Розділ «Частина друга»

— це гасло, як знак напежности комусь, здалося йому образливим, — де Шарлюс із сентиментальною вигадливістю, в якій кохається нещаслива любов, став добирати інших гасел, теж успадкованих по предках, і замовляв палітурникові відповідно до пери-петій його меланхолійної дружби з молодиком. Деякі були куці й довірливі: Spes теа[34] або Exspectata non eludet[35]. Деякі лунали сумирно: «Чекатиму». Деякі з них були любовні: Mesmes plaisir du mestre[36] або заповідали цноту, як запозичений у Симіанів і перероблений девіз, усіяний блакитними вежами і лілеями: Sustentant lilia turres[37]. Нарешті траплялися девізи, сповнені розпуки, з призначенням побачення в небесах тому, хто відкинув його на землі: Manet ultima caelo[38]; або ж, вважаючи виноград зеленим, бо до нього було годі дотягнутися, і вдаючи, ніби він і не прагне того, чого не міг дістати, пан де Шарлюс обрав такий девіз: Non mortale quod opto[39]. Всі гасла розглянути я не встиг.

Коли пан де Шарлюс строчив цього листа, здавалося, ніби якийсь демон пустив гуляти його перо по паперу, але й Морель, зламавши печатку Atavis et armis[40] з леопардами і двома червоними рожами, заходився читати листа з такою самою гарячкою, з якою писав його барон, і його очі бігали по забазграних сторінках так само прудко, як баронове перо. «Ой леле! — скрикнув Морель. — Тільки цього бракувало! Але де ж його шукати? Бозна, де він зараз». Я зауважив, що, поспішивши, можна барона ще застати у кав’ярні, де він, щоб отямитися, замовив собі пива. «Я не знаю, коли вернуся, — сказав Морель служниці і додав іп petto[41]: «Це залежатиме від того, як поверне справа». Через кілька хвилин ми підкотили до кав’ярні. Я помітив те, яким поглядом зустрів мене пан де Шарлюс. Побачивши, що приїхав я не сам, він зітхнув, ожив — це зразу відчувалося. Того вечора він не міг обійтися без Мореля, от він і вимислив, нібито йому внесено у вуха, що двоє полкових офіцерів лихословили про нього та скрипаля і нібито він послав до них секундантів. Морель, уявивши, який зчиниться бешкет, уявивши, що в полку йому після цього не бути, примчав. І, що не кажіть, добре вчинив. Аби все виглядало правдоподібніше, пан де Шарлюс уже написав двом своїм друзям (з яких один був Коттар) і попросив їх бути його секундантами. І якби скрипаль не з’явився, такий шаленець, як пан де Шарлюс (сам завівшись), чого доброго викликав би навмання першого-ліпшого офіцера, з яким йому було з руки стрілятися. Проте, згадавши, що в його жилах тече кров ще блакитніша, ніж кров французьких королів, він почав доводити собі, що не варто так нервуватися через сина метрдотеля, бо ж господаря цього метрдотеля він і не подумав би відвідати. Зрештою він любив накладати з усяким гультяйством, але споконвічна звичка цієї ледачі не відповідати на листи, не приходити на зустрічі, загодя не попередивши, а потім навіть не перепрошувати викликала у нього, коли йшлося про любовні пригоди, стільки переживань, а вряди-годи завдавала стільки клопоту, мороки й зубовного скреготу, що його починала інколи дратувати сила листів з усякого приводу від послів і принців та незвичайна пунктуальність цих людей, які, оскільки були йому, на жаль, байдужі, все ж хоч трохи його заспокоювали. Призвичаївшись до Морелевих норовів, знаючи, що йому не підгорнути його під свою волю, що йому годі ввійти в життя, яким жили люди, пов’язані з такими самими ницаками, як вони самі, надто поглинуті собою, щоб уділити бодай часину кинутому напризволяще гордому магнатові, який марно благав їх про це, пан де Шарлюс був переконаний, що музика не приїде, боявся, що зарвався і що тепер доведеться йому сказати прощай, отож, побачивши його, мало не скрикнув. Відчуваючи себе звитяжцем, він надумав подиктувати умови, на яких ладен був замиритися. «Навіщо ми сюди з’явилися? — спитав він Мореля. — А ви? — додав він, дивлячись на мене. — Я ж вас просив не привозити його ні в якому разі». — «Та він і не хотів брати мене з собою, — сказав Морель, зводячи у своєму наївному кокетстві на пана де Шарлюса удавано журний і старомодно млосний погляд, сповнений бажання (бо вважав себе невідпорним) обійняти барона і заридати у нього на грудях. — Я приїхав сам, проти його волі. Я приїхав із тим, щоб іменем нашої дружби навколішки благати вас не чинити цього шаленства». Пан де Шарлюс нетямився з радощів. Нерви його могли підвести, але він опанував себе. «Наша дружба, на яку ви геть-то недоречно оце покликаєтесь, — сухо відповів він, — мала б, навпаки, підказати вам, що ви повинні підтримати мене зараз, коли я поклав собі не прощати бецманові, який блягузкає про мене всяке мерзенство. Зрештою, якби я й хотів зглянутися на благання того, хто, наскільки я пам’ятаю, мав до мене більше прихилля, відступити мені вже годі: листи до секундантів я послав і не сумніваюся в їхній згоді. Ви завжди поводилися зі мною по-дурепському: замість пишатися повноправно з переваги, яку я вам дав, замість утовкмачити цій тижбі вахмістрів і джур, серед яких вас закинула військова служба, що приязнь зі мною — це велике добро для вас, ви пнетеся переді мною вибріхуватися, ви мало не визнаєте собі за безглузду заслугу, що не відчуваєте до мене якоїсь удячности. Я знаю, — додав барон, уникаючи випинати, як його ображали деякі сцени, — ваша провина лише в тім, що на вас упливають завидники. Але як вам не сором у ваших літах бути таким нетямою (та ще й зле вихованим), щоб не здогадатися одразу: тільки-но ви зробилися моїм обранцем і дістали багато переваг, вашим товаришам стало завидки і вони тепер пнуться, щоб нас посварити й захопити ваше місце. Я не вважав за потрібне попереджати вас про листи, які я діставав із цього приводу від тих, кому ви довіряли найбільше. Я гордую облесництвом тих лакуз, як і їхніми безсилими глузами. Єдиний, про кого я дбав, це ви, бо я дуже вас люблю, але всяка прихильність має свої межі, і ви це повинні розуміти». Хоч як слово «лакуза» різонуло Морелів слух, але саме тому, що батько його був лакизою, пояснення всіх соціальних негараздів «заздрістю», пояснення простацьке й безглузде, але ще дійове, пояснення, на яке «ловиться» певний люд, так само, як «ловляться» глядачі на старі акторські трюки, як «ловляться» на найменшу загрозу клерикальної небезпеки на всіляких зборах, зустрічало в Мореля віру таку саму сліпу, як і в Франсуази або в челяді Ґермантів, які бачили в заздрощах джерело вселюдського безголов’я. Він ні на мить не сумнівався, що товариші прагнуть його кишнути, і відчував себе подвійно нещасливим на думку про цей вигаданий, але в його голові злоповісний поєдинок. «От лихо! — гукнув Чарлі. — Я цього не переживу. А хіба секунданти не поба-чать нас перед зустріччю з офіцером?» — «Не знаю, гадаю, що так. Одному я дав знати, що просиджу тут цілий вечір і що я маю дати йому інструкції». — «Маю надію, що прихід його вас напоумить. Тільки дозвольте мені зостатися з вами», — промовив Морель благально. Пан де Шарлюс тільки цього й прагнув. Але здався не зразу. «Ви б помилилися, якби подумали, що тут доречне прислів’я: «Кого люблю, того й б’ю», — я вас дуже люблю, але й після нашої сварки збираюся покарати не вас, а тих, хто збирався вдарити вас ножем у спину. Відтоді на їхні здивовані каверзні зухвалі питання, як така людина, як я, може приятелювати з таким жиголо, з таким випанком, як ви, я відповідав гаслом моїх родичів Ларошфуко: «В цьому моя відрада». Я стільки разів вам казав, що ця відрада може стати для мене найвищою радістю і що ваше мимовільне піднесення не може принизити мене!» В пориві майже безтямної гордині барон звів руки й гукнув: «Tantus ab ипо splendor![42] Потурати ще не означає знизитися, — додав він, трохи втихомирившись після вибуху гордоти й радости. — Маю надію, що в жилах обох моїх супротивців, хоча я їм і нерівня, все ж тече така кров, яку мені не сором буде пролити. Я вже зібрав негласні дані, і вони мене заспокоїли. Якщо у вас ще залишилося до мене бодай якесь почуття вдячности, ви б пишалися, що через вас у мені воскресає войовничий дух моїх предків і що я, побачивши, який ви дурненький, повторюю, як і вони, в разі фатальної розв’язки: «Смерть для мене є життя». І пан де Шарлюс мовив це цілком щиро, і не тільки через любов до Мореля, а ще й тому, що войовничість (барон наївно вірив, що вона дісталася йому від предків) переповнювала його радістю на думку, що йому доведеться битися, і тепер він пошкодував би, що не відбудеться поєдинку, який він спершу задумав лише на те, щоб підманити Мореля. Перед кожною дуеллю він нараз відчував у собі звагу, він ставив себе на місце славетного коннетабля Ґерманта, а проте, як кидав рукавичку хтось інший, це не викликало в нього жодного співчуття. «Гадаю, це чудово! — захоплено казав він, відбиваючи кожне слово. — Сара Бернар ув «Орлятку» — кака. Муне-Сюллі в «Едіпі» — кака. Хіба як він грає на Аренах Німа, в його грі помітна якась потуга перевтілення. Але що це все проти неймовірного видовища — проти герця правдивого потомка коннетабля!» Аж це пан де Шарлюс, нетямлячись від захвату, почав робити такі випади, — достоту як у Мольєра, — що ми з Морелем обачненько присунули до себе пивні кухлі й почали побоюватися, як би, скоро схреститься зброя, не були поранені не лише пе-ребійці, а й лікар та секунданти. «Яке видовище для маляра! Ви знайомі з паном Ельстіром, — сказав він мені, — от би вам запросити його!» Я відповів, що Ельстір не мешкає зараз на узбережжі. Пан де Шарлюс підкинув, що йому можна послати телеграму. «Я-бо що для нього, — додав він, побачивши, що я мовчу. —Для майстра завжди цікаво — а він, я вважаю, справжній майстер — увічнити на полотні приклад етнічного відродження. Адже таке буває раз на сто років».

Пан де Шарлюс надпоривався з думки про дуель, яка спершу була лише витвором його фантазії, зате Морель зі страхом думав, як плітка, породжена галасом довкола^герця, з полкової оркестри доповзе до святині на вулиці Бержер. Йому вже уявлялося, як про це дізнається «клас», і він затупцював круг пана де Шарлюса, а той, розогнівши, вимахував і далі руками. Морель благав барона дозволити йому зостатися з ним до післязавтра (дня гаданого двобою), йому хотілося пильнувати його і спробувати до розуму довести. Така турботлива пропозиція, зрештою, поскромила пана де Шарлюса. Він заявив, що спробує знайти якусь пролазку, що він відкладе до післязавтра остаточну постанову. Отак, не залагоджуючи справи одним махом, пан де Шарлюс міг тримати Чарлі при собі принаймні два дні і скористатися з цього, щоб домогтися від нього обіцянки на майбутнє в обмін на свою відмову від поєдинку — а до цього подвигу барон так рвався і зректися його було все-таки жаль. І в цьому барон не лукавив, бо був дуелянт-заводіяка, любив кресати шаблями або обмінюватися кулями. Нарешті, хоч і пізненько, з’явився Коттар. У радісному захваті від того, що його кличуть у секунданти, але ще більше розхвильований, він мусив спинятися біля кожної кав’ярні та біля кожної ферми по дорозі й питати, де тут № 100 чи «той притулочок». Тільки-но він переступив поріг, барон повів його до окремого кабінету: за поєдинковими регулами ми не мали права бути при їхній зустрічі, а умілости перетворити будь-яке приміщення на тронну залу чи на залу засідань панові де Шарлюсу не треба було позичати. Опинившись віч-на-віч із доктором, він палко подякував йому, але заявив, що слави, мабуть, не пущено, а отже, він, мовляв, просить доктора попередити другого секунданта, що в разі, як не виникне якихось непередбачених ускладнень, інцидент вважається за вичерпаний. Дізнавшися, що загроза минула, Коттар зазнав хвилевого розчарування. Він мало не обурився, аж це згадав, що один його наставник, який зробив колись блискучу ліЛарську кар’єру, провалений першого разу на виборах до академії через недобір усього лише двох голосів, не став хнюпити носа і підійшов потиснути руку обраному суперникові. Отож доктор утримався від виявів жалю, тим паче, що його невдоволення нічого б не змінило, і, буркнувши, хоч і мав заячу душу, що є речі, яких не можна попускати, додав, що так буде найкраще і що він радий такому фіналові. Пан де Шарлюс, прагнучи висловити свою вдячність докторові, — подібно до того, як висловив би вдячність моєму батькові його брат, дук, поправивши комір батькового пальта, або радше до того, як якась дукиня на подяку обняла б за стан плебейку, — присунув свого стільця упритул до докторового стільця, попри огиду, яку той у ньому будив. І, не лише не відчуваючи тілесної втіхи, але переборюючи огиду, він на прощання — як щирий Ґермант, а не як збоченець — попестив долонею докторові руку, буцімто добрий господар, який поплескує коня по морді чи дає йому цукру. А Коттар, ні разу не даючи баронові навзнаки, що до нього дійшли темні поголоски про його норови, а все ж про себе вважаючи, що барон «анормального» десятка (Коттар навіть, висловлюючись, як завжди, неточно, якнайсерйозніше питав про лакея Вердюренів: «А він не баронова дівчинка?»), подумав, що ці пестощі — прелюдія до ґвалтування, ради якого барон під приводом герцю заманув його в пастку, повівши до окремого кабінету, щоб узяти силою. Не сміючи підвестися зі стільця, до якого прикував його страх, він злякано витріщав очі, ніби попав до рук дикуна і — хтозна? — може, людожера. Врешті пан де Шарлюс випустив докторову руку і, бажаючи бути ґречним до кінця, спитав: «Ви не відмовитеся випити з нами, сказати б, чогось екзотичного? Раніше воно звалося ма-заграном чи глорією, а нині ці трунки, немов якась археологічна рідкість, трапляються лише у п’єсах Лабіша та в донсьєрських кав’ярнях. Глорія шталтує до оточення, чи не так? Та й до обставин, вам не здається?» — «Я голова антиалкогольної ліги, — заперечив Коттар. — Як нас побачить якийсь провінційний лікар-чук, підуть розмови, що я подаю поганий приклад. Os homini sub-limo dédit coelumque tueri»[43], — додав він без усякого видимого зв’язку, бо його запас латинських цитат був досить убогий (хоча, зрештою, достатній, щоб обамбурити учнів.) Пан де Шарлюс стенув плечем і привів Коттара до нас, попередньо попросивши зберегти все в таємниці, на якій йому залежало особливо, бо привід для скасованого герцю був від початку до кінця вигаданий — цей привід не мав дійти до ушей офіцера, втягнутого в цю гру. Поки ми пили вчотирьох, увійшла пані Коттар, — вона чекала на мужа надворі і пан де Шарлюс добре її бачив, але й не подумав запросити, — і привіталася з бароном. Барон подав їй руку, мов покоївці, не встаючи зі стільця й корчачи з себе чи то короля, якого величають, чи то сноба, якому неохота, щоб до його столика сіла не вельми гожа жінка, чи то егоїста, який любить водити козу з приятелями й хоче одного: безклопіття. Отож-бо пані Коттар стоячи розмовляла з паном де Шарлюсом та з чоловіком. Але чи то через те, що ґречність і «привітність» не є ексклюзивним привілеєм Ґермантів, чи то через те, що ці чесноти можуть освітити й надихнути найхибкіші уми, чи то через те, що Коттар, часто стрибаючи в гречку, іноді відчував потребу, за відчіпне, оборонити дружину від тих, хто з нею поводився по-хамському,

— доктор нараз уперше при мені зсунув брови і, не питаючися згоди в пана де Шарлюса, сказав їй владно: «Чого ж ти, Леонти-но, стоїш? Сідай!» — «А я вам не заважаю?» — спитала несміливо пані Коттар у барона, але той, здивований докторовим тоном, не відгукнувся. А Коттар ще раз, не давши йому схаменутися, повторив рішуче: «Сідай!»

Незабаром товариство розійшлося, і тоді пан де Шарлюс звернувся до Мореля: «З усієї цієї історії, яка завершилася краще, ніж ви на те заслужили, я висновую, що ви не вмієте поводитися, і з кінцем вашої служби я сам відвезу вас до батька, як учинив архангел Рафаїл, посланий Богом до молодого Товія». І барон усміхнувся велично й радісно, зате Морель аж ніяк не зрадів, бо думка, що його доправить додому пан де Шарлюс, йому не подобалася. Захоплений порівнянням себе з архангелом, а Мореля — з сином Товія, пан де Шарлюс забув, що сказав цю фразу на те, щоб позондувати ґрунт: чи згодиться Морель, — як того прагнув барон, — поїхати з ним до Парижа. Сп’янілий від кохання чи самолюбства, барон не побачив, — чи удав, ніби не бачить, — скри-палевої гримаси, бо, зоставивши його самого в кав’ярні, сказав мені з гордовитим усміхом: «Ви зауважили, як він запишався, коли я порівняв його з сином Товія? Він дуже розумний і зразу збагнув, що батько, з яким він тепер житиме, не його рідний батько, мабуть, огидний вусатий лакиза, — а його духовний отець, себто я. Як він цим пишається! Як гордо підніс він голову! Як зрадів, зрозумівши, що його чекає! Я певен, що він щодня буде правити: «Господи! Ти дав блаженного архангела Рафаїла в охоронці твоєму рабу Товію на його довгій путі, низпошли і нам, твоїм рабам, велику ласку — бути під його заступництвом і вдаватися до його помоги». Я не потребував, — додав барон, твердо переконаний, що гряде день, коли й він стане перед Господнім престолом,

— казати йому, що я небесний посланник; він зрозумів сам і занімів зі щастя!» І пан де Шарлюс (якому від щастя не заціпило), не звертаючи уваги на рідких переходнів, які оберталися на нього, думаючи, що це якийсь намаханий, зарепетував, скидаючи руки до неба: «Алілуя!»

Ця згода утишила душевний біль пана де Шарлюса ненадовго. Морель, поїхавши на маневри так далеко, що пан де Шарлюс не міг його відвідати чи послати з дорученням до нього мене, бомбардував барона розпачливими й ніжними листами, де запевняв, що йому зостається тільки вкоротити собі віку, бо він потребує на якусь страшну справу двадцять п’ять тисяч франків. Він не писав, що це за страшна справа, бо тоді б йому довелося щось вигадувати. Щодо самих грошей, то пан де Шарлюс з дорогою душею вислав би їх Морелеві, якби не відчував, що з грішми Чарлі чудово зможе обійтися без нього й з’єднати собі чиюсь ласку. Ось чому барон відмовляв на його прохання, і телеграми його були сухі й різкі, як його голос. Коли він не сумнівався в тім, як вони вплинуть на Мореля, йому хотілося порвати з ним назавжди, бо, переконаний у душі, що розрив неможливий, він усвідомлював собі всіх нерозлучних із цим фатальним зв’язком скорпіонів, які могли впасти на нього. Та коли Морель не відповідав, на барона нападали нічниці, він собі місця не знаходив — багато є на світі такого, чим ми живемо, хоча й гадки про це не маємо, і багато є в нашому внутрішньому житті потаємного, прихованого, невідомого нам самим. Пан де Шарлюс сушив собі голову над тим, яка неймовірна подія вимагала від Мореля двадцяти п’яти тисяч франків; він снував різні здогади, пов’язував її то з тим, то з тим власним ім’ям. Гадаю, в ці хвилини (хоча снобізм тоді в нього заникав, поступаючись місцем дедалі більшій цікавості до низоти, такої самої моці, коли ще не дужчій) пан де Шарлюс, мабуть, тоскно згадував чарівні й барвисті зібрання світських кіл, де пригожі жінки й розкішні чоловіки шукали його товариства ради безінтересовної втіхи, де ніхто й не думав, щоб «копати йому яму» чи склепати «страшну справу», через яку, як не роздобути негайно двадцять п’ять тисяч франків, можна кінець собі зробити. І, гадаю, тоді — мабуть тому, що був більший комбреєць, ніж я, тому, що прищепив своїй німецькій зарозумілості феодальний гонор, — він мусив вважати, що не можна безкарно завоювати лакейське серце, що низота — не зовсім те, що великопанство, а отже, на відміну від мене, хто людові довіряв, він люду «віри не йняв».

Наступна станція вузькоколійки, Менвіль, нагадала мені випадок із Морелем та з паном де Шарлюсом. Перш ніж повести про нього мову, я мушу сказати, що зупинка в Менвілі (коли везлося до Бальбека елегантного прибульця, який, щоб не муляти очей, волів не залишатися в Ла-Распельєр) була тереном не таких прикрих сцен, як та, що про неї я оце розповім. Гість, хоча й обтяже-ний лише ручною кладдю, одначе вважав, що Ґранд-отель — це далеченько, та оскільки, не доїжджаючи до Бальбека, можна було підшукати хіба якусь не опоряджену віллу, він уже махав рукою на відстань заради розкошів та затишку; аж ось перед ним, коли потяг спинявся в Менвілі, виростав Палас, про який він і не здогадувався, що це дім розпусти. «Ну, їхати далі не варто, — незмінно мовив прибулець пані Коттар, відомій своїм практичним розумом і корисними порадами. — Це саме те, що мені треба. На’кий біс їхати до Бальбека? Там, звісно, нічого кращого не трапиться. Уже з того, як він виглядає, можна виснувати, що тут повний комфорт; сюди цілком можна запросити пані Вердюрен, бо я маю намір, на віддяку за її гостинність, влаштувати кілька вечірок на її честь. їй сюди ближче, ніж до Бальбека. По-моєму, їй тут сподобається, так само, як і вашій дружині, любий професоре. Мусять там бути салони, запросимо й дам. Між нами кажучи, не розумію, чому пані Вердюрен, замість винаймати Ла-Рас-пельєр, не замешкала тут. Тут куди здоровіше, ніж у старих кам’яницях, таких, як Ла-Распельєр, неодмінно вогких, занедбаних; там навіть гарячої води й то немає, не можна гаразд і вимитися. Менвіль здається мені куди приємнішим. Пані Вердюрен досконало грала б тут ролю Принципалки. У всякому разі кожен має свій смак, я зупинюся тут. Пані Коттар! Поїзд зараз рушить, мерщій виходимо. Покажіть мене цей дім, він скоро стане й вашим домом, а втім, ви, мабуть, його й так частенько відвідували. Його нібито для вас звели». На превелику силу здолали зацитькати старого базіку, а головне — зловити його за поли, бо він з тією самою впертістю, з якою людина наполягає на своїх промахах, стояв на своєму, хапав валізи й чути нічого не хотів, поки його не переконували, що ні пані Вердюрен, ні пані Коттар нізащо сюди до нього не приїдуть. «У кожному разі, оселитися я хочу тут. Пані Вердюрен може написати мені сюди».

З Морелем же склався випадок і геть-то незвичайний. Бували й інші, але я тут обмежусь, поки приміський потяг зупиняється, а кондуктор вигукує: «Донсьєр, Ґратваст, Менвіль» тощо, нотуванням того, що насувають мені на пам’ять пляж і гарнізон. Я вже згадував про Менвіль (Media villa) та про його вагу, якої він набрав завдяки пишному дому розпусти, недавно тут зведеному попри марні ремства матерів сімейств. Але перш ніж сказати, чому Менвіль пов’язаний у моїх спогадах із Морелем та паном де Шарлюсом, я маю відзначити розбіжність (далі я все це деталізую) між вагою, якої Морель надавав тому, чи зможе він собою розпоряджатися в певні години, і нічев’ям, якому він нібито присвячував цей час, адже ця сама розбіжність знову спливала в поясненнях іншого порядку, які скрипаль давав панові де Шар-люсу. Перед бароном він корчив із себе безсрібника (корчив без усякого ризику, зважаючи на гойність його ласкавця), але, коли йому кортіло провести вечір на власну руку, даючи комусь уроки музики тощо, він, осміхаючись хтивим усміхом, не забував додати до цього приводу свого зникнення таке: «А заразом і сорок франків зароблю. Все-таки гроші. Дозвольте мені піти — ви ж бачите, для мене це зиск. Ба, я не такий багач, як ви, мені треба завойовувати місце під сонцем, пора копійчину загрібати». Морель і справді прагнув давати уроки. Брехня, що всі гроші однакові. Новий спосіб заробітку повертає блиск монеті потьмянілій в обігові. Коли Морель таки йшов на урок, можливо, два луїдори, які на прощання вручала йому учениця, справляли на нього інше враження, ніж два луїдори, які перепадали йому від пана де Шар-люса. Великий грошовик за два луїдори ладен відмахати кілька кілометрів, але кілометри можуть стати цілими милями, якщо це лакейський син. Проте в пана де Шарлюса часто виникали сумніви в тім, що Морель справді дає скрипкові уроки, — сумніви то дужчі, що музика часто вигадував інші приводи, зовсім не меркантильні та ще й безглузді. Морель не міг утриматися від того, щоб чи то зумисне, ачи не зумисне не напускати такої мани, щоб у тій мані можна було розгледіти лише якісь клапті його життя. Цілий місяць він віддавав себе до послуг пана де Шарлюса, але під умовою, щоб мати вільні вечори; йому хотілося пройти повний курс алгебри. Приїжджати до пана де Шарлюса після занять? Ох, це неможливо, лекції завершуються часом дуже пізно. «Навіть пізніше другої ночі?» — питав барон. «Буває, що й так».

— «Але алгебру можна засвоїти за підручником». — «Це навіть ще легше, бо я майже нічого не розумію на лекціях». — «То в чому ж річ? Зрештою й алгебра тобі не потрібна». — «Мені це подобається. Навчання повертає мені смак до життя». «Щоб через алгебру пропадати ночами? Тут щось не те, — казав собі пан де Шарлюс. — Може, він співпрацює з таємною поліцією?» Так чи інакше, Морель відводив пізню добу для себе — чи то для алгебри, чи то для скрипкових уроків. А одного разу його нічев’я пішло не на те і не на те, а на принца Ґермантського,— той приїхав на узмор’я на кілька днів погостити в дукині Люксембурзької, спіткав молодого музику, який теж його не знав, і вручив йому п’ятдесят франків за те, щоб зночувати разом ніч у менвільському лупанарії; для Мореля то була подвійна втіха: убаришувати від принца Ґермантського і пожирувати серед жінок, безсоромних, го-логрудих смуглянок. Я не знаю, яким побитом пан де Шарлюс дізнався про цю подію та про місце її, але він таки дізнався, хоч особа спокусника залишилася невідома. Шаленіючи з ревнощів і палаючи нетерпінням з’ясувати, хто це, він телеграфував Жюп’єнові — той прибув через два дні, і, коли на початку того тижня, Морель освідчив, що йому треба відлучитися, барон попросив Жюп’єна підкупити бандуршу, щоб вони могли зі сховку з Жюп’єном підглядати, як усе станеться. «Гаразд, я все влаштую, котусику»,— відповів Жюп’єн баронові. Важко уявити собі, як ця його тривога збурила і тим самим на якийсь час збагатила духовність пана де Шарлюса. Любов іноді робить у голові цілий геологічний зсув. У душі пана де Шарлюса, ще недавно подібній до такої одноманітної рівнини, що на ній, скільки сягало око, не бовваніло жодної зачіпки, нараз виріс твердий, мов граніт, гірський масив, де кожна гора була витесана так, ніби різьбяр замість вивезти мармур різьбив його тут, на місці: у величезних і титанічних групах на очах оживали Лють, Заздрощі, Цікавість, Ревність, Ненависть, Страждання, Гордість, Жах і Любов.

Аж це зайшов вечір, коли Морель збирався відвихнутися. Жюп’єн виконав своє завдання. Вони з бароном мали прийти близько одинадцятої вечора, їх обіцяли сховати. За три вулиці до цього пишного веселого дому (куди з’їжджалися з усіх модних околичних курортів) пан де Шарлюс уже йшов навшпиньки, він змінив голос і благав Жюп’єна балакати тихіше — зі страху, щоб їх не почув з лупанарію Морель. Прокравшись до сіней, пан де Шарлюс, не привчений до такого роду закладів, опинився, на свій подив і жах, у місці галасливішому, ніж біржа чи торги з молотка. Марно він просив з’юрмлених круг нього субреток не галасувати, їхній гомін покривали крики і нагукування старої звідниці в чорній як смола перуці, зі зморшкуватого обличчя якої вперто злущувався напускний авторитет нотаря чи еспанського священика. Дама ця щохвилини громовим голосом, ніби регулюючи транспортний рух, наказувала то зачиняти, то відчиняти двері: «Проведіть пана до двадцять восьмого, еспанського номера». — «Зараз туди не можна». — «Впустіть, ці панове питають панну Ноемі. Вона очікує їх у перському салові». У пана де Шарлюса у п’ятах похололо, наче в провінціала на вуличному переході; а як сягнути по порівняння не таке блюзнірське, як мотив капітелів у притворі старої кульвільської церкви, то голоси молодих службовок повторювали тихіше, але невтомно розпорядження звідниці, як учні псалмодіють молитви в лункій тиші сільського храму. Пан де Шарлюс спершу наполоханий так, що навіть надворі тремтів, як би його не почув Морель з вікна, трохи утишив свій дриж тут, на цих безконечних сходах, розуміючи, що з номерів годі щось побачити. Врешті настав край його хресним мукам, він зустрівся з панною Ноемі і та пообіцяла сховати його та Жюп’єна, але спочатку притулила їх у пишному перському салоні, звідки не було видно нічогісінько. Вона сказала, що Морель зажадав оранжади і що тільки-но йому подадуть, обох гостей проведуть до салону з прозорими стінами. Її вже кликано, і панна Ноемі, як у казці, пообіцяла їм, що пришле їм «розумненьку дамулю» і та про них подбає. А її саму вже кличуть. «Розумненька дамуля» мала на собі перський пеньюар і збиралася його скинути. Пан де Шарлюс попросив її не турбуватися, тоді вона звеліла подати шампану — сорок франків пляшка. Під цей час Морель уже був із принцом Ґермантським, але вдав, ніби переплутав номери, зайшов туди, де були дві жінки, і ці жінки поквапилися залишити двох чоловіків на самоті. Пан де Шарлюс нічого про це не знав, проте лаявся, кидався рвати всі двері, послав по панну Ноемі, а та, зачувши, що «розумненька дамуля» переказує баронові про Мореля не те, що вона сама встигла повідомити Жюп’єнові, нагнала її і скоро прислала, замість «розумненької дамулі», «миленьку дамулю» — та нічого не могла сказати про Мореля, зате розповіла, на яку широку стопу поставлено цей дім, і теж веліла принести шампану. Барон, запінившись, знов викликав панну Ноемі, але та сказала: «Так, справа трохи затяглася, дами позують, а він ні за холодну воду не береться». Нарешті баронові нахвалки й погрози подіяли, і панна Ноемі пообіцяла, що їм залишається чекати не більше як п’ять хвилин, а потім із сердитою міною пішла собі. Ці п’ять хвилин тривали цілу годину, і лише потім Ноемі нишком підвела розлюченого барона і доведеного до розпуки Жюп’єна до прочинених дверей. «Тут вам буде все добре видно, — сказала вона. — Зрештою зараз нічого надто цікавого нема, він із трьома дамами, розповідає про своє полкове життя-буття». Нарешті барон міг бодай щось розгледіти крізь шпару і в свічадах. Аж це він несамохіть припав до стіни — його взяв великий жах. Перед ним справді був Морель, але, ніби на нього впливали поганська ворожба і чорнокнижжя, то була радше Морелева тінь, Морелева мумія, не Морель, воскреслий, як Лазар, а якась Морелева подоба, Морелева мара, Морелів дух, Морель-упир, викликаний до цих покоїв (де на стінах і на канапах — скрізь рясніли чорнок-нижницькі ґодла), — таким Морель сидів за кілька метрів від пана де Шарлюса, повернувшись до нього у профіль. Мов у небіжчика, Морелеве обличчя було як біль біле; серед цих жінок, з якими він мав жирувати напропале, пополотнілий, скам’янілий, він закоцюб у штучному безрухові; він намагався послати руку до келиха шампанського, поставленого перед ним, щоб випити його, але рука його безсило опадала. В цьому видовищі було щось химерне, як у релігії, яка вірить у безсмертну душу і водночас визнає й небуття. Жінки закидали Мореля запитаннями. «Ну от бачите, — шепнула Ноемі баронові, — вони розпитують про його полкове життя, втішно, еге ж? — Ноемі засміялася. — Ви задоволені? Він спокійний, правда?» — спитала вона так, ніби йшлося про мертвого. Жінки розпитували Мореля й далі, але геть безживний Морель не мав сили відповідати. Дива повернення мови не відбулося. Пан де Шарлюс уже не вагався, він зрозумів усе: чи то Жюп’єн сплохував у переговорах, чи тут виявилася незборима сила довірених секретів, яка неминуче призводить до їхнього розголошення, чи тут зробили своє жіноча нескромність чи страх перед поліцією, у кожному разі Мореля попереджено, що два пани брязнули капшуком, щоб заскочити його, принца Ґермантсько-го устигли вивести, перетворивши його товариство на товариство трьох жінок, а горопашного Мореля, отерплого зо страху, посадили так, що пан де Шарлюс бачив його зле, а сам він, стероризований, безголосий, не сміючи взяти келих із побоювання впустити його, бачив дуже добре барона.

Ця історія вилізла боком і принцові Ґермантському. Принца випровадили, щоб його не бачив пан де Шарлюс, і таке безталання розлютило його, бо йому все було невтямки, хто йому переба-ранчав, і він ублагав Мореля, так і не назвавшись, прийти до нього на зустріч до маленької вілли, яку він найняв і де, хоча збирався пробути там недовго, вірний звичці маніяка, яку ми вже бачили у маркізи де Вільпарізіс, скрізь понатикував — так у домі за-тишніше, — різних сімейних реліквій. Аж це назавтра Морель, щохвилі озираючись, тремтячи зі страху, що пан де Шарлюс чатує на нього, зайшов до вілли, не виявивши жодного підозрілого перехожого. Лакей провів його нагору в салон і сказав, що піде доповісти панові (його господар заборонив називати принцове ім’я, остерігаючись збудити підозру). Зоставшись на самоті, Морель збирався перевірити у дзеркалі, чи добре в нього збита чубайка, аж це йому здалося, ніби він галюцинує. Знайомі скрипалеві фотографії на коминку, бо він бачив їх у пана де Шарлюса,

— фотографії принцеси Германської, маркізи де Вільпарізіс, ду-кині Люксембурзької, — поставили його правцем. Оподаль стояла світлина самого пана де Шарлюса. Барон нібито вп’явся в Мореля дивним, нерухомим поглядом. Очунявшись від остовпіння, нажаханий Морель, уже не сумніваючись, що це пастка, куди пан де Шарлюс заманив його, щоб випробувати його вірність, сторчма скотився зі сходів, вискочив з вілли й побіг у собачу ристь. Коли принц Ґермантський (змусивши пождати свого випадкового знайомого, скільки заведено, вряди-годи питаючи себе, чи не допустився він необережности, чи безпечний цей тип) вступив до вітальні, там не було нікого. Разом із лакеєм, побоюючись нальоту, з револьвером у руці, він обійшов увесь домок, усі закамарки саду, погріб, — усе було марно, гість, у чиїй присутності він був певен, як у воду впав. Наступного тижня він здибав його не раз. І щоразу Морель, цей небезпечний суб’єкт, брав ноги на плечі, ніби принц був для нього ще небезпечніший. Захряснувши у своїх підозрах, Морель так і не зумів позбутися їх; і навіть у Парижі, ледве вгледівши принца, давав дмухача. Отак було порятовано пана де Шарлюса від зради, яка доводила його до розпуки, і так за нього помстилася доля, хоча він на це ніколи не сподівався, а головне, не знав, яким побитом її доконано.

Та ось спогади про цю анекдотичну пригоду поступаються місцем перед іншими, бо потяг повзе по-черепашачому все далі, висаджуючи чи підбираючи пасажирів на наступних станціях.

У Ґратвасті іноді підсідав П’єр де Усвид, граф де Кресі (його величали тільки графом де Кресі). Він повертався від сестри, яка там мешкала. Був то зубожілий, але дуже достойний шляхтич, з яким я познайомився у Камбремерів, хоча він мало приятелював з ними. Він нидів, біду бідував і так охоче зголошувався викурити сигару або «закропити душу», що в мене повелося, коли я не бачився з Альбертиною, запрошувати його до Бальбека. Дуже дотепний, проречистий, геть білоголовий, з гарними блакитними очима, він неохоче й украй стримано гомонів про вигоди великопанського життя, яким він, мабуть, колись жив, а також про родовід. Коли я запитав його, що вирізьблено на його перстенику, він відповів зі скромним усміхом: «Кетяг ще не доспілого винограду». І додав, ніби смакуючи: «Наш герб — кетяг зеленого винограду — має символічне значення: адже моє прізвище Усвид; стебло і листя — надзелень, усвид». Одначе мені здається, що якби я почастував його в Бальбеку лише квасним вином, він би зажурився. Він любив найдорожчі вина, либонь, через те, що злидарював, через те, що знав, який він збезталанений, через те, що мав до них уподобу, а може, тому, що був винопивця. І коли я кликав його обідати до Бальбека, він вибирав меню як знавець свого діла, їв як не в себе, а ще більше пив, наказуючи подавати одні вина, а інші ставити в лід. Перед обідом і по обіді він називав рік і номер портвейну чи коньяку так само, як назвав би рік установлення маркізату, крім нього, мало кому відомого.

Улюбленець Еме, я поривав його, влаштовуючи ці вишукані обіди, і він гукав гарсонам: «Мерщій, накрийте двадцять п’ятий столик!», і в нього навіть виходило при цьому «не накрийте», а «накрийте мені», буцімто столик він замовляв для себе. Метрдотель говорив не зовсім так, як говорять старші кельнери, просто кельнери, посильні тощо, отож потому, як я просив рахунок, Еме казав нашому подавальникові, заспокійливо махаючи рукою, немов укоськуючи коня, ладного заїсти вудила : «Не лізьте нахрапом (з рахунком), легше, легенько». Коли ж гарсон рушав з «облічкою» в руці до нашого столика, Еме, побоюючись, що той не надто точно спевнить його вказівку, озивав його: «Стривайте! Я підрахую сам». А коли я просив його не турбуватися, він заперечував: «Я маю таку засаду, як це мовлять по-простацькому, — не обкручувати гостя». А директор, зауваживши, що мій гість завжди в однаковій приношеній і скромній парі (а проте ніхто б не зумів убратися так шиковно, чисто тобі бальзаківський чепурун, якби він мав кошти), обмежувався тим, що з пошани до мене лише здалеку позирав, чи все гаразд, і наказував очима підкласти щось під ніжку столика, щоб він не хитався. Це не означало, що він не вмів закасувати рукавів, як інші, хоча й приховував, що почав кар’єру мийником посуду. Лише виняткові обставини приневолили його одного разу покраяти гиндички. Мене тоді не було в ресторані, але, як дізнався я потім, він проробляв це з величчю жерця, оточений, на поважній відстані від шинквасу, гуртом гарсонів, які прагнули не так повчитися, як помозолити очі зверхни-кові, показуючи на своєму обличчі блаженний вираз захвату. Хоч як намагалися вони витрішки продавати, жрець (повільно вгороджуючи ножаку в жертву й не відриваючись від свого священнодійства, ніби воно мало принести йому якусь ворожбу) їх не помічав. Жрець навіть не зауважив, що мене в залі нема. Дізнав-шися про це, він ударив руками об поли. «Ви справді не бачили, як я краяв гиндички?» Я відповів, що позаяк я ще не бачив Рима, Венеції, Сієни, Прадо, Дрезденської галереї, Індії, Сари у «Федрі», то мені залишається тільки скоритися долі, й оце я дото-чу до цього списку ще й його хист краяти гиндички. До нього, мабуть, дійшло тільки порівняння з драматичною штукою (з Сариною грою у «Федрі»), бо він чув від мене, що на гапа-виставах Коклен-старший завжди зголошувався зіграти малесеньку ролю, ролю безмовного чи майже безмовного статиста. «Все одно, — озвався він, — мені за вас прикро. Коли-то я краятиму знову! Для цього треба чекати на якусь подію, хоча б на війну». (Власне, довелося чекати на замирення.) Відтоді календар змінився, лічба велася так: «Це було другого дня потому, як я сам краяв гиндички». «Це було якраз за тиждень потому, як директор сам краяв гиндички». Отож-бо це патрання правило, як Різдво Христове або Гадж-ра, за вихідний пункт для літочислення окремішнього, але не розпростореного серед людей і не закріпленого.

Найбільше граф де Кресі побивався тим, що він уже не мав коней, ані смачного столу, і мусив тертися між людьми, здатними думати, що Камбремери і Ґерманти одними миром мазані. Коли він побачив, що мені відомо, що Легранден, який вимагав, аби його величали Легранден де Мезегліз, не має на те жодного права, то, збаламучений ще й вином, зрадів великою радістю. Сестра його казала мені порозуміло: «Для мого брата це таке щастя — побалакати з вами!» Він і справді воскреснув душею потому, як знайшов когось, свідомого мізерії Камбремерів та величі Ґер-мантів, когось, для кого існував соціальний Усесвіт. Так потому, як на земному крузі пішли б з димом усі книгосховища й усе захопила б до своїх рук геть-то темна раса, якийсь старий латиніста відзискав би дух і віру в життя, чуючи, як хтось цитує Гораціїв вірш. І коли граф де Кресі, висідаючи з вагона, питав мене: «А коли ж ми з вами пощируємо?» — то в ньому озивалося не лише лакомство чужоїда, не тільки гурманство ерудита, а й те, що баль-бецькі трапези були для нього нагодою погомоніти на цікаві для нього теми, теми, на які він не мав із ким погомоніти, — ці учти стали для нього тим самим, чим для бібліофілів є смаковиті обіди, на яких у певні дні зустрічається у клубі їхнє товариство. Ніколи не хвалячися своєю вельможністю, граф де Кресі приховав від мене, що він великопанського ложа — пересаджений на французький грунт пагін англійського коліна, що носить титул Кресі. Дізнавшися, що він щирий Кресі, я розповів йому, що сес-трениця дукині Германської зашлюбила американця Чарлза Кресі, але припустив, що той не має з ним нічого спільного. «Нічого, — притакнув він. — Так само, як не маю я нічого спільного (хоча мій рід, зрештою, не такий славетний, як сила-си-ленна американців, усі оті Монтгомері, Беррі, Чаудоси або Капе-ли) з родом Пемброка, Букінґема, Есекса чи дука Беррійського». Не раз мене поривало розважити його розповіддю про моє знайомство з пані Сванн, яка була колись відома як кокотка Одетта де Кресі; але, хоча дука Алансонського нітрохи не вражало, коли з ним говорили про Емільєна д’Апансона, я відчував, що ще не досить близький із графом де Кресі й наразі ще не можу собі дозволити таких жартів. «Він із вельможного панства, — якось сказав мені пан де Монсюрван. — Він одноколійного роду з Сейлорами». І додав, що на його старезному замку під Енкарвілем, замку нині напівзруйнованому, бо хоча пан де Кресі з дуже багатої родини, але так зубожів, що вже не в змозі його відбудувати, досі красується- давезне гасло його роду. Я вважав, що це гасло чудове, хоч би до якого часу воно належало: до часів драпіжних хижаків, які змостили там собі кубельце й вилетіли звідти по здобич, чи до сьогодення, до часів занепаду, до очікування грядущої смерти в цьому підхмарному й дикому відлюдді. Власне, у цьому подвійному сенсі ім’я Сейлор перегукується з гаслом: «Мені не знаний час».

Ув Ерменонвілі іноді підсідав пан де Козяр, чиє прізвище, як сказав нам Брішо, так само, як і прізвище монсеньйора де Козе-няка, пішло від «кози». Він доводився родичем Камбремерам, і з цієї рації, викривлено уявляючи собі аристократизм, вони зчаста кликали його до Фетерна, але тільки коли в них не збиралося блискуче товариство. Живучи цілий рік у Босолеї, пан де Козеняк ходив у куди дрімучіших провінціалах. Коли він проводив кілька тижнів у Парижі, то не гаяв жодного дня, аби якнайбільше «встигнути подивитися», а «встигав» він так багато, що в голові його виникала завірюха, і він іноді не міг згадати, бачив він якусь виставу чи ні. Проте ця плутанина траплялася рідко, бо, як усі ті, хто наїздив до столиці не часто, він знав події паризького життя до цяти. Він радив мені сходити на ту чи іншу новинку («Це варто подивитися»), а сам ішов на неї лише задля того, щоб добре перебути вечір, а що вона справді могла стати новим явищем у театральній історії, було йому невгадно, бо якогось естетичного підходу йому геть бракувало. Горнучи все в одну купу, він казав нам: «Ми ходили до Комічної Опери, але нам не повелося. Вистава називається «Пелеас і Мелісанда». Нецікаво. Пер’є гарний, як завше, але ліпше його побачити в чомусь іншому. Зате в Жімназ грають «Кастелянку». Ми ходили двічі; неодмінно підіть, це варто подивитися. А як грають! У ній виступають і Фреваль, і Марі Маньє, і Барон-син». 1 він перерахував імена акторів, яких я зроду не чув, але не додав до цих імен «пан», «пані» чи «мадемуазель», як учинив би дук Ґермантський, який мовив одним і тим самим церемонно-зневажливим тоном про «пісеньки мадемуазель Іветти Ґільбер» і про «досліди пана Шарко». Пан де Козяр вимовляв імена інакше: він казав — Корналья і Догелі, як казав би — Вольтер і Монтеск’є. Бо в нього над великопанською звичкою дивитися на акторів звисока, як на все паризьке, брала гору хіть провінціала показати, що він тут як у себе вдома.

По першому обіді в Ла-Распельєр укупі з «молодим панством», як усі називали в Фетерні Камбремерів, хоча і він, і вона були далеко вже не перволітки, я дістав листа і зразу впізнав руку, яку відрізниш серед тисяч, руку старої маркізи. Вона писала: «Привезіть свою кузину, чарівну — гожу — милу. Це буде для нас правдиве щастя — приємність»; беззастережна певність, з якою вона підміняла висхідну лінію, якої міг би сподіватися адресат, нисхідною, зрештою змусила мене змінити свою думку про ці димінуендо: я бачив у них ті самі браваду і несмак, тільки що виявлені з-світська, які змушували Сент-Бева перекручувати всякий усталений словолад, спотворювати всі звичні вирази. В епістолярному стилі маркізи де Камбремер, мабуть, сплелися манери двох різних письменників, причому друга вимагала, щоб маркіза спокутувала банальність численних епітетів нисхідною гамою й уникала завершености фінальних акордів. Натомість я був схильний бачити у цьому «ступенюванні навпаки» вже не рафінованість, як тоді, коли воно було справою рук маркізи-вдови, а неоковирність, як було щоразу, коли ним послуговувався її син чи її кузини. Бо у всій їхній родині, навіть серед далеких родичів, унаслідок побожного наслідування тітки Зелії, свято шанувалося правило трьох епітетів, так само, як і звичка у пориві екстазу зупинятися і зводити подих на середині фрази. Це наслідування ввійшло їм у плоть і кров, і коли мале дівча в ранньому дитинстві уривало свою мову, щоб проковтнути слину, про неї казано: «Це в неї від тітки Зелії»; всі були певні, що і в неї на губі посіється вус, і давали собі слово розвивати її музичні здібності.

Стосунки Камбремерів із пані Вердюрен небавом стали гірші, як зі мною, і то з багатьох причин. Камбремери збиралися покликати її до себе. «Молода» маркіза казала мені через губу: «Я не бачу, чому б нам не запросити цієї жінки, на селі можна бачитися з ким заманеться, це ні до чого не зобов’язує». Та хоч вони по суті були готові це вчинити, проте радилася зі мною й далі, як їм здійснити свій замір. Оскільки вони запросили нас із Альбертиною, разом із приятелями Сен-Лу, місцевими аристократами, власниками Ґурвільського замку (людьми значнішими, ніж нормандські вишкребки, до яких пані Вердюрен, хоча цього й не показувала, була дуже ласа), я порадив Камбремерам запросити ще й Принципалку. Проте панство з Фетерна, чи то побоюючись (таке-бо було несміливе) не догодити своїм шляхетним приятелям, чи то лякаючись (вони були дуже наївні), що Вердюрени знудяться з людьми, не приналежними до інтелектуального середовища, чи то, нарешті, через те, що воно (засмоктане рутиною й збагачене досвідом) не зважувалося змішувати різні жанри, щоб часом «не набрати в халяви», — заявило, що це якось не в’яжеться між собою, що збереться надто «строката» публіка і що краще приберегти пані Вердюрен (яку можна запросити з усім її маленьким гуртом) до іншого разу. А на найближче прийняття — великопанське з Роберовими приятелями — воно з усього «ядерця» покликало тільки Мореля, щоб той розповів панові де Шар-люсу, яке блискуче товариство вони гостять, а ще сподіваючись, що музика потішить гостей, бо його попросять взяти з собою скрипку. Запрошено ще й Коттара, бо маркіз де Камбремер заявив, що професор завжди в доброму настрої і на обідах «шутку-ючи пита, шуткуючи одповіда», та й незле бути з лікарем у добрих стосунках — усі ми під Богом ходимо. Але професора покликано самого, мовляв, «обійдемося без баботи». Пані Вердюрен розсатаніла, дізнавшись, що її не запрошено на обід у «тісному колі» до Фетерна, тимчасом як двох із її громадки все ж запрошено. Першим докторовим відрухом було прийняти запрошення, проте пані Вердюрен продиктувала йому горду листовну відмову: «Ми обідаємо сьогодні в пані Вердюрен» — множина мала провчити Камбремерів і показати їм, що Коттара не відчахнути від його половини. А Мореля пані Вердюрен не довелося підбивати на негречність, бо він сам обрав таку поведінку, і то ось чому. Щодо розваг, то тут він, на горе баронові, виявляв цілковиту незалежність, але ми вже бачили, що в інших царинах пан де Шар-люс впливав на нього куди більше, що барон розширив Морелеві знання в музиці й ушляхетнив його віртуозний стиль. Проте був то ще — принаймні в цей момент нашої оповіді — єдино вплив. Натомість був такий терен, де кожне слово пана де Шарлюса Морель сліпо брав на віру й слухався його. Сліпо й безвимовно, бо наука пана де Шарлюса була не тільки хибна — якби вона навіть могла чимось прислужитися великому панові, то, коли її дослівно дотримувався Морель, вона робилася просто кумедна. Сфера, де Морель тягнувся, як нитка за голкою, за своїм напутником, було великосвітське товариство. До знайомства з паном де Шарлюсом скрипаль не мав ані найменшого уявлення про світ і повірив тій зарозумілій і замашній схемі, яку накреслив для нього барон. «Є лишень кілька давезних родів, — сказав йому пан де Шарлюс, — передусім Ґерманти, вони спокревнені чотирнадцятьма шлюбами з королівським домом французьким, і особливо це почесно для королівського дому, бо саме Альдонс Ґермантський, а не Людовік Гладкий, його єдиноутробний, але молодший брат, мав би сісти на престол французький. За Людовіка Чотирнадцятого ми носили жалобу по старшому братові короля, бо його бабуся була і нашою бабусею. Куди нижче від Ґермантів стоїть рід Ла Тремуй, нащадків королів неаполітанських і графів де Пуатьє; д’Юзеси — рід не такий-то вже й старезний, але дав найперших перів; Люїни — недавнього коліна, зате вони уклали пишні шлюби; далі йдуть Шуазелі, Аркури, Ларошфуко. Додайте ще Но-айлів; граф Тулузький, Монтеск’ю, Кастелани не рахуються; і, якщо пам’ять мене не підводить, оце і все. Щодо всіх цих їхмостів панів, як-от Камбремер чи Мамтебедесь, то немає жодної різниці поміж нами і останнім джурою з вашого полку. Що цюрити у графині Кака, що какати у баронеси Піпі — один чорт; знеславиш себе і візьмеш задрипану підтирку за клозетний папір. Яка гидота, тьху!» З пієтетом вислухавши цю лекцію з історії, дещо схематичну, Морель судив тепер про все, ніби сам був Ґермант, і тільки й чекав нагоди спіткатися з псевдо-Ла Тур д’Овернами, аби погордливим ручканням дати відчути їм, що вони ніщо для нього. Щодо Камбремерів, то саме набігла нагода, коли він міг нарешті показати їм, що вони — «найостанніші з джур у його полку». Він не відповів на їхнє запрошення і тільки за годину перед обідом, у захваті, що чинить, як принц королівської крови, ударив вибачну телеграму. Важко собі уявити, наскільки пан де Шарлюс був навзагал незносний, дріб’язковий і навіть, попри всю його дотепність, дурний, коли, виявлялися лихі сторони його вдачі. Власне, його можна було вважати за причинного. Зрештою, хто не помічав такого факту: якщо дуже розумні, але нервові чоловіки й жінки щасливі, спокійні, якщо довкілля їх не дратує, то їхня висока душа аж світиться, а їхніми устами промовляє сама істина. Та ось мігрень, якась ураза самолюбства — і все геть міняється. їхній ясний розум стає жовчним, оприскливим, тісним, у голосі озиваються злісні, недовірливі, нещирі нотки, люди ніби зумисне поводяться так, щоб справити найгірше враження.