Розділ «Частина друга»

Гризоти барона де Шарлюса. — Його уявна дуель. — Зупинки «Трансатлантика». — Втомившись від Альбертини, я хочу порвати з нею.

Я падав з ніг — так мене морив сон. На мій поверх мене завіз не ліфтер, а зизуватий грум, який заходився мені розповідати, що його сестра живе з багатим паном і що знічев’я вона надумала була вернутися додому, а той пан розшукав матір зизуватого грума та інших щасливіших її дітей, і мати негайно відпровадила цю пришелепувату до її ласкавця. «Бачте, пане, моя сестра — велика дама. Грає на фортепіано, говорить по-еспанському. Ви б і не здогадалися, що це сестра простого службовця, який везе вас ліфтом; вона не відмовляє собі ні в чому, має свою покоївку; мене анітрохи не здивує, якщо вона колись заведе собі власний повіз. То бачили б ви її! Вродливиця! Правда, вона задавака, алб на її місці кожна задавалася б. А яка дотепниця! Ніколи не поїде з готелю, не випорожнившись у шафу чи в комоду, — то такий гостинчик для покоївки, а та мусить прибирати. Вряди-годи і в дрожці накладе; заплатить кучерові, а потім десь зачаїться і стежить, як кучер той шарує фіакр і кляне все на світі. Батькова ідея пристроїти мого молодшого брата в давнього свого знайомого — проїжджого індійського принца — теж виявилася щасливою. Звичайно, це зовсім інший випадок. Але брат розкошує. Якби не подорожі, було б не життя, а мрія. Один я поки що кукаю. А втім, буде свято й на нашій вулиці. Моїй родині таланить, от і я — чого на світі не буває — візьму та й вийду в президенти республіки. Але ви тут зі мною забалакалися. (Я не пустив пари з уст і вже куняв під його цокотню.) Добраніч, пане! О, красненько дякую! Якби всі були такі щедрі, як ви, на світі перевелися б злидарі. Хоча моя сестра мовить так: «Злидарі таки потрібні.

Інакше нині, коли я забагатіла, чи мала б я кого, не при хаті згадуючи, обсирати?» Добраніч, пане!» %

Щовечора, засинаючи, ми, мабуть, прирікаємо себе на муки, але які ж це муки, якщо ми мучилися уві сні, а сон — це вже царина несвідомого. По суті, в ті вечори, коли я пізно повертався з Ла-Распельєр, сон боров мене одразу. Але з першим холодом мені не вдавалося миттю заснути, бо вогонь палав у коминкові так яскраво, ніби в кімнаті горіла лампа. Але то бував лиш короткий спалах: як і світло лампи, як і денне світло надвечір, папахкотю-че полум’я в коминкові хутко пригасало, і я вступав у сон, як ми вступили б до нашого другого дому, куди ми, покинувши свій дім, подалися спати. Там свої особливі дзвінки, і часом нас зненацька будить їхній бренькіт, і хоч він лунає у наших вухах дуже виразно, насправді ніхто не дзвонив. Там свої слуги, свої особливі гості, вони, гості, впадають, аби забрати нас із собою, — і ось ми, налаштувавшись уже вставати, раптом бачимо, внаслідок нашого майже миттєвого перенесення до іншого, денного помешкання, що в покої ані лялечки, що ніхто не приходив. Раса, замеш-кана там, як рід перволюдків, двоснаста. Чоловік за мить постає жінкою. Предмети мають здатність перекидатися людьми, а люди друзями й ворогами. Час, поки хтось спить і бачить сни, зовсім не той час, у якому вершиться життя наяву. Іноді він імкне куди шибше, день збігає, мов чверть години, іноді плуганиться куди повільніше; тобі здається, ніби ти передрімав, а насправді ти спав цілий день. У цей час на колісниці сну ти спускаєшся в такі глибини, куди вже не сягнути пам’яті й на підході до яких дух мусить відступити. Запряг сну, подібно до запрягу сонця, біжить рівною ступою в атмосфері, де його не стримує жоден опір, і лише скалка чужорідного аероліту (кинута з небес кимось Невідомим) спроможна досягнути нашого рівного сну (інакше він не мав би жадної підстави уриватися і знай снувався б і снувався аж по віки віків) і змусити його рвучко розвернутися до реальности, пройти всі постої, перелинути через сусідні з життям терени, де сонний незабаром почує його відголоси, ще невиразні, але вже розрізняльні, попри свою спотвореність, і причалить до пробудження. Тоді ми пробуджуємося з глибокого сну якимсь досвітком, не тямлячи, хто ми такі, обернені в ніщо, нові, готові до всього, з мозком, очищеним від минувшини, яка досі була життям. А може, ще краще, як ми висаджуємося в яву ґвалтовно, і наші сонні думки, вихопившись крізь клапан забуття, не встигають вернутися одна по одній, поки ще не закінчився сон. Тоді, вивернувшись із чорного смерчу, що його — як нам здається — ми прошили (але ми досі не зважуємося сказати про себе: ми), ми лежимо, розпростерті, отупілі, безтямні — якісь «ми», позбавлені будь-якого змісту. Що ж то за страшний удар молотом приголомшив наше єство чи наше тіло, що воно про все забуло, заморочене аж до тої миті, коли пам’ять, прилинувши, поверне йому тяму й особистість! Але якщо нам залежить на цих двох способах пробудження, то не треба засинати, навіть глибоким сном, під знаком звички. Бо звичка чуває над усім, що тільки трапить у її тенета; треба її уникати, піймати сон тієї миті, коли нам здається, що ми й не думаємо спати, — коротше, піймати сон, коли він не перебуває під опікою прогнозованости, в товаристві — бодай прихованому — рефлексій. Принаймні у цих описаних мною пробудженнях (здебільшого вони бували в мене назавтра після обідів у Ла-Распельєр) усе діялося саме так: посвідчити це можу, я, химерник, який ув очікуванні, що смерть його визволить, за причиненими віконницями, не знає, що робиться у світі, сидить нерухомо, як сич, і, як сич, бачить щось лише у пітьмі. Все діється саме так, але, мабуть, лише шар клоччя, може, завадив би сонному дочути внутрішній монолог спогадів і безугавні теревені сну. Бо (цьому, зрештою, знайдеться пояснення в першій системі, розлогішій, містичнішій, астральнішій) тієї миті, коли сонний прокидається, він чує внутрішній голос: «Любий друже! Приходьте сьогодні до нас обідати, ми будемо вам дуже раді!» — і думає: «Так, я теж буду радий, прийду неодмінно»; потім, коли сон дедалі розвіюється, він раптом згадує: «А доктор сказав, що бабуся проживе лише місяць з гаком». Він дзвонить, він плаче на думку, що на його поклик прийде, як бувало давніше, не бабуся, не його вмируща бабуся, а байдужий служник. І поки сон водив його так далеко від світу, де живуть спогад і думка, по якомусь етеру, де він був самотній, більш ніж самотній, бо не мав навіть самого себе, того попутника, в якому ми усвідомлюємо себе, бачимо себе, — він був поза часом і його вимірами. Та ось заходить служник, і що ж? — він боїться спитати в нього, котра година, бо не знає, чи спав і скільки годин спав (він питає себе: може, не годин, а днів? Адже він повертається з того позачасся такий розбитий тілом і такий відпочилий душею, із серцем, сповненим такої туги, ніби він відбував подорож, надто далеку, аби вона могла тривати недовго). Звичайно, можна твердити, що є лише один час, твердити на тій благенькій підставі, що, глянувши на дзиґаря, ми переконуємося, що збігло лише чверть години, хай нам і здавалося, що минув цілий день. Та коли ми це констатуємо, ми вже прочумалися, ми поринули в течію часу пробуджених людей, ми випали з іншого часу. А може, навіть не лише з іншого часу, а й з іншого життя. Утіхи, зажиті уві сні, годі віднести до втіх дійсности. Досить згадати про найпростішу змисло-ву насолоду: хто з нас, прокинувшись, не задосадував, що уві сні ми зазнавали насолоди, а пробудившись, уже не можемо поновлювати її без краю протягом дня, боячись перевтомитися? Це ніби втрачене добро. Насолоду ми дістали в іншому житті, житті не нашому. Муки й розкоші сну (зазвичай вони швидко зникають із пробудженням), не належать до балансу нашого поточного життя.

Я казав про два часи; а насправді, мабуть, є тільки один-єди-ний. Не тому, що час людини, яка не спить, чинний і для засну-лої, а тому що інше життя, сонне життя, не підлягає, у своїй найглибшій верстві, часовим категоріям. Усе це мріло мені, коли я міцно засинав після лараспельєрських обідів. І ось чому. Я починав розпачувати, коли, прокинувшись, помічав, що дзвонив десять разів, а служник і не думав з’являтися. Після одинадцятого дзвінка він приходив. Насправді ж то був перший дзвінок. Попередні десять дзвінків були лишень шкіцами, — накресленими ще вві сні, — шкіцами акту натискання на ґудзика, якого я хотів доконати. Мої затерплі руки жодного разу навіть не ворухнулися. Отож у такі поранки (і це мене схиляє до думки, що сон нехтує закони часу) мої потуги прокинутися зводилися переважно до потуг утиснути темну, неоковирну брилу сну, який від мене оце відлинув, у рямця часу. То була ціла морока: сон не відає, спали ми дві години чи два дні, і не може дати нам жодної зачіпки. А якщо ми не знаходимо її й зовні, то, не прорвавшись у креси часу, засинаємо знову, засинаємо на п’ять хвилин, які здаються нам трьома годинами.

Я завше казав — і досвідчив того на собі, — що найкраще снодійне — це сам сон. Потому як ми проспали дві години мертвецьким сном, наборюкалися зі стількома великолюдами, потоваришували навіки зі стількома людьми, куди важче прокинутися, ніж потому, як ми заживемо вероналу. Мене здивував неабияк норвезький філософ; міркуючи про всяку всячину, він ознайомив мене з Бергсоновою думкою, почутою від «свого славного колега, даруйте, колеги, Бутру» про своєрідні порушення пам’яти, спричинені снодійним. «Звичайно, — нібито сказав Берґсон Бутру, якщо вірити норвезькому філософові, — коли заживати вряди-годи помірковані дози снодійного, то вони перестають впливати на гостроту нашої звичайно такої тривкої пам’яти, якою ми послуговуємося у нашому повсякденному житті. Проте є інші види пам’яти, вищі й не такі стійкі. Один мій колега викладає стародавню історію. І він мені розповів, що коли напередодні заживає порошку від безсоння, на лекції йому важко згадати цитати з грецьких авторів. Доктор, який приписував йому ці порошки, запевнив його, що вони не діють на пам’ять. «На вашу пам’ять вони не діють, мабуть, тому, що вам не треба цитувати грецьких авторів», — відповів йому історик не без іронічної пихи».

Не знаю, наскільки правдоподібна ця розмова Бергсона з Бут-ру. Норвезький філософ, дарма що наділений вельми глибоким і ясним розумом та жадібною цікавістю, міг не так їх зрозуміти. Мій особистий досвід підказував мені щось геть протилежне. Моменти* коли назавтра після вживання певних наркотиків нас зраджує пам’ять, мають тільки невелику, хоча й хвильну схожість із тим забуттям, яке панує протягом цілої ночі природного й глибокого сну. Тож і в тому і в тому разі я забуваю не Бодлерів вірш, який дуже мені набридає, набридає, «як цимбали», не думку якогось із цитованих вище філософів, а саму реальність звичайнісіньких речей, які мене оточують; через те, що я перестаю сприймати їх, коли сплю, я нічим у цей час не кращий від шаленця; якщо ж я оце прочумався від штучного сну, я маю клопіт не з системою Порфирія чи Плотина, про них я можу міркувати не згірш, ніж будь-якого іншого дня, я маю клопіт із відповіддю на якесь запрошення, яку я пообіцяв дати, але на місце якої у пам’яті зяє зараз провал. Думки вищого ряду залишилися на своєму місці, натомість снодійне позбавило мене здатности діяти серед буденних дрібниць, здатности вчасно похопитися, піймати на лету якийсь спогад про щоденне життя. Хай би що там казали про дальший тяг життя після руйнації мозку, я стверджую, що кожному пошкодженню мозку відповідає якась скалка смерти. Ми зберігаємо всі наші спомини, навіть поринувши у стан забуття — так тлумачить Бергсонову думку видатний норвезький філософ (щоб не гальмувати розповіді, я опускаю тут норвежцеву манеру висловлювання). Навіть поринувши у стан забуття. Але який же це спомин, якщо ми його не пам’ятаємо? Або ще таке. Якщо ми не пригадуємо своїх споминів останніх тридцяти років і заразом із головою в них занурені, то чого тоді затримуватися на тридцятих роках, чому не продовжити минулого свого життя за межі народження? Раз я не знаю всього обсягу споминів, нерозлучних зі мною, раз вони для мене невидимі, раз я'безсилий їх викликати, то хто мені скаже, що в тій безвісній для мене «масі» споминів, які сягли далеко поза межі мого людського життя? Якщо я можу мати в собі й довкола себе стільки споминів, яких я собі не пригадую, то те забуття (принаймні забуття фактичне, оскільки мені незмога бачити бодай щось) може стосуватися і життя, яке я прожив у тілі іншої людини, навіть на іншій планеті. Однак же забуття стирає все. Тож що тоді означає безсмертя душі, в реальності якого переконує норвезький філософ? Істота, якою я стану по смерті, так само не має підстав згадувати про людину, якою я є з народження, як та не пригадує собі, чим була перед народженням сама.

Заходив служник. Я не казав йому, що дзвонив кілька разів, бо розумів, що досі мені тільки снилося, ніби я дзвонив. А проте мені було лячно на думку, що мій сон мав ясність свідомости. Раз так, то чи не притаманна і свідомості вся нереальність сну?

Зате я питав служника, хто так настирливо дзвонив уночі. Той відповідав: «Ніхто», і мав усі підстави так твердити, бо дзвінки фіксувалися на «табло». Але ж уві сні мені все лунало «бринь» та «бринь», щоразу зі скаженою силою, лунало у вухах ще й нині і, певне, лунатиме ще кілька днів. А втім, рідко буває так, щоб сон перекидав спогади у наше свідоме життя, зазвичай вони згасають укупі з ним. Можна полічити ці аероліти. Якщо це думка, зроджена сном, вона розпадається дуже швидко на такі дрібнесенькі часточки, що їх і не знайти. Але тут сон сфабрикував звуки. Матеріяльніші, простіші — і тривали вони довше. Мене здивувало, що, як казав служник, було ще рано. А проте я відчував себе відпочилим. Триває довго лише легка дрімота, бо, бувши посередником між явою і сном, зберігаючи про яву тьмяне, але стійке враження, вона потребує куди більше часу, аби дати нам відпочити; натомість глибокий сон може бути короткий. Я почувався добре з іншої причини. Якщо для того, щоб відчути важкий тягар утоми, досить згадати, що ти втомився, то, щоб створити стан супокою, досить сказати собі: «Я відпочив». Цього разу мені снилося, наче панові де Шарлюсу сто десять років і він оце щойно дав двоє мордасів рідній матері; а ще мені снилося, буцімто пані Вер-дюрен купила китичку фіялок за п’ять мільярдів; тож я був переконаний, що спав твердим сном, що мені приснилися у спотвореному вигляді мої вражіння від учорашнього дня та всілякі можливості, приховані в поточному житті; цього було досить, аби я відчув себе цілком відпочилим.

Я дуже здивував би свою матір, якій усе було невтямки, з якого дива пан де Шарлюс унадився до Вердюренів, якби розповів їй (якраз у день, коли я замовив для Альбертини точок, потаєнці, аби зробити їй сюрприз), з ким пан де Шарлюс обідав у Бальбе-ку, в ресторані Ґранд-отелю. Здогадуєтеся, з ким? З виїзним лакеєм кузини Камбремерів. Лакей був убраний як на весілля, і коли простував із бароном по холу, то в очах туристів (як сказав би Сен-Лу) «сходив би за світовця». Навіть молоді посильні, «ле-вити», які в цю хвилю спускалися юрмою по східцях храму (була саме перезміна), не звернули уваги на двох прибульців, з яких один, пан де Шарлюс, ішов, потупившись, і вдавав, ніби вони теж його не цікавлять. Здавалося, він торує собі шлях серед них. «Пишайся, квіте обраного люду», — промовив він, згадавши Расіно-вого вірша, під яким мислилося зовсім інше. «Що, прошу?» — перепитав виїзний лакей, не вельми тямущий у класиці. Пан де Шарлюс не відповів: його самолюбству неабияк лестило, що він може знехтувати запитання і йти, нікого не бачачи перед себе, нібито в готелі не було інших пожильців, нібито в усьому світі існував лише він, барон де Шарлюс. Але, провадячи далі монолог Иосавети, де мовилося: «Прийдіть, прийдіть, мої хороші дочки!»

— нараз відчув несмак і не додав, як вона: «Треба їх покликати», бо ці підпарубки ще не вийшли з дітей і не мали статевої дійшло-сти, достатньої для того, щоб подобатися панові де Шарлюсу. Виїзному лакею пані де Шевреньї він написав, не сумніваючись у його покорі й гріючи надію, що той уже змужнів. Але тепер, зблизька, барон побачив, що лакей надто жінкуватий. Він ознай-мив йому, що гадав мати справу з кимось іншим, бо знав на вигляд іншого лакея пані де Шевреньї, якого справді завважив на передку. Тамтой був найщиріший мугиряка, цілковита протилежність цьому, який, навпаки, вважав свою кокетність за перевагу, він вірив, що саме його манери світовця принадили пана де Шарлюса, тож ізразу навіть не дошолопав, про кого каже барон. «Я маю лише одного приятеля, але на нього ви зазіхнути не могли — надто вже він гидомирний, це нечеса-хлоп». Сама думка, що барон, може, накинув оком на того хама, зачепила його самолюбство. Барон здогадався про це, а проте розпитував його далі. «Але я не зарікався знайомитися лише з челяддю пані де Шевреньї, — сказав він. — Чи не могли б ви тут чи в Парижі, оскільки ви незабром вертаєтесь, познайомити мене з вашими товаришами з того чи того дому?» — «Ні, де там! — відповів лакей. — Я не бачуся ні з ким із мого стану. Я озиваюся до них лише в справах. Але я можу познайомити вас із неабиякою людиною». — «Хто ж це такий?» — спитав барон. «Принц Ґермантський». Пан де Шарлюс махнув рукою спересердя: пропонувати йому чоловіка такого віку, та чи й потрібна йому в цьому разі рекомендація виїзного лакея? Отож він сухо відхилив цю пропозицію і, ставлячи на місце цього пановитого лакузу, знову заходився тлумачити, на чому йому залежить, на якому роді, на якому типі, хай це буде навіть жокей... Боячись, як би їх не почув нотар, проходячи мимо, він перевів балачку на інше і з притиском, голосно мовив, ніби доказуючи попереднє: «Атож, попри свої літа, я палкий колекціонер марничок, мене надить гарне безділля, я скупаю, не шкодуючи золота, старовинну бронзу, античні свічники. Я обожнюю Красу».

Але, щоб лакей уторопав, що тему змінено, попри всю раптовість цієї зміни, він так вирубував кожне слово, ба більше, щоб нотар почув його, так голосно репетував, що всього цього кумедіянтства вистарчило б, аби зрадити його секрет гострішому слухові, ніж слух міністерського урядовця. А урядовець ні про що не здогадався, як і решта готельних гостей; усі побачили в цьому вичепуреному виїзному лакеєві гожого чужинця. Та коли світовці спіймалися на гачок і подумали, що це шиковний янкі, то службовці при його появі одразу ж розкусили його — так галерник розпізнає галерника, — на відстані відчули, хто це, ще швидше, ніж деякі тварини нюхом чують подібних до себе. Старші кельнери попідводили голови. Бме підозріло глипнув. Доглядач винниці стенув плечима і закинув на нього гадючки, затуливши рота долонею, мовляв, так буде гречніше, одначе всі його почули. І навіть наша стара Франсуаза, чий зір підупав і яка в цю мить ішла під сходами обідати з «кур’єром», впізнала служника у тому, кого завсідники готелю переплутали з паном, — так стара мамка Евріклея впізнає Одисея куди раніше за бенкетарів-женихів, — і, бачачи, як пан де Шарлюс чимчикує з ним запанібрата, зажурилася, так ніби всі ті обмови, які вона чула, але відкидала, прибрали в її очах скрушної правдоподібности. Вона ніколи й словом не обмовилася ні мені, ні комусь іншому про цю зустріч, хоча та задала її мозкові неабиякої роботи, бо згодом, у Парижі, щоразу, як стара бачила «Жюльєна», якого досі так любила, вона була з ним ввічлива, проте холодна і надзвичайно стримана. Зате після цієї зустрічі мені звірилася інша людина: Еме. Коли я минав пана де Шарлюса, барон, який не сподівався спіткати мене тут, гукнув: «Добривечір!» і з недбальством (принаймні позірним) великого пана, який вважає, що йому море по коліна і що йому краще ні перед ким не критися, скинув угору руку. Отож Еме, пасучи очима барона й бачачи, як я вклонився товаришеві жевжика, від якого за милю відгонило служником, увечері спитав мене, хто ж той товариш такий. Бо з якогось часу Еме любив погомоніти зі мною або, як він казав, воліючи підкреслити філософський, за його словами, характер наших балачок, — «пометикувати». Я часто казав йому, що мене ніяковить те, що він стоїть над моєю душею, коли я обідаю, а не сяде і не поділить зі мною трапезу, а він відповідав, що зроду ще не бачив пожильця, який би «так розсудливо мислив». Зараз Емі розмовляв з двома гарсонами. Вони хтозна-чому вклонилися мені; обличчя їхні були мені незнані, хоча в голосі вчувалося щось знайоме. Еме не подобалися їхні обраниці, і він путрив обох за заручини з ними. Він узяв мене за свідка, але я відмагався, що тут я не суддя, бо ці люди мені не знані. Вони назвались і нагадали, що часто обслуговували мене в Рівбелі. Але один запустив вуса, а другий поголив їх і постригся наголо, ось чому, хоча голови у них на в’язах були все ті самі (а не інші, як після нездарної реставрації Нотр-Даму), мій погляд на них не затримувався: так усілякі дрібниці не попадаються на очі тим, хто проводять найретельніший трус, лежать на видноті перед усіма і ніхто їх не помічає. Як тільки-но вони назвалися, я одразу пізнав невиразну музику їхніх голосів, бо побачив їхні давні подоби, що її, ту музику, підкреслили. «Хочуть женитися, а по-англійському ні бе ні ме!» — сказав Еме, не думаючи про те, що я не дуже розбираюсь, які в кого обов’язки в готельному господарстві, і не знаю, що той, хто не володіє чужими мовами, не може розраховувати на гарне місце. Гадаючи, що Еме, однак, легко довідається, що новий обідник — пан де Шарлюс, ба навіть здумає, що обслуговував його в ресторані, коли барон візитував маркізу де Вільпарізіс під час мого першого приїзду до Бальбека, я сказав Еме, хто він. Еме чогось не пам’ятав барона де Шарлюса, а проте його ім’я справило на нього глибоке враження. Він сказав, що завтра пошукає в себе в речах одного листа, який, можливо, я зумію розтлумачити. Мене це здивувало: коли я вперше приїхав до Бальбека, панові де Шарлюсові захотілося передати мені книгу Берготта, і він викликав не кого-небудь, а Еме, а потім знов мав зустрітися з ним у паризькому ресторані, де я снідав з Сен-Лу та його коханкою і де опинився пан де Шарлюс, вистежуючи нас. Правда, Еме не міг виконати це доручення особисто, бо в першому випадку спав, а в другому — прислужував у ресторані. А все ж я мав великий сумнів у його щирості, коли він запевняв, що не знає, хто такий пан де Шарлюс. Звісно, він міг припасти до мислі баронові. Як усі коридорні в бальбецькому готелі, як багато хто з лакеїв принца Ґермантського, Еме належав до раси давезнішої, а отже, й шляхетнішої, ніж сам принц. Коли ви приходили замовляти окремий кабінет, спершу здавалося, що в залі ні лялечки. Але трохи згодом у буфетній уже бовванів монументальний метрдотель з породи рудих етрусків, яку Еме, власне, втілював у собі, трохи вже підтоптаний від надуживань шампанським і майже готовий для лікування конрексевільською водою. Не всі клієнти домагалися від обслуги тільки сервісу. Молоді посильні, вельми совісливі, поквапливі, бо їх чекала в місті коханка, намагалися мерщій накивати п’ятами. Еме закидав їм, що вони люди легковажні. Він мав на це право. Сам він був статечний. Мав дружину й дітей, ради них дбав про свою славу. Якщо гість — жінка або чоловік — виказували йому свою ласку, він не відкидав запрошення, хоч би довелося зночувати ніч у готелі. Бо праця передусім. Його тип завжди був до любости панові де Шарлюсу, і я запідозрив Еме у брехні, коли він мене запевнив, що не знає барона. Я помилявся. Ґрум цілком щиро сказав отоді баронові, що Еме (той дав йому назавтра доброго прочухана) уже ліг спати (чи пішов), а іншим разом — що він обслуговує в ресторані. Але уява завжди б’є не на те, що є насправді. Тож сум’яття грумове, попри щирість його перепросин, заронило в душі де Шарлюса підозру і сколихнуло такі почуття, про які Еме й гадки не мав. Ми бачили також, як Сен-Лу завадив Еме спуститися до повозу, де пан де Шарлюс, вистаравшись хтозна-яким побитом про нову адресу метрдотеля, зазнав нового розчарування. Легко собі уявити, як був уражений Еме (який не помітив барона), коли того дня, як я снідав із Сен-Лу та його коханкою, він одержав запечатаного листа з гербом Ґермантів, листа, звідки я процитую кілька пасусів для ілюстрації того, як на чомусь схибнута розумна людина може писати розсудливому дурневі. «Ласкавий пане! Попри всі заходи, які здивували б багатьох тих, хто дурно мріє про знайомство зі мною та мій уклін при зустрічі, мені так і не пощастило допнутися того, щоб ви, добродію, вислухали мої пояснення. Ви не вимагали їх від мене, але я вважав за справу моєї та вашої гідности вділити їх вам. Отже, викладу на папері те, що було б зручніше висловити усно. Не потаю, що коли я вперше побачив вас у Баль-беку, ваша фізіономія здалася мені вельми антипатичною». (Далі йшли міркування про схожість Еме — виявлену лише на другий день, — з одним померлим палко коханим другом.) «От мені й подумалося, що ви могли б, не занедбуючи своїх обов’язків, навідувати мене інколи, щоб зіграти зі мною в карти, розвіяти мій смуток веселощами цієї забави і створити ілюзію, ніби він живий. Ви, певне, снували бозна-які гадки, більш чи менш дурні, на рівні сприйняття служника (хоча який же ви після цього служник, якщо не зболилися прислужитись, адже розуміти високі почуття вам не дано; ви хотіли набити собі ціну, коли, вдавши, ніби не знаєте, хто я і що я, веліли переказати відповідь на моє прохання віднести книгу, що ви вже лягли спати; проте ви помиляєтесь, якщо думаєте, ніби хамство може додати людині чару, якого у вас, зрештою, нема й заводу На цьому все й скінчилося б, якби я випадково не зустрів вас наступного ранку. Ваша схожість із моїм бідолашним другом була така очевидна, що навіть ваша неоковирна випнута борода вже не затримувала на собі уваги, і до мене дійшло: в цю мить небіжчик позичив вам свого щиросердого виразу обличчя, дав вам змогу знову привабити мене і не згаяти нагоди, такої нежданої-негаданої. Справді, хоч я не хочу — бо це вже безглуздо, бо навряд чи мені випаде здибатися з вами, — пришивати до цього ниці меркантильні інтереси, одначе я був би радий-радісінький вволити волю усопшого (бо ж я вірю у спілкування зі святими та в їхню співучасть у долі живих) і поставитися до вас, як до нього самого, а він же держав свій виїзд і челядь: бо я цілком природно витрачав на нього лев’ячу частку моїх прибутків, кохаючи його, як рідного сина. Ви розсудили інакше. На моє прохання принести книжку ви веліли переказати, що вам припекло кудись відгодитися. А сьогодні вранці, коли я попросив вас спуститися до моєї карети, ви зреклися мене — якщо я не блюзню

— втретє. Даруйте, що я не вкладаю до цього конверта щедрих чайових, які я збирався дати вам у Бальбеку і якими мені було б надто важко обмежитися щодо того, з ким я, потураючи примсі, замалим не поділив усього. Єдине, що ви ще могли б для мене зробити, це запобігти четвертому даремному крокові назустріч вам у ресторані: боюсь, я не зумію стриматися. (Тут пан де Шарлюс назвав свою адресу, призначив години, коли його можна застати тощо). Прощавайте, пане! Гадаю, за такої схожости з моїм святої пам’яти другом ви не можете бути дурнем заплішеним, інакше фізіономістика була б лженаукою, я переконаний, що як ви колись ізгадаєте цей епізод, то не обійдеться без певного жалю і каяття. Що ж до мене, то хай пан вірить моїй щирості, я не держу каменя за пазухою. Я волів би, щоб ми зберегли одне про одного приємніший спогад, аніж той, який залишився після мого третього марного кроку. Але цей крок скоро забудеться. Ми з вами як два зустрічні кораблі, прохід яких ви, мабуть, спостерігали у Бальбеку, — зійшлися на мить і розійшлися; для обох кораблів було б краще, якби вони спинили машину; але один із них не зволився; небавом вони не побачать одне одного навіть на обрії, і всякий слід їхньої зустрічі затреться; але перед цією остаточною розлукою вони шлють одне одному прощай, як оце прощається з вами, пане, і зичить вам усього найкращого барон де Шарлюс».

Еме навіть не дочитав цього листа, він не втямив у ньому нічогісінько і злякався, що його містифікують. Коли я розтлумачив йому, хто такий барон де Шарлюс, він загадався і відчув, як і напророкував пан де Шарлюс, жаль. Я не ручуся за те, що він не написав тоді листа з перепросинами тому, хто роздавав карети своїм приятелям. Але пан де Шарлюс уже встиг познайомитися з Морелем. Найбільше, на що барон зважився б за таких взаємин, які виникли у нього з Морелем, можливо, платонічних, це іноді провести вечір у такому товаристві, в якому я спіткав його в холі. Але пан де Шарлюс уже не міг перенести на іншого палке почуття, яке нині будив у ньому Морель і яке ще кілька років тому, палаючи всує, ладне було скупчитися на Еме, диктуючи баронові стидкого листа, що показав мені метрдотель. Цей лист унаслідок антисоціальної любови, якою паленів пан де Шарлюс, був разючим прикладом сліпої і нездоланної сили поривів тої пристрасти, коли закоханий, наче плавець, несподівано підхоплений морським відпливом, одразу втрачає з очей землю. Певна річ, і любов нормальної людини теж може, якщо закоханий під впливом роз-буялої уяви будує зі своїх бажань, жалів, розчарувань, поривань цілий роман із незнайомою жінкою, розвести на значну відстань обидві стрілки бусолі. У даному разі цей розхил збільшувався через характер жаги, яку не всі годні вгонобити, і через соціальне провалля, яке ділило пана де Шарлюса та Еме.

Я щодня вирушав на прогулянки з Альбертиною. Альбертина знов надумала малярувати і за модель обрала спершу церкву Йо-ана Хрестителя-на-Езі, церкву маловідому, ніким не одвідувану, куди не потрапити без гіда, в якомусь застумі, куди можна було добратися, прочимчикувавши понад півгодини від станції Еп-ревіль і зоставивши далеко позаду останні хати найближчого села Кетгольм. (Щодо назви Епревіль, то дані Брішо розминалися з даними, які подавав у своїй книжці кюре. Один твердив, що Епревіль виводиться з Спревіла, а другий бачив його етимологічний корінь у Аправілі.) За першим разом ми рушили туди вузькоколійкою, в супротивний бік від Фетерна, тобто у бік Ґратваста. Сонце пекло немилосердно, а ми вибрались одразу після сніданку, і це була кара. Я волів би не їхати так зрана; сліпуче, розпечене повітря породжувало мрію про лінощі та прохолоду. В обидві наші покої, мамин і мій, неоднаково розташовані, з різною температурою, воно вливалось, мов у купальні кабіни. Мамина туалетна кімната змережана сонцем, сліпучої білоти, мавританського штибу, здавалась опущеною на дно криниці, завдяки чотирьом тинькованим стінам, на які вона дивилася, — вгорі, над нею, у порожньому квадраті, світило небо, по якому линули одна по одній м’які здиблені хвилі, і яке здавалося (в силу бажання, що його воно будило) ставком або розлитим по якійсь терасі, або побаченим у перекинутому вигляді в люстрові примоцьованому біля вікна), ставком, повним голубої води, призначеної для омовіння. Попри давучу спеку ми поїхали годинним потягом. Але Альбер-тині було дуже гаряче у вагоні, ще гарячіше під час довгого пішого походу, і я боявся, щоб вона не застудилася потім, сидячи нерухомо в вогкому виярку, куди не сягало сонце. А втім, коли ми з нею почали вчащати до Ельстіра, я побачив, що вона знає ціну не лише розкоші, а й навіть певному комфортові, приступному людям не з її кишенею, і тепер я порозумівся з одним бапьбецьким стельмахом, щоб той щодня присилав нам повіз. Ховаючись від спеки, ми їхали через ліс Сорочий Брід. Незрима присутність безлічі птахів, зокрема напівморських, — вони перекликалися на деревах, — створювала враження супокою, якого зазнаєш, заплющившись. Сидячи обік Альбертини, в її обіймах, у глибу повозу, я слухав щебет цих океанід. І коли мені ненароком наверзався на очі якийсь пурхотливий співак, зв’язок між ним і його співом уривався, і мені не вірилось, що звук може йти з цього малесенького тріпотливого тільця, з цієї лякливої грудочки з безвиразними намистинками очок. Повіз не міг нас завезти аж до церкви. Я зупиняв його на виїзді з Кетгольма і прощався з Альбертиною. Бо вона злякала мене, говорячи про церкву так, як вона висловлювалася про забутки мистецтва та про деякі картини: «Як мені було б утішно оглядати її вкупі з вами!» Цієї втіхи дати їй мені була несила. Я втішався, лише як милувався на щось гарне самотою або ж як увесь поринав у споглядання і мовчав. Та оскільки їй здавалося, ніби вона сприймає штуку завдяки мені, хоча це було неможливе, то я волів за краще розпрощатися і сказати, що я заїду по неї надвечір, а поки що махну до пані Вердюрен чи до Камб-ремерів чи навіть до Бальбека провести годинку з мамою, але не далі. Принаймні так я чинив попервах. Одного разу Альбертина, набурмосившись, кинула: «От гадство, і треба ж природі отак влаштувати: Йоан Хреститель-на-Езі — по один бік, Ла-Рас-пельєр — по другий: сиди цілісінький день як прив’язана або там, або тут», і тоді я, потому як мені принесено точок і шарф, замовив, собі на безголов’я, авто в Сен-Фаржо (у панотчиковій книзі наводиться інша назва: Sanctus Ferreolus). Альбертина нічого не знала; зайшовши по мене, вона спершу здивувалася, почувши, як перед готелем гуде мотор, а потім, довідавшись, що авто жде нас, зраділа великою радістю. Я попросив її на хвильку зайти до мого номера. Вона стрибала від захвату. «Ми поїдемо до Вердюренів!» — «Так, але скоро ви поїдете автом, то добре б вам причепуритися. Подивіться, ось оце вам буде до лиця!» І я витягнув зі сховку точок і шарф. «Це мені? Ох, який ви милий!» — гукнула вона, кидаючись мені на шию. Єме, спіткавши нас на сходах, пишаючись Альбертининою гожістю і нашим способом пересуватися (бо авта в Бальбеку були ще рідкістю), з видимою втіхою провів нас до порогу. Альбертині хотілося показатися в новому наряді, і вона попросила мене опустити буду, а потім знову підняти, щоб вільніше почуватись удвох. «Ну? — сказав Еме механікові, якого він зрештою не знав і який не ворухнувся. — Ти що, не чуєш, що тобі наказано спустити буду?» Бо Еме, битий жак у готельному сервісі, де він доскочив доброго становища, не губився, як машталір, в очах якого Франсуаза була «дамою»; навіть не бувши знайомий з кимось із низоти і зроду його досі не зустрічавши, він, одначе, йому «тикав», причому було невтямки, чи це з його боку хамне паношення чи свійське панібратство. «Я не вільний, — відповів водій, який не знав мене. — Мене найнято для панночки Сімоне. Цього пана я не повезу». Еме зареготав. «Ех! Слухай, ти, тумане! — згукнув Еме, і механік одразу йому повірив. — Це ж і є панночка Сімоне, а пан, який каже тобі спустити буду, — твій замовник!» Еме не дуже симпатизував Альбертині, і нарядом її пишався тільки тому, що його замовляв я, а проте він шепнув шоферові: «Либонь, був би рад щодня возити таких принцес, ге?» Сьогодні ми вперше поїхали автом, і я вже не міг податися до Ла-Распельєр сам, як їздив туди раніше, поки Альбертина малярувала; вона зголосилася їхати туди зі мною. Хоча вона й гадала, що можна буде затримуватися тут і там дорогою, їй не спало, що ми могли б поїхати спершу до Йоана Хрес-тителя-на-Езі — в супротивний бік, цебто відбути прогулянку, для якої відводився наступний день. Та ось вона дізналася від механіка, що можна залюбки махнути до Йоана Хрестителя, що він доправить нас туди за двадцять хвилин і що ми можемо там пробути, як забажаємо, кілька годин чи проїхати ще далі, бо шлях із Кетгольма до Ла-Распельєр забере в нього не більше як тридцять п’ять хвилин. Ми в цьому переконалися, коли машина, зірвавшися з місця, одним плигом подолала відстань у двадцять кроків доброго коня-бігуна. Відстані — це лише відношення простору до часу, і змінюються вони разом із цим останнім. Ми передаємо труднощі пересування в милях, у кілометрах, але ця система мір підводить, як тільки труднощі меншають. Малярство змінюється з тієї самої причини, оскільки село, розташоване нібито не в тім світі, де стоїть інше, стає сусіднім із ним, коли змінять масштаби краєвиду. В кожному разі звістка, що існує такий Усесвіт, де два на два п’ять, а пряма не є найкоротшою відстанню між двома точками, не так би вразила Альбертину, як слова механіка, що можна собі любісінько в пообіддя махнути до Йоана Хрестителя і до Ла-Распельєр, до Дувіля і до Кетгольма, до Сен-Мар-ле-В’є і до Сен-Мар-ле-Ветю, до Ґурвіля і до Бальбека-ле-В’є, до Турвіля і до Фетерна, бо ж досі то були бранці, наглухо затокарені в комор-ках окремих днів, як раніше Мезегліз і Ґермант; бранці, яких одні й ті самі очі не могли побачити в одне й те саме пообіддя, але які були визволені велетнем у семимильних чоботях і які оточували нас у полудень усіма цими дзвіницями, вежами, старими садами, що їх поквапливо відслонював поблизький лісок.

Вибравшись на корніський шлях, авто з протяглим скреготом, ніби гострили ножаку, помчало на гору, і під нами дедалі розпросторювалося, провалюючись униз, море. Старовинні сільські хати Монсюрвана надбігали, тулячи до себе виноградники чи розарій; лараспельєрські ялини, розколисані дужче, як од вечірнього вітру, шугали від нас навсебіч, нарешті новий служник, якого я ще ніколи не бачив, відчинив нам парадні двері, а садівників син, зраджуючи свої передчасні уподобання, тим часом прикипів очима до авта. Оскільки сьогодні був не понеділок, ми не знали, чи застанемо пані Вердюрен удома, бо, поминаючи цей приймальний день, заявлятися до неї сюрпризом було необачно. Безперечно, вона іноді сиділа вдома, сиділа «у принципі», але цей вираз (уживаний пані Сванн за тих часів, коли вона теж намагалася збити свій клан-чик і залучити гостей, не сходячи з місця, хоч їй це часто могло б і не окупатися, але вживаний у перекрученому вигляді як «із принципу») означав лише «як правило», себто — з численними винятками. Адже пані Вердюрен не тільки любила виїжджати — в її уяві обов’язки господині дому були дуже широкі: коли в неї снідали, після кави, лікерів та сигарет (попри момент легкого одурма-нення від спеки і травлення, коли втішніше було б дивитися крізь листя трельяжу на джерсійський пакебот, що суне по морській емалі) у програмі передбачалося кілька прогулянок, і гостей, силоміць посаджених до екіпажів, возили проти їхньої волі від красот до красот — Дувіль славився своєю мальовничістю. Зрештою ця друга частина бесіди (найважче було встати з-за столу й сісти до коляс) теж давала втіху гостям, яких після смаковитих потрав, тонких вин та кудрявого сидру одразу п’янили свіжість морського вітру й пишнота навколишньої природи. Пані Вердюрен обвозила прибульців по всіх цікавих місцинах, ніби по куточках (поблизьких і далеких) власної посілости, буцімто їх годі було не оглянути, снідаючи в неї, і, навпаки, буцімто вони були недоступні для огляду, якщо ви не гостили у Принципалки. Подібні намагання загарбати собі виняткове право на ці прогулянки, так само як на Морелеву гру, а ще раніше — Дешамброву, зробити ландшафти частиною свого кланчика, не були такою химерою, як здавалося на перший погляд. Пані Вердюрен шкилювала з Камбремерів за несмак, який вони показали в умеблюванні Ла-Распельєр та переплануванні саду, але ще в’їдливіше — за їхню безініціативність на тих прогулянках, які вони робили самі або на які тягли за собою інших. Пані Вердюрен вважала насамперед, що Ла-Распельєр стала тим, чим вона мала бути, лише потому, як зробилася притулком для кланчика, а також твердила, що Камбремери колують на своєму ландо завжди однією дорогою — попід залізницею, по узмор’ю, по найдикіших нетрях і' що, хоч вони й живуть у цьому краю з давніх-давен, але його зовсім не знають. Якесь зерно у цьому твердженні було. Через рутину, через брак уяви та цікавости до місцевини, яка видається банальною, бо вона осьдечки, вся на видноті, Камбремери рушали з дому й вертали назад одним і тим самим маршрутом. Звичайно, вони сміялися з прагнення Вердю-ренів ознайомити їх із рідною стороною. Але якби приперти їх до муру, то виявилося б, що вони і навіть їхній візник не змогли б завезти нас у ті чудові застуми, в які нас вів пан Вердюрен, то перелазячи через тин якогось занедбаного обійстя, куди інші не насміли б забратися, то виходячи з коляси, аби пройти манівцями, щоразу сповнений віри, що його клопоти віддячаться якимсь чудовим урочищем. Зрештою і распельєрський сад був квінтесенцією, щириною всього, що можна було побачити під час далеких прогулянок. Передусім тому, бо був розташований на височині й виходив одною стороною на долину, а другою — на море; а ще — навіть на тій самій стороні, скажімо, на морській, між дерев було зроблено прочистки — так, щоб звідси було видно те, а звідти — те. Біля кожної оглядової прозурки стояла лавка; сидячи почережно на кожній з них, ви могли бачити і Бапьбек, і Парвіль, і Дувіль. Іноді там, звідки було видно щось одне, стояло навіть кілька лавок — ближче до урвища й далі від нього. З відлегліших лавок на першому плані ви бачили рясне зело, далі відкривався овид, — він і звідси здавався широким — далі нікуди, але коли ви переходили стежкою до іншої лавки, звідти погляд охоплював весь морський виднокруг, ставав і справді неозорим. Там лунало виразне шемрання хвиль, а в далекі куточки саду воно вже не доходило, звідти прибій було ще видно, але його не було вже чутно. Ці місця відпочинку господарі Ла-Распельєр називали «виглядами». І справді, вони зібрали круг замку найрозкішніші «вигляди» сусідніх околиць, пляжних чи лісових, але дуже зменшених відстанню — так Адріан позбирав у своїй віллі мініатюрні копії найславетніших споруд різних країн. Назви «виглядам» давалося не конче за назвою місцевости на цьому узбережжі затоки; часто вони діставали їх за назвою місцевости, що виразно мріла на тому боці, наче заведена в рямця, попри шир панорами. Іноді хтось брав у Вердюреновій книгозбірні книжку і йшов почитати годинку до «Бальбецького вигляду»; погідної днини всі йшли пити лікер до «вигляду Рівбельського», але тільки за помірного вітру, бо там, хоч і за стінами дерев, завжди було свіжо. Та вернімося до прогулянок, які пані Вердюрен влаштовувала в пообіддя. Якщо після повернення Принципалка знаходила в себе візитівку когось зі світських людей, «залітного гостя», то вдавала, ніби вона захоплена, а насправді побивалася, що гість її не застав (дарма що приїздили переважно на те, щоб оглянути «дім» і нав’язати стосунки на один день із жінкою, чий паризький салон, хоч і тішився славою, але мало кого надив) і зараз же посилала пана Вердюрена запросити візитера обідати наступної середи. Але зчаста турист мусив від’їжджати раніше чи боявся вертатися пізньою добою, тож пані Вердюрен натякала, що в разі чого гість може приїхати і в понеділок — на підвечірок. Ці підвечірки були не надто людні; у Парижі мені доводилося бувати на пишніших збіговиськах у принцеси Ґермантської, у пані де Галіфе чи у віконтеси д’Арпа-жон. Але тут був, властиво, не Париж, і краса довкілля підносила в моїх очах не тільки самі збіговиська, а й їхніх учасників. Зустріч зі світовцем, нічим не цікава для мене в Парижі, у Ла-Распельєр, куди він прибував здалеку, через Фетерн або через Сорочий Брід, набувала іншого характеру й ваги, ставала радісною подією. Іноді то був хтось, кого я добре знав, але ради кого нізащо б не пішов до Сваннів. Але його ім’я зовсім інакше лунало тут, на цих морських кручах, як ім’я актора, добре знаного нам по грі в театрі, інакше звучить, вирізнене особливим кольором на друкованій афіші гапа-вистави, де слава його множиться в несподіваному контексті. На селі церемонії відпадають, тож багато хто зі світовців наважувався привезти з собою друзів, у яких зупинився, а тоді шептав пані Вердюрен вибачення: мовляв, я в них живу і не міг їх покинути; тимчасом як, навпаки, він немовби дарував своїм господарям, знудженим одностайністю пляжного життя, цю забаву, прилучаючи їх до культурного товариства, даючи нагоду одвідати пишну резиденцію і спожити добрий підвечірок. Негайно утворювалося збіговисько людей другого гатунку; але ж річ звісна: кілька дерев на клаптику землі видаються мізерними в селі, а на авеню

Ґабріеля чи на вулиці Монсо це вже пишний сад, розкіш, дозволенна хіба для мультимільйонерів, — так само й малопомітні ху-допахолки, що, навпаки, тирлувалися на паризьких раутах, ставали повновартісними в понеділок пополудні у Ла-Распельєр. Ледве вони вмощувалися довкола столу, застеленого обрусом із червоним узором і поставленого під різьбленими трюмо, їм подавали галети, нормандські соложеники, торти у кшталті човна з вишнями, схожими на корали, а також інші, звані «дипломатами», і негайно ж ці гості, опинившись поблизу великої лазурової чаші, на яку виходили вікна і якої не можна було не бачити рівночасно з ними, зазнавали незвичайної метаморфози, незвичайної переміни, що перетворювало їх у щось коштовне. Ба більше, ще перед зустріччю з новими візитерами, коли в понеділок у пані Вердюрен збиралися гості, людям, чиї очі в Парижі звично перебігали по елегантних запрягах на стоянці біля пишних палаців, тьохкало серце, коли вони бачили, як під великими лараспельєрськими ялинами зупиняються два чи три благенькі ридвани. Мабуть, це пояснювалося зовсім інакшим сільським обрамленням; завдяки такому переміщенню світські враження віднаходили свіжість. А ще тим, що благенька ресорка, найнята для поїздки до пані Вердюрен, викликала в уяві чудову мандрівку і дороженний «підряд», укладений з візником, який зажадав «стільки-то» за цілий день. Ба ця розворушена цікавість до прибульців, розгледіти яких ще було годі, виникала ще й тому, бо всі загадувалися питанням: «Хто ж воно оце приїхав?» — питанням, на яке важко було відповісти, не знаючи, хто міг завітати на тиждень до Камбремерів чи до когось іншого і яким, однак же, приємно загадуватися в сільській глухомані, де зустріч із віддавна вже не баченою людиною чи нове знайомство перестає бути, як у паризькому житті, докучливим обов’язком і наповнює втіхою пустку самоти, і де навіть прибуття пошти стає святом. Того дня; коли ми прибули автом до Ла-Распельєр, — а то був не понеділок, — обоє Вердюренів, мабуть, відчували ту потребу в людському товаристві, яка в’ялить і чоловіків, і жінок і будить охоту викинутися в вікно у хворого, замкненого далеко від рідні для лікування самотністю. Бо новий служник, бідовіший і вже обізнаний з тутешньою лексикою, сказав нам, що «як пані вдома, то має бути біля «Дувільського вигляду», що він «зараз усе вивідає», відтак збігав кудись і за мить ознай-мив, що «пані просить». Коси у пані Вердюрен були трохи розчухрані, бо вона вже встигла побувати в саду, пташарні та на городі, де годувала павичів і курей, вибирала яйця, рвала овочі й квіти, «аби врядити на столі алейку», схожу на садову; з тією хіба різницею, що настільну утворювали речі корисні та їстівні, бо ж довкола інших дарів саду, тобто за грушами, за сніжками, стирчали на гінких стеблах синяки, гвоздики, троянди й кореопсис, між якими, наче між квітучими дороговказами, заглядали в шибки, краючи море, кораблі. З того подиву, який подружжя Вердюренів (переставши розставляти квіти, аби привітати заповіданих гостей) виявило, коли з’ясувалося, що це всього-но ми з Альбертиною, я зрозумів, що новий служник, моторний, але ще не звиклий до мого прізвища, перекрутив його, а пані Вердюрен, коли їй назвали незнайомих відвідувачів, дозволила ввести нас, бо їй кортіло побачити бодай когось. Новий служник сочив за цією сценою з-за дверей, силкуючися з’ясувати нашу ролю в цьому домі. Та враз прожогом шаснув геть, бо вступив сюди на службу лиш учора. Давши Вердюренам надивитися на свій точок і шарф, Альбертина послала мені погляд, нагадуючи, що в нас лишається не так багато часу для того, що ми намислили. Пані Вердюрен умовляла нас зостатися на підвечірок, але ми рішуче відмовилися, і тут вона висловила намір, здатний занапастити всю втіху від прогулянки з Альбертиною. Принципалка, не годна чи то розлучитися з нами, чи то прогавити нову розвагу, запрагла поїхати з нами. Давно призвичаєна до того, що такі її пропозиції викликали нехіть, і, очевидно, не певна, чи справить нам приємність, що вона в розмові з нами прикрила свою несміливість надмірним ентузіазмом і, вдаючи, ніби не сумнівається в нашій згоді, ні про що не питала нас, а заявила мужеві таким тоном, ніби зласкавлювалася до нас: «Я відпроваджу їх». Водночас вона заквітчала свої уста не індивідуальною, сказати б, усмішкою, а тією, яку мені доводилося бачити в деяких людей, коли ті з лукавою міною мовили Берготтові: «Я вже купив вашу книжку, можете бути певні», — усмішкою гуртовою, універсальною, яку в разі потреби — так послуговуються залізницею або мебльовим фургоном — удають на своєму обличчі різні люди, окрім осіб дуже рафінованих, як от Сванн або пан де Шарлюс, чиї уста ніколи не кривилися таким усміхом. Наш приїзд був зіпсований. Я вдав, ніби не зрозумів пані Вердюрен. Аж це з’ясувалося, що з нами попхається й пан Вердюрен. «Для пана Вердюрена це буде дуже втомливо», — сказав я. «Ба ні, де там, — заперечила пані Вердюрен заспокійливим і поблажливим тоном,

— муж запевняє, що йому буде дуже приємно проїхати добре знайомим йому шляхом із молоддю; він може сісти обік водія, це його не лякає, а повернемося ми вдвох скромнесенько, потягом, як і належить взірцевому подружжю. Погляньте на нього, він увесь аж світиться!» Пані Вердюрен говорила про свого чоловіка, мов про старого великого маляра, добрягу, в якого душа молодша, ніж у декотрих шмаркачів, і який базграє щось онучатам на забаву. Смуток мій поглиблювало те, що Альбертина не здавалася засмученою, навпаки, ладна була об’їздити з Вердюренами всю околицю. Але в мені нуртувала така несамовита жага насолоди, сподіваної від прогулянки з нею, що я не міг дозволити Принципалці отруїти цю радість; у відповідь на її погрози я несамохіть почав вигадувати всілякі відмовки, але, на жаль, Альбертина завдала мені брехню. «Нам ще треба заїхати в одне місце», — ляснув я себе по лобі. «Куди заїхати?» — здивувалась Альбертина. «Поясню потім, це конче потрібно». — «Ну що ж, почекаємо на вас», — сказала, згодна геть на все, пані Вердюрен. Зрештою зі страху, що мені пе-ребаранчать пожадане щастя, я набрався духу бути негречним. Я навідріз відмовив пані Вердюрен, сказавши їй на вухо, що в Аль-бертини горе, що їй треба порадитися зі мною, тож нам слід побути самим. Принципалка прибрала ображеного вигляду. «Гаразд, ми не поїдемо», — промовила вона тремтячим із гніву голосом. Вона так розсатаніла, що я вирішив удати, ніби йду на поступки: «Але, може, ми могли б...» — «Ні, — урвала вона, не тямлячись уже з люті. — Як я кажу «ні», то ні». Я був подумав, що ми з нею посварилися, але на порозі Принципалка нас нагукала і сказала, щоб ми не «піддурили» її завтра, адже завтра середа і щоб їхали сюди не цим мотором, бо вночі ним їхати небезпечно, а потягом, укупі з усім тісним гуртом, а потім ще сказала спинити авто, вже на парковому узвозі, бо служник забув покласти до машини приготований для нас пакет зі шматочком торта і пісочним печивом. Ми знову рушили, ескортовані якусь хвильку будиночками, які надбігли сюди вкупі з квітами у палісадниках. Нам здалося, що лик цієї місцевости змінився до невпізнання: адже в топографічному образі, створюваному нами про той чи інший пейзаж, простір великої ваги не має. Я вже казав про те, що найбільше розмежовує краї час. Але й час тут не завжди повновладний. Деякі місця, що їх ми завше бачимо як щось окремішнє, в нашій уяві не співмірні з усіма іншими, вони мов у позасвітті, наче ті люди, з якими ми зналися в особливі, відрубні періоди нашого життя, як от служба у війську або дитинство і яких ми не пов’язуємо ні з чим. За першого мого перебування у Бальбеку маркіза де Вільпарізіс любила возити нас, зазвичай одним і тим самим шляхом, до Бомона, бо звідти, з гори, видно було тільки воду й ліс. Маркіза обирала той шлях, вважаючи, що він наймальовничіший, бо вздовж його росли старі дерева, але п’явся він під гору, і коля-са плуганилася повільною ступою. На шпилі ми виходили з ландо, трошки прогулювалися, сідали до повозу й верталися тим самим шляхом, не спіткавши дорогою ні села, ні замку. Я знав, що Бомон — це щось вельми цікаве, вельми далеке й вельми високе, але не мав ані найменшого уявлення, з якого він боку, бо ніколи не проїжджав через нього, вирушаючи кудись-інде; знав лише, що кіньми їхати туди дуже довго. Бомон, очевидно, був у тій самій окрузі (або ж у тій самій провінції), що й Бальбек, але для мене Бомон лежав у якомусь іншому плані, тішився особливим привілеєм екстериторіальности. Однак авто не шанує жодних таємниць; поминувши Енкарвіль, чиї будинки ще стояли мені в очах, ми почали спускатися пагористим путівцем до Парвіля (РШегпі л>і11а), і, вгледівши море, все ще з височини, я спитав, як ця місцевість називається, але, перш ніж "Шофер відповів, упізнав Бомон, повз який проїжджав, сам того не відаючи, стільки разів залізницею, бо узгір’я було за дві хвилини їзди від Парвіля. Уявіть собі, що я дивився б на якогось офіцера, одного з моїх однополчан, як на людину особливу, надто доброзичливу й просту, щоб належати до аристократів, надто несхожу на інших і надто загадкову, щоб належати до звичайних аристократів, і раптом довідався б, що це швагер або кузен тих, із ким я щойно зустрівся десь на обіді, — так і Бомон, несподівано злучений з місцями, які здавалися мені такими відрубними, утратив свою таємничість і посів своє місце в околиці, вжахнувши мене думкою, що пані Боварі й Сансеверина здалися б мені істотами цілком подібними до інших, якби спіткалися деінде, а не в замкнутій сфері роману. Комусь може здатися, що через свою любов до феєричних мандрів залізницею я не поділяв Альбертининого умлівання перед автом, яке везе навіть хворого, куди тому заманеться, і що я вже не вважав саме місце розташування за індивідуальну ознаку, за незмінну сутність краси світової. Звичайно, для авта місце розташування не було, як колись для залізниці, коли я приїхав із Парижа до Бальбе-ка, звичайно, самоціллю, відірваною від турбот житейських; самоціллю, майже ідеальною при від’їзді й майже ідеальною навіть у момент прибуття, прибуття до тієї великої будівлі, де ніхто не живе і яка тільки названа за іменем міста — до двірця. (Залізничний двірець — як мета — немовби дає надію, що я доступлюся до міста, матеріялізацією якої він стає.) Ні, авто підвозило нас до міста не таким чародійським чином: не так, щоб місто відкривалося нашим очам як єдина цілість, відбита в його назві, і творило про себе таку саму ілюзію, яка створюється у глядача в театрі. Шофер запроваджував нас у лаштунки вулиць, спинявся й розпитував пе-реходнів, як їхати далі. Але такий брак інтиму відшкодовувався бодай ваганнями водія, який не знав дороги і раз у раз повертав назад, іграми, в які з нами грала перспектива, змушуючи замок проектуватися на пагорб, церкву на море, поки ми наближалися до нього, ще не зовсім видимого за листям столітніх дерев; відшкодовувався щораз тіснішими колами, заточуваними автом круг зачарованого міста, яке тікає порозницею від погоні й на яке, зрештою, машина пре навпростець, через долину, де воно лежить, простягнене на дні; тож-бо авто, начебто й зриваючи з того місця розташування покров таємниці, накинутий на нього кур’єрськими потягами, створює все ж таки враження, що ми його відкриваємо, що ми його окреслюємо, як циркулем, самі й що воно, те місце розташування, дає відчути нашій дослідницькій руці, відчути з ще більшим трепетом і скрупульознішою точністю, справжню геометрію, поетичний вимір землі.

Одної речі я, на жаль, тоді не знав і довідався про неї аж через два роки; а саме, що одним із клієнтів мого водія був пан де Шарлюс і що Морель, уповноважений розплачуватися з водієм (при чому частину грошей він замахорював, змушуючи шофера накручувати утричі, уп’ятеро більший кілометраж), дуже з ним заприятелював (приховуючи, одначе, це своє знайомство від оточення) і користувався його мотором для далеких поїздок. Якби я тоді про все це знав, а також про те, що довіра, якою небавом пройнялися Вердюрени до водія, походить звідси, хоч вони, може, й самі цього не усвідомлювали, я зумів би, мабуть, уникнути багатьох гризот, які чигали на мене наступного року в Парижі, багатьох скорбот, пов’язаних із Альбертиною. Але тоді я й гадки про це не мав. Автомобільні рейси пана де Шарлюса з Морелем зовсім не обходили мене. Та й що могло бути цікавого для мене в якомусь сніданні чи обіді на узмор’ї, в тому, що пан де Шарлюс удавав із себе старого зубожілого служника, а Морель, якому було доручено розраховуватися в ресторані, подаруйка-панича? Зараз я розповім про одну з таких бесід, щоб дати уявлення про решту. Діло було в подовгастій залі ресторану в Сен-Маре-ле-Ве-тю. «Чи не можна прибрати оце?» — спитав пан де Шарлюс у Мореля, не бажаючи звертатися безпосередньо до гарсонів. Під словом «оце» він мав на увазі три зів’ялі троянди, якими послужливий метрдотель уважав за потрібне оздобити стіл. «Можна... — розгубився Морель. — Або ви не любите троянд?» — «Моє прохання, навпаки, доводить, що я їх люблю, бо якраз троянд тут і нема (Морель зробив здивований жест), хоча, правда, я за ними не гину. Я дуже чутливий до імен; так от, якщо троянда дуже гарна, то виявляється, що вона зветься Баронесою Рот-иіильд або Маршаловою Ніель, а це розхолоджує. Ви любите назви? Чи знайшли ви гарні назви для концертових номерів?» — «Одну п’єсу я назвав «Поемою смутку». — «Жахіття! — скричав пан де Шарлюс голосом проразливим і ляскучим, немов ляпас. — Я ж замовляв шампан!» — сказав він метрдотелеві, який гадав, ніби приніс шампан, а насправді поставив перед клієнтами два келихи з ігристим. «Але ж, пане...» — «Приберіть цю гидоту, найгірший шампан кращий за ваше вино. Це блювотне, так званий кюп, бурда з оцту й зельтерської, де плавають три гнилі суниці. Так, — тягнув він, звертаючись до Мореля, — певно, ви не знаєте, що таке назва. І навіть при виконанні тих п’єс, які ви граєте найкраще, ви, либонь, не відчуваєте медіумічности». — «Даруйте, ви сказали...» — перепитав Морель; він не тямив ані же з баронових слів, та й не прагнув утямити, але боявся пропустити якусь спокусливу для себе пропозицію, скажімо, запрошення на сніданок. Пан де Шарлюс не рачив визнати це «Даруйте, ви сказали...» за питання, і Морель, не діставши відповіді, надумав одмінити розмову і з’їхати на масне. «Погляньте на білявочку, яка продає нелюбі вам квіти; це дівча напевно має якусь приятельку. Або на оту стару, що обідає на тому кінці». — «Звідки тобі це відомо?» — спитав пан де Шарлюс, зачарований Морелевим хистом ясновиди. «Я їх одразу впізнаю. Якби нам удвох поштурхатися в юрмі, ви б побачили, що я двічі поспіль не схибив би». Хто пантрував би зараз за Морелем, з його мужньою красою і дівочою міною, той збагнув би, чому певні жінки відразу розпізнавали його, як розпізнавав він їх.. Йому хотілося посісти Жюп’єнове місце, він грів невиразну надію помножити свій «фікс» тими побрязкачами, які, як йому гадалося, жилетник вимантачив у барона. «Ну, а на жиголо я знаюся ще ліпше, тут ми з вами не вшелеп-калися б. Незабаром буде бальбецький ярмарок, ми б там дещо урвали. Та й у Парижі погуляли б». Аж це спадкова лакузька обачність змусила його вивести цій фразі інший кінець. Тож пан де Шарлюс думав, що йдеться й досі про дівчат. «Бачте, — мовив Морель, налаштований роздрочити барона іншим, не таким скомпрометованим робом, хоча робом куди неморальнішим, — моя мрія — зустріти чисту дівчину, прикохати до себе й справичити». Пан де Шарлюс, не втримавшись, ніжно скубнув Мореля за вухо, а потім спитав простодушно: «А навіщо це тобі? Якщо ти позбавиш її дівоцтва, тобі доведеться з нею женитися». — «Женитися?

— гукнув Морель; мабуть, він подумав, що барон під мухою, а може, просто не усвідомлював, що його співрозмовник — людина, власне, делікатніша, ніж він припускав. — Женитися? Дзуськи! Я їй заприсягнуся, та щойно діло дійде до скутку, того самого вечора намащу п’яти». Пан де Шарлюс мав звичку підтримувати чийсь замір, якщо той давав йому скороминущу чуттєву насолоду, та тільки переставав її відчувати, одразу ж давав задки. «1 ти справді так учинив би?» — спитав він, сміючись і горнучись до Мореля. «І оком не змигнув би!!» — запевнив Морель, бачачи, що не відохочує барона тим, що з ним щирує, звіряє йому своє заповітне прагнення. «Це небезпечно», — сказав пан де Шарлюс. «Я спакуюся завчасу і візьму ноги на плечі, ще й адреси не залишу». — «А як же я?» — спитав пан де Шарлюс. «Ясно, повезу вас із собою, — похопився відповісти Морель, хоча йому було не в голові, що сталося б із бароном, не його то був клопіт. — Знаєте, одна ясочка дуже для цього надається, ота шваля, її швальня в домі його ясновельможности». — «Жюп’єнова донька? — гукнув барон у ту саму мить, коли до зали вступив підчаший. — Нізащо!