Розділ «Частина друга»

 Справді, Альбертина скоро прийшла у шлафроку.

«Альбертино! — почав я дуже тихо, закликаючи і її не піднімати голосу, аби не збудити матері опостінь; тонка переділка була тепер нам незручна, бо змушувала нас перешіптуватися, але колись вона, наділена музичною прозорістю, ставала у великій пригоді бабусі. — Мені сором, що я турбую вас. Ідеться ось про що. Щоб ви зрозуміли, я мушу сказати те, чого ви не знаєте. Приїжджаючи до Бальбека, я покинув жінку, яку мав зашлюбити, яка була ладна занедбати все ради мене. Сьогодні вранці вона повинна вирушити в мандри, і ось уже тиждень я щодня питаю себе, чи стане в мене духу не телеграфувати їй, що я повертаюся. Духу мені стало, але я почував себе таким неприкаяним, що хотів руки на себе накласти. Ось чому я попросив вас учора ввечері переночувати в Бальбеку. Якби мені судилося померти, я б хоч попрощався з вами». 1 я дав волю сльозам, і завдяки моїй вигадці все виглядало правдоподібно. «Безталанне моє ссрденя! Аби ж знаття, я зночувала б ніч біля вас! — гукнула Альбертина; вона кі на мить не загадалась над тим, що я, може, поберуся з тією і для неї пропаде «добра партія», — так співчувала вона моїй муці, бо я міг приховати від неї її причину, але не саму муку і не її тягар. — Зрештою, — додала вона, — вчора я всю дорогу з Ла-Распельєр відчувала, що ви знервований і як у воду опущений, і потерпала за вас.— Насправді я зажурився лише в Парвілі, а мій нервовий стан, який Альбертина, на щастя, ставила на карб журі, пояснювався іншим: досадою, що мені доведеться ще кілька днів морочитися з нею. — Я вас не покину, я весь час буду при вас». Вона пропонувала мені — і лише вона могла мені це запропонувати — єдиний антидот проти трутизни, що палила все моє нутро, причому солодке зілля і лютий яд були споріднені між собою, і те і те йшло від неї одної. У цю мить Альбертина — мій біль — перестала мучити мене, а друга Альбертина — моя цілителька — розчулювала мене, як розчулює довколишній світ виздоровника. Аж це я подумав про те, що небавом вона з Бальбека поїде до Шербура, а звідти — до Триеста. Її навички відродяться. Найголовніше — перешкодити Альбертині сісти на пароплав, спробувати забрати її до Парижа. Звичайно, з Парижа їй було б легше, ніж із Бальбека, при бажанні, майнути до Триєста, але там було б видно; може, я зумів би попросити дукиню Ґермантську непрямо вплинути на приятельку мадемуазель Вентейль, щоб та не зоставалася в Триєсті, щоб кудись перебралася, — може, до принца де***, з яким я бачився у маркізи де Вільпарізіс і в самої ду-кині Германської. А той, навіть якби Альбертина запрагнула відвідувати його, щоб зустрічатися зі своєю приятелькою, міг би, попереджений дукинею Германською, перешкодити їм бачитися. Певна річ, я міг би сказати собі, що як Альбертина має такі вподобання, то в Парижі знайдеться чимало інших жінок, ладних її вгонобити. Але всякий спалах заздрости своєрідний і носить печать істоти, — в даному разі приятельки мадемуазель Вентейль, — яка його викликала. Найбільше мене турбувала саме приятелька мадемуазель Вентейль. Моя загадкова любов до Австрії, яку я любив за те, що звідти привезено Альбертину (її вуйко був там посольським радником), за те, що її географічні особливості, вдача її мешканців, її пам’ятки минулого, її краєвиди я міг бачити, наче в атласі, наче в альбомі, в Альбертининому усміху* в манерах, ця кезбггнена для інших пасія все ще жила в мені, але тепер чари псувала обридь. Альбертина приїхала звідти — це так. Там вона в кожному домі напевне спіткала б приятельку мадемуазель Вентейль та іже з нею. Набуті в дитинстві звички можуть відродитися; за три місяці подружки зберуться на Різдво, потім на Новий рік, у дні, особливо для мене сумні, бо вони несамохіть нагадали мені про те, як я сумував, коли мене розлучали на весь час новорічних канікул із Жільбертою. Після довгих обідів, пізніх свят-вечорів, коли всі будуть веселі й збуджені, Альбертина та її тамтешні подруги приберуть тих самих поз, яких перед моїми очима прибирала вона з Андре, коли приязнь їхня була безневинна, — а може, — хто знає? — тих самих поз, яких у Монжувені за кілька кроків від мене прибирала мадемуазель Вентейль, коли за нею ганялася її приятелька. Мені ввижалося, що у мадемуазель Вентейль, яку, перш ніж накрити її своїм тілом, пестила її подруга, розпашіле Альбертинине личко, й ця Альбертина спершу кидалася тікати, а потім — вирішивши піддатися, сміялася, — я це чув, — дивацьким, загадковим сміхом. Що означали проти моєї гризоти ревнощі, які я відчув того дня, коли Сен-Лу побачився у Донсьєрі з Альбертиною і зі мною і коли вона почала пускати йому бісики, чи заздрість, яка поймала мене, коли я згадував про незнайомця, якому я завдячував перші її поцілунки в Парижі того дня, коли я чекав листа від мадемуазель де Стермар’ї! Ті ревнощі, ревнощі до Робера чи до якогось іншого хлопця, — були ще не ревнощі. Тоді я, боячися суперника, міг усе ж сподіватися на перемогу. Але тут суперник не був подібний до мене, його зброя була інша, я не міг зійтися з ним у змаганні, Альбертина не дістала б від мене тих розкошів, яких я не годен уявити. Часто-густо ми ладні віддати нашу прийдешність за щось геть нікчемне. Колись я ладен був зректися всіх життєвих скарбів, аби тільки познайомитися з пані Блатен, бо вона приятелювала з пані Сванн. Нині, тільки заради того, щоб Альбертина не поїхала до Триеста, я одтерпів би нелюдську кару, якби цього не вистачило, то покарав би її, я б відособив її від усіх, замкнув, відібрав би в неї ті невеличкі гроші, без яких вона не змогла б мандрувати. Якщо раніше, коли я рвався до Бальбе-ка, я аж регнув побачити перську церкву, бурю на світанні, то тепер серце моє краялося на думку, що Альбертина поїде до Триеста, що вона зночує різдв’яну ніч із приятелькою мадемуазель Вентейль; адже наша уява, навіть коли вона міняє свою природу й перетворюється на почуття, не збільшує числа образів, які має у своєму розпорядженні. Якби мені сказали, що її зараз немає ні в Шербурі, ні в Триєсті, що вона не зустрінеться з Альбертиною, як би я заплакав слізьми радости й полегкости! Як змінилися б моє життя і її будучина! А не ж я знав, що заздрощі не можна зводити до однієї особи, що коли Альбертина має такий нахил, її здатні вгонобити інші. Зрештою, якби ті самі дівчата могли бачити її деінде, може, це б не боліло мені так гостро. Саме з Триєста, з цього незнаного світу, світу — я відчував — такого любого Альбертині, з яким пов’язувалися її спогади, приятельські взаємини, дитячі захоплення, на мене дихало ворожим, незрозумілим мені духом, як отой, що в Комбре підносився до мого номера з їдальні, звідки з брязкотом виделок долинали голос і сміх мамин — мама розмовляла зі сторонніми людьми і могла не прийти до мене попрощатися; як отой дух, яким повнилися для Сванна будинки, куди Одетта вирушала вечорами шукати незбагненних розкошів. Про Триест я вже не думав як про чудовий край, де мешканці сповнені задуми, заходи сонця золотаві, дзвони сумні, а як про кляте місто, яке я негайно пустив би з димом і стер би з лиця землі. Це місто вгородилося в моє серце безнадійною скабкою. Відпустити Альбертину до Шербура чи до Триеста — це жахіття! Але залишити її в Бальбеку — теж. Адже тепер, коли близькість моєї приятельки з мадемуазель Вентейль зробилася для мене певністю, мені здавалося, ніби в той час, який Альбертина присвячує не мені (а ми іноді не зустрічалися цілі дні через її тітку), вона віддана на луп Блоковим кузинам, а може, іншим жінкам. На саму думку, що сьогодні ввечері вона зустрінеться з Блоковими кузинами, я божеволів. Отож, коли вона мені сказала, що кілька днів проведе зі мною, я відповів їй так: «Бачте, я збираюся до Парижа. Поїдете зі мною? Чи не згодилися б ви якийсь час пожити у Парижі в нас?» Треба було будь-що, принаймні кілька днів, не покидати її саму, тримати її при собі — для певности, що вона не зійдеться з приятелькою мадемуазель Вентейль. Це означало, що вона мешкала б у мене, бо мама надумала, скориставшися з батькового відрядження, справити свою повинність, вволити бабусину волю — бабусі хотілося, щоб мама приїздила на кілька днів до її комбрейської сестри. Мама не любила тітки за те, що вона, бабусина улюблениця, не жалувала своєї сестри. Люди, дійшовши літ, не добром згадують тих, хто їм докучав змалку. Але мама, ставши мені й за бабусю, була непам’ятка; материне життя було для неї, ніби чисте й невинне дитинство, джерело спогадів, звабу і гіркоту яких визначали її вчинки. Моя бабуся в перших могла б достачити мамі деякі безцінні подробиці, але тепер доводилося тягти її за язика, бо вона була тяжко хвора (казали, в неї рак), і мама дорікала собі за те, що досі до неї не вибралася, а не вибралася вона, щоб не покидати мене самого; пахла їй мандрівка ще й тому, що так зробила б її мати, і тому, що на день народження бабусиного батька, до слова батька дуже поганого, мама носила на могилу квіти, якими бабуся звикла її прикрашати. Перед цим гробом, що мав відкритися, мама пестливими словами відшкодовувала те, в чому відмовляла недужій бабусі її сестра. В Комбре мама збиралася поратися по господарству — ці порання на бабусине бажання мали вестися під доччиним зарядом. А порань ще й не почато. Мама не хотіла покидати Парижа раніше за батька, щоб її відсутність не так йому дошкуляла, — хоча цей схід душі не міг уразити його так, як матір, але він поділяв її переживання. «Ні, це неможливо, — відповіла мені Альбертина. — А навіщо ви рветеся до Парижа, якщо ця дама поїхала?» — «Мені буде спокійніше там, де ми з нею познайомилися, ніж у Бальбеку, якого вона ніколи не бачила і який мені обрид». Чи ж дійшло згодом до Альбертини, що тої, іншої кобіти, немає і що як я тієї ночі хотів померти, то лише тому, що вона легковажно призналася мені, що близька з приятелькою мадемуазель Вентейль? Можливо. Часом мені здається, що до неї це дійшло. Принаймні того ранку вона повірила, що така жінка справді існує. «Вам, мій хло-ню, треба б оженитися з цією особою, — сказала вона, — ви були б щасливі, і щаслива була б і вона». Я відповів, що думка ощасливити цю жінку мало не штовхнула мене на шлюб; недавно, коли я дістав великий спадок, а отже, й змогу оточити свою дружину розкішшю й уприємнити її життя, я ладен був прийняти офіру тієї, кого я кохав. Сп’янілий вдячністю, яку я відчував до Альбертини за її ласкавість, і водночас шарпаний нестерпною душевною мукою, якої вона мені завдавала, я, схожий на того, хто охоче віддав би маєток гарсонові за те, що той насипає йому в кав’ярні шостий келишок горілки, заявив, що моя дружина матиме авто, яхту і що шкода, що я, знаючи, як Альбертина любить кататися на авті й на яхті, кохаю не її, що для неї я був би ідеальним мужем, але що ми ще подивимося, що ми, треба сподіватися, матимемо втішні зустрічі. Подібно до того як ми по-п’яному не зачіпаємо переходнів, боячись дістати відкоша, я все-таки не допустився необачносте (якщо це можна назвати необачністю), якої допустився за часів Жільберти, і не сказав їй, що кохаю її, Альбертину. «Бачте, я мало з нею не оженився. Одначе не наважився на це, я б не посмів прирікати молоду жінку на життя з такою хворою і з такою нудною людиною, як я». — «Та ви збожеволіли! Усі аж реґнуть пройти з вами по життю, подивіться, як за вами впадають. У Вердюренів тільки про вас і розмови, і в найвищому світі теж, я про це знаю. Отже, вона була з вами не досить ласкава, ця дама, скоро ви так у собі звомпили. Тепер я бачу, що це за птиця, вона лиха, я її терпіти не можу, ох, якби на її місці була я!» — «Ба ні, вона дуже мила, просто милісінька. А на Вердюренів та на інших мені чхати. Якщо не рахувати тієї, кого я кохаю і з ким я порвав, мені залежить лише на моїй Альбер-тині; тільки вона, якщо ми з нею часто будемо зустрічатися, принаймні попервах, — додав я, щоб не злякати її і мати змогу багато жадати від неї в ці перші дні, — може мене бодай трошки потішити». Я лише натякнув на можливість шлюбу, але зараз же сказав, що цього не здійснено, бо ми не підходимо характерами. Моя заздрість живилася спогадами про взаємини Робера та «Рахиль, ти від Бога», Сванна й Одетти і підкидала мені думку, що скоро я кохаю сам, то не можу бути коханим, і що жінка може до мене горнутися лише з розрахунку. Звісно, нерозумно було міряти Альбертину на Одеттин і Рахилин аршин. Але йшлося не про неї, йшлося про мене; йшлося про почуття, які я міг у неї пробудити і яких я, заклятий ревнивець, недооцінював. І з цього судження, може, хибного, зродилося багато лиха, яке згодом мало спасти на нас. «Отже, ви не хочете їхати зі мною до Парижа?» — «Зараз мене не пустить тітка. Зрештою навіть як я згодом і приїду, хіба не здасться дивним, що я зупинюсь у вас? Адже в Парижі всі знають, що я не ваша кузина». — «Ну то ми скажемо, що ми, вважай, заручені. Це пусте, адже ми знаєте, що це неправда». У Альбертини з-під сорочки вилонювалася шия, ядерна, золотава, в буйному ластовинні. Я поцілував її з таким самим чистим почуттям, з яким цілував мою матір, щоб утамувати мої дитячі гризоти, які тоді здавалися мені невтішними. Альбертина пішла переодягтися. Її самовідданість уже почала давати збій: де ж її клятва не покидати мене ні на мить? (Я відчував, що її завзяття стане ненадовго, я боявся, що, як ми зостанемося в Баль-беку, вона того ж таки вечора втече від мене і зійдеться з Блоковими кузинами.) Тим часом вона прийшла до мене сказати, що їде до Менвіля, а повернеться пополудні. Вона ночувала не вдома, на її ім’я прийшли листи, та й тітка, либонь, тривожиться. «Якщо йдеться тільки про це, можна послати ліфтера — він скаже їй, що ви тут, і забере ваші листи». Альбертина набурмосилась, але щоб показати мені, яка вона цяцінька, попри свою досаду від того, що її неволять, відразу ж промовила наймилішим тоном: «Нехай!» — і послала ліфтера до тітки. Ледве Альбертина пішла, як у двері тихо постукав ліфтер. Для мене було несподіванкою, що, поки ми гомоніли з Альбертиною, він устиг з’їздити до Менвіля й повернутися. Він сповістив мені, що Альбертина написала до тітки цидулку і що вона може, якщо моя воля, поїхати до Парижа хоча б сьогодні. Зрештою, даючи йому усне доручення, Альбертина вчинила необачно, бо, попри ранню годину, директор, уже обізнаний з усім і схвильований, прибіг до мене спитати, з чого я незадоволений, чи правда, що я їду, і чи не можу я зачекати кілька днів: он як розвітрилося! Я не міг почати йому пояснювати, що в мене одне бажання: щоб о тій порі, коли Блокові кузини виходять на прогулянку, Альбертини в Бальбеку вже не було, тим паче що Андре, єдиної, хто міг би вберети її від них, тут немає і що Бальбек став для мене одним із тих куточків, де хворому нема чим дихати і звідки він виїздить негайно, не бажаючи тут більше зночувати жодної ночі, хоча б йому довелося померти в дорозі. Зрештою мені ще доведеться змагатися з подібними проханнями — спершу в готелі, куди Марі Жінест і Селеста Альбаре прийшли до мене з червоними очима. (Ридання Марі нагадували рев потоку; Селеста, стриманіша у вияві почуттів, утихомирювала її; але коли Марі пролепетала єдиний вірш, який вона знала: «Відцвітає під місяцем без», Селеста теж не витримала, і пелена сліз укрила її личко бузкового кольору; зрештою я певен, що вони й думати про мене забули ще того вечора.) Потім у приміському поїзді, попри всі мої обереги проти того, щоб мене хтось помітив, я здибався з маркізом де Камбре-мером; побачивши мої валізи, він пополотнів, бо сподівався по-завтрьому мене гостити; він заморочив мене своїм базіканням, що мої напади ядухи виникають через погодні перепади і що якби пожити тут у жовтні — цим би можна загартувати моє здоров’я; він попросив мене відкласти мій від’їзд принаймні «на через тиждень» — неоковирність цього звороту не розлютила мене, певне, лише тому, що від його слів на душі моїй щеміло. Поки він гомонів зі мною в вагоні, а я на кожній станції потерпав, як би зараз не вдерся хтось страшніший за Ерімбальда чи Ґіскара, скажімо, граф де Кресі, який почне мене благати, щоб я його запросив, або ще грізніша пані Вердюрен, яка візьметься запрошувати мене на обід. Але все це ще чекало мене попереду. Я ще не був у дорозі. Поки що мені доводилося вислуховувати директорів розпачливий лемент. Я сплавив його, побоюючись, як би він, дарма що говорив пошепки, не збудив мами. Я залишився сам у номері, тому самому номері з високою стелею, де почував себе таким нещасним за першого приїзду, де так ніжно думав про мадемуазель Стермар’ю, де чатував на Альбертину та її приятельок, які, ніби мандрівні птахи, відпочивали на пляжі, де так недбало узяв Альбертину того разу, коли посилав по неї ліфтера, де мені відкрилася бабусина доброта і де я потім дізнався, що вона померла; ці віконниці, під якими соталося вранішнє світло, я розхилив уперше з тим, щоб побачити найближчі розлоги моря (Альбертина змушувала мене причиняти віконниці, щоб не було видно, як ми цілуємося). Я відчував, які зміни зайшли в мені, зіставляючи їх із незмінними речами. Ми звикаємо до них, як до людей, і коли нам згадується, як багато вони важили в нашому житті, а потім вагу ту зовсім утратили, то обрамлені ними події, зовсім не такі, як нинішні, все розмаїття пригод, які склалися під цією самою стелею, серед цих самих зашклених шаф, зміни в серці і в житті, заповідані цим розмаїттям, завдяки незмінності декорацій, набувають у єдності місця ще більшої моці.

Кілька разів за коротку хвилину мені майнула думка, що світ, де міститься цей номер і ці зашклені шафи і де Альбертина так мало важить, — це, може, світ духовний, єдино реальний, а моя гризота — це та гризота, яку нам навіює читання роману і яку тільки шаленець може перетворити в тривале й незбутнє горе, щоб горювати поки віку; що, може, трохи вольового зусилля — і я повернуся до цього реального світу, переступивши через біль, немов розриваючи паперовий обруч, і побиватимуся через Альбертину не більше, ніж через героїню дочитаного нами роману. Зрештою найкоханіші мої любки не заслуговували на викликані ними любовні муки. Сам я кохав їх щиро, жертвуючи всім, щоб зустрітися з ними, щоб усамітнитися з ними, ридаючи, коли чув увечері їхній голос. Вони вміли розпалювати в мені жагу, доводити мене до нестями, але жодна з них не втілювала в собі кохання. Коли я їх бачив, шли я їх чув, я не знаходив у них нічого зрідні моєму захопленню ними, і ніщо в них не могло б пояснити, чому я кохаю їх. А проте єдиною моєю радістю було бачити цих жінок, єдиною моєю тривогою була тривога очікування їх. Можна було б припустити, що природа наділила їх якоюсь особливою сторонньою властивістю, відрубною від них, і що ця властивість, ніби електрика, збуджує в мені кохання, себто, лише вона спрямовує мої вчинки і завдає мені болю. Проте врода, розум, доброта цих жінок були відособлені від цієї властивосте. Мої любовні почуття, буцімто електричний струм, били мене, я переживав їх, я відчував, але мені ані разу не пощастило їх побачити чи обміркувати. Я навіть гадаю, що, захоплюючись (я залишаю осторонь тілесні розкоші, супутні захопленню, але не породжені ним), ми звертаємося як до невідомого божества не до самої жінки, а до незримих сил у личині цієї жінки. Нам погрібні не чиїсь, а їхні пестощі, ми шукаємо дотику саме з ними, але не знаходимо в ньому щирої насолоди. Під час побачення жінка знайомить нас із цими богинями, та й квит. Ми обіцяємо подарувати їм коштовності, подорожі, знаходимо слова, доводячи, як ми їх обожнюємо, і слова на свідчення, що нам до них байдуже. Ми, хоча й не чіпляючись причепою, домагаємося нового побачення. А проте, аби не ці таємничі сили, хіба ми так пнулися б зі шкури ради самої жінки, якщо після її відходу ми вже вагаємося сказати, як вона була вбрана, і пригадуємо, що ні разу на неї не глянули?

Оскільки зір облудний, нам увижається, що людське тіло, навіть кохане, як Альбертинине, є чимось поза нами, відлетим від нас на кілька метрів, кілька сантиметрів. 1 так само з душею, що домує в ньому. Але як щось перемістить душу, показуючи, що вона кохає не нас, а когось іншого, тоді з тьохкання серця ми відчуваємо, що кохана істота не за кілька кроків від нас, а в нас самих. У нас самих, десь неглибоко. Слова: «Це приятелька мадемуазель Вентейль» стали тим Сезамом, якого я сам зроду не знайшов би і який впустив Альбертину до закамарків мого зболеного серця. А я міг би сто років силкуватися відчинити браму, прибиту за нею, і так і не збагнути, як її відчинити.

Цих слів я якийсь час не чув, — поки Альбертина була зі мною. Цілуючи її так, як я цілував матір у Комбре, цілував, щоб заспокоїтися, я майже вірив у невинність Альбертинину чи бодай гнав думку про відкрите в ній збочення. Але нині, коли я залишився сам, ці слова знов залунали — так гуде, коли з нами перестають розмовляти, у вухах. У її збочанні тепер я вже не сумнівався. Сонце, встаючи, одмінипо навколишній світ, і його світло загострило мою муку, ніби від зміни пози. Ніколи ранок не здавався мені таким прекрасним, а водночас таким болісним. Уявивши, як зараз спахне вся ця байдужа природа і як ще вчора я тільки й жадав би, що милуватися на неї, я ридма заридав. Аж це, ніби роблячи якийсь гойний принос, який символізував ту криваву офіру, яку я муситиму віднині щоранку складати, зріка-ючись усяких радощів, складати поки віку, на освячення відновленої моєї щоденної гризоти і на роз’ятрення моєї кривавої рани, золоте яйце сонця, вигулькуючи наче від порушення рівноваги, спричиненого зміною густини у процесі згортання, наїжачене пломінцями, як на картині, прорвало вмить заслону, за якою воно, як уже відчувалося, трепетало в очікуванні виходу на сцену й шугання вгору, прорвало і розтопило у хвилях світла свій таємничий буйний пурпур. Я почув свої ридання. Аж це двері несподівано розчинилися, і мені, з розкалатаним серцем, примарилося, ніби ввійшла бабуся, вона приходила вже кілька разів, але вві сні. Може, це теж тільки сон? На жаль, то була ява. «Тобі здається, ніби я схожа на бабусю», — лагідно сказала мама, бо то була вона, своєю ніжністю намагаючись мене заспокоїти і водночас потверджуючи свою схожість із бабусею гарним усміхом скромних гордощів без тіні кокетства. Її волосся в неладі — причому сиві пасма не були сховані й вилися довкола неспокійних очей, довкола змарнілих щік, бабусин шлафрок, який вона тепер носила, — ось причина того, чому я не зразу впізнав її і завагався: чи я часом не сплю і чи не воскресла моя бабуся? Моя мама вже давно куди більше нагадувала бабусю, ніж мою молоду, веселу неньку, яку я знав у дитинстві. Але зараз я про це не думав. Якщо ми захоплені читанням, ми не вкмітимо, як збіг час, і нараз побачимо, як сонце, таке саме ясне учора о цій порі, створює довкола себе таку саму кольорову гаму, таку саму гармонію, все те, що готує спад. Мама підкреслила мою помилку, усміхаючись, бо їй було приємно, що вона схожа на свою матір. «Я прийшла, бо мені уві сні причулося, що хтось плаче, — пояснила мама. — Це мене й розбудило. Але чому ж ти не лягав? І очі в тебе повні сліз. Що тобі таке?» Я обхопив її голову руками: «Мамо! Я боюся, як би ти не подумала, ніби в мене сім п’ятниць на тиждень. Але вчора я недобре відгукнувся при тобі про Альбертину, я був несправедливий». — «Ну й що тут такого?» — заперечила мама і, побачивши світову зорю, сумно всміхнулася, згадавши матір, а щоб я не проочив видовиська, якого — на превеликий жаль моєї бабусі — я ніколи не бачив, показала на вікно. Але за бальбець-ким пляжем, за морем, за сходом сонця, на який показувала мені мама, я з розпачливим болем, і того розпачу мого не можна було не помітити, бачив монжувенську кімнату, де Альбертина, рожева, з задерикуватим носиком, згорнулася клубочком, ніби велика кицька, на тому місці, де колись лежала приятелька мадемуазель Вентейль, і заливалася сласним сміхом: «Дарма! А як навіть і побачать, біс із ним. Чи мені не стане духу плюнути на цю стару мавпу?» Ця сцена світила мені крізь ту, яка простягалася переді мною в вікні і яка була ніби темною вуаллю, упалою на неї, як падає на щось відблиск. І сцена-вуаль здавалася примарною, буцімто намальованою. Напроти нас, на пасмі парвільських скель, гайок, де ми грали у тхора, положисто спускався до моря, купаючи своє зело в щирому злоті води, як це часто бувало в надвечір’я, коли ми з Альбертиною, посидівши в гайку, на схилку дня йшли додому. Серед безладних рожевих і небесних клаптів нічної мли, які ще клубочилися над водою, усіяною перламутровими скалками зорі, сунули човни, усміхаючися сонячним за-орам, а промені закрашували нажовто вітрило і край бушприту, достоту як увечері, коли човни поверталися: то була сцена примрійна, крижана, безлюдна, викликана лише спогадом про захід, не підперта, як увечері, шерегом денних годин, що зазвичай звістували її мені, сцена відрубна, окремішня, ще хисткіша, ніж моторошний монжувенський образ, якого вона не здолала знищити, сховати, прикрити, зітканий із видінь яловий образ, породжений пам’яттю і сном. «Годі-бо, — заперечила матір, — ти не сказав про неї нічого поганого, ти просто заявив, що вона тобі набридла і ти радий, що поклав собі не женитися з нею. За чим же тут плакати? Подумай, що твоя мама сьогодні їде і що їй буде дуже важко покидати в такому стані свого котусика. Надто ж тому, бідолашко мій, що не так-то я й матиму час тебе втішати. Перед від’їздом завжди ніколи, хай ви вже й спакували речі». — « Га я не про те». Отут-то, вираховуючи прийдешність, прикидаючи силу моєї волі, розуміючи, що такий любовний вогонь Альберти-ни до приятельки мадемуазель Вентейль, палаючи давно, не може бути невинний, що Альбертина в усе втаємничена і, як показувала її манера триматися, народилася з нахилом до цього збочення, який моя тривога не раз уже передчувала, яшму вона віддавалася, мабуть, завжди (якому вона, може, віддавалася й нині, скориставшися з того, що мене з нею немає), я й сказав матері, знаючи, як її засмучую, хоча вона свій смуток, зраджуючи його лише виразом поважної задуми, який з’являвся на її лиці, і приховала, коли вона боялася чимось уразити мене, виразом, якого вона вперше прибрала у Комбре, коли зголосилася зночу-вати ніч біля мого ліжка, виразом, який нині надавав їй незвичайної подібности до бабусі, коли та дозволяла мені випити коньяку, — я й сказав, отже, матері: «Я знаю, як тебе засмучу. По-перше, замість залишатися тут, як ти хотіла, я їду разом із тобою. Та це ще півбіди: я зле тут почуваюся, мені ліпше вернутися додому. Тільки надто не сумуй, чула? Сіль ось у чім. Учора я помилився і мимоволі ввів тебе в оману, я думав про це всеньку ніч. Я конче мушу, і на тому й станьмо, бо тепер я добре здаю собі в усьому справу, бо я вже нині не відступлюся, бо інакше нічого мені жити, я конче мушу оженитися з Альбертиною.