Розділ «Частина друга»

Але він прикипів до підлоги, побачивши на порозі Камбремерів, а пан де Шарлюс, бажаючи сказати мені дві слові, потяг мене в куток і при цьому — з-німецька — мацнув мої м’язи. Маркіз де Камбремер нічим не скидався на стару маркізу. Він удався, як ніжно висловлювалася про нього маркіза, «цілковито в тата». Тих, хто про нього лише чув або судив із листів, які маркіз мережив хвацько, гладкописом, вражала його зовнішність. Звісно, до неї треба було звикнути. Але його носюра, закандзюблений над ротом, — одна-однісінька кривуля, якої б нікому не спало накреслити на його обличчі, — зраджував у всій красі його дурість, іще пишнішу від сусідства двох, нормандської червені, яблук. Можливо, в очах маркіза де Камбремера, прикритий повіками, і світив клапоть котантенського неба, такого тихого в погідні, соняшні дні, коли, гуляючи, ми любимо, пристаючи край шляху, рахувати сотні тополиних тіней, але ці важкі, каправі, ліниві повіки заступили б дорогу самому розуму. Отож глядач, спантеличений амбразурою цих блакитних шпарок, позирав на кривого носюру. Через зміщення органів чуття маркіз де Камбремер дивився носом. Ніс маркіза де Камбремера не був потворний, радше він був занадто гарний, занадто здоровий, занадто гордий зі своєї поважно-сти. Горбатий, лискучий, полив’яний, новісінький, він був би радісінький надолужувати духовне убозтво погляду, та от халепа: якщо в очах іноді світиться розум, то ніс (хоч би який був внутрішній зв’язок між рисами і хоч би яка була таємна їхня взаємодія) є органом, де любісінько гніздиться дурість.

Цілком пристойні темні пари, які завжди, навіть уранці, носив маркіз де Камбремер, заспокійливо діяли на тих, кого засліплював і дратував нахабний блиск пляжних костюмів на незнайомцях, а проте було невтямки, з якого дива дружина голови суду з міною і з апломбом знавця, як особа найкраще оббута у вищому світі Алансона, заявляє, що в маркізі де Камбремер зразу відчуваєш, навіть не знавши, хто се, світовця, добре вихованого, здатного самою своєю присутністю змінити атмосферу Бальбека, словом, такої людини, біля якої легше дихається. їй, що задихалася в Бальбеку від натовпу туристів, він заступав слоїк із нюхальною сіллю. Мені, навпаки, він здався одним із тих, кого моя бабуся одразу віднесла б до «поганого десятка», а що снобізм був їй незрозумілий, то, мабуть, її ошелешило б, що йому вдалося зашлюбити панну Легранден, яка мусила б бути вимогливішою до високих прикмет свого обранця, дівчину, в якої брат — «такий статковитий». У кострубатій вроді маркіза де Камбремера можна було знайти одну приємну рису: щось «тутейше», щось давезне;

дивлячись на його неоковирну подобу, яку так і тягло підправити, спадали на думку назви нормандських містечок — назви, в етимології яких панотчик плутався, бо хлопи, кепсько вимовляючи чи неправильно розуміючи нормандське або латинське слово, зрештою закріпили в якомусь варваризмі, який уже завівся в кар-туляріях, як сказав би Брішо, і нісенітницю, і помилкову вимову. Зрештою життя в цих старезних маленьких містечках буває дуже затишне, і маркіз де Камбремер мусив би мати в собі щось гарне, бо стара маркіза не лише любила цього свого сина більше, ніж синову (зрештою, мати є мати), а й часто казала, що маркіз кращий за своїх братів, принаймні двоє з яких були не без високих прикмет. У війську, де маркіз прослужив недовго, товариші, вважаючи, що його прізвище, немилозвучне, дали йому, і то зовсім неза-служено, прізвисько «Канкан». Він був душею товариства; коли в нього хтось обідав, то, як подавали рибу (хай навіть несвіжу) або печеню, він неодмінно казав: «А це, мабуть, смакота!» Його дружина, ввійшовши в дім Камбремерів, сприйняла все, що їй здавалося «стилем» цього світу, підпрягалася під тон чоловікових друзів (а може, намагалася подобатися йому не лише як жінка, а й як коханка), кажучи про нього вільно, ніби натякала на те, що вона причетна до його парубоцького життя: «Канкан буде зараз! Канкан поїхав до Бальбека, але ввечері повернеться». Маркізу бісило, що сьогодні вона, уймаючи собі чести, мусить їхати до Вердюренів, — вона чинила так лише на прохання свекрухи й чоловіка, бо Вердюрени були вигідні піднаймачі. Але вона була гірше вихована, ніж її чоловік і свекруха, тож не приховувала мотиву, чому вона їде; цілі два тижні вона збиткувалася з приятельками з цього обіду: «Знаєте, ми обідатимемо у наших пожильців. За це варто злупити з них дорожче. Власне, мені цікаво подивитися, що вони зробили з нашою любою старою Распельєр (маркіза мовила про Ла-Распельєр так, ніби там народилася і ніби з цим маєтком у неї були пов’язані родинні спогади). Учора наш старий лісник казав мені, що там щось упізнати годі. Боюсь і подумати, що там коїться. Перш ніж знов туди поїхати, по-моєму, треба провести ретельну дезинфекцію». Прибула вона на місце, пундючлива і похмура, з міною великої дами, яка відчуває, що, нехай її замок і окупований воєнного часу ворогом, а проте вона тут у себе вдома і всіляко прагне показати переможцям, що ті загарбники. Мене вона побачила не зразу; я стояв у фрамузі з паном де Шарлюсом — той, дізнавшись від Мореля, що його батько був у моїх батьків «управителем», і повідомляючи мене про це, втокмачував мені, що мій розум і великодушність (він, як і Сванн, любив цей вираз) не дозволять мені сповіщати господарям дому деякі дрібниці, принизливі в їхніх очах для людини, бо длубатися в таких дрібницях — нице зайняття, і тішити воно може тільки безклепку низоту (словом, мені зроблено угрущання). «Сам той факт, що я ним цікавлюся і беру його під своє крило, важливіший за решту все і ставить хрест на минулому», — сказав насамкінець барон. Слухаючи його і обіцяючи не проязичитись, хоча я не про-язичився б, навіть без уваги на свій розум та великодушність, я дивився на маркізу де Камбремер. Я на превелику силу пригадував те сочисте й смаковите, що ввижалося мені на чаюванні на бальбецькій терасі, ось у цій теперішній нормандській галеті, твердій, як рінь, і казав собі, що «вірним» такої галети не вгризти. Підтроюджена вже тією добродушністю, яку її муж успадкував від матері і яка могла б спричинится до того, що він почувався б підлещеним, коли б йому почали рекомендувати «вірних», а проте бажаючи спевнити свої обов’язки світської дами, маркіза, тільки-но її рекомендовано Брішо, захотіла відрекомендувати йому свого чоловіка, бо бачила, як чинять у таких випадках її вихо-ваніші за неї подруги, але чи то злість, чи то пиха взяли гору над бажанням маркізи похизуватися вмінням шануватись у товаристві, і вона замість сказати: «Дозвольте рекомендувати вам мого мужа», промовила: «Рекомендую вас моєму мужу», показуючи цим, що вона високо тримає штандарт Камбремерів навіть на-всупір ним самим, бо, як вона і сподівалася, маркіз уклінно віддав чолом Брішо. Проте злий гумор маркізи де Камбремер нараз минув, як тільки вона помітила пана де Шарлюса, якого знала тільки в обличчя. їй так і не пощастило познайомитися з ним, навіть коли вона була на близькій стопі зі Сванном. Бо пан де Шарлюс завжди тягнув руку за жінками, скажімо, за своєю кузиною, дружиною дука Ґермантського, і не жалував його коханок, він тягнув руку за Одеттою, тоді ще не заміжньою за Сванном, але давньою Сванновою коханкою, і не схвалював нових його інтрижок, ось чому, як суворий оборонець цноти і вірний заступник родинного вогнища, він присягнувся Одетті, і свою присягу дотримав, що не дозволить себе рекомендувати маркізі де Камбремер. Маркіза, певна річ, не припускала, що з цією неприступною людиною вона познайомиться не десь, а в пані Вердюрен. Маркіз де Камбремер знав, яка це для його дружини радість, і, розчулений, дивився на неї так, ніби хотів сказати: «Ага, тепер ви тішитеся, що згодилися приїхати, еге ж?» Зрештою він був маломовний, знаючи, що він нерівня своїй дружині. «Я нешеретова-ний», — любив приказувати він і охоче цитував дві байки —

Лафонтенову і Флоріанову: вони дозволяли йому хизуватися своїм невіглаством, а крім того, у формі погордливого підхлібництва доводити людям ученим, не членам Жокей-клубу, що й мисливець — друг байкаря. Та от лихо: він знав лише дві байки. Ось чому він тільки їх і наводив. Маркіза де Камбремер була не цвяшком у тім’я бита, а все ж певні її звички дуже дратували. В тому, що вона плутала деякі імена, не було ніякої аристократичної зневаги. Якась інша жінка на її місці, приміром, дуки-ня Ґермантська (яку високе коліно мало б утримувати більше, ніж маркізу де Камбремер, від цієї кумедности), щоб не подумали, ніби їй відоме імення, не вельми тоді славне (тоді як нині його носить однд з найнеприступніших жінок), — прізвище де Моншато,

— висловилася б так: «Ця пануся... як її в біса?.. Піко делла Мірандола». А маркіза де Камбремер плутала імення лише з доброзичливосте, аби не подумали, що їй щось відомо, і навіть коли по щирості все ж у дечому признавалася, то одразу ж, перекручуючи імення, намагалася сховати кінці в воду. Якщо, скажімо, вона боронила якусь жінку, вона намагалася потаїти, — не бажаючи заразом брехати тому, хто благав її сказати правду, — що пані така-то й така коханка пана Сільвена Леві. «Ні... — жебоніла вона. — Я нічого про неї не чула; подейкували, ніби вона причарувала якогось пана — як же його звали? Кан, Кок, Кун.. .а втім, цей пан, здається, давненько вже помер та й між ними нічого такого не було». Ці викрутаси — хай і протилежні — подібні до викрутасів неприторенних брехунів, які у спотвореному вигляді виставляючи свої вчинки в розмові з коханкою, а то і з приятелями, уявляють, що ті одразу ж не здогадаються, що всі вибрехані оце ними (так само, як оте Кан, Кон, Кун), штучно вставлені в розмову, що вони шиті білими нитками, мають подвійне дно.

Пані Вердюрен спитала чоловіка на вухо: «До столу мене має вести барон де Шарлюс? Оскільки ти поведеш маркізу де Камбремер, то й мій напарник має бути відповідний» — «Ба ні, — відповів пан Вердюрен, — у тамтого ранґ вищий (він хотів сказати, що пан де Камбремер — маркіз), отож-бо, пан де Шарлюс ніби його пахолок». — «Гаразд, посаджу його з княгинею». 1 пані Вердюрен відрекомендувала панові де Шарлюсові княгиню Щербатову; ті мовчки віддали уклони, показуючи очима, що знають одне про одного чимало, але прирікають зберігати цю таємницю. Пан Вердюрен відрекомендував мене маркізові де Камбремеру. Ще перше, ніж маркіз обізвався до мене гучним і заникуватим голосом, його рослява постать і рум’яний вид уже зрадили своїм дриґотом нерішучу войовничість отамана, який додає вам духу і заохочує: «Мені вже про вас говорили, ми все це залагодимо; я подбаю, щоб кару вам скасували; ми не кровопивці; все буде гаразд». Поручкавшись, він сказав: «Здається, ви знайомі з моєю матір’ю». Очевидячки, він вважав, що дієслово «здається» найкраще відповідає церемоніалові першого знайомства і водночас не зраджує сумніву, бо маркіз додав: «Маю, власне, до вас листа від неї». Маркіз де Камбремер радів дитячою радістю, що знову бачить садибу, де він жив так довго. «Тут усе, як було тоді», — сказав він пані Вердюрен, милуючись на знайоме панно з квітами над дверми та на мармурові погруддя на високих цоколях. Зрештою він міг би почуватися тут і чужим, бо пані Вердюрен понавозила сюди силу-силенну гарних старезних речей. Камбремери вважали, що пані Вердюрен усе тут перевернула шкереберть, хоча насправді ніякої революції вона не вчиняла, а поводилася як розумна консерваторка, — але вони цього не розуміли. А ще вони, так само неслушно, винуватили її в ненависті до старої садиби, в тім, що вона поганить її, замінюючи простим полотном їхній пишний плюш, — так темний панотець закидає єпархіальному архітекторові те, що той повертає на місце старі дерев’яні статуетки, прибрані тому, що духівник вважав за краще заступити їх прикрасами, купленими на площі Сен-Сюльпіс. Нарешті скромні грядки починали витісняти квітники перед палацом, які були гордістю не лише Камбремерів, а й їхнього садівника. Садівник визнавав Камбремерів єдиними своїми господарями, знемагав під кормигою Вердюренів так, ніби маєток був тимчасово захоплений зайдою та ордою жол-даків, і нишком ходив побиватися до викуреної зі свого замку власниці й обурюватися тим занедбанням, в яке попали нині його араукарії, бегонії, пупці, рясні жоржини, а також тим, що в такій заможній садибі наважуються саджати простісінькі квіточки, як от ромашку й нагідки: Пані Вердюрен відчувала цей глухий спротив і налаштувалася в разі продовження оренди чи навіть купівлі Ла-Распельєр застерегти собі право звільнити садівника, якого стара власниця дуже шанувала. Він безоплатно служив їй у важкі для неї часи й обожнював її; але в судженнях люду присутня дивацька суперечність; найглибша зневага сусідує в них із найпалкішим схилянням, а схиляння уживається з незабутими давніми кривдами, і ось цей клубок спостерігався у садівника; садівник казав, наприклад, про маркізу де Камбремер, яка 1870 року, осівши у своєму замку на східних кресах, заскочена наїздом, мусила цілий місяць терпіти присутність німців: «Пані маркізі мали за зле, що в війну вона стала на бік пруссаків і навіть гостила їх у замку. Іншого часу — нехай, але коли воюють, так чинити не випадає. Недобре вона поводилася». Отож-бо, він був їй відданий душею і тілом, шанував її за доброту і вірив у те, що вона запроданка. Пані Вердюрен аж кинуло від заяви маркіза де Камбремера про те, що тут усе як було. «А хіба ви не помітили якихось змін? — відповіла вона. — По-перше, тут були барбедьєнівські бронзові ґевали і препогані плюшеві кріселка — я їх мерщій спровадила на горище, хоча й там вони не гідні красуватися». Відрубавши отак маркізові де Камбреме-ру, вона подала йому руку, щоб той вів її до столу. Маркіз на мить завагався, думаючи собі: «Не можу ж я йти поперед пана де Шарлюса». Але, помисливши, що барон, либонь, давній приятель дому (скоро його не посадили на покуті), він наважився взяти подану йому руку і освідчив пані Вердюрен, яка це для нього честь — бути допущеним до цього сенаклю (так він величав «ядерце» і втішно усміхнувся на думку, що знає таке мудрувате слово). Коттар, сидячи біля пана де Шарлюса, щоб ближче зійтися зі своїм сусідою і «проломити кригу», бликав поверх скелець і моргав куди частіше, ніж за перших зустрічей, без колишньої плохости. Пенсне вже не було перепоною для його доброзичливих позирків — їхня приязність, посилена усмішками, бризкала за скельця. Барон, який легко помічав собі подібних, не сумнівався, що Коттар їхнього десятка і заграє з ним. Але він одразу присадив професора, напустивши на себе холодність збо-ченців, фудульних із тими, кому вони подобаються, і медово облесних із тими, хто подобається їм. Зрештою, хоч би скільки, збочивши від правди, ми розводилися про щастя бути коханим, у якому нам, овва, відмовляє доля, є один закон для всіх і йому підвладні не лише Шарлюси; істота, якої ми не кохаємо, але яка кохає нас, нам нестерпна. Від такої істоти, від такої жінки, про яку ми не скажемо, що вона кохає нас, а скажемо, що вона «в’язне» до нас, ми воліємо іншу, хоча та інша позбавлена її чару, її шарму, її інтелекту. А щоб вона відзискала для нас усі ці високі прикмети, їй треба нас розкохати. З цього погляду роздратування, викликане у збоченця чоловіком, який йому не подобається і який домагається його ласки, може здатися хіба що кумедним спотворенням цього загального правила, але таке роздратування виявляється куди різкіше. Тоді як більшість чоловіків намагаються не показати свого роздратування, хоч би яке сильне воно було, збоченець немилосердно зганяє його на тому, хто його в ньому викликає, але, певна річ, не на жінці (наприклад, пан де Шарлюс не показував, що він роздратований, принцесі

Ґермантській, бо її почуття до нього хоч і дошкуляло йому, але водночас і лестило). Та коли збоченець бачить, що інший чоловік палає до нього жагою, то, може, через те, що така жага для нього незрозуміла так само, як його власна жага незрозуміла іншим; може, через роздратованість в’їдливими чіпляннями, в яких він не бачить нічого поганого, коли чіпляється до когось сам, але які, коли чіпляються до нього, здаються йому збоченням; може, з метою реабілітувати себе вибухом гніву в ситуації, коли це йому прощається; може, зі страху викриття, який нараз охоплює його, коли жага, зав’язавши йому очі, штовхає його на нові вибрики; може, зі злости на те, що двозначне поводження партнера кидає на нього тінь, — хоча сам він не озирався б на задні колеса, якби йому сподобався молодик, гнався б слідком за ним, лупав би на нього очима в театрі, хай би навіть із молодиком були приятелі, наражаючи цим його на сварку з ними, — він, той збоченець, щойно на нього витріщиться чоловік, йому не любий, присаджує його: «Ласкавий добродію! За кого ви мене берете?» (хоча інший брав його саме за того, ким він є), при потребі дає йому паца по шиї, а тому, хто знає необачного зальотника, висловлює своє обурення: «Як, ви знаєтеся з цим свинтюхом? Дивна ж у нього манера дивитися на інших!.. Ну й норови!» Пан де Шарлюс так далеко не заривався, але вдавав із себе ображеного і холодного, як це роблять нелегковажні (а тим паче, легковажні) жінки при людях, які вважають їх за легковажних. Зрештою збоченець у присутності іншого збоченця бачить перед собою не тільки плюгавий образ самого себе, образ неживий, здатний лише вразити його самолюбство, а й другого самого себе, живого, проворного на те, щоб діяти в тім самім дусі й відбити в нього любчика, а отже, можливого причинця сердечних мук. Отож-бо з інстинкту самозбереження він ладен паплюжити такого суперника і в очах людей, які можуть зашкодити тамтому (при чому збоченець № 1 не боїться пошитися в брехуни, коли він шпетить збоченця № 2 перед людьми, які можуть знати про те, яким життям живе він сам), і в очах молодика, якого він «підхопив», якого можуть йому перелюбити і якому треба втокмачити, що те, що, ощаслививши його, може собі дозволити з ним він, було б катастрофою всього його життя, якби той дозволив так само поводитися з ним комусь іншому. Пан де Шарлюс, мабуть, чи не був заклопотаний небезпекою (безперечно, уявною), яку професор Коттар, чиї усмішки він розумів не так, як слід, нібито становив для Мореля; тож збоченець, який йому не подобався, був для нього не лише карикатурою на нього самого, а й очевидним суперником.

Якби купчик, зупинившись у провінційному містечку з наміром осісти тут поки віку й торгувати рідкісним крамом, побачив, що на тій самій торговиці, якраз напроти нього, конкурент теж торгує тим самим крамом, це б його ошелешило не менше, ніж якогось де Шарлюса, прибулого сюди пожирувати в загумінку, коли б той у день свого приїзду наразився зненацька на дідича чи стрижія, чий кшталт і штиб промовляють самі за себе. Купчик повсякчас дихає лихим духом на конкурента; лихий дух іноді переходить у чорну меланхолію і коли в купчика погана спадковість, у нього з’являються симптоми шаленства, від якого він зцілюється, тільки наважившись розпродати свій інтерес і кудись переїхати. Сказ у збоченця ще несамовитіший. Йому миттю стрілить у голову, що дідича та стрижія надить до його молодого товариша. Йому не досить сто разів на день торочити приятелеві, що стрижій і дідич — зарізяки і що спілкування з ними — ганьба; він мусить, як Гарпагон, день і ніч чувати над своїм скарбом; він устає вночі, щоб справдити, чи його не вкрали. Завдяки цьому невсипущому пильнуванню — з певністю ще більшою, ніж сила потягу і розпізнані спільні норови, і майже такою самою, як особистий досвід, ця єдина надійна підпора, — збоче-нець ловить іншого збоченця на гарячому швидко і майже непомильно. Він може ошукатися лише на мить, але інтуїція допомагає йому вхопити тропи. Ось чому і пан де Шарлюс недовго блукав манівцями. Через мить йому сяйнуло, що Коттар не одного з ним тіста книш і що загравання цього чоловіка не страшне ні йому (барона воно тільки допекло до живих печінок, та й годі), ні Морелеві, за якого він справді спершу потерпав. Коротше, пан де Шарлюс заспокоївся, а що й досі перебував під чарами зустрічі з двоснастою Венерою, то вряди-годи блідо всміхався Вердюренам, навіть не розтуляючи рота, а тільки морщачи кутики уст, ще й на мить світив очима (і це він, такий закоханий у мужність!), достоту, як його братова, дукиня Ґермантська. «Ви часто полюєте, пане?» — погордливо запитала маркіза де Камб-ремера пані Вердюрен. «Чи розповідав вам Скі, яка нам приклю-чилася пригода?» — спитав Принципалку Коттар. «Я найчастіше полюю в лісі Сорочий Брід», — відповів маркіз де Камбремер. «Ні, не розповідав», — озвався Скі. «А ліс заслуговує на свою назву?» — спитав маркіза де Камбремера Брішо, нишком глипнувши на мене, бо обіцяв мені поговорити про етимології й водночас просив мене не пробалакатися Камбремерам, як він шки-лював з етимологічних одкровень комбрейського панотчика. «Даруйте, але я не зрозумів вашого запитання», — промовив маркіз де Камбремер. «Я мав на увазі: чи там багато бродить сорок?» — пояснив Брішо. Коттар тим часом потерпав, що пані Вердюрен не знає, що вони мало не проґавили потяга. «Ну, то що ж ти, — заохотила чоловіка пані Коттар. — Розкажи свою одис-сею». — «Це й справді не лізе ні в які ворота, — знову почав розповідати лікар. — Коли я побачив, що потяг уже підійшов, я просто остовпів. А все через Скі. Ох же, любий пане, й карколомні у вас відомості — звідки ви їх тільки берете? А отой Брішо, що чекав на нас на вокзалі!» Університетчик пускав бісики своїми сліпаками, на тонких його губах зміїлася усмішка. «Я гадав, — мовив він, — що як ви затрималися в Ґренкурі, то вам трапилася якась перипатетичка». — «Цитьте, ще дружина почує! — гукнув Коттар. — Мій шінка ревнивий». — «Ох, цей Брішо! — озвався Скі — сороміцький жарт Брішо викликав у нього шаблонні веселощі. — Він непоправний. — Тим часом Скі не мав ніяких підстав вважати Брішо за шалапута. І доповнюючи сказаний ним загальник відповідним жестом, він прикинувся, що не може опертися хіті ущипнути Брішо за ногу. — Яким був цей гультяй, таким і зостався, — тягнув Скі і, забувши про те, якого сумного й кумедного сенсу надає його словам майже цілковита сліпота професорова, додав: — Завжди оком накидає на жінок». — «Що то спіткати вченого! — озвався маркіз де Камбремер. — П’ятнадцять років полюю в лісі Сорочий Брід і зроду не задумувався над тим, звідки ця назва». Маркіза де Камбремер гостро бликну-ла на мужа; їй було прикро, що він принижує себе перед Брішо. Ще більше дратувало її те, що на кожен звичайний вислів, якого вживав Канкан, Коттар, обізнаний з міццю й кволістю цих виразів, бо він їх старанно вивчав, доводив маркізові, який капітулював безрадно, що вони безглузді: «Чому: дурний як ступа? Чи ви гадаєте, що на світі нічого немає дурнішого за ступу? Ви кажете: повторювати сто разів одне й те саме. Чому, власне, сто? Чому: брати ноги на плечі? Чому: вісімнадцятий туман? Чому: ні в тин, ні в ворота?» Тоді Брішо виступав ув обороні маркіза де Камбремера, витлумачуючи походження кожного звороту. Тим часом маркіза де Камбремер була заклопотана переважно розглядом змін, проведених Вердюренами в Ла-Рас-пельєр; деякі їй хотілося критикувати, а деякі або, може, навіть ті, які вона критикувала, провести і в Фетерні. «Я ніяк не можу пригадати: що це за люстра, он та, що геть перехнябилась? Мою стару Распсльєр не впізнати, — додала вона нецеремонно-аристократичним тоном, немовби говорила про служника, бажаючи не підкреслити його вік, а тільки сказати, що він, коли вона народилася, уже тут служив. А що говорила вона трохи з-письменсь-ка, то додавала впівголоса: — Мені все-таки здається, що якби я мешкала в чужому домі, то не посміла б зривати все з підмурків». «Шкода, що ви не приїхали з нами, — сказала пані Вер-дюрен панові де Шарлюсу й Морелю, сподіваючись, що барон пристане до «вірних» і держатиметься правила приїжджати сюди одним потягом. — Ви певні, Шошот, що в Сорочому Броді бродять сороки? — спитала вона, аби показати, що господиня відкритого дому бере участь у всіх розмовах заразом. «Розкажіть же мені про цього скрипаля, — попросила мене маркіза де Кам-бремер, — він мене цікавить; я кохаюся в музиці, і мені здається, що я чула про нього, просвітіть мене. — Вона довідалася, що Морель прибув сюди з паном де Шарлюсом, і хотіла, запросивши одного, постаратися зблизитися і з другим. Але, щоб я про це не здогадався, додала: — Брішо мене теж цікавить». Маркіза де Камбремер 15ула дуже освічена, але так само, як деякі жінки, схильні до огрядности, мало їдять, цілий день бавлять на ногах, а проте гладшають на очах, вона, хоча й осягала, надто живучи в Фетерні, найезотеричнішу філософію і кохалася в найскладнішій музиці, одначе жертвувала своїми захопленнями задля інтриг, які плела з метою «розцуратися» з деякими приятелями її молодости, вихідцями з буржуазних родин, і зійтися ближче з тією частиною товариства, яке їй спершу здавалося товариством вельможного чоловікового роду, але яке, як вона переконалася згодом, було і куди вище від того роду, і куди далі від нього. Лейбніц, філософ для неї не дуже сучасний, сказав, що шлях від розуму до серця неблизький. Маркізі де Камбремер, як і її братові, було несила подолати цей шлях. Вона кидала на якийсь час Стюарта Мілля тільки на те, щоб прочитати Лашальє, і що менше вірила в реальність зовнішнього світу, то завзятіше силкувалася встигнути до судної дошки здобути собі в ньому почесніше місце. Вона любила штуку реалістичну; як на неї, на світі не було такої речі, яка була б надто дрібна, щоб правити за модель малярові чи письменникові. Від картини чи повісті зі світського життя їй ставало тоскно; толстовський мужик, селюк Мілле були тим соціальним кресом, який митцеві вона не дозволяла переступити. Але вийти за межі своїх особистих взаємин і піднестися аж до знайомства з дукинями — така була мета її поривань, і те духовне життя, яким вона жила, тішачись великими творами мистецтва, не могло збороти природженого і вибуялого в ній згубного снобізму. Зрештою цей снобізм вилікував її від скнарости й чужолозтва, помітних у ній замолоду, — так особливі й тривалі патологічні стани, очевидно, правлять за імунітет від інших хвороб. Слухаючи маркізу де Камбремер, я не міг не віддати належне рафінованим тонкощам-її виразів, хоча й не зазнавав від них жодної втіхи. Таких зворотів уживають нині всі особи, досягаючи певного інтелектуального рівня, отож-бо, будь-який із цих висловів, подібно до відтинку обводу кола, дає змогу зразу окреслити весь обвід, з’ясувати, де пролягає його крива. Ось чому жінки, що їх уживають, наганяють на мене нудьгу, як щось мені вже знайоме, але це не заважає іншим бачити їх жінками незвичайними і, саджаючи мене обік них за стіл, мені говорять про них як про істот чарівливих, незрівнянних. «Вам, певне, відомо, пані, що назви багатьох лісових урочищ пов’язані з тваринами, які їх населяють. Обік лісу Сорочий Брід є ліс Ко-ролевин Хвіст». — «Мені невідомо, який у королеви хвіст, — мабуть, шлейф. Принаймні говорити так про королев не гоже». — «Ось, Шошот, маєте! — вскочила у слово пані Вердюрен. — Ну, а доїхали ви гаразд?» — «Хіба що в потязі з нами їхали якісь темні людці. Проте дозвольте мені заперечити маркізові де Камбремер; з походженням назв треба бути обережнішим: у давнину тут була осада Коров’ячий Хвіст, а з часом вона перетворилася на Королевин Хвіст. А писати слід усе-таки Коров’ячий». «А це, мабуть, смакота», — показуючи на рибу, сказав пані Вердюрен маркіз де Камбремер. Він гадав, що такими компліментами він віддячується за обід і виконує борг увічливости. «Кликати їх не варто, — часто мовив він дружині про своїх знайомих. — Вони були щасливі бачити нас у себе. То вони мені дякували». «Мушу вам сказати, що я багато років проходжу повз Коров’ячий Хвіст, але корів там не більше, ніж деінде. Маркіза де Камбремер запрошувала сюди панотця з тієї парафії, де в неї багаті дібра, — у нього, мабуть, такий напрямок думок, як у вас. Він написав цілу розвідку». — «Авжеж! Я прочитав її запоєм», — лицемірно сказав Брішо. Цим вигуком він непрямо підхлібив честолюбству маркіза де Камбремера, і той зайшовся довгим сміхом. «Ха! ха! автор цієї, сказати б, географії абощо, цього лексикону довго розправляє про назви однієї місцевосте, яка, власне, належала нам і називається Ужиний Міст. Звісно, проти цієї палати ума я — кругом невіглас, проте панотець був на Ужиному Мості всього лишень один разочок, а я — тисячу разів, і хай мене лихо порве, якщо я там бачив одну з цих мерзотних гадюк, саме мерзотних, хоча наш славний Лафонтен їх вихваляє». (З двох байок, які він знав, одна називається «Людина і Вуж»). — «Ви не могли бачити там вужів, а отже, й не бачили, — сказав Брішо. — Але, звісно, автор, про якого ви згадуєте, знає дуже добре свій предмет, його розвідка непересічна». — «Ще б пак! — підхопила маркіза де Камбремер. — Його книга, це, без бреши, справжня праця бенедиктина». — «Певне, він заглядав до давніх пергаменів (я маю на увазі бенефіції та списки парафій у кожній діоцезії), і це дало йому змогу з’ясувати імена світських заступників та жертводавців. Проте є й інші джерела. Один мій найу-ченіший приятель черпав з них. І він відкрив, що там це місце називається не Ужиний, а Жаб’ячий Міст. Тоді вчений удався до ще давезніших, латинських джерел, і що ж виявилось? Міст, де, як гадає наш приятель, повно вужів, у давнину іменувався просто Рот сиі арегИ — Закритий Міст, тобто його відкривали лише за неабияке мостове». — «От ви сказали: Жаб’ячий. А я в товаристві таких учених людей сам собі здаюся жабою перед ае-ропагом (він натякав на ще знану йому одну байку)», — сказав Канкан; він часто з заметливим реготом наводив цей жарт, завдяки чому, як йому уявлялося, він, людина скромна, признавався до невігластва і водночас хизувався своєю очитаністю. Коттар, блокований мовчанкою пана де Шарлюса і пробуючи продертися ще десь, звернувся до мене і поставив мені одне з тих питань, які, б’ючи його хворих туди, куди треба, і входячи без свердла в їхнє тіло, вражали їх і завдяки яким, коли вони хибили, він мав змогу підправляти теорії і поширювати свій кругогляд. «У вас бувають напади ядухи; так ось, ви опиняєтеся на височенькому місці, як от, де ми з вами тепер, ви помічаєте, що вам стає важко дихати?»

— спитав він, певний, що всі зачудовано ахнуть або ж що він поповнить свої знання. Почувши докторове запитання, маркіз де Камбремер посміхнувся. «Не можу вам передати, який я радий, що у вас буває ядуха!» — гукнув він він мені через стіл. Він не хотів цим сказати, що це його розвеселяє, хоча він таки розвеселився. Бо цей славний муж, чуючи про чуже лихо, завжди зазнавав утішного почуття і корчився зо сміху, хоча^ці веселощі одразу змінювалися в його доброму серці жалем. Його репліка мала інший сенс, і це пояснили його наступні слова. «Радий, — сказав він, — бо і в моєї сестри бувають напади ядухи». Власне, це його зацікавило так само, як коли б він почув від мене, що хтось, хто буває в його домі, приятелює зі мною. «Світ тісний» — така була його думка, яку я читав на його усміхненій тварі, коли Коттар заговорив зі мною про ядуху. І після цього обіду ядуха стала для нас ніби спільним знайомим, про якого маркіз де Камбремер не забував розпитувати мене, хоч би на те, щоб переказати все сестрі.

Відповідаючи на питання його дружини про Мореля, я думав про свою розмову, яку мав з матір’ю в пообіддя. Не відраджуючи мене їхати до Вердюренів (оскільки це могло мене розважити), мати нагадувала мені, що їхнє товариство не сподобалося б моєму дідові, який неодмінно гукнув би: «Стережись!» — і додала: «Слухай, голова Турей і його дружина казали мені, що снідали з пані Бонтан. Мене вони ні про що не питали. Але, оскільки я зрозуміла, твій шлюб з Альбертиною — то мрія її тітки. Мені здається, головне, що ти їм дуже симпатичний. Ну і розкіш, якою, на їхній суд, ти можеш її оточити, деякі зв’язки, які, як їм відомо, ми маємо, — все це теж, по-моєму, грає тут не останню ролю. Я не згадувала про це, бо мені на цьому не залежить, але я не ручуся, що вони з тобою не поведуть про це мови, і волію попередити тебе». — «А тобі, мамо, якою вона видається?» — спитав я. «Але ж не мені з нею женитися. Звісно, ти міг би знайти наречену в тисячу разів кращу. Але, гадаю, твоя бабуся була б проти того, щоб на тебе тисли. Поки що я не можу сказати, якої я думки про Альбертину, в мене ще ніякої думки не склалося. Відповім тобі словами пані де Севіньє: «Вона має добрі прикмети, принаймні я так суджу. Але наразі я буду хвалити, відзначаючи, яких хиб вона не має. Вона — не така-то й така-то, вимова у неї не рейнська. А з часом я, може, скажу: вона ось яка. І якщо ти будеш із нею щасливий, я завжди буду до неї добра». То саме тому, що моя мати давала вирішувати про мою долю мені самому, я завагався — ось так я завагався, коли батько пустив мене на «Федру», а ще дужче, коли дозволив мені пошитися в літератори: я тоді відчув, яку велику відповідальність беру на себе, і злякався, як би йому не завдати прикрости, а також відчув ту меланхолію, що огортає нас, коли ми перестаємо слухатися приписів, які застують нам прийдешність, і здаємо собі справу, що врешті почали жити насправжки, по-дорос-лому, тим єдиним життям, яке судилося кожному з нас.

Можливо, найліпше було б трохи заждати, почати зустрічатися з Альбертиною, як перше, аби справдити, чи щиро я її кохаю. Я міг би привезти її до Вердюренів, щоб розважити її. Ця думка нагадала мені, що я сам приїхав до них сьогодні ввечері єдино, щоб з’ясувати, чи мешкає у Вердюренів (або чи збирається до них) баронеса Пютбюс. У кожному разі за столом її не було. «До речі, щодо вашого приятеля Сен-Лу, — озвалася до мене маркіза де Камбремер, послуговуючись зворотом, який свідчив про більшу послідовність її думок, ніж можна б гадати на підставі її слів, бо, говорячи про музику, вона думала про Ґермантів. — Як ви самі здорові знаєте, усі тільки й говорять, що про його одруження з сестреницею принцеси Ґермантської. Мушу вам сказати, що мені на всі ці світські плітки начхати». Я злякався, що досить нецеремонно відгукувався при Робері про цю чудасійну дівчину, обмежену й непогамовану. Майже немає такої новини, яка не змусила б нас колись пошкодувати про те, як ми її коментували. Я відповів маркізі де Камбремер (зрештою, то була правда), що нічого про це не знаю і що обраниця, по-моєму, ще юнка. «Тим-то, мабуть, цього ще офіційно й не оповіщено, але розмов багато». «Я волію попередити вас, — сухо кинула пані Вердюрен маркізі де Камбремер (вона почула, як маркіза говорить зі мною про Мореля, а коли маркіза, стишивши голос, перевела розмову на Роберове женихання, подумала, що та досі розбалакує про Мореля): — Ми тут не музикуємо так собі, аби музикувати. Знаєте, ці вірні відвідувачі моїх серед, мої діточки, як я їх називаю, в мистецтві вони страх які поступові, — додала пані Вердюрен з міною гордовитого страху. — Часом я їм кажу: Соколики мої! Ви чимчикуєте швидше за вашу Принципалку, а її ж ніколи не лякали ніякі новації». Що не рік, то вони далі заганяються вперед; я вже передбачаю день, коли вони охолонуть до Вагнера й до д’Енді». — «Але вести перед — це ж чудово, не можна зупинятися напівдорозі», — озвалася маркіза де Камбремер, нипаючи очима по всіх куточках їдальні й намагаючись визначити, які речі залишила тут її свекруха, а які привезла пані Вердюрен, щоб злапати пані Вердюрен на несмаку. Це нипання не заважало їй вести розмову зі мною далі на тему найцікавішу для неї, тобто про пана де Шарлюса. Вона вважала, що його турбота про скрипаля зворушлива. «Він розумний». — «Та ще й бурли-голова як на людину старшу», — підхопив я. «Старшу? Але ж він не виглядає на старшого. Подивіться, волос у нього не сивий. (Років три-чотири тому якийсь безіменний законодавець літературної моди почав говорити «волос», а слідом за ним, значуще всміхаючись, і дами в околі маркізи де Камбремер. Нині все ще кажуть «волос», та невдовзі однина оскомить зуби і знов запанує множина.) Мене тому так цікавить пан де Шарлюс, — додала вона, — що в ньому відчувається хист. Скажу вам як на сповіді: знання я ставлю невисоко. Те, що дає наука, мене не вельми цікавить». Ці слова маркізи де Камбремер передавали її власні підходи, хоча всі її судження були якраз запозичені й надбані. Тепер їй годилося б згадати, що знання — ніщо; проти оригінальносте вони абищиця. Маркіза де Камбремер навчилась, як і всього іншого, що навчатися не треба нічого. «Ось чому, — сказала вона мені, — хоча Брішо по-своєму цікавий, бо я не цураюся певного роду запеклих ерудитів, цікавить він мене все-таки куди менше». А Брішо в цю хвилю був заклопотаний одним: почувши, що мова зайшла про музику, він тремтів зі страху, як би це не нагадало пані Вердюрен про смерть Дешамбра. Він думав, що б таке сказати, аби відвернути її від похмурих думок. Маркіз де Камбремер дав йому таку нагоду, спитавши: «Виходить, усі лісові урочища завжди носять назви звірів?» — «Майже всі, — відповів Брішо, радий, що йому випадає оказія вразити своєю ерудицією стількох невігласів, бодай одного з яких — у чому я його запевнив — йому пощастило зацікавити. — А як узяти прізвища людей, то в скількох із них, як у кам’яному вугіллі — решток папороті, збереглося назв дерев! Одного з наших сенаторів звати пан Сос де Фрескіне, що означає, якщо не помиляюся, вербняк і ясеняк, Баїіх е/ /гахіпеШт; його сестринець, пан де Сельв, гуртує у своєму імені ще більше дерев; адже його прізвище де Сельв, БуЬа — сельва, ліс». Саньєт радо спостерігав за тим, як жвавішала розмова. Він міг, оскільки весь час базікав Брішо, зберігати мовчанку, що позбавляла його від кпинів панства Вердюрен. Утіха на думку, що він захищений, гріла йому душу, і він розчулився, почувши, як Вердюрен — попри всю помпу такого обіду — звелів шафареві поставити карафку з водою перед Саньстом, який нічого іншого не пив. (Генерали, які посилають на смерть силу солдатів, вимагають, щоб їх нагодували досхочу.) Врешті пані Вердюрен разочок навіть усміхнулася Саньєтові. Далебі, це добрі люди. Вони більше його не мордуватимуть. Але в цю хвилину обід був перерваний одним із трапезників, якого я забув назвати, знакомитим філософом норвезьким, який говорив по-французькому дуже добре, але дуже повільно, з подвійної причини: одне те, що він вивчив француж-чину недавно, а робити помилки соромився (хоча вряди-годи таки їх допускався), тож по кожне слово він звертався до своєрідного внутрішнього словника, а друге, що він, як метафізик, мовлячи, не переставав обмірковувати те, що збирався сказати, а це сповільнило б мову і француза. Він був, зрештою, чарівна людина, хоча й здавався таким, як усі, а втім, він мав одну одрубну прикмету. Ця людина, що так повільно балакала (роблячи паузу після кожного слова), показувала спринтерську швидкість, коли, похапцем попрощавшись, кидалася на вихід. За першим разом поспіх його викликав підозру, що йому канудить у животі або прикрутило у ще пильнішій потребі.

«Любий мій... колего! —звернувся він до Брішо, спочатку подумавши, чи доречне тут слово «колега», — я маю одне бажання: знати, чи є назви інших дерев у... номенклатурі вашої чудової мови... французької... латинської... нормандської... Мадам (він мав на увазі «мадам Вердюрен», хоча не зважувався зиркнути в її бік) казала мені, що ви знаєте все. Чи не настав, власне, час про це побалакати, га?» — «Ба ні, зараз настав час їсти, — урвала пані Вердюрен, побачивши, що так вони ніколи не дообідають. «А, гаразд! — відповів скандинавець, з журною і покірною усмішкою понурившись у тарілку. — Але я мушу сказати пані, що я дозволив собі на цей запитальник... даруйте, на цю запитальницю... бо завтра маю бути в Парижі, завтра я обідаю чи то в Тур д’Ар-жана, чи то в Отель-Меріс. Мій побратим... француз... пан Бугру має там доповісти про спіритичні сеанси... даруйте, про спіри-туозні виклики, що він перевіряв». — «У Тур д’Аржан зовсім не так добре годують, як заведено думати, — промовила пані Вердюрен невдоволеним тоном. — Принаймні мене там годували препаскудно». — «Ба! Коли не помиляюся, живність, яку подають у мадам, найвитворніша кухня французька!» — «Ой лишенько! Звісно, їсти можна, — відповіла пані Вердюрен, відійшовши.

— А як приїдете наступної середи, то буде краще». — «У понеділок я їду до Алжиру, а звідти — на рігДоброї Надії. А коли я буду на розі Доброї Надії, то вже не зможу зустрітися з моїм зна-комитим колегою... даруйте, не зможу зустрітися з моїм побратимом». Залагодивши ці запізнілі перепросини, він покірно, у скаженому темпі заходився їсти. Але Брішо, зрадівши нагоді розповісти про інші відкриття в рослинній етимології, забалакав про неї і так зацікавив норвежця, аж той знову перестав їсти, подаючи знак, що можна прибрати його ще повну тарілку і перейти до чергової страви. «Один із Сорока безсмертних зветься Уссе, що означає місце, де росте «у», різак; у прізвищі премудрого дипломата д’Ормесона ви знайдете такий любий Вергілію орм, ульм, берест, від якого постала назва міста Ульм; у прізвищі його колеги де ла Буле — «було», березу; в д’Оне — «он», вільху; в де Бюсьєрі

— «бюї», букшпан; в Альбаре — «об’є», оболонь (я дав слово розповісти про це Селесті), в де Шоле — «шу», капусту, і яблуню

— в де ла Помре — «пом», — пам’ятаєте, Саньєте, той де ла Помре читав виклади тоді, коли доброго Пореля заслано на край світу проконсулом в Одеонію?» — «Кажете, що прізвище Шоле походить від «шу», — звернувся я до Брішо. — А назва станції перед Донсьєром, Сен-Фрішу, теж постала від «шу»? — «Ні, Сен-Фрішу — це Sanctus Fructuosus[24], так само як від Sanctus Ferreolus[25] пішло Сен-Фержо, але це слово зовсім не нормандське». «Він занадто освічений, він зануда», — тихесенько просо-коріла княгиня. «Мене цікавить ще сила інших назв, але про всі зразу не спитаєш, — сказав я і, звернувшись до Коттара, спитав:

— А баронеса Пютбюс тут?» — «Дяка Богові, нема, — відповіла пані Вердюрен, почувши його запитання. — Я спровадила її на відпочинок до Венеції, і цього року ми від неї вільні». «Я теж добув права аж на два дерева, — озвався пан де Шарлюс, — бо майже найняв домок між Сен-Мартен-дю-Шеном і Сен-П’єр-дез-Іфом». — «То це ж палицею докинути, маю надію, ви часто заглядатимете до нас у товаристві Чарлі Мореля. Треба тільки порозумітися з нашою громадкою щодо потягів, адже ви за два ступні від Донсьєра», — промовила пані Вердюрен; вона не тямилася, коли гості приїжджали різними потягами і не о тій годині, коли вона висилала коні. Вона знала, який крутий узвіз до Ла-Распельєр, навіть як загнути гака й рушити кружкома, не через Фетерн (на це йшло ще півгодини), добиратися важко — і боялася, що ті, хто приїде осібно, не знайдуть ландо у Дувіль-Фетерні або ж, не вирушивши насправді з дому, матимуть відмовку, нібито вони не знайшли у Дувіль-Фетерні коні, а спинатися пішки так високо їм не стало снаги. Пан де Шарлюс відповів на запрошення тільки безмовним уклоном. «У побуті з ним, мабуть, нелегко, надто вже він надутий, — шепнув, звертаючись до Скі, доктор; сам людина проста, хоч і не без гонору, він не приховував від Скі, що пан де Шарлюс для нього,— сноб. — Звідки ж йому знати, що на всіх курортах і навіть у паризьких клініках лікарі, для яких я «великий могол», за честь мають знайомити мене з усіма аристократами, які там є і які переді мною кирпи не гнуть. І мені від цього ще любіше жити на морських купанках, — додав він недбало. — Навіть у Донсьєрі полковий лікар, у якого лікується полковник, запросив мене поснідати і сказав, що я не осоромився б, навіть якби обідав з генералом. А той генерал — із княженецтва. Ще не знати, чиї шляхетські грамоти давезніші — барона чи його». — «Та ви не гарячкуйте! Барон із ходачкової шляхти, — відповів півголосом Скі і ще буркнув щось, чого я не дочув, уловив тільки кінець: «лозтво»; та я й не дослухався до їхньої балачки, бо наставляв вуха на те, про що Брішо правив панові де Шарлюсу: «Ні, мабуть, я вас розчарую: у вас лише одне дерево, бо очевидно, що Сен-Мартен-дю-Шен — це Sanctus Martinus juxta quercum[26], але слово «іф» може означати зовсім не «тис», а бути коренем слів ave, eve, що означає «вогкий», як, наприклад, ув Авейроні, Лодеві, в імени Іветта, і заховалося в нашому кухонному вжитку, в усіляких там помийницях

— «ев’є». Це — «ло», вода, яка по-бретонському вимовляється Стер, Стермар’я, Стерлаер, Стербуест, Стер-ен-Дрейхен...» Кінця фрази я не розчув, бо, хоч як мені було приємно знову почути ім’я Стермар’ї, я сидів усе ж обік Коттара і хоч-не-хоч слухав його, а він тихо жебонів Скі: «Отакої, я й не знав! У такому разі йогомосць — двосічний? То він з їхнього цеху? А капшуків під очима в нього ще нема. Підгорну-но я свої ноги, а то ще забандюриться йому щипати. Зрештою, мене це не дивує. Надививсь я великого панства, коли воно бере душ у костюмі Адама,

— всі вони так чи так дегенерати. Я до них не озиваюся, бо я, власне, посадовець, і це могло б мені нашкодити. Але вони добре знають, що я їм не брат». Брішо налякав Саньєта тим, що звернувся до нього, але тепер йому дихалося легше, як легше дихається тому, хто боявся бурі й побачив, що за блискавкою грому не гримнуло, аж це пан Вердюрен надумав поставити йому запитання, і, поки його ставив, пас його поглядом, аби спантеличити й не дати оговтатися: «Чого ж ви, Саньєте, крилися, що вчащаєте на ранкові вистави до Одеону?» Ловлячи дрижаки, як рекрут перед сержантом-садистом, Саньєт намагався відповісти якнайкоротше, щоб вивести свою відповідь з-під ударів: «Разочок, на «Гонительці». — «Що він там верзе? — з нехіттю, змішаною з люттю гарикнув Вердюрен, зсунувши брови, ніби натужував усю увагу, аби розшолопати щось незбагненне. — По-перше, у вас нічого не розбереш, у вас гуща в роті!» — лютився дедалі дужче Вердюрен, натякаючи на Саньєтову недорікуватість. «Сердешний Саньєт! Не прискіпуйтесь до нього!» — озвалася пані Вердюрен фальшиво-співчутливим тоном, бажаючи, щоб ніхто не сумнівався, що її чоловік ображає Саньєта. «Я був на «Го...», «Го...». — «Го, го! Висловлюйтесь чітко, я нічого у вас не втну», — гарикнув Вердюрен. Майже всі «вірні» пирхали сміхом, нагадуючи юрму людожерів, у яких рана, завдана білому, будить смак крови. Бо інстинкт наслідування і боягузтво рядять як товариствами, так і натовпами. І всі сміються з того, хто став мішенню насмішок, а через десять років у колі його шанувальників ці самі насмішники співатимуть йому хвалу. Так само люд змітає царів або вітає їх радісним криком. «Годі-бо, він тут ні до чого!» — сказала пані Вердюрен. «А до чого тут я? Якщо тобі, чоловіче, заціпило, то не обідай у гостях». — «Я був на «Гонительці за розумом» Фавара». — «Що? То це ви «Гонительку за розумом» називаєте «Гонителькою»? Га? Чудово! Я б і за сто років не здогадався!» — вигукнув Вердюрен, лукавлячи, бо миттю визнав би когось некультурним, «не підкованим», нецивілізо-ваним, якби той, навпаки, титули деяких творів вимовив повністю. Наприклад, треба було говорити: «Хворий» або «Міщанин», а хто додав би : «Уявний» чи «шляхтич», довів би, що він «не свій», так само як десь у салоні всі побачили б, що ця людина не світовець, коли б, замість «Де Монтеск’ю», вона сказала б: «Де Монтеск’ю-Фезансак». «Та тут нема нічого дивного», — заперечив Саньєт, задихаючись від хвилювання, але усміхнений, хоча усміхатися йому не хотілося. Пані Вердюрен зареготала. «Де вже там! — скрикнула вона глумливо. — Запевняю вас, ніхто б на світі не здогадався, що йдеться про «Гонительку за розумом!». Звертаючись і до Саньєта, і до Брішо, Вердюрен промовив уже лагідніше: «Зрештою «Гонителька за розумом» — прегарна п’єса». Ця проста, вимовлена поважно репліка, позбавлена й тіні злости, подіяла на Саньєта цілюще й викликала в ньому таке почуття вдячности, ніби його обмилува-но. Він не міг пустити пари з уст і зберігав щасливу мовчанку. Брішо був балакучіший. «Ваша правда, — відповів він Вердюре-нові. — Хай би навіть «Гонителька за розумом» — була п’єсою якогось сарматського чи скандинавського драматурга, все одно вона посіла б вакантне місце шедевра. Але земля пером чарівному Фаварові — темперамент у нього не ібсенівський. (Тут Брішо спаленів по вуха, згадавши, що за столом сидить філософ норвезький, який мав нещасну міну, бо ніяк не міг доглупатися, що воно за рослина букшпан, яку Брішо згадав з приводу Бюсьєра.)

— Зрештою сатрапія Пореля тепер у руках урядника, правовірного толстовця, отож можна було сподіватися, що під склепінням Одеону ми побачимо «Анну Кареніну» або «Воскресіння». — «Ви от згадали Фавара, — промовив пан де Шарлюс, — а я знаю його портрет. Я бачив його чудове гравюрне зображення у графині Моле». Ім’я графині Моле справило на пані Вердюрен сильне враження. «А, ви буваєте у графині де Моле?» — скрикнула вона. Вона гадала, ніби «графиня Моле» без частки «де» говориться для скорочення, так само як «Роани», або з погорди — як вона сама говорила: «Ла Тремуй». Вона нітрохи не сумнівалася, що графиня Моле, знайома королеви грецької і принцеси де Капрароли, більше, ніж будь-хто, має право на частку «де», і раз і на все поклала собі так величати цю блискучу жінку, яка трималася з нею обіхідливо. Отож, аби показати, що вона зумисне назвала так графиню і що для графині їй не шкода часточки «де», вона додала: «А я й гадки не мала, що ви знайомі з графинею де Моле!» — ніби для неї було подвійно дивовижно, що пан де Шарлюс знає цю даму і що вона, пані Вердюрен, про це не здогадувалася. Світ — чи принаймні те, що під цим розумів пан де Шарлюс, — єдина цілість, та ще й однорідна і замкнена. З уваги на розмаїтий огром буржуазії цілком природним було б запитання якогось адвоката до того, хто знає його шкільного колегу: «А звідки ви, достолиха, його знаєте?» — але дивуватися з випадку, що зіткнув пана де Шарлюса з графинею Моле, це все одно, що дивуватися з того, що француз розуміє значення слова «храм» чи «ліс». Ба більше, навіть якби це знайомство не випливало цілком органічно зі світських законів, навіть якби воно було випадкове, то що ж дивовижного було б у тім, що пані Вердюрен про нього не відає, адже вона бачила барона вперше, а стосунки його з графинею Моле були далеко не єдиним у його житті, чого вона не знала, бо ж, сказати по щирості, вона нічогісінько про нього не знала. «Хто ж грав цю «Гонительку за розумом», любий мій Саньєте?» — спитав Вердюрен. Хоча й відчуваючи, що буря минула, колишній архіваріус вагався з відповіддю. «Та ти його затуркав, — сказала пані Вердюрен, — ти кпиш із кожного його слова і хочеш, щоб він відповідав! Ну, скажіть, хто грав її, а ми за це дамо в дорогу холодцю». Був то ядучий натяк пані Вердюрен на те, що Саньєт, рятуючи від руїни одного приятеля, зубожів. «Я пам’ятаю лише, що пані Самарі грала Зербіну, — відказав Саньєт. «Зербіну? А що це таке?» — вереснув пан Вердюрен так, ніби дім загорівся. «Це амплуа зі старовинного репертуару в дусі «Капітана Фрака-са» чи там Транш-Монтаня, Педанта». — «Самі ви педант! Зербіна! Та він з глузду скрутився!» — загорлав Вердюрен. Пані Вердюрен зі сміхом обвела очима чаркувальників, ніби перепрошуючи за Саньєта. «Зербіна! Він уявляє, що всі зразу схоплять, кого він має на увазі. Ви — стеменнісінький Лонжп’єр, найбільший, який мені відомий, глупак, — днями він узяв і бовкнув: «Банат». Ніхто нічого не второпав. Під кінець з’ясувалося, що то одна із сербських провінцій». Щоб покласти край катушам Саньєта, від яких я катувався більше, ніж він, я спитав Брішо, чи не знає він, що таке Бальбек. «Бальбек — мабуть, зіпсуте Даль-бек, — відповів він. — Треба б заглянути в грамоти англійських королів, нормандських сюзеренів, — адже Бальбек належав до Дуврської баронії, ось чому часто казали: Бальбек Заморський, Бальбек Бережний. Але сама Дуврська баронія належала до єпархії Бає, і, хоча по Луї д’Аркурі, патріархові Єрусалимському і єпископові Бає, храмовники мали право на абатство, а проте єпархіями в Бальбеку розпоряджалися єпископи цієї єпархії. Це мені пояснив довільський декан, голомшивий бовкало, ласун, химерник, послідовник Брілья-Саварена; він викладав мені дещо з-сивільська свої досить непевні премудрощі, воднораз частуючи мене смачненькою смаженою картопелькою». Брішо відповідав мені з усмішкою, бажаючи підкреслити, як це кумедно — валити на купу все що завгодно і розправляти про звичайнісінькі речі з-письменська, з легким насміхом, а Саньєт пнувся втулити якийсь дотеп, щоб якось збутися жартами за недавнє приниження. Дотеп зводився до так званого «щось таке», але й це «щось таке» змінюється, еволюціонує, як жанри літературні, як епідемії, які вщухають, витіснені іншими тощо. Колись цим «щось таке» було слово «верх». Але воно застаріло, ніхто його більше не вживав, і тільки доктор Коттар іноді казав за пікетом: «А ви знаєте, що таке верх неуважности? Це коли Нантський едикт беруть за англійку». «Верхи» заступлено прикладками. Власне, це було те саме знайоме «щось таке», але прикладки нині були не в моді, тож подібности не помічали. На лихо для Саньєта, якщо це «щось таке» вигадав не він, а гуртківцям воно було найчастіше невідоме, він виголошував його так несміливо, що хоча й сміявся сам, аби показати, що це гумор, ніхто його не розумів. Якщо ж дотеп вигадав Саньєт, спіймавши його за хвоста в розмові з кимось із «вірних», той підхоплював дотеп, присвоюючи його собі, і цей дотеп ставав відомим, але не під Саньєтовим авторством. Ось чому, коли він увертав такий дотеп, жарт виявлявся знайомим, і, власне, через те, що Саньєт був його автор, Саньєта ловили на плагіаті. «Отож, — тягнув Брішо, — «бек» по-нормандському — струмок; є Бекське абатство, а Мобек — болотяний стрижень, «маре» («мор» і «мер» у таких назвах як Морвіль, Бріксар, Альвімар, означало — болото). Брікбек — водоспад, пішло від «бриги» — а брига означає «укріплене місце», і трапляється воно в таких назвах, як Бріквіль, Брікбоз, Ле-Брік, Бріан, — або ж від «брік», «мосту», і в такому разі воно близьке до німецького «брук» (Інсбрук) та до англійського «бридж», яким закінчується сила географічних назв (Кембридж тощо). У Нормандії ви знайдете ще купу всяких «беків»: Кодбек, Больбек, Робек, Ле-Бек-Ельуен, Беккерель. Це нормандська форма германського «бах»: Оффенбах, Анспах. Ва-рагбек випало з давнього слова «варень» — синоніму «ґарен» — цілинний ліс, цілинний став. Щодо «даль», — вів далі Брішо, — то це одна з форм слова «таль», долини: Дарнеталь, Розендаль, ба навіть — аж під Лув’є — Бекдаль. Між іншим, річка, що дала своє ім’я Дальбеку, прегарна. Як дивитися на неї з берегового бескеття, з фалез (по-німецькому — Фельс; недалеко звідси виш-город Фалез), то враження таке, ніби ріка плине близесенько від церковного шпиля, — насправді дуже відлеглого, — і віддзеркалює його в своїх водах». — «Уявляю, — промовив я, — в таких ефектах кохався Ельстір. Я бачив у нього багато шкіців». — «Ельстір! Ви знайомі з Тішем? — скрикнула пані Вердюрен. — Знаєте, ми були з ним дуже близькі. Дяка Небу, я з ним більше не бачуся. Не вірите — спитайте в Коттара, у Брішо, для нього в мене завжди ставився куверт, він приходив щодня. Ось на кому окотився розрив із нашим гуртком! Зараз я покажу вам квіти, намальовані для мене; ви побачите, який контраст між ними і тим, що він робить тепер, бо теперішнього Ельстіра я не сприймаю, зовсім не сприймаю! Гай-гай! А я ж йому замовляла портрет Коттара, та й сама йому позувала безліч разів!» — «І він намалював професора з ліловим чубом, — підхопила пані Коттар, забуваючи, що в ту пору її чоловік ще не був доцентом. — Ну хіба у мого чоловіка лілова чуприна?» — звернулася вона до мене. «Дарма, — заперечила пані Вердюрен, підносячи голову з погорди до пані Коттар та з захвату перед тим, про кого мова мовилася, — він заповідався на чудового колориста, на великого маляра. А тепер, — знов озвалася вона до мене, — чи могли б ви назвати малярством усі ці композиції, всі ці здоровенні кобили, які він виставляє відтоді, як перестав з’являтися в мене? Я називаю це партацтвом, усе це такий шаблон, ніякої пластики, ніякої оригінальносте. Всього потроху». — «Він воскрешає гожість вісімнадцятого сторіччя, але модернізує, — вихопився Саньєт, збуджений і заохочений моєю ґречністю. — Але я волію Еле». — «А що в Ельстіра спільного з Еле?» — здивувалася пані Вердюрен. «Нічого, звичайно, це вісімнадцяте сторіччя, тільки здиблене. Уайт на паротязі». І Саньєт засміявся. «Чув уже, чув, мене цим частують уже кілька років», — сказав Вердюрен; він справді чув цю репліку від Скі, але Скі видавав її за свою власну. — Безталанний ви чоловік: як і спроможетесь коли на щось доладне та дотепне, то воно завжди крадене». — «Ельстіра мені шкода, — правила своєї пані Вердюрен, — бо це людина здібна, але він змарнував свій величезний малярський темперамент. Ба, коли б він тримався нашого гурту! Вийшов би на періибгО'пейзажиста наших часів. А хто окошився на його голові — жінка! Зрештою, це мене не дивує, людина він мила, але посполита. Власне, він пересічний. Сказати по щирості, я це зразу відчула. Богом і правдою, він ніколи не цікавив мене. Він мені подобався, та й годі. По-перше, він такий нечупара. Вам подобаються люди, які ніко-ли не миються?» «Що це таке гарне ми їмо?» — спитав Скі. «Суничний мус», — відповіла пані Вердюрен. «Але це ча-рів-но! Треба б відкоркувати шато-марго, шато-лафіт, портвейн». — «Не смішіть мене, адже ви цмулите тільйи воду», — сказала пані Вердюрен; удаючи, ніби її потішає ця гостева примха, вона потерпала душею від такого тринькання. «Але не на те, щоб пити, — відгукнувся Скі, — ми наповнимо наші келихи, а потім принесуть чудові персики, величезні брюньйони і покладуть отам, щоб на них грало сонце; це буде пишнота в дусі найкращого Веронезе». — «І обійдеться майже в стільки само», — муркнув Вердюрен. «Але заберіть ці сири, що в них за бридкий тон!»

— скривився Скі, намагаючись вихопити у Принципала тарілку, але той відборонив, граючи м’язами, свій ґрюєр. «Бачте, по Ельстірові я не плачу, — сказала мені пані Вердюрен. — Наш Скі