Розділ «Частина перша»

Перша поява двоснастих мужо-жінок, нащадків тих содомлян, яких пощадив вогонь небесний.

Жінка матиме Гоморру, а чоловік — Содом.

Альфред де Віньї

Я вже згадував, що того дня (дня рауту в принцеси Ґермантської), задовго перед моєю візитою до дуцтва, про яку оце розповідалося, я чатував на їхнє повернення і під час цих чатів зробив відкриття; стосувалось воно, власне, барона де Шарлюса, але було такої ваги саме по собі, що досі, поки мені не трапилося нагоди розповісти про нього докладно й розлого, я волів відкласти перо. Я покинув, як уже казав, чудовий і зручно влаштований у піддашші спостережний пункт, звідки око обіймає капризні схили, які ведуть аж до палацу Брекіньї, з-італійська весело оздобленого рожевою кампанілою стельмашні маркіза де Фрекура. З огляду на те що дуцтво от-от мало вернутися, я помислив, що мені зручніше стати на сходах. Мені було шкода моєї верхотури. Але в пообіддя навряд чи треба було за нею шкодувати, бо я не побачив би маленьких, як на картині, людців, якими на відстані ставали льокаї з палацу Брекіньї і Трем, цих із віничками в руках верхолазів між широкими верствами прозорої слюди, так химерно різьбленими на тлі червоних відножин. Позбавлений змоги робити якісь геологічні дослідження, я пошився в ботаніки: крізь віконниці я дивився на дукинин кущик і рідкісну рослину, які виставлялося на дитинець так само завзято, як завзято вивозять у світ молодят на порі, і питав себе, чи не залетить волею випадку сюди комаха і чи не одвідає вона самотню, ладну віддатися маточку? Цікавість додавала мені отухи, і я зійшов аж на бельетаж, до вікна теж розчахнутого, але не прикритого щільно віконницями. Я добре чув голос Жюп’єна, він уже йшов і не міг мене бачити, бо я чаївся за віконницями, аж це я шаснув убік, щоб мене не помітив пан де Шарлюс, — барон сунув через двір до маркізи де Вільпарізіс, уже з черевцем, постарілий у денному світлі, шпакуватий. Тільки тому, що маркіза де Вільпарізіс занедужала (її доконала хвороба маркіза де Ф’єрбуа, з яким він побив глека), пан де Шарлюс — може, вперше в житті — наважився провідати її, та ще о такій порі. Ґерман-ти славилися тим, що замість дотримуватися світського життя, змінювали його за своїми звичками (не світськими, як вони судили, а отже, гідними, аби задля них поступитися світськістю). Так, наприклад, віконтеса де Марсант не мала певного дня, але приймала своїх подруг щоранку від десятої до полудня, тимча-сом як барон уранці читав, вештався по антикварах тощо, а візитував між четвертою і шостою. О шостій він їхав до Жокей-клу-бу або катався в Булонському Лісі. Потім я відсахнувся, щоб мене не побачив Жюп’єн; під цей час він ішов на роботу, а повертався додому надвечір, і то не завше відтоді, як його сестрениця подалася десь на село дошивати з ученицями замовлену їй сукню. Відтак, полегшено зітхнувши, надумав не рушати з місця, аби не проочити, коли б це диво збулося, прильоту вже не дуже й сподіваного (бо скільки на шляху перешкод, скільки кілометрів відстані, скільки ризиків та небезпек), — прильоту комахи, посланої здалеку послом до незайманиці, натомленої тривалим чеканням. Я знав, що це чекання було таке саме діяльне, як у чоловічої квітки, пиляки якої самі поверталися так, щоб комасі було легше добратися до пилка; так само жіноча квітка, якби комаха прилетіла, грайливо вигнула б свої слупки і, щоб комаха глибше в неї проникла, потяглася б, мов якась свята та божа, а насправді жагуча дівуля, назустріч, щоб зійтися напівдорозі. Закони рослинного царства підхиляються під вищі закони. Якщо приліт комахи, себто перенесення пилку з іншої квітки, потрібний зазвичай для запліднення, то це тому, що самозапліднення, запліднення квітки самою собою, привело б, як женіння між собою родичів одної сім’ї, до виродження і яловости, натомість схрещування, доконуване комахами, дає новим поколінням цього ґатунку таку життєву снагу, якої не мали предки. Проте це буяння може бути аж надто буйним, ґатунок може розмножитися надмірно; тоді так саме, як антитоксин запобігає хворобі, так саме, як щитовидна залоза не дає нам гладшати, так саме, як поразка карає нас за бундючність, утома — за насолоду і так саме, як сон наснажує нас по зморі, надзвичайно рідкісний акт самозапліднення діє як регулятор, як спуск гальма, повертає до норми відступиицю-квітку. Мої міркування, які я опишу згодом, повернули на інше, і я з цієї квіткової премудрости заходився снувати щось про те, як багато важить у письменницькій творчості підсвідомість, аж це побачив, що пан де Шарлюс уже виходить з маркізиного дому. Він пробув там кілька хвилин. Може, він довідався від сивої родички або від челяді, що маркізі де Вільпарізіс полегшало чи вона вже цілком оклигала від невеличкого нездужання. Гадаючи, що його ніхто не бачить, пан де Шарлюс примружив від сонця очі й лице його зм’якнуло, втратило напругу, яка підтримувалася в барона жвавою розмовою і силою волі. Твар його біліла мармуром; здоровий ніс виставав уперед, тонкі риси вже позбулися суворості, якої надавав їм завжди владний погляд і від якої вони бгалися на шкоду собі; тепер він був щирісіньким Ґермантом, різьбленою статуєю Паламеда XV в комбрейській каплиці. А проте сімейні риси у пана де Шарлюса здавалися одуховленішими, м’якшими. Мені було шкода, що за його дикими вибриками, за його лихослів’ям, за його черствістю, підозрілістю і бришкливістю, за вдаваною брутальністю пропадає його зичливість і добродушність, які так наївно розквітли на його виду тепер, коли він виходив від маркізи де Вільпарізіс. Він мружився від сонця, і тому немовби усміхався; на обличчі його, такому оце погідному і буцімто поверненому до природного свого стану, було щось ласкаве, безборонне, і мені майнула думка, що пан де Шарлюс угнівився б, аби знав, що за ним сочать; бо цей чоловік з його культом мужности і намаганням мужатися в своєму гордому мужанні, чоловік, якому всі здавалися жінкува-тими, нагадав мені в цю мить — стільки жіноцького світилося оце в його рисах, у виразі обличчя, в усмішці — жінку.

Я хотів знову від нього сховатися, але не встиг, та в цьому й відпала потреба. Бо що ж я побачив? На тому самому подвір’ї, де вони, звісно, досі ні разу не здибалися (пан де Шарлюс приходив до особняка Ґермантів пополудні, коли Жюп’єн був уже на роботі), барон, широко розкривши недавно приплющені о4і, утопив химерно пильний погляд у колишнього жилетника, що стояв на порозі свого склепу, а той, прикипівши до місця під бароно-вим поглядом, урісши в землю, як дерево, милувався на черевце підтоптаного барона. Але що воно за чудасія: тільки-но пан де Шарлюс змінив позу, Жюп’єн теж почав, як і він, позувати, ніби дотримуючись правил якоїсь таємничої штуки. Барон спробував удати, ніби ця зустріч на нього враження не справила, але крізь нещиру його байдужість упадало в очі, що йому йти неохота; з хвацьким, недбалим і кумедним виглядом він снував по двору і дивився кудись у простору, — мовляв, бач, які в мене гарні очі.

Зате в Жюп’єна де й подівся добре знайомий мені скромний і сумирний вираз; ідучи за бароновим прикладом, він почав гнути кирпу, підбадьорився, хвертикувато узяв руки в боки, випнув сідниці, загравав, як заграє орхідея з випадково залетілим джмелем. Зроду не думав, що він може бути таким нечвидним — глянути гидко! І вже ніяк мені не могло спасти, що він здольний зімпровізувати в такій мізансцені і при цьому (хоча він бачив пана де Шарлюса уперше в житті) виконати свою ролю так, ніби він довго у неї вживався, — ми неждано-негадано для себе доходимо до такої досконалости, лише коли здибаємо на чужині земляка: тоді порозуміння виникає саме собою, обидва ми знаходимо спільну мову, хай раніше ніколи й не бачилися.

Зрештою ця сцена не була просто комічна; в її чудасії і, якщо хочете, природності була своя краса, і краса ця зростала. Даремно пан де ІІІарлюс прибирав байдужої міни, із нехіттю спускав повіки, потім знову зводив їх і пас очима Жюп’єна. Барон, звісно, розумів, що ця сцена не може тривати тут без кінця-краю, або з рації, яка з’ясується потім, або з іншої причини: може, щось йому підказувало, що все в житті зникоме, а отже, слід прагнути, щоб кожна стріла влучала в ціль (саме через цю зни-комість нас так зворушує дивоглядь кожного кохання). Щоразу, коли пан де Шарлюс дивився на Жюп’єна, він намагався, аби його погляд дослівно промовляв, що робило його погляди геть відмінними від тих, які ми кидаємо на наших знайомців і незнайомців; так зорить, як він зорив на Жюп’єна, хіба що той, хто збирається сказати: «Даруйте мені, але у вас на плечах довга біла нитка» — або: «Якщо я не помиляюся, ви теж із Цюриха? Здається, я вас бачив не раз у антиквара». Ось так щодві хвилини одне й те саме запитання немовби крутилося в позирках пана де Шарлюса, позирках, схожих на запитальні музичні фрази Бетховена, які безугавно повторюються в рівних проміжках і слугують для того, аби — по надмірній пишноті приготувань — впровадити новий мотив, змінити тональність, повернутися на круги свої. Та поглядам пана де Шарлюса і Жюп’єна надавало краси власне те, що вони — наразі принаймні — нібито ні до чого не вели. Таку красу в особах де Шарлюса і Жюп’єна я помітив уперше. В очах того і того світило небо, та тільки не Цюриха, а якогось східного міста, чиєї назви я ще не відгадав. Хоч би що стримувало барона та жилетника, вони вже, здавалося, знюхалися між собою, а їхнє непотрібне перезирання було лише ритуальною прелюдією, такою собі передшлюбною вечіркою. Якщо пошукати аналогії в природі, — а численність таких порівнянь цілком законна, бо та сама людина, якщо спостерігати за нею кілька хвилин, може здаватися почержно і людиною-птахом, і людиною-комахою тощо, — то вони, сказати б, скидалися на двох птахів, самця і самицю, самцеві кортить підійти ближче, а самиця — Жюп’єн — уже не відгукується на його женихання, а дивиться на свого нового дружка без жадного подиву, з недбалою пильністю, вважаючи, що той на це клюне ліпше і що після перших кроків з його боку, супроводжуваних єдино чищенням пір’я, тільки це його й звабить. Проте вдавати байдужого зрештою Жюп’єнові, мабуть, набридло; від певности, що самець попався, до підсичення в ньому охоти погнатися і пожадати — всього один крок; згадавши, що пора на роботу, Жюп’єн вийшов за браму. А проте, він кілька разів озирнувся, перш ніж зникнути за рогом, а барон, боючись згубити його слід, кинувся нагон-цем за ним (на ході він хвацько підсвистував і гукнув: «До побачення!» підпилому швейцарові, але той, приймаючи в підсобці гостей, не почув). Саме тоді як пан де Шарлюс із гудом якогось великого джмеля вилетів за браму, у двір влетів правдивий джміль. Хто знає, чи не його виглядала так довго орхідея і чи не приніс він їй коштовного пилку, без якого вона зосталася б неблазна? Але я не міг стежити за курбетами комахи, бо по кількох хвилинах, знову привертаючи до себе мою увагу, повернувся Жюп’єн (може, схвильований зустріччю з паном де Шар-люсом, він забув пакет, який забере згодом, а може, з якоїсь простішої причини), — повернувся вкупі з бароном. Цей останній, поклавши взяти вола за роги, попросив у жилетника вогню, але зараз же похопився: «Я прошу у вас вогню, а сам забув удома сигари». Закони гостинности взяли гору над кокетуванням. «Заходьте! Тут вам дадуть усе, чого душа бажає», — відповів жилетник, і його твар відбивала вже не зневагу, а радість. Двері склепика зачинилися, і більше я нічого не чув. Втратив я з очей джмеля; я не знав, чи саме такої комахи чекала орхідея, але вже не сумнівався, що може статися диво шлюбу рідкісної комахи й ув’язненої квітки, не сумнівався потому, як пан де Шарлюс (це всього лише зіставляння всіляких випадковостей долі і без найменшого бажання по-науковому сполучити деякі ботанічні закони і так званий — термін дуже невдалий — гомосексуалізм), багатолітній відвідувач цього дому саме тоді, коли Жюп’єн був на роботі, завдяки випадковому нездужанню маркізи де Вільпарізіс зустрів нарешті жилетника, а з ним і своє щастя, бережене долею для таких людей, як барон, ув особі схожих до Жюп’єна істот, що можуть бути, як побачимо згодом, куди молодші й гарніші за Жюп’єна, ув особі людини, призначеної на те, щоб і такі, як барон, спізнали свою частку любовних розкошів на землі: чоловіка небайдужого саме до старших панів.

Усе це до мене дійшло не зразу, а лише через кілька хвилин, а все тому, що реальність любить гратися в невидимця, поки якась околичність не здере з неї покриву. У кожному разі, я дуже досадував, що вже не чую розмови між колишнім жилетником і бароном. Аж це я зауважив отой призначений для винайму склепик, відокремлений від Жюп’єнового єдино тонкою перебіркою. Аби туди дістатися, досить було піднятися до нас на кухню, зійти чорними сходами до пивниці, пройти через пивницю уздовж усього подвір'я до того місця, де ще кілька місяців тому столяр зберігав свої вироби і де Жюп’єн замірявся складати вугілля, а звідти піднятися на кілька приступців. Таким робом, під прикриттям, я відбув би всю дорогу і мене ніхто б не побачив. Так було найбезпечніше. Але я рушив іншою путею: щоб пройти невидимим, я припадав до мурів і, зрештою, обійшов усе подвір’я по обводу. Якщо мене ніхто не побачив, то я це завдячую радше випадкові, ніж моїй обачності. А на такий нерозважний учинок (тоді як піти через пивницю було б цілком безпечно) порвали мене, як тепер я гадаю, три причини, якщо їх треба шукати взагалі. По-перше, нетерпець. По-друге, якийсь невиразний спогад про те, як я, сховавшись під вікном, підглядав за тим, що діялося в монжувенській оселі панни Вентейль. Справді, учасники таких сцен, яких я був свідком, завше діяли так необережно і дійство це було таке неправдоподібне, що виникало враження, ніби кожне таке відкриття — то якась нагорода хай і за таємний, але дуже ризикований твій вибрик. Нарешті, — мені сором у цьому признатися, стільки тут дитинного, — могла бути й третя причина, і саме вона, гадаю, була вирішальна, хоч я цього й не усвідомлював. Щоб перевірити, чого варті — і переконатися, що їх можна легко розвінчати, — військові теорії Сен-Лу, я ретельно вивчив бурську війну, а також прочитав давні описи експедицій, подорожей. Захопившись такими книгами, я поклав собі гартуватися, наслідуючи їхніх героїв. Коли хвороба прикувала мене до ліжка і я стільки днів і ночей лежав без сну та спочинку, без питва та їжі й уже не сподівався, що знемога та біль мене відпустять, я думав про мандрівника, викинутого на берег, отруєного труйзіллям, тремтячого від холоду, промоклого в морі до рубчика, а за два дні воскреслого і готового шукати навмання тубільців, хоча вони, може, людожери. Приклад такого мандрівця покріплював мене, додавав надії, і я вже не соромився свого хвилинного розпачу. Згадуючи, як бури не боялися перед англійським військом виходити в чисте поле, добираючись до чагарів, я казав собі: «Я не страхополох, аби дрейфити тут, де театром воєнних дій всього лишень наше подвір’я і де мені, — а я ж під час Дрей-фусової справи не раз мужньо ставав на герць, — загрожує тільки один булат: погляди сусідів, але сусіди заклопотані своїми справами, їм не до дворових дивовиж».

Але в склепі я став навшпиньки, щоб не рипіла мостовина, бо до мене долітав найменший шерех із Жюп’єнового склепу, і я побачив, які необачні Жюп’єн і пан де Шарлюс і як їм допоміг випадок.

Я не смів поворухнутися. Ґермантівський машталір, користа-ючись, мабуть, із відсутности своїх панів, переніс недавно драбину зі стельмашні до того склепу, куди я зайшов. Якби я піднявся по драбині, то міг би відчинити віконце і чути все, ніби я був у Жюп’єна. Але я боявся наробити галасу. Зрештою ця затія була б ні до чого. Я міг навіть не шкодувати, що потрапив до цього склепу лише кілька хвилин тому. Бо, судячи з того, що я почув у перші хвилини в Жюп’єновій робітні, — а це були самі нерозбірні звуки, — навряд щоб вони обмінялися кількома словами. Правда, ці звуки були такі дикі, що якби їм не окселенту-вав, октавою вище, рівночасний зойк, я міг би подумати, що тут-таки поряд одна людина мордує другу і що потім убивця зі своєю воскреслою жертвою беруть душ, щоб змити сліди злочину. Згодом це навело мене на таку думку: насолода теж, як і страждання, галаслива, надто коли після неї — через те, що не треба було боятися дітей, тут про це й мови бути не могло попри не вельми переконливий приклад із «Золотоїлегенди» — доводилося одразу подбати про гігієну. Розмова у них зав’язалася десь через півгодини (за цей час я встиг тихенько вилізти по драбині і міг тепер дивитись у віконце, так і не прочинене). Пан де Шарлюс давав Жюп’єнові гроші, а той рішуче відмовлявся брати. <

Потім пан де Шарлюс рушив до дверей. «Навіщо ви голитеся? — озвався Жюп’єн пестливим тоном. — Це так гарно — борідка!» — «Пхе! Яка гидота!» — гукнув барон. На порозі він спинився і почав розпитувати Жюп’єна про мешканців цієї дільниці. «Ви знаєте того, хто торгує на розі каштанами, тільки не з лівого боку — там торгує якась мацапура, — аз правого: рослявого, смаглявого хлопчину? А що за один провізор із аптеки напроти? Його ліки розвозить якийсь милусь велосипедист». Ці запитання дозолили, мабуть, Жюп’снові, бо, випроставшися з уразою зрадженої кокетки, він кинув: «Та ви, я бачу, шалапут!»

Цей болісний, крижаний і манірний докір, певне, дошкулив панові де Шарлюсові: щоб затерти прикре враження, викликане його цікавістю, він звернувся до Жюп’єна, але так тихо, що я нічого не почув, з пропозицією побути в робітні ще. Либонь, ця пропозиція так розчулила жилетника, що він простив усе баронові. Поглянувши на його шпакуватий чуб, повне, рум’яне обличчя, таке тепер удоволене, Жюп’єн, після сороміцьких реплік: «А в вас ого яка дупа!», радісний, гордий і вдячний, сказав баронові: «Ну що ж, гаразд, шмаркачу!»

«Я повертаюся до розмови про трамвайного кондуктора тому,

— знову взявся за своє пан де Шарлюс, — бо, поза всім іншим, це могло б мені прислужитися дорогою назад. Справді, я іноді, мов каліф, що обходить Багдад у перевдязі простого купця, простую слідком за цікавою молодою особою, сильветка якої полонила мене». Тут я примітив одну рису в пана де Шарлюса, на яку раніше я звернув увагу в Берґотта. Якби Берґотта притягли до суду, він заговорив би не тією мовою, яка могла б переконати суддів, — він пустив би в хід свою берґоттівську стилістику, підказану його музою, бо це справило б йому приємність. Отак і пан де Шарлюс говорив із жилетником тією мовою, якою говорив би з людьми свого гурту, навіть передаючи куті меду — чи то тим, що з несміливості, яку силкувався подолати, надто копилив зараз губу, чи то тим, що, не даючи йому опанувати себе (бо ми найбільше ніяковіємо перед тим, хто не нашого тіста книш), несміливість виводила його на чисту воду, показувала його вдачу, справді оприскливу і, за словами дукині Ґермантської, ледь біснувату. «Аби не згубити тропи, — вів далі барон, — я заскакую, як студент, як молодий і гарний медик, за нею до трамваю (я мовлю в жіночому роді лише за звичкою, так мовлять про принців: «Як ваша високість ся має?»). Якщо вона пересідає до іншого трамваю, я беру, може, вкупі з чумними бацилами, щось геть-то незбагненне, так званий «пересадний квиток», номер якого, хоча його вручають мені, не завжди буває першим! Так я міняю «транспорт» три, чотири рази. Доїжджаю часом об одинадцятій вечора до Орлеанського вокзалу! А треба ж іще й вертатися! Одного разу мені ніяк не щастило озватися словом, і я доїхав аж до Орлеана в одному з тих мерзосвітних вагонів, де тобі муляють очі, між трикутниками так званих «сіток», світлини архітектурних перлин по ходу тієї залізниці. Було тільки одне місце вільне, і мені нічого іншого не залишалося, як милуватися на «краєвид» Орлеанського собору, чи не найпотворнішого у Франції, а хоч-не-хоч дивитися на нього, це така мука, як споглядати його вежі у шкляних кульках оптичних ручок, здатних викликати офтальмію. Я вийшов у Обре вкупі з молодою особою, але, на жаль, її зустрічали на платформі родичі, а я ж передбачав у неї абиякі ганджі, тільки не родичів! Чекаючи на потяг до Парижа, я відігрався на тім, що оглянув дім Діани де Пуатьє. Хоча Діана причарувала одного з моїх королівських предків, я віддав би перевагу якійсь живій гарнулі. А щоб не нудити світом одному при поверненні, мені хотілося познайомитися з провідником спального вагона, з кондуктором омнібуса. Зрештою це не повинно вас разити, — завершив барон, — це цікавість до жанру. Щодо молодиків, то для мене не обов’язкове фізичне посідання, але я не заспокоюся доти, доки не зачеплю їхньої слабкої струнки. Юнак мав би не відповідати на мої листи, а він сам шле мені лист за листом, душевно він мій, і ось тоді серце в мене на місці, принаймні було б на місці, якби я не звернув уваги на іншого. Цікаво, еге ж? До речі, про світовців, про тих, хто буває тут, ви нікого із них не знаєте?» — «Ні, не знаю, серденько. Ба ні, одного знаю, чорнявець, дуже високий, з моноклем, він усе сміється й озирається». — « Не розумію, на кого ви натякаєте». Жюп’єн домалював портрет, проте пан де Шарлюс не доміркував, про кого йдеться, бо не знав, що колишній жилетник був із тих людей, а їх більше, ніж гадають, що не пам’ятають, якого кольору волосся у тих, із ким вони тільки шапкують. Але я знав, що Жюп’єн має цю хибу, і, як тільки на місце чорнявця підставив білявця, у мене вийшов викапаний портрет дука де Шатель-ро. «Але вернімося до молодиків не з низоти, — знов озвався барон, — недавно мене заінтригував химерний хлопець з інтелігентної дрібнобуржуазної родини — він бришкає зі мною, як ніхто. Він зовсім не відчуває, яка величезна відстань відокремлює таку незвичайну людину, як я, від такого мікроскопічного вібріона, як він. Зрештою, менше з тим, хай цей молодий осел реве, скільки йому влізе, перед моєю єпископською мантією!» — «Єпископською? — перепитав Жюп’єн, він не розумів, про що мовить пан де Шарлюс, але його вразило слово «єпископський». — «Як же це уживається з вірою?» — «Я маю трьох пап у роду, — заперечив пан де Шарлюс, — а на червону мантію мене вповажнює кардинальський сан мого діда у перших, чия сестрениця передала моєму дідові титул дука, і цей титул спадковий. Але я бачу, що ви глухий до метафор, а історія Франції вам байдужа. Зрештою, — додав барон, не лише, мабуть, на те, аби підбити підсумок, а й на те, щоб довести до відома Жюп’єна, — молодики, які мене уникають, — звичайно, зі страху, бо тільки з пошани до моєї особи вони не освідчуються мені, — можуть зацікавити мене за умови, якщо вони сидять на високому стільці. Але й тоді їхня удавана байдужість може знеохотити мене. Якщо вони такі дурні, що не вміють вчасно припинити гру, то мене від них верне. Ось вам типовий приклад, приклад, узятий із ближчого вам середовища. Під час ремонту мого палацу я, знаючи, що ревниві дами з мітрою сперечатимуться за честь запросити мене мешкати у них, перебрався на кілька днів до так званого «готелю». Живучи там, я через знайомого коридорного звертався до одного малого «стрільця», але той затявся і не відгукувався на мої пропозиції. Врешті-решт, доведений до розпачу, я, аби показати, що мої наміри чисті, пообіцяв дати астрономічну суму лише за те, щоб він прийшов на п’ять хвилин поговорити до мого номера. Чекання виявилося даремне. Після цього я пройнявся до нього такою нехіттю, що почав ходити чорним ходом, аби тільки не бачити по дорозі пицюрки цього малого ледаща. Згодом мені стало відомо, що жодного мого послання до нього не дійшло, всі вони були перехоплені! Першого листа захарлав коридорний — з ревнощів! Другого — портьє, — лист, бачте, вразив його цноту, третього — нічний портьє, — той кохався з молодим «стрільцем» і спав із ним тоді, як устає Діана. Все це з’ясувалося, але нехіть моя залишилася неподоланою, і тепер, хоч би мені подавали цього боя на срібному полумиску, я б відіпхнув його з огидою. Але що це я: перейшов на такий серйозний тон і, виходить, прощавайте всі мої надії. Адже ви могли б робити мені чималі послуги, стати за посередника... Хоча ні, сама ця думка вернула мені весь добрий гумор, рано ще ставити хреста».

На самому початку цієї сцени полуда спала з моїх очей, пан де Шарлюс у моїх очах зненацька весь переіначився, ніби до нього торкнулася чиясь ворожбитська паличка. Досі я нічогісінько не розумів і тому нічогісінько не бачив. Порок (вираз цей не дуже точний) супроводжує кожного з нас ускрізь, як невидимий людям дух, допоки ми не підозрюємо про його присутність. Добрість, крутійство, ім’я, світські взаємини не кричать про себе, ми їх носимо всередині. Сам Одіссей не зразу впізнав Афіну. Але боги миттю вгадують богів, який їхав, таку і здибав, Жюп’єн зразу укмітив пана де Шарлюса. Допосі я дивився на пана де Шарлюса так, як неуважна людина дивиться на вагітну жінку, не помічаючи округлого живота. 1, чуючи, як жінка з усмішкою кілька разів приказує: «Я щось притомилася», в’язне до неї з недоречним запитанням: «Та що таке з вами?» Але тільки-но хтось кине: «Вона при надії», йому в очі впаде її живіт і, крім живота, він більше нічого не бачить. Розум відкриває нам очі, з’ясована помилка дає нам нове чуття.

Ті, хто не любить шукати прикладу такого закону у своїх знайомих на кшталт панів де Шарлюсів, яких довго за руку не ловили, аж до того дня, коли на гладесенькій поверхні особистості, такої, як і всі інші, проступили написані досі невидимим атраментом письмена, які утворюють дороге для еллінів слово, — ті люди, якщо хочуть зрозуміти, що навколишній світ постає зразу перед їхніми очима голим, облупленим від багатьох оздоб, які він пропопонує людям культурним, нехай тільки собі згадають, скільки разів вони мало не набрали в халяви. Ніщо на нейтральному виду того чи іншого індивіда не вказувало на те, що він брат, наречений або коханець жінки, про яку вони мало були не бовкнули: «Ну й мацапура!» На щастя, тобі шепче одне тільки слово сусіда — і фатальний вираз в’яне в тебе на устах. Одразу проступають, як мат, текел, фарес слова: це наречений, або це брат, або це коханець жінки, яку при ньому не випадає обзивати «мацапурою». І це нове уявлення тягне за собою ціле перегрупування, поправку і доповнення в низці наших колишніх уривкових уявлень про інших членів цієї родини. У панові де Шарлю-сові жила інша істота, і цим він різнився від інших людей — так кентавр поєднує в собі людину і коня, — інша істота творила з бароном єдине ціле, а я цього не помічав. Тепер абстрактне втілилося, осягнена мною істота згубила нарешті свою шапку-невидимку; метаморфоза пана де Шарлюса в нову істоту була така зуповна, що не тільки швидка зміна його виразу, голосу, а й усе високе та нице, що виявилося в його взаєминах зі мною, все, що досі здавалося мені чудернацьким, стало раптом зрозумілим, очевидним. Так фраза геть-то безглузда, бо в ній розтикані аби-як слова, передасть, якщо поставити слова к строці, думку, якої вже не забути.

Ба більше, до мене дійшло, чому, коли барон виходив від маркізи де Вільпарізіс, я побачив у ньому схожість із жінкою: він справді був жінкою! Він належав до раси істот, не таких уже й суперечливих, як могло здатися: ідеалом таких натур є мужність саме тому, що темперамент у них жіночий і на чоловіків вони скидаються лише зовні; в кожного з нас ув очах, даних нам на те, аби бачити все, що є у Всесвіті, на пружках зіниць закарбована якась сильветка, так ось, у них це сильветка не німфи, а ефеба. Над цією расою тяжіє прокляття, вона живе брехнею і кривопри-сяжництвом, бо знає, що її прагнення, що становить для кожної істоти найбільшу радість у житті, каральне й ганебне, що признаватися в ньому сором; це раса безбожників, бо навіть як ці люди християни, то притягнуті до суду й оскаржені в тім, що є сутністю їхнього життя, вони присягаються перед Христом та ще і його іменем, що на них волочать пеню; це сини, які не мають матерів, бо вони все життя брешуть своїм матерям, навіть закриваючи їм по їхній кончині очі; це друзі, які не відають, що таке щира дружба, хоча завдяки своєму шармові вони прихиляють до себе людей, а що в багатьох із них добре серце, то вони й самі прихиляються душею до людей; але чи можна назвати дружбою почуття, які вегетують під покривом олжі і які занапащають перший порив щирости й довіри, бо нічого, окрім огиди, не викликають. якщо тільки їм не трапиться людина безстороння, навіть спочутлива, але навіть і така людина не вільна від умовностей, і, почувши від свого знайомого зізнання в такій ваді, подумає, що й добре ставлення до неї спричинене вадою, а добре ставлення цій безсторонній людині геть чуже, — так деякі судді легше приймають і виправдують убивство у збоченців, а зраду в жидів, пояснюючи убивство первісним гріхом, а зраду фатальною долею цієї раси. Для коханців — принаймні за моєю первісною теорією, яка в мене виникла тоді і яка, як побачать читачі, зазнає потім корекції, — і це їх найбільше вразило б. якби виявлені мною суперечності не приховувала від них злуда, яка керує їхнім зором і всім їхнім життям, для таких коханців майже неприступне те кохання, ради якого вони наражаються на такий ризик і на таку довгу самоту, адже вони, власне, пропадають за чоловіками, геть позбавленими жіноцького, за чоловіками не збоченцями, а, отже, нездольними їх кохати; отож-бо їхня жага ніколи б не гамувалася, якби гроші не давали їм на луп справжніх мужчин чи якби уява не підсовувала їм за справжніх мужчин збоченців, яким вони віддавалися. Ці люди порядні до першого випадку, вони на волі доти, доки не відкрився їхній злочин; їхнє становище хитке, як у того поета, перед яким ще вчора були відкриті всі салони, якому аплодували в усіх лондонських театрах і якого назавтра гнали з усіх заїздів, отож він не мав де голови прихилити і, мов Самсон, мусив крутити жорно, як сказав поет:

Своєю чергою умруть обидві статі, — вони позбавлені навіть, окрім тих днів, коли стається велике лихо і коли довкола жертви збирається велика юрма, як зібралися круг Дрейфуса жиди, співчуття, а то й товариства до них подібних, бо їм прикро бачити в собі те, на що вказують інші; вони для них дзеркало, яке, не шкодуючи їх, зраджує всі ганджі, які вони відмовлялися помічати в собі, і переконує їх у тім, що так звана їхня любов (удаючись до гри слів, вони з почуття самоохорони вклали в це поняття все, чим збагатили любов поезія, малярство, музика, лицарство, аскетизм) зроджена не ідеалом створеної ними краси, а їхньою невиліковною хворобою; і знов-таки, як оті жиди (але не ті, хто спілкується лише зі своїми одноплемінниками і в кого завше на устах обрядові вирази й освячені жарти), вони цураються одні одних, шукають товариства тих, хто був би їм у всьому антипод і хто їх уникає; вони вибачають їм хамство і дуже радіють їхній прихильності; водночас вони оточують себе такими самими, як вони, бо їх банітують, бо їх ганьблять і, зрештою, у них виробляються, як у жидів і теж як вислід нагінок, тілесні й духовні расові ціхи; іноді гарні, а здебільшого огидні (попри кпини, якими ті, хто ближче зійшовся, асимілювався з іншою расою і на позір уявляється не таким збоченцем, дошкуляють тим, хто збочений більше), вони відпочивають у товаристві до них подібних, їм легше стає на думку, що ті існують, а проте вони заперечують свою належність до цієї раси (сама її назва є найбільшою зневагою для них), вони охоче зривають маски з тих, хто цю свою належність приховує, і не тільки з нечестивого бажання їм шкодити (хоча цим вони грішать), а щоб не вішали собак на них; вони промацують збочення, як лікар апендицит, навіть в історії їм любо нагадувати — як ізраїльтяни мовлять про Христа, — що й Сократ був одним із них, забуваючи про те, що поняття збочення не було за тих часів, коли гомосексуалізм вважався нормою, так само як перед Христом не могло існувати антихристиянства, забуваючи про те, що тільки ганьба творить злочин, бо дала вижити лише тим, у кому жодна проповідь, жодні приклади, жодні кари не могли подолати природженого нахилу, який через свою химерію дужче відштовхує інших людей (хоча вона може уживатися з високими моральними прикметами), ніж менш огидні вади, як-от, скажімо, злодійкуватість, жорстокість, підступність, вади зрозуміліші, а отже, й прощенніші з погляду загалу; ці люди утворюють своєрідну масонську ложу, тільки ще розлеглішу, діяльнішу і потаємнішу; бо вона спирається на єдність смаків, потреб, навичок, на такі самі небезпеки, на те, що всі члени її проходять одну й ту саму школу, дістають одні й ті самі знання, на те, що в них один і той самий спосіб дії і своя особлива мова, ложа, де навіть ті її члени, які не хочуть знатися навзаєм, одразу впізнають одне одного з природних чи умовни$ знаків, мимовільних чи обміркованих, з таких самих, з яких жебрак угадує, що ось цей великий пан — такий самий жебрак, як і він, хоча він закриває дверцята його екіпажу, з таких самих, із яких батько впізнає себе в нареченому його доньки, хворий — у лікареві, сповідник — у панотцеві, підслідний — в адвокаті; всі мусять зберігати свій секрет, але втаємничені і в секрет інших, в якому решта людськосте не підозрює і який так на них впливає, що найнеймовірніші романи здаються їм правдивими, бо їхнє життя сповнене старосвітської романтики, та й як їм не повірити у правдивість любовних зв’язків потому, як нараз випливає, що посол — приятель галерника, і що принц з його невимушеними манерами, які виробляє аристократичне виховання і яких не може бути у прибитих дрібних міщан, виходячи з дукининого салону, прямує на побачення з апашем; ці ізгої є, проте, великою потугою, чию присутність підозрюють там, де її немає, але яка зухвало й безкарно діє в усіх перед очима там, де про її присутність ніхто не здогадується; вони знаходять своїх прибічників скрізь: серед низоти, у війську, в святинях, на галерах, на троні; вони живуть — принаймні величезна їхня більшість — у заворожливому і небезпечному сусідстві з людьми іншої раси, заграють із ними, в жартівливому тоні забалакують з ними про своє збочення, ніби воно не є їхнім таланом, і цю гру їм полегшують засліплення або лукавство інших, і тривати вона може довго, аж до того дня, коли вибухне піів і приборкувачів розшарпають; аж до тієї пори вони мусять критися, відвертатися від того, на що їм хотілося б розглянутися краще, розглядатися на те, від чого їм хотілося б відвернутися, змінювати в своїй мові рід багатьох прикметників, а проте цей соціальний гніт куди легший за гніт духовний, яким їх гнітить збочення або так зване збочення, гнітить не з огляду на інших, а з огляду на них самих, прагнучи, аби збочення не здавалося збоченням їм самим... Але деякі з них, практичніші, зай-нятіші, ті, кому нема коли ходити на торговицю, дотримуються, аби спростити собі життя і не гаяти часу марно, засади сумісносте і створюють собі два товариства, причому друге складається цілковито з істот, до них подібних.

Надто це вражає у бідних прибульців з провінції, хто не має зв’язків, ні майна, нічого, окрім мрії стати славетним лікарем чи адвокатом, хто не завів ще манер, але сподівається швидко їх виробити, подібно до того як сподівається умеблювати свій покоїк у Латинському кварталі, достоту так, як він бачив і докладно затямив у тих, хто вже «вибився» на тому корисному й поважному полі, де він сам прагне здобути успіх; цей особливий потяг таких людей, не менш природний, як хист до малювання, до музики або як нахил до сліпоти, потяг живучий, деспотичний, — і саме в цьому їхня своєрідність, — змушує їх у певні вечори жертвувати корисною для їхньої кар’єри зустріччю з людьми, яких вони наслідують в усьому: в манері говорити, у мисленні, в одягові, в зачісці. У тій дільниці, де вони мешкають і де відвідують лише однокласників, навчителя або якогось впливового й доброзичливого краянина, вони невдовзі стрічають інших молодиків, і зводить їх із ними той самий особливий потяг — так у маленькому городку зближаються викладач і нотар, обидва шанувальники камерної музики і колекціонери середньовічної слонівки; вкладаючи у свої захоплення практичний інтерес, діловий дух, такий помічний у їхній кар’єрі, вони сходяться з ними там, куди невігласам зась, так само як на сходинах аматорів старих тавлинок, японських штихів або екзотичних квітів, і де завдяки втісі взаємоосвіти, корисності обміну і побоюванню суперництва панує рівночасно, як на біржі поштових марок, тісна спілка фахівців і люте змагання колекціонерів. У кав’ярні, де у них свій столик, ніхто не знає, що це за сходини: товариства рибалок, секретарів редакції чи дітей Ендра — таке бездоганне їхнє поводження, такі спокійні й холодні їхні обличчя, так несміливо, нишком позирають вони на молодих жевжиків, які за кілька кроків від їхнього столика галасливо парадують зі своїми дамулями. 1 ті, хто на них оце милується, не сміючи звести на них очі, лише через двадцять років, коли одні стоятимуть на порозі Академії, а інші стануть давніми клумбенами, довідаються, що найчарівиіший із тодішніх юних «левів», а нині розпли-лий і шпакуватий Шарлюс був насправді такий самий, як і вони, але обертався в іншому світі, з іншими годлами, з іншими ознаками, які збили їх із пантелику. Такі угруповання бувають більшими чи меншими поступовцями; і як Об’єднання лівих різниться від Соціалістичної федерації, а якесь Мендельсонів-ське музичне товариство — від ЗсЬоІа СапЮпіт, так певними вечорами за сусідній столик умощуються екстремісти, у яких зблисне на мить з-під манжети браслет або почеплене у викоті сорочки намисто; їхні навратливі погляди, квоктання, смішки, те, як вони між собою милуються, — усе це жене геть гурт школярів, зате кельнер, приховуючи в ті вечори, коли він обслуговує дрейфусарів, під гречністю обурення, залюбки викликав би поліцію, якби не розрахунок на чайові.