероплан? Може, він сподобився внебовзяття? Так чи інакше, він зник, наче божество, ніхто навіть і не охнув. «На вас усе таке благеньке, — сказав мені маркіз де Камбремер, — а холод собачий». — «Чому собачий?» — спитав доктор. «Хай пан стережеться астми, — торочив маркіз. — Моя сестра ніколи не виходить увечері. Зрештою нині вона почувається зле. У кожному разі не йдіть простоволосий, зараз же надіньте капелюха». — «Ця задуха не від холоду», — напутливо проголосив Коттар. «Ага, ага,

— сказав маркіз де Камбремер, похиляючи голову, — якщо ви такої думки...» — «Авжеж!» — підхопив доктор, посилаючи маркізові з-над пенсне усміхнений погляд. Маркіз де Камбремер засміявся, але переконаний, що має рацію, наполягав на своєму. «А все ж, — зауважив він, — щоразу, як моя сестра вийде ввечері, у неї напад хвороби». — «Трахтуватися мені з вами смішно, — відповів доктор, не розуміючи, що це непоштиво. — А втім, на морі я не практикую, хіба що покличуть на консиліум. Тут я на канікулах». Канікули в нього затягайся навіть надовше, ніж йому, певне, хотілося. Коли маркіз де Камбремер, сідаючи з ним до повозу, сказав: «Нам пощастило, поблизу від вас (не з вашого боку бухти, а з того, але бухта в цьому місці така вузесенька) мешкає ще одне світило: доктор дю Бульбон», — Коттар налаштований з «деонтологічних» міркувань щадити самолюбство своїх колег, не утримався від вигуку, як того фатального для мене дня, коли ми з ним завітали до казино. «Який з нього лікар! Він лікар від красного письменства, його терапія — терапевтична фантастика, звичайнісіньке дурисвітство. Але це не заважає нам підтримувати нормальні взаємини між собою. Якби я не спакував уже валіз, я б на пароплаві махнув до нього». Проте, побачивши, якої міни прибрав Коттар, гомонячи з маркізом де Камбремером про доктора дю Бульбона, я відчув, що пароплав, на якому він був радий до нього махнути, дуже скидався б на той корабель, який спорядили салернські ескулапи, завзявшись погубити цілющі води, відкриті іншим лікарем-літератором, Верґілієм (той так само відбив у колег усю клієнтуру), але який при переході потонув укупі з ними. «Прощавайте, мій любий Саньєте, не забудьте приїхати завтра, ви ж бо знаєте, як вас любить мій малжонок. Він цінує вашу дотепність, ваш розум; атож, ви це за ним знаєте, він любить пирскати, але він не може без вас обійтися. Перше його запитання: «А Саньєт приїде? Я так люблю, коли він приїжджає до нас!» — «Я ніколи такого не казав», — похвалився Саньєтові Вердюрен з удаваною щирістю, яка мала підтверджувати правдивість слів Принципал-ки про його ставлення до Саньєта. Потім, зиркнувши на годинника, мабуть, на те, щоб скоротити прощання, бо тягло вже вечірньою прохолодою, він сказав машталірам, щоб ті поганяли коні, але пильнували на узвозі, а нас запевнив, що на потяг ми встигнемо. Кожного з «вірних» потяг мав довезти до його станції, закінчуючи на мені, бо ніхто більше не їхав аж до Баль-бека, і починаючи з Камбремерів. Камбремери висідали перші; щоб не гнати коней уночі по горі, вони сіли вкупі з нами до вагона в Дувіль-Фетерні. Насправді найближче до них було не від цієї станції (вона була досить відлегла від села і ще більше — від замку), а від Ла-Соні. Доїхавши до Дувіль-Фетерна, маркіз де Камбремер, як казала Франсуаза, хотів «тицьнути грошину» Вердюреновому машталірові (тому, хто журився і хто мав чуйну душу), бо маркіз де Камбремер був гойний і з цього погляду радше «вдався в маму». Але, мабуть, в ньому чи не озвався «тато», бо, даючи винагороду, він раптом завагався, ніби тут вкралася помилка: чи то його власна (скажімо, у пітьмі він дав су замість франка), чи то обдарованого, який проочив розміри цієї датки. Ось чому він сказав із притиском: «Даю вам франка, бачите? — і покрутив перед машталіром блискучою монетою, щоб «вірні» могли потім розповідати про це пані Вердюрен. — Бачите? Се цілих двадцять су, а кінець же короткий». Камбремери розпрощалися з нами в Ла-Соні. «Я скажу сестрі, — ще раз пообіцяв він мені, — що ви страждаєте на ядуху, її це зацікавить напевне». Я зрозумів його слова так: «Це її потішить». Його дружина, прощаючись зі мною, продемонструвала таку форму вжитку відомого мені прізвища, яка шокувала мене тоді навіть у листах, хоча згодом ми до неї й звикли, але яка у живій мові ще й досі, як мені здається, у своєму зумисному недбальстві, у своєму штучному панібратстві криє якусь нестерпну педантичність. «Рада, що провела з вами вечір, — сказала вона мені.

— Вітайте Сен-Лу, коли його побачите». Насправді Сен-Лу маркіза де Камбремер вимовила як «Сен-Луп». Так я ніколи й не довідався, хто вимовляв при ній таким чином це ім’я і що могло її впевнити саме в такій його вимові. Хай би там що, а вона опісля ще довго вимовляла: «Сен-Луп», а один чоловік, її шанувальник, її зітхальник, наслідував її в цьому. Коли інші казали: «Сен-Лу», обоє, відбиваючи язиком кожнісіньку літеру, вперто вимовляли: «Сен-Луп», чи то непрямо даючи іншим науку, чи то бажаючи бодай чимось вирізнитися. Проте, либонь, дами, пишніші за маркізу де Камбремер, сказали їй навпростець або натякнули, що вона неправильно вимовляє це ім’я і що те, що вона вважає за оригінальність, насправді помилка, через яку вона може здатися нешеретованою; так чи інакше, трохи згодом маркіза де Камбремер почала говорити «Сен-Лу», а слідом і її закоханець: може, та ж таки маркіза його вимуштрувала, а може, він сам зауважив, що вона вже не уникає скороченої, як їй здавалося, форми, і сказав собі: раз така чудова, така владна й така амбітна жінка дала задній хід, то вона вчинила так цілком свідомо. Найзатятішим із маркізиних шанувальників був її чоловік. Маркіза любила дратувати інших, іноді навіть дуже зухвало. Тільки-но вона починала скубти мене або когось там ще, маркіз де Камбремер зі сміхом позирав на жертву. Маркіз косо-очив — а завдяки зизуватості навіть дурні, розвеселившись, виглядають розумниками, — і коли він сміявся, на. баньці, досі геть білій, вискалювався краєчок зіньки. Так на захмареному небі прозирає нараз просинь. Зрештою, це делікатне дійство відбувалося під затулою монокля, подібного до того шкла, яке оберігає коштовну картину. Важко було вгадати, чи зичливо сміявся маркіз: «А, гультяю, можете пишатися: ви заслужилися на ласку збіса розумної жінки». Або ж цинічно: «Ге! ге! ласкавий пане! Ну як, приємно? Ковтнули й облизалися?» Або послужливо: «Знайте, я коло вас, я сміюся лише тому, що все це жарт, але скривдити вас не дозволю». Або жорстоким сміхом жінчиного спільника: «Додавати до жару приску я ще не встиг, але ж бачите, як я регочу з цих усіх шпильок, які вона вам підпускає. Я кишки рву зо сміху, — отже, це схвалюю, а я її муж. Але як вам спаде охота відбрикуватися, тоді, паничу, доведеться мати справу зі мною. Спершу я дам вам по пиці, аж виляски підуть, а потім ми схрестимо шпаги в Сорочому Броді».

По-всякому Можна було тлумачити маркізів веселий гумор, але факт лишається фактом: вибрики його дружини швидко припинялись. Тоді й маркіз де Камбремер переставав сміятися, і його метка зіниця пропадала, а що з тих кількох хвилин ми встигали відвикнути від його білкатого ока, то зараз це око надавало рум’яному нормандцеві чогось безкровистого й заразом екстатичного, нібито маркіза щойно оперовано або нібито його око, з-поза монокля, благало небо про мученицький вінець.

Розділ третій