Розділ «Частина друга»

Брак знайомств дозволив княгині Щербатовій уже кілька років засвідчувати Вердюренам таку вірність, завдяки якій вона зробилася не просто «вірною», а еталоном вірности, ідеалом, який довший час пані Вердюрен вважала за недосяжний і який побачила на схилі віку втіленим у цій своїй новій прихильниці. Хоч би яка ревнива була Принципалка, а навіть найгорливіші «вірні» бодай раз її «лудою лудили». Найбільші хатні сидяки піддавалися на спокусу якихось мандрів; найцнотливіші крутили роман; найзагартованіші здоровеги грипували; неприторенні ледацюги, й ті за щось бралися; безсерді, хоч які нелюди, могли поїхати, щоб закрити очі мрущій матері. 1 даремно пані Вердю-рен казала тоді, як римська цісарівна, що вона — єдиний отаман, якого має слухатися її легіон, як Христоса чи цісаря, що той, хто кохає батька-неньку так само, як її, і не занехає їх, щоб піти за нею, не годен її і що замість жирувати в постелі або давати водити себе за носа якійсь хвойді, куди ліпше бути з нею, пані Вер-дюрен, бо тільки вона здатна зцілювати й утішати. Але доля, яка любить часом скрасити схилок віку істоти, яка зажилася на світі, послала пані Вердюрен княгиню Щербатову. Посварена з родиною, вигнана з батьківщини, близька лише з баронесою Пютбюс та великою княгинею Євдокією, княгиня Щербатова їздила до них лише в ранкову пору, бо їй не хотілося зустрічатися з баро-несовими приятельками, а великій княгині самій не хотілося, щоб її приятельки зустрічалися у неї з Щербатовою. О цій порі пані Вердюрен ще спала. Княгиня не могла пригадати дня у своєму житті, коли б вона не відлучалася з дому, окрім того часу, коли дванадцятирічною дівчинкою хворіла на кір; якось 31 грудня, коли пані Вердюрен, боючись зостатися самотою, спитала, чи не може княгиня в неї переночувати, хоча це й новорічна ніч, та відповіла: «Та байдуже, яка ніч! Зрештою, новорічну ніч проводять у родинному колі, а ви — моя родина»; мешкаючи по пансіонах, але живучи на пансіоні у Вердюренів, хоч би куди ті перебиралися, літникуючи з ними, княгиня могла з цілковитим правом звернутися до пані Вердюрен у дусі Віньї:

До тебе тільки я душею завше рвуся, — отож, головиха гуртка, бажаючи, щоб у неї була «вірна» навіть за гробом, домовилася з нею, що та, хто переживе другу, звелить поховати себе обік неї. Спілкуючися з чужими, а до «чужих» треба віднести й того, кому ми найбільше брешемо, бо зневага цієї істоти нам боліла б найгостріше: нас самих, — княгиня Щербатова намагалася довести, що три єдині її дружби, з великою княгинею, з Вердюренами, з баронесою Пютбюс, і справді єдині — не тому, що незалежно від її волі катаклізми не торкнулися їх серед великої руїни, а в силу вільного вибору, який змусив її віддати перевагу їм над усіма іншими, і що тільки цими трьома знайомствами вона й обмежилась, спонукувана особливою любов’ю до усамітнення й простоти. «Я не бачуся більше ні з ким», — приказувала вона, підкреслюючи свою непохитність і натякаючи, що вона радше дотримується певного правила, ніж підлягає сумній конечності. «Я буваю лише в трьох домах», — додавала вона, — так драматург, остерігаючись, що його п’єса не витримає чотирьох вистав, заявляє, що вона йтиме тільки тричі. Вірили Вер-дюрени цьому вимислу чи не вірили, — принаймні подружжя сприяло тому, що він укорінився в головах тих, хто належав до їхнього кланчика. Вони свято вірили в те, що княгиня попри величезний вибір поклала собі водитися лише з Вердюренами, а також у те, що Вердюрени, до чийого салону марно добивалося велике панство, згодилися зробити виняток лише для княгині.

«Вірні» вважали, що княгиня набагато переросла своє оточення, що вона там нудиться, що серед безлічі людей, з якими могла б спілкуватися, вона уподобала собі лише Вердюренів, а Вердюрени, глухі до запобігання шляхти, що набивалася до них у гості, звичайно, зголосилися зробити виняток лише для вельможної дами, розумнішої за інших, — для княгині Щербатової.

Княгиня була тяжко багата; на всі прем’єри вона брала велику ложу бенуара, куди, з благословення пані Вердюрен, запрошувала «вірних» і ніколи не кликала жодного стороннього. Всі показували одне одному на цю загадкову бліду даму, яка зістарілася, не посивівши, а радше зрудявівши, як деякі бабкуваті, але морозостійкі плоди, завислі на живоплоті. Багатство аж ніяк не заважало їй триматися напрочуд скромно; незмінно з’являючись у супроводі академіка Брішо, ученого світила Котгара, першого піаніста доби, а згодом і пана де Шарлюса, вона, проте, зумисне обирала ложу найтемнішу, сиділа все позаду, геть не помічала глядачів, розмовляла тільки у своєму тісному гурті, який перед кінцем вистави покидав ложу і йшов слідком за своєю дивною державицею, не позбавленою вроди, вроди несміливої, чарівливої і змарнілої. Так, княгиня Щербатова не дивилася на залу, залишалася в тіні, але лиш на те, щоб спробувати забути, що існує живий світ, до якого її поривало, але який годі було їй пізнати; «кумпанія» в ложі бенуара була для неї тим самим, чим для деяких звірят є мертвий безрух навколишнього світу, сповненого грізної небезпеки. А проте потяг до новинечі та до всяких цікавих речей, невідступний у світовців, довів їх до того, що таємничій незнайомці вони почали приділяти, може, навіть більше уваги, ніж славутам, які сиділи в передніх ложах і яких вони візитували. Вони уявляли, що вона не така, як їхні знайомі дами, що це тісне гроно видатних людей згуртоване навколо неї її незвичайним розумом і доброзичливою мудрістю. Коли з нею про когось забалакували або коли з нею когось знайомили, княгиня ледве озивалася, щоб підтримувати свою славу жінки байдужої до вищого світу. А проте з допомогою Коттара чи пані Вердюрен декому пощастило з нею зблизитися, і вона кожному новому знайомству раділа такою великою радістю, що забувала казочку про самохітність свого відлюдництва і розпускала хвоста перед прибульцем. Якщо він був якийсь нікчема, то всі дивом дивувалися: «Отакої! — казали вони. — Княгиня, яка й близько до себе не підпускає, робить виняток для такого сіряка!» Але такі підбадьорливі знайомства траплялися рідко, загалом княгиня й далі жила інтересами кланчика «вірних».

Коттар мовив куди частіше: «Я побачу Ікса в середу у Вердю-ренів», ніж: «Я побачу Ікса у вівторок в Академії». Середа була для нього справою такою самою важливою і такою самою неминучою. Зрештою Коттар був із тих людей, знайомства з якими не дуже домагаються, через що вони вважають за такий самий неодмінний обов’язок відгукнутися на те чи інше запрошення, як би то був якийсь наказ, якась оповістка до військової установи чи до суду. Якщо він «лудив луду» Вердюренам і не приходив до них у середу, це означало, що його викликали до хворого з поважної причини, причому поважність залежала не так від небезпеки захворювання, як від громадського рангу заслаблого. Бо Коттар, хоч людина й добра, зрікався втіхи середи не через те, що, бачте, робітника спаралізувало, а через те, що міністр застудився. Але в такому разі він казав дружині: «Гарненько перепроси за мене пані Вердюрен. Попередь її, що я прийду пізніше. Його ексцеленція з успіхом міг би обрати собі інший день, аби схопити нежить». Однієї середи, коли їхня стара куховарка перетяла собі жилу на руці, Коттар, уже вбраний у смокінг, щоб їхати до Вердюренів, знизав плечима у відповідь на несміливе прохання дружини перев’язати рану. «Але ж я не можу, Леонтино!

— зойкнув він. — Ти ж бачиш, я в білій камізельці». Щоб не дратувати чоловіка, пані Коттар мерщій послала до клініки по старшого лікаря. Той, поспішаючи, взяв фіакр і підкотив до Коттаро-вого під’їзду саме тоді, як панство виїжджало до Вердюренів, і довелося цілі п’ять хвилин смикати віжками, щоб коні роз’їхалися. Пані Коттар було ніяково, що старший лікар бачить свого учителя в вечірньому строї. Коттар злу вав на цю затримку, може, через те, що його гризло сумління, і поїхав у злому гуморі, який змогли розвіяти лише всі втіхи, пов’язані з середою.

Якщо якийсь Коттарів пацієнт питав: «А з Ґермантами ви зустрічаєтеся?» — професор із цілковитою вірою відповідав: «Може, не з самими Ґермантами, не буду лити кулі. Але з усіма людьми такого десятка я бачуся в моїх друзів. Ви, звісно, чули про Вердюренів? Оті знають цілий світ. І при цьому Вердюрени не якісь там гольтіпаки в пір’ячку. У них водиться копійчина. Статки пані Вердюрен сягають десь тридцяти п’яти мільйонів. Ба, тридцять п’ять мільйонів — це, що не кажи, а цифра. Зате пані Вердюрен і не скупиндя. Ось пан згадував про дукиню Ґер-мантську. Я вам розтлумачу зараз ріжницю. Пані Вердюрен — дама на всю губу, а дукиня Ґермантська, певне, старчиха. Ви розумієте, що й до чого, еге ж? У кожному разі, їздять Ґерманти до пані Вердюрен чи не їздять, вона гостить у себе, а це куди важливіше, Щербатових, Форшвілів і tutti quanti[16], людей найвищого лету, весь виквіт Франції і Наварри, і з нею, як ви легко могли б бачити, я розмовляю запанібрата. Зрештою такі люди охоче підтримують стосунки зі світилами науки», — додав він із блаженною усмішкою гонору, а гонорувався він не тим, що раніше так величали Потена, Шарко, а нині величають його, а тим, що він нарешті витовк усякі освячені звичаєм вислови, навчився хвацько їх тулити і жонглював ними віртуозно. Отож, навівши мені серед вхожих до пані Вердюрен осіб княгиню Щербатову, Коттар, прискаливши око, додав: «Тепер ви бачите, що це за дім, ви розумієте, що я хочу сказати?» Він хотів сказати, що дім Вердюренів — суцільний шик-блиск. А проте гостити у себе російську даму, знайому лише з великою княгинею Євдокією, — це було не бозна-що. Але княгиня Щербатова могла б і зовсім не бути з нею знайома, — від цього Коттарова думка про надзвичайну гожість салону Вердюренів не постраждала б, як не вмаліла б і його радість від того, як його там гостять. Пишнота, якою, як нам видасться, оточені наші знайомі, схожа на пишноту акторів: марно б директор театру витрачав сотні тисяч на купівлю щиро історичних костюмів і справжніх клей-нодів, які не справляють жодного ефекту, тоді як великий худож-ник-декоратор створює в тисячу разів яскравіше враження помпи, кинувши промінь штучного світла на куцину грубого полотна, всіяну стеклярусом, чи на паперовий плащ. Якась людина живе серед можновладців, але для неї це тільки нудні кревні чи набридливі знайомі, бо вона звикла до них із пупка і вони втратили в її очах усякий блиск. Натомість досить було, щоб цей блиск якимсь випадком оточив найсіріших сіряків, — і ось уже незліченних Коттарів засліплюють титуловані дами, чиї салони в їхній уяві малюються осередком аристократичної елегантности, хоча ці дами й нігтя не варті навіть маркізи де Вільпарізіс та її приятельок (родовитих, але зубожілих дам, яких аристократки, вирослі з ними, вже й знати не хочуть); якби всі ті, хто так пишається дружбою з цими висікаками, писали свої мемуари і згадували там їхні імена, а також імена тих, кого вони в себе гостили, ніхто — не лише дукиня Германтська, а й сама маркіза де Камбремер, — не зміг би їх вирізнити з юрби. Але менше з тим! Зате Коттар має свою баронесу і свою маркізу, як у Маріво, — там баронеса безіменна, і нікого це не дивує. Великому панству і невтямки, хто ця дама, а Коттар її бачить панею над паніями, бо як титул сумнівний, то де тільки не красується корона: і на посуді, і на столовому сріблі, і на поштовому папері, і на скринях! Численні Коттари, уявляючи, що вони прописані в самому центрі Сен-Жерменського передмістя, певно, більше були під владою феодальних марень, ніж ті, хто справді мешкав серед принців, — так іноді купчик, який у неділю ходить оглядати «старезну архітектуру», запевняє, що середньовіччя надто відчувається в тій будові, в якій нема жодного несучасного каменя, склепіння якої помальоване насиньо учнями Вйоле-ле-Дюка і всипане золотими зірками. «Княгиня сяде в Менвілі. Вона поїде з нами. Але одразу я вас їй я не відрекомендую. Хай краще це зробить пані Вердюрен. Хіба що випаде оказія. Тоді будьте певні, я за неї вхоплюся». — «Про що ви балакали, панове?» — спитав Саньєт, який удавав, що виходив подихати повітрям. «Я цитував,

— сказав Брішо, — добре відомі вам слова того, кого вважаю за чільного представника «кінця віку» (вісімнадцятого, зрозуміло), вищеназваного Шарля Моріса, абата Перигорського. Спершу він подавав надії вийти на доброго журналіста. Та потім перевівся, я маю на увазі, пошився в міністри. Життя не обходиться без халеп. Політик він, зрештою, був неперебірливий, попри весь свій гонор вельможі, не відмовлявся працювати на короля пруссько-го, а в останні роки життя перекинувся до лівого центру».

В Сен-П’єр-дез-Іф у наше відділення сіла чарівна дівчина, на жаль, не з громадки «вірних». Я так і пас її поглядом: личко вона мала кольору магнолії, очі чорні, а що вже ставна, що вже зграб-ненька. Ще не сівши, вона забажала відчинити вікно, бо у вагоні стояла задуха; щоб не просити дозволу в усіх, вона звернулася, побачивши, що я один без пальта, до мене. «Вам свіже повітря не зашкодить?» — спитала вона швидко, дзвінко й весело. Мені хотілося відповісти: «їдьмо з нами до Вердюренів» — або: «Як вас звати і де ви мешкаєте?» Але я сказав: «Ні, панно, свіже повітря я люблю». Зручно вмостившись, вона знов озвалася до мене: «Ваших друзів не дратуватиме дим?» — і закурила. На третій станції вона вискочила. Назавтра я спитав ув Альбертини, хто б то міг бути. Бо в глупоті своїй гадав, що можна кохати щось одне, і, притуливши Альбертину до Робера, уже заспокоївся щодо жінок. Альбертина відповіла і, очевидно, щиро, що не знає. «Як мені хотілося б із нею зустрітися!» — виїукнув я. «Заспокойтеся,

— промовила Альбертина, — зустрінетеся, світ тісний». У цьому разі вона помилилася: більше я ніколи не спіткав чарівної дівчини з сигаретою і так і не дізнався, що вона за одна. А втім, ми ще побачимо, чому мені довелося надовго відмовитися від її пошуків. Але забути я її не забув. Часто на згадку про неї мене пориває жага. Але ці напливи почуття наводять нас на думку, що як ми хочемо, щоб зустріч із дівчиною ощасливила нас, як першого разу, нам треба вернутися на десять років назад, бо за цей час дівоча врода змарніла. Зустрітися знову з людиною можна, але скасувати час годі. І ось неждано-негадано настає день, тоскний, як зимова ніч, коли ми вже не шукаємо ні тієї, ані жодної іншої дівчини, коли зустріч із нею, може, навіть злякала б нас. Бо ми вже не відчуваємо себе ні досить привабливими, щоб подобатися, ні досить дужими, щоб кохати. Не те, що усвідомлюємо себе в дослівному розумінні «імпотентами». Кохали б ми тепер так, як не кохали ніколи раніше. Але ми відчуваємо, що в нас уже замалий заряд снаги, щоб іти на таку велику справу. Вічний супокій уже лягає на наше життя такими смугами, коли нам несила вийти з хати, почати розмову. Не спіткнутися на східцю — це такий самий подвиг, як щасливо крутнути сальто мортале. Ну як же постати в такому стані перед коханою дівчиною, хай навіть у тебе молоде обличчя і жодного сивого волосу! Нам уже не вгнатися за юністю. А якщо сивина нам у бороду, а чорт у ребро, то це вже напасть. Вгонобляючи того біса, ми кличемо жінку, до якої не треба залицятися, яка поділить на один вечір з нами ложе і якої ми більше ніколи не побачимо.

— Про скрипаля й досі жодної вісточки, — сказав Коттар. Справді, лихом дня в кланчику стало «дурисвітство» улюбленого скрипаля пані Вердюрен. Скрипаль, відбуваючи військову службу коло Донсьєра, тричі на тиждень діставав звільнення на вечір і приїздив обідати в Ла-Распельєр. Аж це позавчора «вірні» вперше не знайшли його в поїзді. Висловлено припущення, що він спізнився. Та даремно пані Вердюрен посилала коні до наступного потяга, потім до останнього — коні вернулися порожнем. «Мабуть, посадили на гауптвахту — іншого пояснення нема. Сказано, військо: щоб попасти під арешт, досить напоротися на лихого сержанта». «Якщо він обдурить і сьогодні, то пані Вердюрен хоч сядь та й плач, — зауважив Брішо, — саме сьогодні в нашої любої госпосі вперше обідають сусіди — ті, в кого вона винайняла Ла-Распельєр: маркізтво де Камбремер». — «Сьогодні? Маркізтво де Камбремер? — скрикнув Коттар. — А я й не знав. Себто, я, як і ви, знав, що взагалі вони мали заявитися, але не знав, що так скоро. Достолиха! — звернувся він до мене. — А що я вам казав? Княгиня Щербатова, маркізтво де Камбремер. — Він так смакував, вимовляючи ці імена, що не міг не повторити їх. — Овва! Що ж, непогано на почин. Таке зібрання! Голова в голову!» І, звертаючись до Брішо, додав: «Принци-палка, мабуть, лютиться, аж підскакує. Ми прибудемо їй на підмогу вчасно». Пані Вердюрен, осівши в Ла-Респельєр, удавала перед «вірними», ніби запросити до себе разочок власників цієї посілости — це для неї добрий хомут на шию. Завдяки цьому, — запевняла вона, — можна добитися кращих умов на той рік, тобто робить це вона лише з корисливої спонуки. А проте сама думка про обід з людьми, не приналежними до їхнього гуртка, немовби так жахала її, здавалася їй такою страхітливою, що вона весь час обід відкладала. Думка про цей обід і справді трошки лякала її, — з тих самих мотивів, про які вона говорила кожному, — тільки вона цей свій страх усіляко роздмухувала, з другого боку, зі снобістських міркувань вона була рада візиті де Камбремерів, та саме про це воліла мовчати. Виходило, що вона щира наполовину: вона справді вважала кланчик за єдиний у своєму роді; він здавався їй однією з тих громад, які створюються віками, і її охоплював трепет, коли вона думала про те, що в ньому з’являться провінціали, які зроду не чули ні про «Тетралогію», ні про «Майстерзінгерів», не зуміють виконати своєї партії в концерті спільної бесіди й занапастять у Вердюренів одну з найчудовіших серед — цих незрівнянних, крихких шедеврів, цих виробів венецького шкла, які можуть лопнути від фальшивої ноти. «До того ж це, мабуть, найзапекліші антидрей-фусари, звичайно, і мілітаристи», — сказав пан Вердюрен. «Ну й нехай, про мене, надто вже довго світ займається цією історією»,

— заперечила пані Вердюрен, яка, бувши щирою дрейфусаркою, проте, мріяла, щоб її дрейфусарський салон здобув визнання світу. Дрейфусарство брало гору серед політиків, а не серед світовців. Лаборі, Рейнак, Пікар, Золя досі лишалися для світу «здрайцями» і могли тільки його відтрутити від «ядерця». Отож після вилазки в політику пані Вердюрен знову надило до мистецтва. Зрештою, хіба д’Енді та Дебюссі не «сплохували» в Дрейфусовій справі? — «Щодо Дрейфусової справи, тут зарадити неважко: ми посадимо гостей коло Брішо, — мовила пані Вердюрен (за генеральним штабом із «вірних» тягнув руку лише професор, багато втративши в її очах). — Не мусимо ж ми повсякчас мовити про саму Дрейфусову справу! Є морока більша: мені увірилися ці Камбремери!» Зате «вірні», під’юджувані таємною жагою познайомитися з Камбремерами і воднораз ошукані удаваним бідканням пані Вердюрен з приводу цієї візити, щодня в розмові з нею наводили одні й ті самі гризькі докази, які наводила вона сама, виправдуючи своє запрошення, і пояснювали їй, чому ці докази невідпорні. «Та зважтеся ж нарешті, — повторював Коттар, — і ви дістанете пільгу, Камбремери триматимуть садівника, а ви зможете гуляти по моріжку. Все це варте того, щоб понудитися один вечір. Я ж бо про вас дбаю», — додавав він, попри те що серце йому було затьохкало, коли карета пані Вердюрен, в якій він їхав, розминулася одного разу з ландо старої пані де Камбремер, і що він почувався приниженим перед залізничними урядовцями, коли опинився на вокзалі неподалік від маркіза. А Камбремери, живучи далеко від світу і навіть гадки не маючи, що якісь гожі дами шанобливо відгукуються про пані Вердюрен, уявляли собі, що ця особа знається хіба що з богемою (може, навіть «нешлюбна») і що, коли вони там появляться, то вона вперше в житті побачить людей «значних». Вони зголосилися пообідати в неї єдино, щоб залишитися в добрих взаєминах з пожилицею, яку сподівався затримати на кілька сезонів, надто потому, як місяць тому довідалися, що Вердюрени одідичили кілька мільйонів. Мовчки і без несмачних жартів готувалися вони до цього фатального дня. «Вірні» вже не вірили, що цей день колись надійде — адже пані Вердюрен призначала його й переносила не раз і не два. Цими призначеннями і скасуваннями вона домагалася ось чого: по-перше, хай усі бачать, який морочливий їй цей обід, а потім, щоб тримати в готовності членів кланчика, які мешкали в сусідстві і були не проти вряди-годи «одурити» пані Вердюрен. Принципалці й нев-гадно було, що цей «великий день» насправді справить їм утіху не меншу, ніж їй, — вона била на інше; переконавши їх, що для неї цей обід — добрий хомут на шию, вона могла тепер вимагати від них відданости. «Ви ж не покинете мене саму з цими хінськими бовванчиками? Нудитися, то за компанію! Звісно, побалакати на цікаві теми ми не зможемо. Ось і ще одна «середа» у нас змарнована, лихо, та й годі!»

«Справді, — підхопив Брішо, звертаючись до мене, — пані Вердюрен має олію в голові, завжди любовно викохує кожну свою «середу», і їй не до шмиґи запрошувати ту зубожілу шляхту, родовиту, але благеньку. Кликати стару маркізу — було понад її силу, і вона ледве здобулася на запрошення до себе її сина та синової». — «Отже, ми побачимо молоду маркізу де Камбре-мер?» — спитав Коттар з усмішкою, усмішкою грайливою і маніжною, хоча він і не відав, гарна Камбремер-молодша чи негарна. Сам титул маркізи заохочував його примилятися й загравати. «А, я її знаю», — озвався Скі; він одного разу спіткав її, гуляючи з пані Вердюрен. «У біблійному значенні слова, ви її не знаєте», — відповів йому улюбленим своїм жартом Коттар, кидаючи крізь пенсне двозначний погляд. «Маркіза розумна», — сказав мені Скі. Я промовчав — з усмішкою вирубуючи кожне слово, він заходився доводити своє: «Вона, звісно, і розумна й ні; бо не освічена, і хоч легковажна, проте любить гарні речі. Вона краще змовчить, ніж бовкне якусь дурницю. Та й цера в неї лепська. Готова модель для портрета», — додав він, приплющивши очі, ніби вона йому позувала, а він на неї дивився. Я був зовсім іншої думки, ніж Скі, який усе обсмоктував цю тему, а отже, тільки сказав, що маркіза — сестра відомого інженера Леграндена. «Ге! ге! От бачте, вас познайомлять із гарною жінкою, — озвався Брішо, — і хто його знає, як складеться ця пригода. Клеопатра не була велика дама, то була жіночка зростом невеличка, свавільна, негарна, така, якою вивів її нам Мельяк, а чим це обернулося не лише для цього кепа Антонія, а й для всього стародавнього світу?» — <{Мене вже познайомлено з маркізою де Камбремер»,

— заперечив я. «А, тоді ви почуватиметесь як риба у воді». — «Я радий буду з нею побачитися, — зауважив я, — вона обіцяла дати мені почитати працю старого комбрейського кюре про місцеву топоніміку, — і я нагадаю їй про цю обіцянку. Мене неабияк цікавить і сам священик, і його етимологія». — «Я, бувши вами, не вельми б йому довіряв, — відгукнувся Брішо, — ту його працю, що нині в Ла-Распельєр, я знічев’я проглядав, і, на мій суд, вона уваги не варта, там помилка на помилці. Слово Ьгщ входить до складу багатьох місцевих назв. От панотчикові й стрілив якийсь дикий помисел: ніби воно походить від Ьгі%а, тобто — висота, укріплене місце. Воно ввижається йому в назвах кельтських племен — латобригів, неметобригів тощо, а далі він пов’язує його з такими іменами, як Бріан, Бріон тощо. Якщо ж звернутися до місцевости, якою ми оце маємо втіху їхати, то назва Брікбоз мала б означати — лісок на узгір’ї, Бріквіль — осада на узгір’ї, Брікбек, де ми зараз, не доїжджаючи до Менвіля, зупинимося, — висота біля струмка. А проте це неправильно: bricq

— давньоскандинавське слово і означає воно всього-на-всього міст. Так само fleur, яке улюбленець маркізи де Камбремер притягує за волосся то до скандинавських слів floi, flо, то до ірландських слів ае і аег, безперечно, походить від данського fiord і означає — порт. Так само славний попик гадає, що назва станції Сен-Мартен-ле-Ветю, недалеко від Ла-Распельєр, означає Сен-Мартен-ле-В’є, тобто — vêtus[17]. Певна річ, слово в’є відіграло велику ролю в топоніміці цього краю. В 'с звичайно утворюють від vadum і означає воно — брід, як у місцевості, яка так і називається — Ле-В’є — броди. Це відповідає англійському ford (Оксфорд, Герфорд). У даному разі в'є веде своє походження не від vêtus, а від vastatus — голого, спустошеного місця. Близько звідціля розташовані Сотваст — vast Сетольда, Брільваст — vadum Берольда. Остаточно ж я переконався в необізнаності духівника, коли довідався, що в колишні часи Сен-Мартен-ле-В’є іменувався Сен-Мартен-дю-Ґаст і навіть Сен-Мартен-де-Терргат. Треба сказати, що в цих словах v і g вимовляється однаковісінько. У значенні спустошувати можна вживати не лише дієслова devaster, але й слова gâcher. Жашер і ґатін (від верхньонімецького wastinne) означає одне й те саме: террґат, тобто — terra vasta[18]. Щодо Сен-Мерд, а колись (шануючи слухи ваші) Сен-Перд, то це — Санкіус Пердус, а звучав він усяк: і Перд, і Перді, і Пердюк, і Пердрюск, і Пердон. Не слід, одначе, забувати, що близесенько звідси є місця, які називаються просто Марс, — це свідчить лише про те, що тут поганська основа була живуча (бог Марс), але панотець не хоче на це зважати. Загалом тут багато шпилів, присвячених поганським божествам, таких, приміром, як гора Юпітера (Жемон). Ваш князь церкви нічого цього не бажає помічати, але й сліди, залишені християнством, він теж проочив. На своїх манівцях він прибився до Loctudi і твердить, що це слово варварське, а насправді це — Locus Sancti Tudenti[19], а в імені Саммарколь він не розгледів Sanctus Martialis[20]. Ваш панотчик, — побачивши, що це питання мене цікавить, — тягнув Брішо, — створює слова, що закінчуються на он, ом, ольм, від слова hol (hullus), тобто, на його думку, від холму, тоді як насправді holl походить від давньоскандинавсько-го holm, що означає — острів: вам це добре відомо зі Стокгольма, а тут воно трапляється щокрок — Ульм, Енгоом, Таун, Робе-ом, Неом, Кеттеон тощо». Ці назви нагадали мені той день, коли Альбертина зохотилася поїхати до Амфревілю-ла-Біго (до місцевосте, названої, як розтлумачив мені Бішо, за іменами двох її чергових власників) і запропонувала мені там пообідати в Робе-омі. «Від Неома, здається, шапкою докинути до Каркетюї і Клітурпса?» — спитав я. «Авжеж. Неом — це holm, острів, або, точніше, півострів славетного віконта Нігеля, чиє ім’я збереглося і в назві Невіль. З походженням назв Каркетюї і Клітурпс, про які ви мене спитали, улюбленець маркізи де Камбремер теж наплутав. Звісно, він не проочив, що карке —то церква, німецьке Kirche. Вам знайома назва Керкевіль і тим паче Дюнкерк. Тож спиняймося краще на загальновідомому слові dun — у кельтів воно означало височина. Це dun поширене по всій Франції. Вашого абата загіпнотизувала назва Дюнвіль, яку він відшукав в Ер-е-Луарі; Шатоден, Ден-ле-Руа він знайшов би в Шері, Дюно — в Сарті, Ден — в Ар’єжі, Дюн-ле-Плас — у Н’єврі і так далі, і таке інше. Через це dun він припустився кумедної помилки з Дувілем — там ми небавом висядемо і там нас чекають вигідні повози пані Вердюрен. Дувіль — це латинське donvilla, — доводить він. Справді, Дувіль стоїть під високими пагорбами. Ваш усевіда піп проте відчуває, що дав хука. У якійсь старезній церковній книзі він вичитав Domvilla. 1 тут він дає задки: на його думку, Дувіль — це лснний маєток абата, Domino Abbati, з монастиря Михайла Архангела. Дослідник у захваті, хоча це може здатися досить дивним, якщо згадати, як негарно поводилися в цьому монастирі з часів «Капітулярія», виданого в Сент-Клер-сюр-Епт, до того ж було б із його боку більш ніж дивним не бачити, що король данський яко сюзерен усього цього узмор’я насаджував там культ Одина куди ревніше, ніж християнство. З другого боку, гадка, що п перейшло в т, мене не бентежить — вона вимагає куди менше натяжок, ніж цілком ясне Ліон, яке теж походить від dun (Lugdunum). Але так чи так абат помиляється. Дувіль у давнину не був Донвілем — колись він був Довілем, Eudonis Villa, Едовою селитьбою. Дувіль раніше називався Еска-лекліф — сходами в скелі. 1233 року Ед-Чашник, ескалекліф-ський сеньйор, подався до Святої землі; перед від’їздом він передав церкву абатству Бланшланд; за його благі справи селитьбу перейменовано на його честь — ось звідки назва Дувіль. Варте уваги, одначе, що топонімія, з якою я не вельми обізнаний, наука не точна; якби до нас не дійшли ці історичні свідчення, ми могли б довести, що Дувіль походить від д’Увіля. Біля Дувіля було відоме джерело Каркебю. Уявляєте, як радіє панотчик, що знайшов там якісь сліди християнства, хоча в тих краях важко було проповідувати Євангелію через часту зміну проповідників, а проповідували її то святий Урсал, то святий Ґофруа, то святий Барсанор, то святий Лаврентій Бреведентський і нарешті бо-бецькі ченчики. А щодо тюїт, то й тут автор послизнувся: він вбачає в ньому форму тофт — халупа, знану ним із Крікто, Ек-то, Івето, але це — твейт: нива, розорана цілина, як у Брактюї, в Тюї, в Регнтюї тощо. Він згоден, що в Кпітурпсі є нормандське торп — селитьба, проте початок назви йому хочеться вивести з clivus, тобто — схилу, тоді як він походить від cliff — скелі. Але найгрубіші його хиби викликані не невіглаством, а забобонами. Будь патріотом, про мене, але навіщо видавати святого Лаврентія Брейського за римського священика, свого часу дуже відомого, тоді як ідеться про святого Лоуренса О’Тула, архієпископа Дублінського? А які кричущі помилки сіє ваш друг уже навіть не з патріотичних почуттів, а з релігійних передсудів! Так, скажімо, недалеко від наших лараспельєрських господарів є два Монмар-тени: Монмартен-сюр-Мер і Монмартен-ан-Ґрень. Щодо Ґреня панотчик не зблудив: він розшолопав, що Ґрень з-латинська Grania, з-грецька Крене, означає ставки, болота', а всіляких там Кремаїсів, Кренів, Ґренвілів та Ленгронів, ого скільки! Але щодо Монмартенів ваш нібито-лінгвіст хапається довести, ніби йдеться про парафії на честь святого Мартина. Він спирається на те, що святий Мартин — заступник усіх цих церков, але забуває, що той став їхнім заступником лише згодом; сиріч, панотчик засліплений ненавистю до поганства; йому і невтямки, що якби йшлося про святого Мартина, то мовили б: Мон-Сен-Мартен, як от абатство Михайла Архангела називають Мон-Сен-Мішель, натомість назва Сенмартен десь-найпевніш пов’язана з поганством: то були храми, присвячені богові Марсу; з них, щоправда, нічого не вціліло, проте поблизу збереглися руїни розлеглих римських твердинь, і саме це, якби навіть не було назви Монмартен (а сама вже ця назва розбиває всякі сумніви) неспростовно свідчить, що поганські святині справді тут стояли. Ось чому, як самі тепер бачите, книжчину, яку ви знайдете в Ла-Распельср, годі назвати блискучою». Я заперечив, що в Комбре кюре цікаво тлумачив походження окремих слів. «Там, мабуть, під ним був твердіший грунт; переїзд до Нормандії вибив його в нього з-під ніг». — «І, либонь, не вилікував, — підхопив я, — бо прибув він туди з неврастенією, а вернувся з ревматизмом». — «Ох ця неврастенія! Вона перекинулась у нього філологією, як сказав би мій славний Поклен. Як ви думаєте, Коттаре, чи може неврастенія мати шкідливий вплив на філологію, чи може філологія діяти заспокійливо на неврастенію і чи може зцілення від неврастенії спричинити ревматизм?» — «Ще б пак, ні! Ревматизм і неврастенія — це два викарні різновиди невроартриту. Перехід від одного захворювання до другого відбувається шляхом метастазу». — «Премудрий професор, — промовив Брішо, — наколочує стільки латини і греки, що йому позаздрив би сам святої мольєрівської пам’яти пан Пургон. А, бодай тобі, я хотів сказати: наш славута Сарсе...» Брішо так і не зміг доказати. Професор нараз підскочив і гарикнув. «Достолиха! — і вже зрозумілою мовою вів далі: — Ми проїхали Менвіль (ге! ге!) і навіть Ренвіль.

— Він побачив, що потяг зупиняється в Сен-Марсі-Старому, де висідали майже всі пасажири. — Але ж не могли вони проскочити станцію! Ми загомонілися про Камбремерів і прогавили». — «Слухайте-но, Скі! Хвилиночку, велемудрий, — сказав Коттар, який уподобав це звертання, вживане в певних медичних колах.

— У потягу має бути княгиня, — очевидячки, не помітила нас і сіла в інше купе. Ходімо її шукати. Аби тільки не сталося якоїсь халепи!» І він повів нас на пошуки княгині Щербатової. Вона сиділа в кутку порожнього купе і читала «Ревю де Де Монд». Зі страху нарватися на грубощі вона вже давно завела собі звичку сидіти на місці нерухомо, зашиватися в куток — як у вагоні, так і в житті — і, перше ніж подати руку, чекати, щоб хтось привітався перший. «Вірні» застали її за читанням. Я пізнав її одразу: цю жінку, яка могла втратити своє попереднє становище в світі, але не своє панське коліно, принаймні була окрасою такого салону, як салон Вердюренів, я позавчора в цьому самому потязі взяв за бандуршу з дому розпусти. Її непевна соціальна особистість зразу стала мені ясна, скоро я почув її ім’я, — так, помучившись над загадкою, ми з’ясовуємо врешті слово, і воно освітлює все, що досі було для нас у тумані. Таке слово для людини — її ім’я. Дізнатися через два дні, хто була та жінка, обік якої ти їхав у потязі, але так і не визначив, якого вона рангу, цей сюрприз куди потішніший, ніж той, що готує нам журнал, де знаходимо розв’язання загадки з попереднього числа. Відомі ресторани, казино, приміські потяги становлять собою музеї імен цих соціальних загадок. «Княгине! Ми вас прогавили в Менвілі. Чи дозволите нам сісти у вашому купе?» — «Авжеж!» — відгукнулася княгиня; тільки по тому, як вона зачула, що Котгар до неї звертається, вона відірвалася від книги, очі її, як і очі де Шарлюса, хоча най-лагідніший мали вираз, чудово бачили тих, кого княгиня нібито не помічала. Котгар, думаючи, що сам факт запрошення мене вкупі з Камбремерами править мені за достатньо вагому рекомендацію, наважився відрекомендувати мене княгині, і княгиня привіталася зі мною дуже гречно, але всім своїм виглядом показала, що чує мов ім’я вперше. «А хай тобі грець! — скрикнув лікар. — Жінка забула перешити гудзики на моїй білій камізельці. Ох, ці жінки! Що в них у голові? Не женіться! Чуєте? Не женіться!» — сказав він мені. Вважаючи, що як нема про що балакати, то не гріх і розжартуватися, Котгар зиркнув на княгиню та на інших «вірних», а ті, бо ж він був професор і академік, усміхнулися, захоплені його веселістю і простотою. Княгиня повідомила, що молодий скрипаль знайшовся. Вчора він цілий вечір пролежав із мігренню, а нині приїде, ще й привезе з собою давнього приятеля свого батька, якого спіткав у Донсьєрі. Сьогодні вранці, за сніданком, княгиня довідалася про це від пані Вердюрен, про що й розповіла нам, як завжди, скоромовкою, в якій звук р, розкочуваний з-російська, ніжно шемрав у її горлі, немов то був не звук р, а звук л. «А, то ви нині з нею снідали? — перепитав Коттар княгиню, а сам дивився на мене, немов хотів сказати: ну що, переконалися, яка близька княгиня з Принципал-кою? — Ну, та ви у нас вірна-вірнісінька!» — «Так, я люблю цей гулточок лозумних людей, плиємних, не злих, дуже плостих, де нема місця снобам і де всі такі дотепники». — «Достолиха, я згубив квиток! Куди ж він запропастився?» — скрикнув Коттар, побиваючись зовсім даремно. Він-бо знав, що в Дувілі, де нас мали чекати двоє ландо, контролер пропустить його без усякого квитка і тільки ще нижче віддасть йому чолом, мовляв, які тут можуть бути перевірки, коли він одразу впізнав у ньому Вердю-ренового завсідника. «Не посадять же мене за те до арешту», — махнув рукою нарешті лікар. «Ви, пане, казали, — спитав я Брі-шо, — що десь тут поблизу були славетні джерела; звідки це стало відомо?» — «А це, між іншим, доводить назва наступної станції. Зветься вона Ферваш». — «Що ж тут можна збагнути?» — зашемрала княгиня, ніби кажучи мені запобігливо: «Ну й набрид він нам, еге ж!» — «Та тут усе зрозуміло, княгине! Ферваш — це гарячі води. Регуісіае acquae. До речі, — вів далі Брішо, — про молодого скрипаля: я забув передати вам, Коттаре, скорботну новину. Ви чули, що наш сердешний друг Дешамбр, піаніст, якого так любила пані Вердюрен, помер? Це жахливо». — «Він був ще молодий, — озвався Коттар, — але в нього, по-моєму, було щось із печінкою, якесь свинство, останнім часом він ходив як із хреста знятий». — «Щоб такий уже молодий, я б не сказав, — заперечив Брішо. — Коли у пані Вердюрен гостювали Ельстір і Сванн, Дешамбр уже був паризькою знаменитістю, і — дивна річ! — ще не діставши хрещення успіхом за кордоном. Що й казати, цей Дешамбр не сповідував євангельської віри в дусі святого Барнума». — «Помиляєтеся, він тоді ще не міг ходити до пані Вердюрен, він ще був у сповитку». — «Проте, якщо мене моя старезна пам’ять не змилила, мені здається, Дешамбр грав Вен-тейлевухонату для Сванна, коли цей клубмен, порвавши з аристократією, не передчував, що колись перевернеться у зміщанено-го принца-консорта владної у нас Одетти». — «Де пак! Вентей-леву сонату грано у пані Вердюрен, коли Сванн туди вже й ногою не потикався, — заперечив лікар (як усі великі трударі, переконані, ніби вони пам’ятають тьму важливих, на їхню думку, речей, він натомість забував тьму інших. — ось чому такі люди захоплюються пам’яттю тих, хто нічогісінько не робить). — Ви ж іще не перейшли на дитячий розум, щоб так забуватися», — сказав, усміхаючись, лікар. Брішо визнав свою похибку. Потяг зупинився. То була Сонь. Назва мене зацікавила. «От би знати, що означають усі ці назви!» — сказав я Коттарові. «А ви спитайте у Брішо, — може, він у курсі». — «Все дуже просто: Сонь — це сіконь, БІсопіа, чапля», — відповів Брішо, збудивши в мені шалене бажання розпитувати його про кожну нову назву.

Забувши, що вона шанує свій «куточок», княгиня Щербатова ласкаво запропонувала мені пересісти, аби я міг вільніше балакати з Брішо: в нього я хотів довідатися про інші прецікаві для мене етимології. Княгиня запевнила, що їй байдуже, як їхати: обличчям уперед чи назад, навсидячки чи навстоячки тощо.Вона не розкривалася доти, доки не відгадувала намірів прибульця, але, побачивши, що вони добрі, всією душею намагалася зробити йому приємне. Нарешті потяг зупинився на станції Довіль-Фетерн — ця станція була майже на однаковій відстані від Фе-терна і від Довіля, звідси її подвійна назва. «А, кат його мамі! — скрикнув доктор Коттар, коли ми підійшли до турнікету, де забирали квитки, вдаючи, ніби похопився щойно тепер. — Не знайду квитка, не інакше — десь посіяв!» Але контролер, здіймаючи кашкета, сказав, що це не кінець світу, і поштиво усміхнувся. Княгиня дала фурманові вказівки, наче була за фрейліну в пані

Вердюрен, яка з огляду на Камбремерів не поїхала на станцію, що, зрештою, робила рідко, — а потім посадила до себе в повіз мене та Брішо. В іншому повозі вмостилися лікар, Саньєт та Скі.

Фурман, хоч і молодесенький, був, одначе, старшим фурманом Вердюренів, єдиним справжнім фурманом; удень він возив їх на прогулянки, бо знав усі шляхи, а ввечері привозив і відвозив «вірних». Супроводили його молодші фурмани (він добирав їх у потребі). Старший фурман був славний хлопець, тверезий і ручий, але з журливою міною і надто пильним поглядом, що свідчило про його схильність псувати собі кров через дрібниці, ба навіть — упадати в зажуру. Але зараз він був у доброму гуморі: йому пощастило прилаштувати свого брата, такого самого, як і він, добрягу, на службу до Вердюренів. Спершу ми поминули Довіль. Трав’янисті пагорби сходили до моря розлогими пасовищами, яким насиченість вогкістю й сіллю надавала незвичайної густини, м’якости і жвавости колориту. Острівці, що в Рівбе-лі підходили куди ближче до порізаного берега, ніж у Бальбеку, надавали морю нового для мене вигляду горорізьби. Ми поминули шале, майже суціль винайняті художниками. Потім звернули на шлях, і тут корови, самі на попасі й налякані нами не менше, ніж наші коні ними, на цілі десять хвилин заступили нам дорогу, а відтак ми рушили над морем. «Але Бога ради! — озвався нараз Брішо. — Повернімося до нашого безталанного Дешамбра; як ви гадаєте, чи пані Вердюрен уже знає? Чи сказали вже їй?» Пані Вердюрен, як майже всі світовці, саме тому, що потребувала товариства, ніколи більше не згадувала тих знайомих, хто по своєму сконові вже не міг приїжджати ні на середи, ні на суботи, ні на обід у вузькому колі. І не можна було сказати про кланчик, дуже типовий у цьому розумінні салон, що покійників у ньому більше, ніж живих, бо, тільки людина вмирала, все подавалося так, ніби її ніколи й не було. І щоб уникнути обов’язкової нуди говорити про небіжчиків або, з огляду на жалобу, касувати обіди, — річ неприпущенна для Принципалки, — пан Вердюрен усім натуркував у вуха, ніби його дружина так побивається через смерть «вірного», що балачки про його втрату можуть збавити їй здоров’я. Зрештою, може, саме тому, що кончина інших уявлялася йому таким неминучим і звичайним лихом, думка про свій відхід так жахала його, що він волів про це не думати. Брішо, добра людина, сліпо вірячи роздебендюванням Вердюрена про свою дружину, боявся, як би скорботна вість не збурила його приятельки. «Так, сьогодні вона все узнала, — мовила княгиня, — потаїти це від неї було годі». — «О, перуни Зевсові! — гукнув Брішо. — Можу собі уявити, який то був для неї страшенний удар: двадцятип’ятирічна дружба! От уже хто був наш то наш!»