Розділ «Частина друга»

— «Авжеж, авжеж, тут уже нічого не вдієш, — озвався Коттар.

— Такі новини завше сумні, але пані Вердюрен — жінка сильна, і розум у неї бере гору над серцем». — «Я не цілком згодна з доктором, — ускочила в слово княгиня; а що вона завжди харамаркала, то здавалося, ніби вона коверзує і воднораз лукавить. — Пані Вердюрен холодна лише на позір, але під цим холодом криється добросердя. Пан Вердюрен розповідав мені, як на превелику силу він зумів утримати її від поїздки до Парижа: мусив збрехати, сказати, що Дешамбра ховають у селі». — «Сто чортів, цього ще бракувало — до Парижа! Але ж я знаю, вона така жаліслива, може, аж занадто. Горопаха Дешамбр! Заледве два місяці тому пані Вердюрен казала про нього: «На одну дошку з ним не поставиш ні Планте, ні Падеревського, навіть Ріслера». Дешамбр із більшою підставою, ніж отой, як там його, Нерон, який навіть німецьких учених зумів пошити в дурні, міг би гукнути: Qualis artifex pereo![21] Але принаймні він — тобто Дешамбр — помер, певне, в мить свого чаклунства, овіяний духом бетхо-венівського натхнення, згас мужньо — в цьому я не сумніваюся; сказати по щирості, цьому священнослужителеві німецької музики подобало пуститися духу під час виконання меси в ге. А втім, ця людина була й справді здатна зустріти кирпату свашку дзвінкою руладою; адже в цьому геніальному музиці, хай і спа-риженому, а все ж шампанцеві родом, іноді юрив французький гвардієць з усією його хвацькістю і гожістю».

З висоти, на якій ми опинилися, море видавалося не таким, як у Бальбеку, де воно скидалося на хвилясті пасма рухливих гір, — ні, тут воно було таке, яким розгортається перед очима з гірської верховини або з дороги, що обходить її, синястий глетчер чи сліпуча долина. Брижі здавалися тут застиглими, концентричні їхні кола наче прокресленими назавше; морська емаль, дуже мінлива в своїх відтінках, у глибу затоки, у виїмку естуарія, робилася синясто-молочною, і в цьому голубому молоці чорні суденця нагадували мух, заплутаних у павутинні. Розлогішої картини годі було уявити. Проте на кожному повороті до неї прилучалася нова частина, а коли ми доїхали до довільських рогаток, скелясті відножини, що досі застували від нас половину затоки, урвалися, і я раптом побачив ліворуч бухту, майже таку саму глибоку, як та, що я мав повсякчас перед собою, але нині ця бухта дедалі розпросторювалася і гарнішала. Повітря на цій вишині п’янило мене своєю живлющістю й чистотою. В цю мить я кохав Вердюренів; мене глибоко розчулювало те, що вони послали по нас ландо. Я ладен був поцілувати княгиню. Я заявив їй, що такої краси ще не бачив. Вона визнала, що їй теж цей край наймиліший. Але я розумів, що для неї, як і для всіх Вердюренів, головне було не те, як милуються ним туристи, а те, що тут можна смачно попоїсти, гостити товариство, писати листи, читати — коротко, жити, бездумно розкошуючи цією красою, а не пробувати осягти її.

Коли повіз на мить спинився біля митниці, розташованої так високо над морем, аж мені здалося, ніби я дивлюся в синясту хлань з вершечка гори, голова мені пішла обертом; я спустив шибку; виразний гомін кожної хвилі, що бухала в берег, мав у своїй м’якості й чіткості щось величне. Чи не був цей гомін якоюсь одиницею міри, яка, розбиваючи наше звикле враження, їіоказує нам, що навкір звичайній нашій тямі вертикальні відстані домірні з горизонтальними і що вони, ті вертикальні відстані, немовби наближаючи до нас небо, не такі вже й великі, навіть коротші від звуку, що долає їх, немов хлюпіт отих дрібних хвиль, бо чистіше саме середовище, яке звук має подолати. І справді, якби ми відступили бодай на два ступні назад від митниці, ми б уже не чули гомону хвиль, у якого двісті метрів прямовисного урвища не гасили його м’якої, чіткої і приємної для вуха карбованости. Я подумав про те, що цей гомін довів би мою бабусю до тієї екстази, до якої її доводили явища природи й мистецтва, в простоті яких відчувається велич. Мій безкраїй надпорив огортав собою все. Мене зворушувало те, що Вердюрени послали по нас на станцію коні. Я сказав про це княгині, але вона вважала, що я надто переоцінюю звичайнісіньку ввічливість. Я знаю (вона звірилася згодом Коттарові), що я здався їй людиною надто екзальтованою; Коттар на те їй відповів, що я легко збуджуюся і що мені слід заживати заспокійливого і плести на дротиках. Я звертав княгинину вагу на кожне дерево, на кожний домочок, що тонув у ружах, вимагав, щоб вона на все милувалася, і був би радий пригорнути її до серця. Вона зауважила, що я, мабуть, маю малярський хист, що мені треба малювати, що її дивує, як же це мені ніхто нічого досі не казав. І визнала, що справді цей край мальовничий. Ми проїхали сільце Анґлесквіль, притулене на узбіччі. («Engleberti villa», — пояснив Брішо). «Але чи ви певні, княгине, що, попри смерть Дешамбра, обід відбудеться?» — спитав він, не думаючи про те, що послані на станцію коні, які оце нас везли, уже і є відповідь на його запитання. «Так, обід відбудеться, — відповіла княгиня. — Пан Вердюрен поклав собі не переносити його, аби відвернути дружину від «думок». До того ж за кілька років вона не скасувала жодної середи, і це порушення звичаю могло б її збурити. Останнім часом вона дуже нервується. Пан Вердюрен особливо радіє тому, що сьогодні приїдете обідати ви, він вірить, що дружину це розважить, — звернулася вона до мене, забувши, що недавно вдавала, ніби зроду не чула мого імени. — Мені здається, найкраще, якщо ви ні про що не заїкнетеся при пані Вердюрен»,

— додала княгиня. «Добре, що ви застерегли, — промовив наївний Брішо. — Перекажу цю пораду Коттарові». Ландо на хвилинку зупинилося. Потім знову рушило, але туркіт коліс, що лунав, поки ми проїздили містечко, урвався. Ми в’їхали в парадну лараспельсрську алею, де на ганку нас виглядав пан Вердюрен. «Добре, що я вбрався у смокінг, — сказав він, з приємністю відзначивши, що «вірні» у смокінгах, — раз до мене такі шиковні гості». Я перепросив, що приїхав у маринарці. «От і гаразд, чудово, — відгукнувся пан Вердюрен. — У нас на обідах по-простому. Я охоче позичив би панові мого смокінга, але він панові не підійде». Палке shake hand[22], яким Брішо, вступивши в сіни, хотів засвідчити Принципалові свій жаль із приводу смерти піаніста, не викликало у Вердюрена жодного відгуку. Я почав вихваляти цей край. «О, дуже радий, дуже радий. А чому б вам не приїхати сюди на кілька тижнів? Повітря тут чудове». Брішо боявся, що його ручкання не зрозуміли. «Ох, сердега Дешамбр!» — мовив він півголосом з остраху, що пані Вердюрен десь поблизу. «Жах!» — весело озвався пан Вердюрен. «Такий молодий!» — правив своєї Брішо. Нетерпеливлячись, що його барять теревенями, пан Вердюрен відповів жваво, ніби з ячанням, але в його голосі чувся не біль, а дратівливість: «Атож, але що ж ви хочете? Ми тут нічим не зарадимо, наші бідкання його не воскресять, чи не так?» Нараз він повеселішав і просвітлів. «Нумо, коханий Брішо, скидайте швидше пальто. Маємо сьогодні буябес, а він довго чекати не любить. Тільки Богом вас благаю, не згадуйте перед пані Вердюрен про Дешамбра! Ви ж бо знаєте, вона потайлива, але її вражливість доходить до того, що це вже просто якась хвороба. Направду, присягаюся вам, коли їй сказали, що Дешамбр умер, вона мало не облилася слізьми», — сказав пан Вердюрен не без сарказму. Слухаючи його, можна було подумати, що тільки божевільний може оплакувати друга, з яким його пов’язувала тридцятилітня дружба, і воднораз відчувалося, що хоча він і прожив із дружиною довгий вік, а все ж не завагається взяти її на зуби і що вона часто його дратує. «Як ви з нею про це забалакаєте, вона знов захворіє! Через три місяці після бронхіту — зважте на це. У таких випадках мені доводиться бути за доглядачку. Повірте, це теж не мед. Обтужуйте Дешамбра скільки заманеться, та тільки про себе. Думайте про нього, але не говоріть. Я кохав Дешамбра, але даруйте мені, ще більше я кохаю дружину. А, ось і Коттар, можете спитати в нього». Пан Вердю-рен добре знав, що хатній лікар може робити силу дрібних послуг, — скажімо, порадити не хвилюватися.

Слухняний Коттар казав Принципалці: «Оце ви так глибоко переймаєтесь, а завтра зробите мені температуру 39 ступнів», як міг би сказати куховарці: «Завтра зробите мені телятину з ри-жом». Медицина, не вміючи лікувати, грається в неправильне вживання дієслів та займенників.

Пан Вердюрен ще й ось чому радів: хоч як витирали два дні тому ноги об Саньєта, а той не покинув «ядерця». Справді, знічев’я у пані Вердюрен та її мужа прорізалася схильність катувати людей, і для її вдоволення їм уже бракувало оказій незвичайних, завжди надто рідких. Щоправда, їм колись пощастило порізнити Одетіу зі Сванном, а Брішо з коханкою. Тепер вони шукали нової зачіпки — вони вже не гріли на це надію. Але нагода випадає не щодня. Натомість Саньєт завдяки своїй вражли-вості, завдяки полохливій сором’язливості, що заганяла його в безвихідь, повсякденно правив їм за жертву. Тому з обави, як би він не дременув, його незмінно припрохували гречно й добродушно, як припрохують у ліцеї другорічники, а в полку — «діди», бажаючи ближче підманити новака, щоб залоскотати його і зацмокати. «Головне, — нагадав Коттар Брішо, який не чув пана Вердюрена, — перед пані Вердюрен — нічичирк!» — «Не турбуйтеся, Коттаре, ви маєте справу з мужем розумним, як мовить Теокріт. Зрештою пан Вердюрен має рацію: до чого наші всі жалі? — додав професор, оскільки, наділений хистом присвоювати чужі вирази й поняття, але позбавлений проникливосте, він захоплено сприйняв Вердюренові слова як верх мужнього стоїцизму. — Але ми позбулися великого таланту». — «Як то! Ви ще згадуєте Дешамбра? — сказав пан Вердюрен; він вів перед, але, помітивши, що ми за ним не встигаємо, вернувся. — Послухайте,

— сказав він Брішо, — не треба нічого роздмухувати. Якщо Де-шамбр помер, то з цього не випливає, що він геній — генієм його не назвеш. Грав він добре, цього не заперечиш, але він у нас вписався, а пересаджений деінде, захирів. Моя дружина захопилася його даром і вивела його в люди. Ви мою дружину знаєте. Скажу навіть більше: з погляду його слави, він помер саме вчас-но, секунда в секунду, як, маю надію, і наші канські мамзелі, будуть засмажені за незрівнянним Пампілевим рецептом (хіба що ви з вашими єреміадами збираєтесь так і захряснути в цьому каз-баху, відкритому на всі вітри). Адже ви не хочете нас усіх улеле-кати лише тому, що переставився Дешамбр, хоча, як на те пішло, він уже цілий рік мусив перед концертами грати гами, аби знову набути на якийсь час, на дуже короткий час, швидкости. Зате сьогодні ви почуєте у нас — або тільки побачите, бо по обіді цей гультяй частенько зраджує мистецтво ради карт, — зовсім іншого, ніж Дешамбр, музику, хлопчину, якого відкрила моя дружина (як відкрила Дешамбра і Падеревського та всіх інших), — Мореля. Це ледащо не з’явилося ще. Доведеться послати по нього повіз до останнього потяга. Приїжджає він зі старим приятелем родини — він його випадково здибав, і той приятель устиг йому осоружитися, але, якби він не взяв його з собою, музиці все одно довелося б сидіти в Донсьєрі й розважати приятеля дому: я маю на увазі барона де Шарлюса, а то пізніше батько на нього розсердився б. «Вірні» ввійшли. Пан Вердюрен, затримавшись зі мною, поки я роздягався, жартома взяв мене під руку, буцімто серед гостей не знайшлося дами, яку він попросив би мене вести до столу. «Ви не здорожилися?» — «Ні. Пан Брішо розповідав мені прецікаві речі» — відповів я, думаючи про етимології, а також знаючи, як шановано тут Брішо. «Мене б не здивувало, якби він вам нічого не розповів, — промовив пан Вердюрен. — Зазвичай він тримається в затінку, знаннями ділиться неохоче». Я подумав, що пан Вердюрен хвалить Брішо не за те. «По-моєму, пан Брішо людина премила», — додав я. «Пречудова, пречарівна, — підхопив піднесеним тоном пан Вердюрен і, як завчений урок, сипнув: — Ученого педанта в ньому ні краплини нема, химерник, шалапут, моя дружина його обожнює, я теж!» Аж тоді до мене дійшло, що це похвала з легким насміхом. І я подумав про себе: а що як пан Вердюрен по стількох роках вибився з-під жінчиної опіки?

Різьбар дуже здивувався, дізнавшись, що Вердюрени зголосилися гостити у себе пана де Шарлюса. В Сен-Жерменському передмісті, де пан де Шарлюс був велика славнозвісність, ніхто ніколи не заїкався про його норови (більшість нічого про них не знала, дехто сумнівався, пояснюючи їх вибриками екзальтованої, але платонічної дружби, необережністю, та й годі, обізнані старанно таїли правду, знизували плечима, коли якась незичлива Галлардон давала з цього приводу наздогад буряків), зате про ці його норови, про які знала заледве жменька найближчих його знайомих, пащекували повсякчас поза тим колом, де він мешкав,

— так рев гармат стає чутний лише поза засягом зони тиші через явище інтерференції. Зрештою в тих буржуазних та артистичних колах, де барон вважався за втілення збоченства, його блискуча роля у світі, його панське ложе нікому не були відомі. Це явище подібне до того, яке ми бачимо в Румунії: Ронсар там славиться як магнат, а його поезія невідома. Найкумедніше, що Ронсарова родовитість, у яку вірять румуни, вигадка. Лиха слава пана де Шарлюса в світі малярів та акторів теж підтримувалася непорозумінням — тим, що його переплутали з графом Леблуа де Шар-люсом, а графа, що як і був його кревним, то хіба через дорогу навприсядки, може, мабуть, чи не помилково, поліція заарештувала під час одної дуже голосної облави. Отож-бо, всі шури-мури, які розповідалося про пана де Шарлюса, приписувано йому даремно. Чимало професіоналів присягалося, що мали стосунки з паном де Шарлюсом, і самі в це щиро вірили, беручи фальшивого де Шарлюса за правдивого, а фальшивий де Шарлюс і не відбрикувався, чи то вважаючи це за найвищий шик, чи то вбачаючи в цьому своєрідний щит, тоді як де Шарлюса правдивого (барона, знайомого нам) ця плутанина довший час ганьбила, хоча згодом, коли він пустився берега, стала йому зручною, бо і він міг відмагатися: «Це не я!» Нині й справді мовилося не про нього. Нарешті кривосудні розмови довкола факту (баронових уподобань) підсичувало його щире й геть-то невинне товаришування з письменником, який у театральному світі тішився, бозна й чому, такою самою славою, зовсім ним не заслуженою. Коли їх бачили разом на прем’єрі, то казали: «Ага!» Достоту так само вірили, що дуки-ня Ґермантська у грішних взаєминах із княгинею Пармською, і знищити цей міф було годі, бо він міг бути розбитий лише в такій близькості від цих двох великих дам, якої пліткарі навряд чи досягай б, лорнетуючи їх у театрі і паплюжачи перед сусідом по кріслу. Зважаючи на поводження де Шарлюса, різьбар виснував, що його становище у товаристві має бути погане, виснував без вагання, бо не мав жодного уявлення ні про родину де Шарлюса, ні про його титул, ні про його родовитість. Коттар гадав, ніби цілому світові відомо, що ступінь доктора медицини порожній звук, зате студент, залишений при лікарні, — це вже щось; так само помиляються і світовці, думаючи, ніби кожен має таке саме уявлення про їхню соціальну вагу, як вони самі та люди їхньої верстви.

Ув очах клубного посильного принц Агригентський був хит-родумом, бо принц заборгував йому двадцять п’ять луїдорів, але той самий принц набував свого справжнього статусу лише в Сен-Жерменському передмісті, де мав три сестри-дукині, бо великий пан імпонує не людям скромним, у чиїх очах він мало важить, а людям блискучим, свідомим, що він за один. Барон міг, зрештою, вже сьогодні побачити, що знання у Принципала про знакомиті князівські роди неглибокі. Переконаний, що Вердюрени «в лихо вскочать», допускаючи до свого салону для обранців ославлену особу, різьбар вважав за потрібне відвести Принципалку набік. «Ви дуже помиляєтеся; зрештою я в усі ці вигадки взагалі не вірю, а якби це була й правда, то мене це ніяк би не скомпрометувало!» — відрубала знавісніла пані Вердюрен, бо Морель був окрасою її серед і їй залежало на тому, щоб його не образити. Коттар не висловив своєї думки, бо одвихнувся, як він сам оз-наймив, «залагодити дільце» до чепурні, а потім зайти до кабінету пана Вердюрена й черкнути дуже пильного листа до одного пацієнта.

Відомий паризький видавець, прибулий до Вердюренів з візиток», гадав, що його запросять на обід, аж це, зрозуміши, що він не досить чепурний для кланчика, поїхав мерщій. Був то високий, барчистий чолов’яга, чорнявець, працьовитий і доволі неприємний. Він нагадував ебеновий розрізний ніж.

Пані Вердюрен, зустрічаючи нас у своєму величезному, хоч конем грай, салоні, де колоски, маки, польові квіти, зірвані лише сьогодні, перебивалися їхніми зображеннями, які двісті років тому в різних відтінках гризайлю намалював з бездоганним смаком маляр, відірвалася від гри в карти зі своїм давнім приятелем і попросила у нас дозволу за дві хвилинки дограти партію та ще й, очевидно, добалакати. Проте враження, які я їй звірив, її не потішили. Насамперед мене прикро вразило, що Вердюрени щодня повертаються з прогулянки додому задовго перед заходом сонця, тоді як милуватися на вечірнє тливо з крутого берега, а ще краще — з тераси Ла-Распельєр, — то була така втіха, ради якої я міг би пройти безкраї гони. «Так, це ні з чим незрівняно, — недбало кинула пані Вердюрен, позирнувши на великі зашклені вікна-двері. — Ми повсякчас можемо туди дивитися, а проте це ніколи не набридає», — додала вона і знов укняпилася в карти. Одначе мій надпорив робив мене вимогливішим. Я вболівав, що з салону не бачити Дарнетальських скель, а від Епьстіра я чув, що вони найкращі о цій порі, коли заломлюють стільки барвистого проміння. «О, звідси ви його не побачите, треба пройти в кінець парку, до «Вигляду на затоку». Там, з лавки, ви обіймете оком цілу панораму. Але самому туди йти не можна, а то заблукаєте.

Хочете, я проведу вас?» — додала вона млосно. «Отакої! Мало ти недавно намордувалася — хочеш, щоб болі відновилися. Пан ще до нас приїде і тоді вже намилується на затоку». Я не наполягав, я зрозумів, що Вердюренам досить знати, що захід сонця така сама частина їхнього салону чи їдальні, як у когось іще — гарне полотно, коштовна японська емаль, і що за неї можна викласти чималі гроші, які з них правили за Ла-Распельєр з усіма меблями; хоча самі піднаймачі рідко зводили погляд на захід; головне для них було в тім, щоб жити приємно тут, гуляти, добре їсти, гомоніти, приймати милих людей, з якими ганяли більярд, смачно обідали і весело чаювали. Одначе згодом я побачив, що вони добре вивчили ці місця, — водили гостей на прогулянки, ще «інедіти», як і музика, яку вони слухали з ними. Роля, яку квіти в Ла-Распельєр, узбережжя, старі кам’яниці, невідомі церквиці грали в житті Вердюрена, була дуже велика; ті, хто бачив його тільки в Парижі і кому міська пишнота заступала життя на узмор’ї, навряд чи уявляли, як він малює собі ідеал життя і які радощі його ставить над усе. А проте вартість життєвих радощів, які він вважав правдивими, в його очах дедалі зростала, бо Вердюрени були переконані, що такої посілости, як Ла-Распельєр, нема на світі, і збиралися її купити. Те, що їхнє самолюбство підносило Ла-Распельєр над усіма маєтками, виправдувало в їхній свідомості мій ентузіазм, інакше він трохи дратував би їх, бо за ентузіазмом ішли розчарування (як оті, що я зазнав, дивлячись на сцені Берму), до яких я щиро їм признався.

— Вернулося ландо, — нараз шепнула Принципалка. Скажемо коротко, що пані Вердюрен, навіть поза неминучими змінами, пов’язаними з віком, уже нічим не нагадувала ту пані Вердюрен, якою вона виглядала, коли Сванн і Одетта слухали у неї коротку фразу. Тепер, коли грали цю Вентейлеву фразу, пані Вердюрен не треба було прибирати захоплено-знеможеної міни, бо ця міна була вже не личиною, а її правдивим ликом. Внаслідок безугавних нервових зрушень через музику Баха, Вагнера, Вен-тейля, Дебюссі чоло у пані Вердюрен незмірно виросло, як виростають члени, врешті спотворюючись, від ревматизму. Її скроні, подібні до двох чудових сфер, де вічно лунає Гармонія, палахких, зболілих, молочно-білих, отінених обабіч сріблястими пасмами, промовляли від імени Принципалки, яка нині навіть не мала потреби промовляти сама: «Я знаю, що на мене чекає сьогодні ввечері». Її риси вже не силкувалися виражати всього надміру естетичних вражень, бо самі зробилися їхнім постійним виразом, застиглим на змарнілому й гордовитому обличчі. Через цю резиґнацію перед близькими стражданнями, судженими їй Прекрасним, а також через гарт, потрібний на те, щоб одягтися, коли твоя душа ще повна сонатою, з обличчя пані Вердюрен, навіть як вона слухала несвітську музику, не зникала гордовито-байдужа міна, ба більше, вона навіть відверталася, ковтаючи нишком дві ложечки аспірину.

— Ага, ось нарешті й вони! — з полегкістю гукнув пан Вердюрен, побачивши у дверях Мореля, а за ним і пана де Шарлю-са. Для барона обід у Вердюренів був не світською візитою, а підозрілою ескападою, і зараз він бентежився, немов школяр, який уперше опинився в бурдеї й тримається з бандуршою звичайненько. Зараз над завждішніми бажаннями пана де Шарлюса бути мужнім і холодним узяли гору (тільки-но він став на порозі) вічні уявлення про ґречність, такі живі у нас тоді, коли сором’язливість змітає все, що ми вдаємо з себе, і звертається до царини підсвідомости. Коли інстинктивна атавістична ґречність щодо незнайомців виявляється у таких людей, як де Шарлюс, байдуже великий він пан чи плебей, вводити їх до нового салону і провадити їх доти, доки вони доберуться до господині дому, незмінно береться душа якоїсь кревнячки, подаючи їм порятунок, наче богиня чи та, що втілена в них, як у своїх двійників. Так молодий маляр, вихований святобливою тіткою-протестанткою, ступає через поріг, похнюпившись і трясучи головою, зводить очі до неба, а потім упинається в уявну муфту, спогад про яку не менше, ніж коли б він справді був на її, тітки, голові, допомагає заляканому мистцеві пройти без аґарофобії повз урвище, що тягнеться від сіней до віталеньки. Богобоязна кревнячка, пам’ять про яку спрямовує його кроки сьогодні, входила так багато років тому і з такою жалісливою міною, що всі питали себе, яке лихо вона оце звістує, але з перших же її слів ставало зрозуміло, що вона, як нині маляр, просто приїхала з кликаного обіду. Чинністю того самого закону, який вимагає, аби життя ради ще не доконаного акту ставило собі на службу, використовувало, спотворювало, безупинно паплюжило все найдостойніше шани, іноді найсвятіше і лише зрідка найневинніше у спадку минувшини, попри те, що закон народжує тоді відмінні образи, — братан пані Коттар, який засмучував родичів жінкуватістю й двозначними стосунками, входив завжди з радісним виглядом, ніби хотів піднести вам якийсь сюрприз або ознаймити, що ви дістали дідизну, — входив, весь розпромінений щастям, і запитувати, чого він такий щасливий, було б марно, бо цю погідність породжувала не-усвідомлена спадковість і переплутана стать. Він ходив навшпиньки, очевидно, жалкуючи, що не має при собі гамана з візитівками; ручкаючись, складав губи бантиком, як це робила його тітка, і кидав у свічадо стурбований погляд, ніби справджуючи — хоча й був простоволосий, — чи не з’їхав набакир його капелюх: так питала про свій брилик одного разу Сванна пані Коттар. А пан де Шарлюс, якому товариство, де він обертався, у такі критичні хвилини постачало розмаїття прикладів, своєрідні арабески поштивости і підказувало, що подеколи задля простих дрібних буржуа треба вміти витягати на світ Божий і пускати в діло найвитворніші, зазвичай ховані в запасі чари, заметушився і, маніжачись, із тією розкутістю, яку мали б його рухи, якби він був у спідниці, здатній підкреслювати чи гасити його вигойди, рушив до пані Вердюрен, на око такий задоволений і підлещений, що здавалося, ніби його неабияк ушанували, рекомендувавши Принципалці. Голову він ледь похилив набік, а лице, світячись задоволенням і добропристойністю, покрилося привітними зморшками. Можна було подумати, що це простує віконтеса де Мерсант, так у де Шарлюс і проглядала зараз жінка, яку природа помилково втілила в ньому. Щоправда, барон зі шкіри пнувся, аби приховати цей огріх і видавати себе за мужичу віру. Та тільки-но він домагався цього, зберігаючи, проте, свої вподобання, через звичку відчувати себе жінкою, жіноцьке знову прозирало в ньому, і це викликалося вже не спадковістю, а його особистим життям. Мало-помалу він дійшов до того, що навіть у речах громадських міркував по-жіночому, хоча й не усвідомлював цього, — бо ми перестаємо помічати, що брешемо, через брехню не лише перед іншими, а й перед самим собою, — ось і тепер (тільки-но барон увійшов до Вердюренів) він змушував своє тіло виявити всю галантність великого пана, та ба! його тіло, тямлячи те, чого він сам уже не розумів, заходилося розточувати, і то так, що пана де Шарлюса цілком можна було б назвати Іасіуііке[23],

— чари великосвітської дами. Зрештою, описуючи подобу пана де Шарлюса, не можна не помітити, що деякі сини, не завжди схожі на батьків, хай навіть вони не збоченці і закохуються в жінок, своїми рисами поганять пам’ять матерів. Але споганення пам’яти матерів заслуговує вже на окремий розділ.

Загалом зміна в пана де Шарлюса пояснювалася різними причинами, «шумування» у його плоті викликалося ферментами чисто фізичними, потроху змушуючи його тіло набувати жінкува-тости, проте перетворення, описуване нами нині, було духовного походження. Якщо ти вбив собі в голову, що ти хворий, ти, зрештою, справді занедужаєш, ти худнеш, тобі вже несила вставати з ліжка, у тебе ентерит на нервовому грунті. З любов’ю думаючи про чоловіків, ти зрештою стаєш жінкою, і сукня, яку ти подумки на себе надів, сковує твою ходу. Кілок, забитий у голову, може в таких випадках видозмінити стать (як ув інших — впливати на здоров’я). Морель, який ішов за бароном, підступив до мене привітатися. Уже в цю мить, через подвійну зміну, що зайшла в ньому, він справив на мене кепське враження (шкода, що я не зовсім вчасно його врахував). І то ось чому. Я вже згадував, що Морель, зумівши, на відміну від батька, людини залежної, визволитися, хизувався своєю геть-то презирливою розперезаністю. Того дня, коли він приніс мені фотокартки, він дивився на мене зверхньо і ні разу не назвав паном. Уявіть же собі мій подив, коли, побачивши мене у пані Вердюрен, він уклінно віддав мені чолом — тільки мені одному — і коли я почув, що перші звернені до мене слова засвідчують його «поважання» та «глибоку пошану», ніколи б я не припустив, що він би коли-небудь ушанував мене, письмово чи усно, такими зворотами. Я зразу ж відчув, що йому чогось від мене потрібно. І справді, одвівши мене набік, він звернувся до мене в третій особі: «Насмію просити пана про велику послугу: не згадувати при пані Вердюрен та її гостях, які обов’язки виконував мій батько в пайового дідуся. Якщо можна, хай пан скаже, що він керував маєтками панової родини і як управитель їхній мав право триматися з лановими батьками на рівній стопі». Виконувати Морелеве прохання було мені вельми не з руки і не тим, що з моїх слів виходило б, ніби його батько сидів на вищому стільці, ніж насправді, — це мене анітрохи не обходило, — а тим, що мого батька довелося б пошити в багатії, тобто, як мені здавалося, виставити на посміховисько. Та Морель дивився на мене такими розпачливими, такими благальними очима, як же я міг йому відмовити! «Але, прошу пана, ще перед обідом! — упрохував він мене. — Якщо панові не важко, пан завжди знайде привід побалакати з пані Вердюрен». Я піддався на його умовляння: узявся підносити Морелевого батька, не надто б’ючи на «життєвий уклад» і «статки» мого батька-матері. Все це йшло у мене гладесенько-рівнесенько, і лише пані Вердюрен здивувалася, адже вона щось та пам’ятала про мого діда. Жінка нетактовна, ненависниця родинного вогнища (бо родинне вогнище розкладало її «ядерце»), пані Вердюрен, зауваживши, що вона зовсім не так уявляла собі мого прадіда, що вона вважала його за дурнолобця, який не прижився б у їхньому гуртку, був би там, за її словами, «білим круком», кинула: «Зрештою родинне вогнище — це така нудота, не знаєш, як звідти вирватися», — а відтак повідомила про одну цікаву рису з життя мого прадіда, рису, мені невідому, хоча я і здогадувався (я не знав прадіда, але вдома про нього часто згадували), що він страшенний жмикрут (не те що вуйко Адольф, приятель рожевої дами і хлібодавець Морелевого батька, надто вже гойний): «Те, що ваші діди й бабусі мали такого шиковного управителя, свідчить, що в одній родині можуть бути люди всякої масти. Ваш прадід був такий скнара, що, вже здитинівши на схилку віку, а йому й раніше, сказати по щирості, бракувало клепки в голові, всі вади ваших предків спокутуєте ви, — відмовлявся тратити три су на омнібус. Доводилося з ним посилати проводиря, окремо платити за нього кондукторові, а старому скнарі сказати, що його приятель, пан де Персіньї, здобув для нього право безкоштовного проїзду в омнібусах. Зрештою я дуже рада за нашого Мореля, що його батько непогано влаштувався. Мені здавалося, ніби він викладав у ліцеї, але це дурниці, я, мабуть, не так зрозуміла. Але це нічого не важить, бо тут, скажу я вам, ми цінуємо особисті прикмети, той внесок, що робить кожен, я це називаю «втаємниченням». Аби тільки людина кохалася в мистецтві, аби тільки вона належала до «братства», а решта — байдуже».

Належність Мореля до «братства», оскільки я міг помітити, полягала в тім, що він любив і чоловіків, і жінок і вгонобляв одну стать з допомогою того, що запозичив у другої, — це ми побачимо далі. Але гідне уваги, що тільки-но я пообіцяв побалакати про нього з пані Вердюрен і дотримався своєї обіцянки, Мо-релів «пошанівок» як корова язиком злизала, ввічливі вирази пропали, він навіть якийсь час уникав мене, показуючи, що я для нього нуль, і, коли пані Вердюрен хотіла, щоб я звернувся до нього по щось, щоб попросив його що-небудь зіграти, він і далі гомонів з якимсь «вірним», а потім переходив до іншого, міняв місце, як тільки я рушав у його бік. Доводилось три-чотири рази повторити Морелеві, що я до нього звертаюся, — лише тоді він коротко й неохоче відповідав; коли ж ми з ним зоставалися вдвох, він робився невпізнанним. Де не бралася щирість і приязність, — при бажанні, він умів чарувати. Проте вже того першого вечора я переконався, що він ницак, що в разі чого він спадлючить і що вдячність для нього почуття невідоме. Зрештою щодо невдячности він винятку не становив. Але в мені жило щось від бабусі й мене радувало, що люди такі різні, чого ж від них сподіватися й ображатися на них, люди є люди, ось чому я дивився крізь пальці на Морелеве падлюцтво, захоплювався його веселістю, коли він її виявляв, мене потішило навіть те, що він, як мені здалося, почав щирувати зі мною, щойно вичерпався увесь його набір фальшивих уявлень про людську вдачу і до нього дійшло (дійшло не зразу, бо з ним траплялися химерні рецидиви його первісної й сліпої дикости), що моя поблажливість щодо нього некорислива, що моє потурання плине не зі сліпоти, а з того, що він називав добрістю, а головне, мене підкупала його майстерність; хай ця майстерність зводилася лише до дивовижної віртуозности (Морель не був правдивим музикою в високому значенні цього слова), проте давала мені змогу послухати знову чи почути вперше стільки гарної музики. Зрештою його менеджер, пан де Шарлюс (я не знав за бароном таких талантів, але дукиня Ґермантська, що пам’ятала його замолоду зовсім іншим, казала, що він для неї скомпонував сонату, розмалював вахляр тощо), скромний, коли йшлося про справжні його високі прикмети, про першорядні обдарування, зумів підпорядкувати Морелеву віртуозність його розмаїтому артистичному чуттю, а чуття ще більше насталило його віртуозність. Уявіть собі артиста російського балету, природженого танцюриста, але виробленого, навченого, всебічно розвиненого Дяґилевим.

Розповівши пані Вердюрен про Мореля те, що він просив мене передати їй, я забалакав був з паном де Шарлюсом про Сен-Лу, аж це до салону впав Коттар і ознаймив, як про пожежу, що прибули Камбремери. Пані Вердюрен не хотілося при нових гостях, себто при панові де Шарлюсу (якого Коттар не помітив) і при мені, знак подавати, що вона надає великої ваги приїзду Кам-бремерів, і вона навіть не ворухнулася, ніяк не відгукнулася на цю новину, лише, не припиняючи зграбненько обмахуватися віялом, промовила награним тоном артистки, що виконує ролю маркізи на сцені Комедії Французької: «Барон саме нам розповів...» Коттара як перуном ударило! Уже не з давньою моторністю, бо наука та високі гонори сповільнили його дикцію, а проте з тим самим запалом, що повертався до нього у Вердюренів, він скрикнув: «Барон? Та де ж він, барон? Де барон?» Мовлячи це, він розглядався зі здумілою недовірою. Пані Вердюрен з удаваною байдужістю господині дому, чий лакей розбив при гостях коштовну шклянку, з фальшивим патосом лауреатки консерваторії, що грає Дюма-сина, відповіла, віялом показуючи на Морелевого ласкавця: «Ось, знайомтеся: барон де Шарлюс — професор Коттар». Пані Вердюрен, зрештою, була не від того, щоб грати ролю світської дами. Пан де Шарлюс подав два пальці, і професор потиснув їх із доброзичливою усмішкою «світила науки».