Розділ «Частина друга»

У мене залишалося погане враження від його вдачі, я не забув, як він переді мною дрібцював, коли потребував мене, і як уже тоді, коли я йому прислужився, почав гордувати мною, а потім і зовсім нехтувати. До цього слід додати його меркантильність у стосунках із паном де Шарлюсом та його бестіяльські інстинкти, які, не дістаючи вгоноби або ускладнюючи ще більше йому життя, в’ялили його; і все ж то була душа не зовсім споганена, просто вона була зіткана з суперечностей. Він нагадував собою старовинний середньовічний фоліант, сповнений помилок, забобонів, усіляких неподобств; від його сторінок рябіло в очах. Спершу я думав, що штука, в якій він справді сягнув досконало-сти, наділила його чимось більшим, ніж виконавська майстерність. Якось я сказав йому, що збираюся засісти до роботи, а він мені відповів: «Працюйте — прославитеся». — «Чиє це?» — спитав я. «Так Фонтан сказав Шатобріанові». Йому було відоме любовне листування Наполеона. «Він очитаний, — подумав я, — це плюс». Але з усього давнього й новочасного письменства він, напевне, знав тільки цю висмикнуту звідкілясь фразу, бо товк мені її щовечора. Ще одна фраза, яку він човпив мені найчастіше, утримуючи від «зайвих» балачок про нього, фраза, як вважав він, літературного походження, навряд чи була французька, принаймні з чим її їдять, міг сказати хіба що лакей, якому доводиться ховати кінці в воду: «Не довіряйте недовірливому». Власне, аплітуда коливань між цією ідіотською приповідкою та Фонтановою фразою, зверненою до Шатобріана, окреслювала цілий сектор Морелевої вдачі, сектор вельми строкатий, але менше позначений суперечностями, ніж могло здаватися. Цей хлопець, готовий ради грошей на все і то без найменших гризот — не назвеш же гризотою якесь химерне роздратування, загострену нервозність, — готовий, якщо тут пахло зиском, завдати горя, навіть убрати в жалобу цілі родини; цей хлопець, який молився мамоні; хлопець, глухий не лише до почуття добра, а й до почуття людяности, цей хлопець понад золото ставив тільки свій консерваторський диплом з відзнакою, цю свою затулу від усякої критики у класі флейти і контрапункту. Найбуйніші вибухи гніву, найдикіші й найкричущіші напади люті викликалися в нього тим, що він називав (узагальнюючи, певна річ, окремі випадки неприязні, з якими стикався) усесвітнім шахрайством. Він хвалився тим, що сам у халяви не набирає, бо ні з ким ні про що не балакає, не викладає ні перед ким своїх карт на стіл, нікому не довіряє. (На моє нещастя, — якщо згадати, що на мене чекало по моєму повороті до Парижа, — його недовірливість «сплохувала» у його взаєминах з бальбецьким шофером, з якими вони були одного поля ягода, тобто, він занедбав свою улюблену максиму, спізнався з людиною недовірливою в тому доброму розумінні, яке він вкладав у це поняття, з людиною, яка вперто мовчить при людях порядних, зате їй нічого не варто злигатися з мерзотником.) Йому здавалося — і тут він мав якусь рацію, — що недовірливість завжди допоможе йому вийти сухим із води, викрутитися, навіть коли в якихось авантурах можна скрутити собі в’язи, що завдяки недовірливості його не тільки не піймають на гарячому, але навіть ні в чому не запідозрять у закладі на вулиці Бержер. Він працюватиме, може, уславиться колись, чистий, бездоганний, вийде на голову журі по класу скрипки на конкурсних екзаменах у славетній консерваторії.

Але, розбираючи ці суперечності, ми, либонь, приписуємо Морелевому мисленню забагато логіки. Насправді, його натура нагадувала такий пожмаканий папір, що написане на ньому вже годі було вчитати. Здавалося, він держався більш-менш високих принципів. Письмо в нього було б писарське, якби він не допускався кричущих помилок; цілі години строчив він листи чи то братові, дорікаючи йому в тім, що той зле вчинив із сестрами, він-бо старший у родині, їхня підпора, чи то сестрам, витикаючи їм непошану до нього самого.

Незабаром, під кінець літа, коли ми висідали у Дувілі з потяга, притьмарене млою сонце вискалювалося вже лишень червоним кружалом на однотонному бузковому небі. Великий супокій сходить увечері на ці щетинисті солончакові поля і манить силу парижан, здебільшого малярів, літникувати в Дувілі, а що ввечері тут вогко, то вони рано-вранці залазять у свої маленькі шале. У деяких вікнах уже блимали вогники. Лише дві-три корови, мукаючи, дивилися на море, а інші більше цікавилися людьми, спрямовуючи свою увагу на коляси. Лише один-єдиний маляр, поставивши мольберт на згірку, ще працював, намагаючись віддати цілковиту тишу і м’яке світло. Може, о цій порі, коли люди розійшлися вже домів, корови правили йому за несвідому й само-охотну модель, бо їхня задума і сирітство посилювали глибоке враження супокою, яким дихав захід сонця. Ця особлива тональність не втратила свого чару і трохи згодом, восени, коли дні покоротшали і ми їхали потемки. Якщо я блукав по обіді, мені доводилося вертатись, аби переодягтися не пізніше як о п’ятій годині, коли кругляве й червоне сонце, сідаючи, вже сягало середини кривого свічада — колись такого ненависного для мене, — і, ніби який грецький вогонь, запалювало море у шибках усіх моїх книжкових шаф. Вдягаючи смокінг, я якимись чорнокнижниць-кими порухами воскрешав у собі колишнє я, бадьоре й легковажне, будячи в собі ту людину, яка їздила обідати до Рівбеля з Сен-Лу, а одного вечора сподівалася повезти мадемуазель де Стер-мар’ю обідати на лісовий острів, і несамохіть курникав той самий мотивчик, що й тоді; і лише з пісеньки я впізнавав того принагідного співака, який заводив її, бо не знав жодної іншої. Уперше я заспівав її, як закохався в Альбертину і мені здавалося, що ми так і не познайомимося. Згодом — у Парижі, коли розкохав її, і за кілька днів потому, коли вона вперше стала моєю. Нині я співав те саме, покохавши її наново, співав, лаштуючись їхати з нею обідати, на превеликий жаль директора готелю, який боявся, що я виберуся від нього і переїду до Ла-Распельєр: він доводив мені, що, за чутками, там лютує лихоманка, спричинена Бекськи-ми болотами та «стічними» водами. Я радів з цього розмаїття мого життя, яке розвивалося у трьох площинах; до того ж коли на якийсь час знову робишся собою колишнім, тобто не схожим на того, ким ти вже давно зробився, вражливість, не притерта звичкою, дістає від найменшого зудару з надвірнім світом такі сильні відчуття, що перед ними блякне все попереднє, і ми через їхню гостроту чіпляємося за них із мимовільним запалом пияка. Ми вже поночі сідали до омнібусу чи до коляси і вирушали на підміський вокзал. На станції голова суду казав нам: «Як, ви їдете до Ла-Распельєр? Отакої! Ну й нахаба ця пані Вердюрен; приневолювати потемки пхатися годину потягом ради якогось обіду! А потім плуганитися від неї о десятій вечора, коли струже такий вітрюган! І все знічев’я, як бачу», — додав він, затираючи руки. Звичайно, голова різав нам це в очі, дійнятий тим, що його не покликано, а ще тому, що його гріло якесь утішне почуття, знайоме тим, хто «заклопотаний» якоюсь справою, бодай і дурною, хто «не має часу» на те, що роблять інші.

Чи ж дивина, що людина, яка складає звіти, підсумовує цифри, відповідає на ділові листи, стежить за біржовим курсом, кажучи вам ущипливо: «Знічев’я ви можете собі це дозволити», проймається приємним почуттям своєї вищости. Але ця вищість виявилася б у неї так само гордівливо і навіть ще гордівливіше (бо, зрештою, і заклопотані люди ходять на проханий обід), якби ви розважалися тим, що писали «Гамлета» чи бодай читали його. І тут «заклопотані» люди виявляють короткозорість. Бо некорисливі культурні запити, які хтось при них намагається вдовольнити і які здаються їм кумедними вередами нероби, в їхньому власному фахові висувають у перші лави людей, навряд чи здібніших за них, магістратів чи адміністраторів, але таких удатливих кар’єристів, що «заклопотані» схиляють перед ними голови, приказуючи: «Мабуть, це людина дуже освічена, непересічна особистість». А надто голові суду було невтямки, що ла-распельєрські обіди мене вабили тим, що, за його ж таки слушними словами, ради них я відбував «цілі мандрівки», ще любіші мені через те, що не були для мене самоціллю, що мандрівки самі собою мене не тішили — втіха пов’язувалася зі сподіваним збіговиськом, але залежно від атмосфери вона могла так чи інакше змінюватися. Тепер панувала вже темрява, коли я з теплого готелю, що став мені за домашнє вогнище, потрапляв укупі з Альбертиною до вагона, де ліхтарний відблиск на шибці попереджав на зупинках дихавичного потяга, що під’їжджаємо до станції. Не розчувши її назви, яку вигукнув кондуктор, я, боячись проґавити Коттара, відчиняв дверцята, але замість «вірних» до вагона вдиралися вітер, дощ і холод. Я бачив у тьмі лани, чув море, ми стояли серед гуляй-поля. Перш ніж пристати до «ядерця», Альбертина розглядала себе в люстерку, діставши його з золотого несесера. Під час перших візит, коли пані Вердюрен проводила Альбертину нагору до своєї туалетної, аби та причепурилася перед обідом, я відчував, як усередині цього глибокого супокою, який панував у мені останнім часом, нараз тенькала тривога та ревнощі через те, що я мусив розлучитися з Альбертиною на сходах, і, очікуючи її в вітальні, де збирався кланчик, і дивуючись, що там може так довго робити моя приятелька, я неабияк потерпав, аж якось не витримав і назавтра, спитавши в пана де Шарлюса, які несесери найгожіші, замовив у Картьє телеграфом несесер, який тепер так тішив і Альбертину, і мене. Для мене він був запорукою спокою і дбайливого Альбертининого ставлення до мене. Бо вона, певна річ, здогадалася, що мені не до вподоби її затримки у пані Вердюрен, і нині чепурилася в вагоні.

Серед «вірних» пані Вердюрен найвірнішим завсідником ув останні місяці був пан де Шарлюс. Регулярно, тричі на тиждень, пасажири, з’юрмлені в почекальні чи на західному пероні Донсьєра, бачили, як проходив дебелий чолов’яга, білоголовий, чорновусий, з наквацяними губами, причому помада наприкінці сезону впадала в очі менше, ніж улітку, коли за яскравого освітлення вона масно лисніла й розпливалася від спеки. Простуючи до залізниці, барон не міг утриматися (лишень за звичкою, бо нині шанувався, охоплений любовним палом чи принаймні бажаючи бути вірним), щоб не перебігти по чорноробові, по воякові, по молодикові в тенісному костюмі цікавими й несміливими очима, а потім миттю майже зовсім склеплював повіки з єлейною міною ченця, що перебирає рожанця, зі скромністю дружини, закоханої у свого мужа, або добре вихованої панянки. «Вірні» були переконані, що він їх не бачить, бо барон сідав до іншого вагона (як колись княгиня Щербатова), — так робить той, хто не знає, чи зрадіють її товариству, і дає кожному волю підійти до себе, якщо виникне таке бажання. Попервах доктор зовсім цього не бажав і вимагав, щоб і ми залишали пана де Шарлюса самого в купе. Па-ношачись відтоді, як вибився у медичні світила, але душею залишившись несміливим, професор усміхнено відкидався назад і лорнетував Скі, а заразом намагався випитати, що думають із цього приводу подорожани. «Розумієте, аби я був сам, аби я парубкував, але ж я маю думати про свою половину, я сумніваюся, чи можна його пускати до нашого гурту, по тому, що почув од вас», — шепотів доктор. «Що ти сказав?» — питала пані Коттар. «Нічого, це тебе не стосується, це не для жіночих вух», — відповідав доктор, накивуючи бровою з величною зарозумілістю, причім у цьому накивуванні було щось і від потаємного лукавства, яке з’являлося в його розмові з учнями та пацієнтами, і від того стурбованого виразу, якого прибирало раніше у Вердюренів розумне його обличчя; та й давай шепотіти далі. Пані Коттар могла розібрати тільки два слова: «братство» і «помело», а що перше слово означало у доктора жидів, а друге попихача, поштуркови-ще, то вона подумала, що пан де Шарлюс — юдей-ізгой. Пані Коттар було невтямки, навіщо собкати і турляти бароном, і вона вважала за свій обов’язок, обов’язок старшої у «клані», зажадати, щоб ми перестали його цуратися, тож ми всі поволоклися в купе до пана де Шарлюса на чолі з усе ще розгубленим Коттаром. З кутка, де він читав Бальзака, пан де Шарлюс помітив наше вагання, але очей так і не звів. Достоту як глухонімий з невловного для інших протягу здогадується, що хтось наближається до нього з тилу, він якимсь шостим чуттям розпізнавав, хто до нього ставиться байдуже. Через це роз’ятрене чуття, а воно дається взнаки в усіх царинах, пан де Шарлюс слабував на уявні болячки. Як невропати, відчувши повів леготу і думаючи, що на горішньому поверсі відчинене вікно, сатаніють і починають чхати, так і де Шарлюс, якщо хтось мав при ньому стурбовану міну, висновував, що цю особу наустили проти нього. Зрештою як хтось не мав ні розкидливої, ні похмурої, ні веселої міни, все одно панові де Шар-люсові щось та ввижалося. Зате як ви ставилися до нього доброзичливо, в нього ніколи не міг промайнути здогад, що за ним женеться неслава. Вгадавши, що Коттар спершу завагався, барон, на превеликий подив «вірних», яким не вірилося, що їх помітить той, хто уткнувся в книжку, подав їм руку, тільки-но «вірні» підступили на шанобливу відстань, а докторові тільки кивнув, навіть не торкнувшись рукою у шведській рукавичці простягнутої йому долоні. «Ми поклали собі неодмінно їхати з вами і не залишати вас самого в кутку. Для нас це велика втіха», — сказала з чарівним усміхом пані Коттар. «Маю за честь», — сухо кинув барон і вклонився. «Я зраділа, довідавшись, що ви остаточно вирішили перенести до нашого краю вашу скин...» Вона хотіла сказати: «скинію», але це слово здалося їй гебрейським і образливим для жида, який може побачити в ньому натяк, і вона загнулася. Вона спробувала знайти інший, звичний для неї, тобто пишномовний вислів: «Я хотіла сказати: «ваші пенати». (Правда, ці божества теж не християнські, але належать до релігії вже віду-мерлої, і можна було не боятися образити її визнавців.) А ось ми, на жаль, з огляду на початок навчального року та службу доктора у клініці, не можемо довго загріти собі місця. — Вона показала пуделко. — Гай-гай, наскільки ми, жінки, нещасніші від вас, сильної статі: навіть на таку близьку відстань, як до наших друзів Вердюренів, мусимо цупити з собою цілий обоз!» Я в цей час розглядав том Бальзака у бароновій руці. Була то не безпалітурна, куплена принагідно книжка, подібна до Берготтової, яку пан де Шарлюс давав мені читати за першого мого побуту на морі. То була книжка з його книгозбірні й відповідно на ній красувався напис: «Я належу баронові де Шарлюсу», який іноді заступали: In proeliis non semper[30] або Non sine labore[31] — свідоцтва того, що девіз роду Ґермантів — горливість.

Утім, далі ми побачимо, що на догоду Морелеві їх заступлено іншими. Трошки згодом пані Коттар обрала тему, цікавішу, на її думку, для барона. «Не знаю, чи згодитеся ви зі мною, пане, але я маю вельми широкі погляди: як на мене, всі релігії добрі, треба тільки щиро вірити. Я не з тих, хто, уздрівши протестанта, казиться». — «Мене навчено, що моя віра — єдино істинна», — заперечив пан де Шарлюс. «Він фанатик, — подумала пані Коттар.— Сванн, поминаючи останні роки життя, був толерант-ніший, але ж він ходив у вихрестах». А барон був, як відомо, не лише християнського визнання, він був побожний на середньовічний лад. Для нього, як для різьбарів XIII сторіччя, християнська церква була дослівно залюднена силою-силенною цілком реальних у його уяві істот: пророками, апостолами, янголами, всіма святими, що оточували втілене Слово, його Матір’ю з об-ручником, Отцем-Уседержителем, мучениками та ясновидами, — всі вони, як і живий люд, як і їхні вірні, тлумом тиснуться на паперті або заповнюють бокові вівтарі. Із них усіх пан де Шарлюс обрав своїми святими заступниками архангелів Михаїла, Гав-риїла та Рафаїла; і часто звертався до них, прохаючи їх вознести його молитви до престолу Отця-Предвічного. Отож, помилка пані Коттар дуже насмішила мене.

Та облишмо релігійний терен і скажімо ще кілька слів про доктора; прибувши до Парижа з убогим запасом порад матері-се-лючки, він на шкоду загальному розвитку поринув у вивчення лише природничих наук, яким присвячують довгі роки ті, хто хоче зробити медичну кар’єру; він здобув авторитет, але не набрався світського досвіду — от і розумів буквально баронове «маю за честь»: цей вираз водночас і завдав йому втіхи, бо він був марнославний, і зажурив, бо він був добряга. «Нетяга де Шарлюс! — сказав він увечері дружині. — Коли ми до нього підсіли і він сказав, що має це за честь, мені стало його шкода. Видно, що цей неборак живе сиротою, ось і гнеться ради знайомства».

Незабаром, уже не потребуючи опіки милосердної пані Коттар, «вірні» подолали ніяковість, яку всі вони так чи інакше відчували, опинившись у товаристві пана де Шарлюса. Звичайно, в його присутності вони ні на мить не забували, що їм набалакав про їхнього подорожанина Скі, все думали про його сексуальну химерію. Проте ця його химерія мала для них якийсь чар. Вона надавала всьому, що виходило з баронових уст (говоруха він був справді чудовий, ось тільки розмову його вони навряд чи оцінили б), якоїсь пікантности, тим-то проти нього найцікавіші співрозмовники, навіть Брішо, здавалися їм трохи пріснуватими. Уже на самому початку знайомства з бароном усі згодилися, що він розумний. «Геніальність сусідує з навіженством», — виголосив доктор, і коли княгиня, жаждива знань, попросила в нього пояснень, він не забажав розводитися: бо ця аксіома становила собою все, що він знав про генія, та й, зрештою, не здавалася йому такою очевидною, як тиф чи подагра. Він був тепер пихатий, але, як і раніше, невихований. «Не в’язніть до мене з питаннями, княгине, — урвав її він, — я приїхав до моря відпочивати. Втім, пояснюй вам, не пояснюй — до вас однак нічого не дійде, ви ж бо в медицині ні бе ні ме». І княгиня замовкала, перепрошуючи лікаря, вона вважала, що Коттар — людина чарівна, але розуміла, що до світила іноді не знаєш, з якого боку підступитися. Зразу після знайомства з паном де Шарлюсом «вірні» вирішили, що він розумний, попри його схибленість чи так звану схибленість. Нині ж вони, самі того не усвідомлюючи, думали, що він розумніший за інших саме завдяки цій схибленості. Найпростіші думки де Шар-люса про кохання, про ревнощі, про красу, висловлені у відповідь на спритні розпити професора чи скульптора, думки, винесені ним зі свого незвичайного, потайливого, багатого й плюгавого досвіду, принаджували «вірних» своїм чудерством, тим заворожливим чудерством, якого набуває добре знайома нам із нашої драматургії — давньої і сучасної — психологія дійовців у російській чи японській п’єсі, граній тамтешніми акторами. Іноді, як він не чув, хтось дозволяв собі якийсь дешевий жарт. «О, якщо барон пускатиме бісики кондукторові, нам зроду до місця не доїхати, бо поїзд піде назад, — шепотів скульптор, побачивши молодого кондуктора з віястими очима баядерки, в якого втупився барон, не в змозі стримувати себе. — Погляньте, як він пасе на ньому очі. Ми їдемо уже не приміським поїздом, а фунікулером». А проте, розминувшись із паном де Шарлюсом, «вірні» проймалися якимсь розчаруванням, коли їхали з найзвичайнісінькими собі людьми і біля них уже не сидів цей пузанчик, наквацяний і таємничий, схожий на якусь екзотичну, підозрілого походження шкатулу, з дурманним запахом плодів, які на саму думку, що їх можна їсти, викликають млість. «Вірних» чоловічої статі товариство пана де Шар-люса особливо тішило на короткому перегоні від Сен-Мартена-дю-Шен, де він сідав у вагон, до Донсьєра, де до них підсідав Морель. Бо поки з ними не було скрипаля (а дами й Альбертина, зібравшись гуртом, щоб не заважати розмові, трималися опо-даль), пан де Шарлюс без сорома міркував про те, що заведено називати «неморальністю», ніби хотів упевнити, що подібних тем не боїться. Альбертина була йому не завада, бо трималася завжди біля дам із тих міркувань, що панянки не повинні заважати чоловічим розмовам. До того, що її нема поруч зі мною, я ставився спокійно: аби ми їхали в одному купе. Уже не надто кохаючи Альбертину і зовсім її не ревнуючи, я не думав про те, що робить вона у дні, коли я її не бачу; зате коли ми їхали разом, я ненавидів кожну перебірку, яка могла приховати від мене її зраду, і, коли вона переходила з дамами до іншого купе, я, не в змозі ні хвилини всидіти на місці й ризикуючи образити співрозмовника, Брішо, Коттара чи Шарлюса, яким я не міг би пояснити, чому від них тікаю, за мить зривався на рівні, кидав їх і перебігав до іншого купе, аби переконатися, що там не діється нічого підозрілого. Аж до самого Донсьєра пан де Шарлюс, не боячись нікого шокувати, говорив, іноді дуже відверто, про звичаї, як на нього, самі з себе ні добрі, ні погані. Говорив із хитрощів, доводячи цим широту своїх поглядів, певний того, що його власні нахили не викликають у «вірних» жодної підозри. Він вірив, що на всьому світі лише кілька душ, як він сам висловлювався, «знають, що тут і як». Але він узяв собі в голову, що втаємничених знайдеться душі дві-три, не більше, і що жодна з них не обертається на нормандському узбережжі. Дивно, що така прониклива і така чутлива людина дурила себе цією ілюзією. Навіть щодо більш-менш обізнаних, на його думку, людей він тішив себе надією, що вони мають лише туманні уявлення, знали про це лише в загальних рисах, і сподівався так усе виставити перед ними, що вони муситимуть повірити його доказам, а проте співрозмовники погоджувалися з ним лише про людське око. Навіть здогадуючись, що я дещо про нього знаю або ж сную якісь припущення, він уявляв, що враження від нього в мене склалося набагато раніше, ніж це було насправді, а отже, воно дуже загальне, і що йому досить спростувати якусь подробицю, аби йому повірили, тоді як, навпаки, загальні уявлення завжди випереджають знання подробиць і тим самим вельми полегшують їхнє відкриття: знищуючи ефект невидимости, вони не дозволяють підозрюваному втаювати те, що він хоче приховати. Коли де Шарлюса кликав на обід хтось із «вірних» чи з їхніх друзів і барон усякими манівцями намагався в десятку названих людей неодмінно протягти ім’я Мореля, він і гадки не мав, що хоч як би він пояснював, чому йому приємно чи важливо бути запрошеним із ним удвох, господарі, вдаючи, ніби ймуть йому віри, розуміли, що за цим, як і завше, стоїть одне (на баронову думку, не знане нікому): його любов до Мореля. А пані Вердюрен, удаючи, буцімто цілком усвідомлює чи то естетичні, чи то гуманні спонуки, якими пан де Шарлюс виправдовував свою цікавість до Мореля, ще й не забувала подякувати баронові за його зворушливе, як вона висловлювалася, ставлення до скрипаля. Який, одначе, був би ошелешений пан де Шарлюс, аби він почув, що того дня, коли вони з Морелем спізнилися і не приїхали залізницею, Принципалка сказала: «Ми чекаємо лише цих дівок». У барона тим більше відвисла б щелепа, що, днюючи й ночуючи в Ла-Рас-пельєр, він виконував там обов’язки капелана, хатнього абата, а іноді (коли Мореля відпускали на дві доби) ночував там дві ночі поспіль. Пані Вердюрен відводила їм тоді дві сусідні кімнати і, додаючи їм отухи, мовила: «Якщо вам захочеться музикувати, не соромтеся, мури тут фортечні, на вашому поверсі — жодної душі, а муж мій спить сном праведника». У такі дні пан де Шарлюс їздив замість княгині на станцію зустрічати гостей і вибачався перед ними за пані Вердюрен, яка не могла приїхати за станом здоров’я, причому її нездужання він описував так красномовно, що прибульці, входячи з відповідними мінами, гучно дивувалися, застаючи Принципалку бадьорою, на ногах, у сукні з демідекольте.

Бо пан де Шарлюс устиг стати для пані Вердюрен «вірнесеньким із вірних», другою княгинею Щербатовою. Його світське становище залишалося для неї куди непевніше, ніж княгинине, адже про княгиню вона думала, що як та, окрім «ядерця», ніде не буває, то тільки через те, що гордує всіма іншими салонами, віддаючи перевагу саме йому. Самі Вердюрени, узиваючи занудами всіх, хто не запрошував їх до себе, просто лицемірили — ось чому здавалося незбагненним, як Принципалка могла думати, ніби княгиня наділена залізним гартом і зневажає світський шик. А проте пані Вердюрен вірила в це, переконана, що цій світській левиці більше до вподоби інтелектуальне середовище, от вона й уникає зануд. Зрештою кількість зануд, на думку Вердюренів, меншала. Життя на морському курорті не наражало на ті загрози, які б могло крити відвідання цього подружжя у Парижі. Світовці, прибулі до Бальбека без дружин (чим спрощувалися людські взаємини), перші являлися до Ла-Распельєр і з зануд перетворювалися на чарівників. Так сталося із принцом Ґермантським, якого відсутність принцеси навряд чи схилила б до «парубоцької» виправи до Ла-Распельєр, якби магніт дрейфусарства не був такий потужний, що принц, як орел, шугнув на гору, де височів замок, проте, на жаль, того дня, коли Принципалка відлучилася з дому. Зрештою пані Вердюрен не була певна, що принц Жільбер і пан де Шарлюс належать до одного кола. Барон, правда, заявляв не раз, що дук Ґермантський — його брат, але це могла бути похвальба авантурника. Хоч який барон був чепурний, привітний, «вірний» щодо Вердюренів, Принципалка, проте, вагалася кликати його разом із принцом Ґермантським. Вона порадилася зі Скі та з Брішо: «Барон і принц Ґермантський підходять одне до одного?» — «Навіть без мила!» — «Та ні, — дратуючись, промовила пані Вердюрен. — Я питаю, чи вони сумісні?» — «Ну, це вже хтозна». Пані Вердюрен з’ясовувала це питання без жодної потайної думки. Про баронові нахили вона чула, але питаючи ось так, про нахили не думала; їй ішлося про те, чи можна кликати принца вкупі з паном де Шарлюсом, чи пасують вони один до одного. Користуючись цим виразом, звичайним у мистецьких «кланчиках», вона не вкладала в нього нічого сороміцького. Хизуючися своїм знайомством із принцом Ґермантським, вона хотіла повезти його з собою на доброчинний базар, де місцеві моряки збиралися інсценізувати відплиття. Але за нікольством вона доручила супроводжувати принца «вірнісінькому з вірних» — баронові. «Бачте, вони не повинні стояти, як боввани, треба, щоб вони снували туди-сюди, щоб було видно увесь цей шарварок, не знаю, як воно там по-морському. Але ж ви, ви так часто буваєте в порту Бальбек-Пляж, ви могли б, без зайвого клопоту, провести репетицію. Ви ж бо краще за мене вмієте, пане де Шарлюсе, поводитися з морячками. А втім, занадто вже ми носимося з цим принцом Ґермантським. Може, він просто дурень із Жокей-клубу. Ой лишенько, я лаю Жокей-клуб, а ви ж, оскільки пригадується, теж член цього клубу? Ге, бароне! чого ж це ви не відповідаєте: ви член Жокей-клубу? Вам не хочеться йти з нами? Ось книга, яку я саме дістала: по-моєму, для вас цікава. Це Ружон. Титул хвацький: «Серед мужчин».

Я був дуже радий, що пан де Шарлюс заступає часто княгиню Щербатову, бо ми з нею розсварилися з причини благенької і водночас поважної. Якось, їдучи приміським потягом, я запопадливо прислужувався, як завжди, княгині Щербатовій, аж це до вагона ввійшла маркіза де Вільпарізіс. Вона приїхала погостювати до принцеси Люксембурзької, але я, скутий щоденною потребою зустрічатися з Альбертиною, ні разу не відгукнувся на постійні заклики маркізи та її королівської гідности господині. Я відчув докори сумління, побачивши приятельку моєї бабусі, і лише з простого обов’язку (не покидаючи княгині Щербатової) довгенько розмовляв з нею. Мені було невгадно, що маркіза де Вільпарізіс добре знає мою сусідку, але уникає з нею балакати. На дальшій станції маркіза де Вільпарізіс вийшла з вагона, і я потім дорікав собі, що не допоміг їй зійти по приступках; я вернувся на своє місце біля княгині. Аж це — нерідкий випадок перевороту в думках і почуттях людей, у яких хистке становище, в яких страх, як би їх не переминали на зубах, як би ними не гордували, — перед моїми очима сталася разюча відміна. Поглинута читанням «Ревю де Де Монд», княгиня Щербатова відповідала на мої розпити крізь зуби і, зрештою, освідчила, що через мене в неї розгулялася мігрень. Мені було невтямки, в чому мій злочин. Коли я прощався з княгинею, звичний усміх не роз’яснював її обличчя, вона ледь кивнула мені, не подала навіть руки і відтоді не озвалася до мене жодним словом. Але, мабуть, вона сказала щось про мене — що саме, не знаю — Вердюренам, бо як я питав у них, чим я можу прислужитися княгині Щербатовій, вони хором вигукували: «Ні, ні, ні! В жодному разі! Вона не любить, щоб їй робили якісь послуги!» Вони не завзялися нас із княгинею порізнити, просто вона натуркала їм, що їй байдуже до упадання, що її душа далека від світської марноти. Треба було, знаючи владущого нині державного мужа, відомого своєю незламністю, непримиренністю, неприступністю, бачити його в неласці, як він несміливо й запобігливо всміхався на всі зуби якомусь журналістові, який його майже не помічав; або треба було бачити величну поставу Коттара (про якого нові його хворі казали, що це скеля); треба було знати, які любовні досади княгині Щербатової і який крах її снобізму виплекали її форс і відомий усім анти-снобізм, аби збагнути один уселюдський закон — звичайно, з винятками, — що люди загартовані — це люди кволі, колись зацьковані, і що тільки сильні духом, байдужі до того, гладять їх по голівці чи не гладять, добрі та ласкаві, хоча в обивательських очах вони недолугі.

Зрештою я не ганю княгині Щербатової. У нас таких, як вона, хоч греблю гати. Одного разу, на похороні котрогось із Ґермантів, славнозвісність, що стояла біля мене, вказала мені на ставного й гарного добродія. «З усіх Ґермантів, — сказав мені цей муж, — це найбільший чудар і дивак. Це дуків брат». Я зопалу відповів йому, що він помиляється, що цей добродій — ніякий не родич Ґермантів і що його прізвище Фурньє-Сарловез. Славнозвісність повернулася до мене спиною і відтоді мені не відклонялася.

Відомий композитор, член Інституту, високий достойник і знайомий Скі, проїздом через Арамбувіль, де мешкала його сест-рениця, з’явився в середу у Вердюренів. Пан де Шарлюс упадав коло нього на Морелеву просьбу, а надто з розрахунку, що в Парижі академік запрошуватиме його на всілякі закриті збори, репетиції тощо з участю скрипаля. Підлещений академік, людина, зрештою, чарівна, пообіцяв уволити його волю і дотримав слова. Барон був зворушений ласкою, яку вчинив йому достойник (зрештою достойник кохав і то палким коханням лише жінок), тим, що дав йому змогу бачитися з Морелем в установах, куди не пускають сторонніх, тим, що славетний мистець подарував молодому віртуозові рідкісну нагоду виступати, прославитися, причому академік віддавав йому перевагу перед іншими не менш талановитими скрипалями, рекомендуючи його для участі в голосних концертах. Але пан де Шарлюс не здогадувався, що він має бути метрові особливо вдячен, бо метр добре знав про взаємини між скрипалем та його шляхетним ласкавцем, а отже, був подвійно вартий його вдячности або, як хочете, подвійно вартий осуду. Він сприяв їм, звичайно, не тому, що співчував їхнім стосункам, бо сам не визнавав іншого кохання, окрім кохання до жінки, натхненниці всієї його музики, він сприяв їм із моральної індиферентносте, з професійного потурання й послужливосте, світської люб’язносте й снобізму. Нітрохи не сумніваючись у характері їхньої приязні, він за першим обідом у Ла-Распельєр спитав у Скі про пана де Шарлюса та Мореля, як питав би про чоловіка та його коханку: «Вони давно разом?» А що був з голови до п’ят світовцем, то волів не ганьбити їх ув очах тих, хто цікавився цією дружбою, ладен був, у тому разі, якби серед Морелевих товаришів пішов поговір, розмаяти його і заспокоїти Мореля, мовивши йому по-батьківському: «Тепер це кажуть про всіх», і далі робив баронові усякі послуги, а пан де Шарлюс думав, що це дуже мило з його боку й водночас цілком природно; він не здогадувався, яка грішна чеснота достойного метра. Бо серед їхніх спільних знайомих не знайшлося такого падлюки, аби внести у вуха баронові те, що шепочуть за його плечима «наздогад буряків» про Мореля. А все ж та проста ситуація цілком достатня для того, щоб довести ось що: навіть та гидка і навряд чи гідна оборонця річ, як «плітка», чи то вона стосується нас самих і тому особливо неприємна, ачи відкриває нам щось пікантне про когось іншого, має свою психологічну вагу. Плітка не дає нашому розумові присиплятися фальшивим образом речей, тішитися позірністю, а не сутністю. Вона перевертає той образ із чарівним спритом іде-аліста-філософа і відкриває нам раптом, чим він підшитий. Хіба міг пан де Шарлюс уявити собі, що одна закохана в нього крев-нячка вигукне: «Як тобі спало на думку, що Меме закохався в мене? Ти забув, що я жінка?» А вона ж бо щиро, глибоко прихилялась до пана де Шарлюса. Чого ж тоді дивуватися Вердюренам, на симпатію і добре ставлення яких він, зрештою, не мав жодного права сподіватися, чого ж дивуватися тому, що вони балакали за його відсутности (і не лише балакали, як це буде видно потім) і чого він ніяк не міг собі уявити, бо воно аж ніяк не накладалося на те, що він чув у своїй присутності? Тільки те, що він чув у своїй присутності, оздоблювало приязними гаслами той уявний домочок, куди пан де Шарлюс іноді заходив, щоб помріяти наодинці і спробувати прикинути, яке ж уявлення склалося про нього у Вердюренів. Там панували такі пестливі воздусі, така благодать, спочив там так покріплював, що пан де Шарлюс, завітавши туди на сон грядущий, щоб позбутися всіх клопотів, завжди виходив звідти усміхнений. Але ж у кожного з нас два таких домочки: напроти того, який ми вважаємо за єдиний, стоїть другий, звичайно нам незримий — справжній, симетричний з тим, що ми знаємо, але дуже відмінний, і його орнаментація, де все для нас несподіване, приголомшить нас, становлячи собою паскудні знаки невідомої для нас досі ворожости. Пан де Шарлюс став би стовпом, якби пройшов у той домочок завдяки плітці, як проходять чорними сходами, де рясніють сороміцькі написи, набазграні біля дверей рукою незадоволених постачальників або вигнаних служників. Але так само, як нам бракує чуття орієнтації, яке мають деякі птахи, ми позбавлені й чуття видющости, і чуття простору; ми уявляємо, що нами дуже цікавляться ближні, тоді як вони про нас і гадки не мають, і водночас не здогадуємося, що інші зосереджують усю свою увагу на нас. Так жив пан де Шарлюс, жив, як риба, переконана, що вода, в якій вона плаває, тягнеться поза шибкою акваріума, де вона відбивається, і не помічає, що біля неї, в пітьмі, стоїть людина й спостерігає, як вона грає, або всесилий рибовод, який у непередбачену і зловорожу мить, поки ще відлег-лу від барона (для нього таким рибоводом буде в Парижі пані Вердюрен), витягне її без жалю з рідної стихії й перекине деінде. Ба більше, цілі народи, оскільки вони — це лише зібрання одиниць, становлять собою масштабніші, але тотожні навіть у дрібницях приклади такої цілковитої, упертої, тривожної сліпоти. У пана де Шарлюса ця сліпота досі виявлялася в тому, що він надміру зухвало й закрутисто розпатякував перед кланчиком, викликаючи у слухачів приховані усмішки, проте в Бальбеку таке патякання ще не завдавало йому — та й не могло завдати — великих прикрощів. Незначна кількість білка й цукру, сердечна аритмія не заважають людині жити нормальним життям, вона цього навіть не помічає, і тільки для лікаря це ознаки близької катастрофи. Нині любов — любов платонічна, а то й не платонічна

— пана де Шарлюса до Мореля впливала на барона так, що він при кожній нагоді вихваляв позаочі його дивовижну вроду: гадаючи, що це зійде йому з рук, він чинив, як пройда, який не боїться у свідченнях на суді наводити подробиці, невигідні для нього, зате здатні зробити його покази немовби щирішими й правдивішими, не те що покази оскарженого, який б’є себе в груди, присягаючись у своїй невинності. З однаковою певністю, на тому самому перегоні від Донсьєра-Західного до Донсьєра-Дубового чи по-ворітьма, пан де Шарлюс охоче мовив про людей з вельми химерними нахилами і навіть додавав: «От я кажу «химерні», а, власне, сам не знаю чому; адже нічого химерного тут немає», намагаючись переконати самого себе, як йому легко з цією аудиторією. Баронові й справді було з нею легко, бо він знав, що нитка розмови у нього в руках і що слухачі в нього німі, усміхнені, роззброєні легковірністю чи добропристойністю.

Коли пан де Шарлюс не висловлював свого умлівання перед Морелевою вродою (а висловлював він його так, ніби воно було зовсім не дотичне до його нахилу, званого збоченням), він базікав про це збочення так, ніби воно не мало з ним нічого спільного. Часом він навіть називав речі своїми іменами. Помилувавшись на гарну оправу його Бальзака, я спитав, що найбільше йому подобається в «Людській комедії», і він, усе ще в полоні своєї непоз-бутної ідеї, відповів мені так: «Та все: і такі мініатюри, як «Турсь-кий священик» і «Покинута жінка», і величезні фрески «Утрачені ілюзії». Що? Ви не читали «Утрачених ілюзій»? Прегарна річ! Скажімо, той момент, коли Карлос Еррера проїздить у колясі повз замок і питає, як він називається, а йому відповідають, що це Растиньяк, гніздо молодика, якого він колись кохав. І абат упадає в задуму, яку Сванн — дуже дотепно — назвав «Педерастійний сум Олімпіо». А смерть Люсьєнова! Якась людина великого смаку — хто саме, забув, — на питання, яка подія найбільше засмутила його в житті, відповіла: «Смерть Люсьєна де Рюбампре в «Розкошах та злиднях». — «В цьому році, наскільки пригадую, на Бапьзака така сама мода, як торік на песимізм, — ускочив у слово Брішо. — Проте, ризикуючи засмутити шанувальників Бальзака і все ж таки, аж ніяк не важачи, Боже борони, на ролю жандарма в письменстві чи на ролю учителя, який розцяцьковує учнівські зошити червоним олівцем, мушу признатися, що я цього річнистого імпровізатора, карколомні віщування якого ви, як на мене, даремно хвалите на всі заставки, завжди мав за неоковирного писаку, та й годі. Я читав ці «Утрачені ілюзії», бароне, я себе ґвалтував, я себе смикав за чуба, щоб викресати з себе іскру запалу, але кажу як на духу: ці романи-фейлетони, написані з таким патосом, — ґаліматья у квадраті й у кубі: «Щаслива Естер», «Куди криві путі заводять», «У що влітає кохання старим» — це на мене завжди справляло враження Рокамболевих таємниць, піднесених незбагненним читацьким культом на хистку висоту шедевра». — «Ви кажете так, бо не знаєте життя», — зауважив барон, подвійно роздратований, він-бо відчував, що Брішо не збагне ні естетичних, ні інших доказів. «Розумію, — відповів Брішо, — мовлячи з-раблезіанськи, ви залічуєте мене до сорбон-ників, сорбоннапьників, сорбоннаріїв. Але так само, як і мої друзі, я люблю, коли у книзі все щире й правдиве, я не з тих учених сухарів...» — «Чверть години Рабле», — упав йому в річ доктор Коттар уже не розгублено, а з апломбом, — «..які обрікають-ся письменницькою обітницею за статутом абатства О’Буа, під послухом віконта де Шатобріана, великого гримасника, у суворій відповідності з правилом гуманістів. Віконт де Шатобріан...» — «Шатобріан з яблуками?» — ускочив у слово доктор Коттар. — «Це голова цілого братства», — вів далі Брішо, не підхопивши докторового жарту, а доктор, збентежений професоровими словами, стурбовано бликнув на пана де Шарлюса. Коттар подумки засудив Брішо за нетактовність, натомість Коттарів каламбур викликав тонкий усміх на устах княгині Щербатової. «Професор продемонстрував, що уїдлива іронія викінченого скептика не ржавіє», — сказала вона з чемности, показуючи цим, що докторо-ве «слівце» не лишилося для неї непоміченим. «Мудрець — скептик знехотя, — озвався доктор. — Що я знаю? ^обі БеаиЮп[32], — навчав Сократ. Це дуже слушно. Надмір у будь-чому — це вада. Я блідну з серця, як подумаю, що цього вистарчило, щоб ім’я Сократа дожило до наших днів. Власне, що таке його наука? Пусте. Подумайте лишень: Шарко й інші залишили по собі праці в тисячу разів цінніші; принаймні вони на щось спираються, скажімо, заник зіничної реакції як симптом прогресивного паралічу, і про них майже ніхто вже не пам’ятає! Власне, в Сократі нічого незвичайного нема. Такі, як він, гуляли знічев’я й перемовлялись між собою. Це як в Ісуса Христа: «Любіться» — чудово сказано». — «Золотце!» — заблагала пані Коттар. «Звичайно, дружина протестує! Вони всі — невропатки». — «Любий мій докторе! Я аж ніяк не невропатка», — обурилася пані Коттар. «Тобто як вона не невропатка, коли синова хвороба зараз же спричинює в неї нічниці? Зрештою, я визнаю, що Сократ і іже з ним — все це потрібно в інтересах вищої культури, щоб родила земля велетнів. Я завжди цитую першокурсникам цей вислів: £побі БеаШоп. Старий Бушар, довідавшись про це, повіншував мене». — «Я не належу до фанатиків форми для форми, я не став би добирати тільки багатої рими, — тягнув Брішо. — А проте «Людська комедія», де мало людського, надто вже розминається із творами, в яких штука стає понад зміст, як мовить цей єхида Овідій. Отож я маю право обрати середню стежку, що біжить до Медонської парохії, або — до Фернейської пустиньки на однаковій відстані від Вовчої долини, де Рене чудово, без усякого трепету, пильнував своїх обов’язків понтифіка, та від Жарді, де ревний апостол тарабарщини Оноре де Бальзак, шарпаний понятими, невтомно шкрябав пером для своєї ляшки».

— Шатобріан, хай би там що, живий і досі, а Бальзак — великий письменник, — заперечив пан де Шарлюс; він досі поділяв Сваннові смаки, і Брішо дратував його. — Бальзак пізнав навіть такі пристрасті, які не відомі іншим: ті пристрасті як і намагаються простежити, то лише з метою їх заплямувати. Не буду більше згадувати про несмертельні «Утрачені ілюзії», але й «Сарацин», і «Золотоока дівчина», і «Жага у пустелі», навіть трохи загадкова «Фальшива коханка» — усі ці твори потверджують мою думку. Коли я розмовляв про «знатурені» Бапьзакові риси зі Сванном, той сказав мені: «Ви з Теном однодумці». Я не маю чести бути знайомим з паном Теном, — додав де Шарлюс, привчений зовсім недоречно вживати слова «пан» перед прізвищем великого письменника, як усі світовці, переконані, що таке «панкання» робить письменникові честь, а може, охочі дотримати дистанцію, ясно стверджуючи в такий спосіб, що з ним не знайомі, — я не знайомий із паном Теном, але мені було дуже приємно, що ми з ним однодумці. — Зрештою пан де Шарлюс, попри свої дурні світські забобони, мав олію в голові, і цілком імовірно, що якби завдяки якомусь давньому шлюбові його рід покревнився з родом Бальзака, він радів би (як радів би й сам Бальзак), але свою радість виявляв би так, щоб вона виглядала як чарівна поблажливість.

Іноді на наступній після Сен-Мартена-Дубового станції до потяга сідали парубки. Пан де Шарлюс не міг утриматися, щоб не глянути на них, та що він лише зиркав, та ще й нишком, то в його позирках нібито таїлося щось незвичайне, чого насправді не було; виникало таке враження, ніби барон їх знає, він виявляв це, хай і складаючи мимовільну жертву, перш ніж обернутися обличчям до нас: так діти, яким через зваду між батьками заборонено вітатися між собою, при зустрічі не можуть не звести голови, хоча знають, що по них погуляє лінійка наглядача.

Коли пан де Шарлюс, порівнюючи «Сум Оліміпіо» з «Розкошами та злиднями», втулив грецьке слово, Скі, Брішо й Коттар перезирнулися з усміхом, усміхом не стільки іронічним, скільки пройнятим утіхою, — так утішалися б люди, зумівши за обіднім столом змусити Дрейфуса розповісти про свій процес або цісарівну про своє царювання. Вони сподівалися ще потягнути барона за язика, але ми вже під'їздили до Донсьєра, а в Донсьєрі до нас підсів Морель. При ньому пан де Шарлюс шанувався, і, коли Скі забалакав із ним про любов Карлоса Еррери до Люсьєна де Рюбампре, барон прибрав незадоволеної, таємничої і, зрештою (як побачив, що його не слухають), суворої та осудливої міни, як батько, коли при його доньці заводять масні речі. Скі ніяк не вгавав, тоді пан де Шарлюс вибалушив очі, підніс голос і, показуючи на Альбертину, хоча та за балачкою з пані Коттар і княгинею Щербатовою нас навряд щоб чула, значуще промовив то-ном людини, налаштованої провчити невихованого шмаркача: «Гадаю, нам пора побалакати про щось цікавіше для молодої панянки». Але я добре зрозумів, що для нього молодою панянкою була не Альбертина, а Морель; згодом, коли він навпростець попросив не провадити таких розмов при Морелеві, я переконався, що не помилився. «Знаєте, — сказав він мені, згадавши про скрипаля, — Морель зовсім не те, що ви про нього думаєте, — це хлопчина дуже порядний, стриманий, з принципами». За цими словами відчувалося, що пан де Шарлюс вважає збочення за таку саму грізну небезпеку для молодиків, як проституцію для жінок, і що, кажучи про Мореля, він уживає вислову «з принципами», як ужив би його, відгукуючись про молоду швалю. Аби змінити розмову, Брішо спитав мене, чи довго я наміряюся залишатися в Енкарвілі. Даремно я йому втокмачував, що мешкаю не в Енкарвілі, а в Бальбеку, він щоразу плутав, бо для нього і Ен-карвіль, і Бальбек були міста приморські. Люди нерідко мають на думці одне, а називають зовсім інше. Дама з Сен-Жерменського передмістя, цікавлячись дукинею Ґермантською, завжди питала мене, чи давно я бачив Зінаїду або Зінаїду-Оріану, чим викликала в мене подив. Очевидно, дукиня Ґермантська мала родичку Оріану, і, щоб не плутати їх, дукиню називали Оріана-Зінаїда. Може, колись вокзал був лише в Енкарвілі, а звідти їхали кіньми до Бальбека. «Про що це ви гомоніли?» — спитала Альбертина, вражена урочистим і батьківським тоном, якого прибрав пан де Шарлюс. «Про Бальзака, — похопився відповісти барон, — ви сьогодні в туалеті принцеси де Кадіньян, не в тім, у якому вона була на обіді, а в іншому». Ця подібність пояснювалась тим, що, обираючи для Альбертини наряди, я зважав на прищеплений їй Ельстіром смак, а Ельстір дуже цінував скромність, мало не британську, злагоджену французькою м’якістю й ніжністю. Метр здебільшого волів сукні, витримані в гармонійно поєднаних сірих тонах, як у Діани де Кадіньян. Тільки пан де Шарлюс умів належно поцінувати Альбертинині туалети; його зорові одразу відкривалося те, що було в них цінного, рідкісного; він ніколи не сплутав би назви краму і завжди впізнавав кравця. Він тільки волів для жіночих нарядів більше яскравости й мальовничосте, ніж допускав Ельстір. Ось чому цього вечора Альбертина глипнула на мене чи то весело, чи то стурбовано, морщачи свого рожевого, як у кицьки, носика. Альбертина здавалася сірою — в жакетці сірого шевйоту, глухо защібнутому поверх сукні з сірого крепдешину. Подавши мені знак допомогти їй скинути і знову надіти жакетку, бо її збірчасті рукави треба було чи то розправити, чи то збити, вона скинула її, а що її рукави були з дуже м’якої рожевої, блідо-небесної, зеленкавої, перлової шотландки, то на мить здалося, ніби в сірому небі сяйнула веселка. «Ох! — захоплено скрикнув пан де Шарлюс. — Ось вам промінь, розкладений призмою на спектр! Віншую, віншую!» — «Це я ось кому завдячую», — промовила гречно Альбертина, показуючи на мене, бо любила хвалитися моїми дарунками. «Тільки жінки, які не вміють одягатися, бояться яскравих барв, — провадив пан де Шарлюс. — Можна носити крикливу сукню і не бути вульгарною і, навпаки, носити сукню м’яких тонів, а все ж вирізнятися. Зрештою, ви не маєте такої причини вдавати з себе розчаровану, як принцеса де Кадільян,, чия сіра сукня мала справити на д’Артеза враження, ніби вона втратила смак до життя». Альбертина, зацікавлена німою мовою суконь, почала розпитувати пана де Шарлюса про принцесу де Кадільян. «О, це прегарна новела, — мрійливо промовив барон. — Я знаю садочок, де Діана де Кадільян гуляла з паном д’Еспаром, — це сад однієї з моїх кузин». — «Сад кузини може становити для нашого зацного барона не менший інтерес, ніж його власна генеалогія, — буркнув Брішо Коттарові. — Але чи обходить це нас? Ми не маємо привілею гуляти в тім садку його кузини, ми з нею не знайомі і не маємо титулів». Бо Брішо не здогадувався, що можна цікавитися сукнею чи садком як художнім витвором і що пан де Шарлюс бачив оце перед собою достоту такі самі, як у Бальзака, алеї принцеси де Кадільян. «Таж ви її знаєте, — маючи на увазі кузину і бажаючи підхлібити мені, звернувся до мене пан де Шарлюс як до того, хто коли не з клан-чика, то принаймні з того самого кола, що й він, барон, чи принаймні вхожий туди. — У кожному разі ви, мабуть, бачили її у маркізи де Вільпарізіс». — «У маркізи де Вільпарізіс, якій належить замок у Букре?» — спитав Брішо, нашорошившись. «Так, а хіба ви з нею знайомі?» — сухо спитав пан де Шарлюс. «Ні, — відповів Брішо, — але наш колега Норпуа літникує в Бокре. Я іноді писав йому туди». Думаючи, що це буде цікаво Морелеві, я сказав йому, що Норпуа — приятель мого батька. Але Морель нічим не показав, що почув мене, бо вважав моїх батьків за людей незначних і не вартих і нігтя мого діда, в якого його батько ка-мердинерував і який, на відміну від своїх родичів, хоч і любив «струнчити» свою челядь, але залишив у неї по собі вдячну пам’ять. «Кажуть, маркіза де Вільпарізіс — незвичайна жінка, але я знаю про неї лише з відгуків, бо сам я і мої колеги ні разу її не бачили. Норпуа, попри всю свою світську люб’язність і уважність в Інституті, не рекомендував маркізі жодного з нас. Я знаю, що вона приймала лише нашого друга Тюро-Данжена, але їх єднали давні родинні узи, і ще — Ґастона Буасьє, з яким вона захотіла познайомитися, неабияк зацікавившись його роботою. Він якось обідав у неї і повернувся зачарований. Але пані Буасьє запрошення не дістала». Почувши ці імена, Морель розчулено всміхнувся. «О, Тюро-Данжен! — сказав він мені, вдаючи загострену увагу, як оце вдавав байдужість при згадці про маркіза де Норпуа та про мого батька. — Тюро-Данжен і ваш дід були нероз-лий-вода. Коли якась дама бажала сидіти в центрі на врочистому засіданні з нагоди вшанування нового академіка, ваш дід казав: «Я напишу Тюро-Данженові». І, звичайно, місце одразу знаходиться: самі розумієте, Тюро-Данжен не зважився б відмовити вашому дідові, адже той міг би дати йому бика за індика. Втішно мені чути й ім’я Буасьє, бо саме там ваш дід купував подарунки для дам під Новий рік. Мені це відомо напевне, знаю навіть, кому це доручалося». Ще б пак йому не знати, коли це доручалося його батькові. Морель так удячно згадував про мого діда, бо ми. не збиралися залишатися у Ґермантів, де оселилися єдино через бабусю. Іноді ми балакали про переїзд. Отож, аби зрозуміти поради, які давав із цього приводу Шарль Морель, треба знати, що колись мій дід мешкав на бульварі Мальзерб, у будинку 40-біс. Так ось, оскільки ми часто відвідували діда Адольфа аж до того лиховісного дня, коли я посварив із ним моїх батьків, розповівши їм про даму в рожевому, наші знайомі казали не «у вашого діда», а просто: «в числі сорок-біс». Мамині кузини зауважували, ніби так і годилося: «Ага, у неділю вас не застанеш, ви ж обідаєте в со-роковому-біс». Коли я йшов провідати якусь родичку, мені радили спершу завітати «до сорокового-біс», аби дід не образився, що я почав не з нього. Цей будинок належав йому, і здавав він квартири дуже доскіпливо: усі квартиранти були його приятелями або ставали потім його приятелями. Полковник барон де Ватрі щодня заходив до нього викурити сигару — так легше було домовитися про ремонт. Брама завжди була замкнута. Якщо дід помічав, що десь на вікні вивішено білизну чи килим, він скаженів і змушував прибрати їх швидше, ніж цього домоглися б доглядачі. Але він і далі здавав частину кам’яниці, а собі залишив два поверхи та стайні. Незважаючи на це, знаючи, як дідові подобається, коли при ньому хвалять зразковий лад у домі, гості підносили до небес вигоди «палацу», так ніби дід сидів на всіх поверхах сам, і він, «грішний», вислуховував ці захоплені відгуки бе;» ремства. «Палац» справді був вигідний (дід впроваджував усі новини техніки), хоча не вирізнявся нічим особливим. Але мій дід, кажучи з показ-ною скромністю «моя нора», вірив (принаймні переконав у цьому свого камердинера, його жінку, візника, куховарку), що вигодами, пишнотою й зручністю в цілому Парижі немає рівні його «палацові». Шарль Морель виріс у цій вірі. Він зберігав її й надалі. Навіть коли й не балакав зі мною, все одно, досить було мені в вагоні сказати комусь, що ми, мабуть, переїдемо, як він уже всміхався мені, порозуміло накивував бровою й казав: «О, вам би щось таке, як сорок-біс! Там було б добре! От хто на цьому розумівся, то це ваш дід. Я певен, що в цілому Парижі не знайти чогось кращого за сорок-біс».

З меланхолійної міни, з якою пан де Шарлюс говорив про принцесу де Кадіньян, я відчув, що ця новела навела його на думку не лише про його кузину, до якої йому було байдуже. Він поринув у задуму, а потім, ніби сам до себе, гукнув: «Таємниці принцеси ді Кадіньян»\ Це шедевр! Як глибоко треба зазирнути в людську душу, щоб передати болісний страх Діани, що її неслава дійде до коханого! Це одвічне вселюдське почуття, знайоме багатьом, дуже багатьом!» У голосі пана де Шарлюса лунав смуток, але відчувалося, що цей смуток не позбавлений для нього чару. Звичайно, барон не уявляв собі докладно, настільки його норови відомі, але від якогось часу дрижав на думку, що при появі його з Морелем у Парижі скрипалева родина обуриться і покладе край його щастю. Така можливість досі мріла йому як щось дуже прикре й гнітюче. Але барон був наділений художньою душею. І нині, порівнюючи свою ситуацію з ситуацією, описаною в Бальзака, він ховався під крилом його роману і знаходив бальзам для душевної муки в тому, що Сванн і Сен-Лу назвали б «чимось щиро бальзаківським». Ототожнювання з принцесою ді Кадіньян давалося баронові легко завдяки вже звичному вмінню подумки заступати одне одним, і цю свою вмілість він уже випробував. Він заступав кохану жінку молодиком, і стосунки з людьми у молодика зараз же починали ускладнюватися, як ускладнювалися вони між чоловіком і жінкою, досить їм було попаруватися. Якщо з якогось приводу раз і на все впровадять зміну до календаря чи до розкладу, якщо пересунуть початок року на кілька тижнів назад, а годинник переставлять на чверть години вперед, то, оскільки доба все одно матиме рівно двадцять чотири години, а місяць — тридцять днів, усе часочислення жодної зміни не зазнає. Всі зміни можуть відбуватися без найменшої плутанини в разі, якщо співвідношення цифр залишиться те саме. Так само справа стоїть у тих, хто прийняв «час середньоєвропейський», чи в тих, хто прийняв східний календар. Відому ролю грає тут марнославство, знайоме тому, хто бере на утримання акторку. Першого ж дня, коли пан де Шарлюс довідався, хто такий Морель, він, звичайно, з’ясував, що той із низів, але ж і дама напівсвіту, яку ми кохаємо, не втрачає свого чару для нас лише тому, що вона донька бідняків. Зате відомі музики, до яких звернувся де Шарлюс, відповіли йому, навіть не з корисливости, а як приятелі, які, знайомлячи Сванна з Одеттою, змалювали її куди рафінованішою недотикою, ніж вона була насправді, — зі звички людей добре влаштованих вихваляти дебютанта: «О, це великий талант, у нього велике майбутнє, він ще молодий, а вже у пошані в знавців, він проб’ється в житті». І з завзяттям людей, яким невтямки, що милування на чоловічу красу свідчить про збочення, провадили: «А що вже гарний, коли грає! На концерті одразу бере на себе очі: у нього гарний чуб, гожі рухи, у нього чарівне личко — ну просто скрипаль, що зійшов з полотна». Ось чому пан де Шарлюс, якого Морель, зрештою, тримав у стані крайньої напруги, бо не приховував від нього тих численних пропозицій, які йому робилося, радів, що міг возити його з собою, звити для нього гніздечко, куди Морель часто навідувався. Бо поза тим барон давав Морелеві волю, необхідну скрипалеві для кар’єри, а його кар’єрі де Шарлюс підсобляв щедрою рукою — чи то, як усі Ґерманти, переконаний, що чоловік має щось робити, що людина чогось варта тільки талановита, а шляхетство і гроші не більше, ніж нулі, для примноження її вартости, чи то з побоювання, що, бувши повсякчас у його товаристві, Морель знічев’я занудьгує. Зрештою йому не хотілося позбутися втіхи думати після завершення ґала-концертів: «Той, кому оце так плескають, уночі буде в мене». Гонористість світовців, так чи інакше закоханих, підбиває їх на те, щоб жертвувати тим, що тішило їхню чвань раніше.

Відчуваючи, що я йому зла не зичу, Морель, щиро прихильний до пана де Шарлюса, а з другого боку — фізично цілковито байдужий до нас обох, зрештою пройнявся до мене палкою симпатією, яку виявляє кокотка до того, хто на неї не зазіхає, хто щирий приятель її коханця і хто не збирається їх розводити. Він балакав зі мною точнісінько так само, як колись балакала зі мною Рахиль, полюбовниця Сен-Лу; ба більше, як мені переказував де Шарлюс, він говорив йому про мене те саме, що мовила про мене Роберові Рахиль. Та й сам де Шарлюс запевняв мене: «Він вас дуже любить» — достоту так само, як Робер мовив про Рахиль: «Вона так тебе любить!» І як небіж від імени своєї коханки, так нині його вуйко від імени Мореля часто кликав мене пообідати утрьох. І чубилися вони не менше, ніж Робер та Рахиль. Звичайно, коли Чарлі (Морель) їхав, пан де Шарлюс не скупився на похвалу для нього, приказуючи, що скрипаль з ним такий добрий: мабуть, це було йому приємно. А проте всі помічали, що навіть при «вірних» Чарлі часто спалахував і не завжди був щасливий та шовковий, як того хотілося баронові. Згодом через недолужність пана де Шарлюса, вибачливого до всього Морелевого хамства, доходило до того, що скрипаль навіть і не пробував приховати своє роздратування, ба навіть афішував його. Я бачив, як пан де Шарлюс входив до вагона, де Чарлі сидів зі своїми друзями військовиками; музика тоді стенав плечима і підморгував товаришам, а то вдавав, ніби спить, як прикидаються люди при появі якогось зануди. Іноді він закашлювався, а інші сміялися, передражнюючи шокання таких людей, як де Шарлюс, тягли Чарлі в куток, звідки Чарлі, зрештою, мовби нехотя, вертався до де Шар-люса, чиє серце кривавилося від такого глуму. Незрозуміло було, як він їх терпів. І ці щораз нові катуші змушували пана де Шар-люса по-іншому розв’язувати проблему щастя: не тільки виявляти більшу вимогливість, а й бажати чогось іншого, бо попередні сподівання були отруєні огидними спогадами. Потім ці сцени стали ще прикріші, але спершу живий і досі в Морелі дух галльського простолюду змушував його вбиратися в чарівливу личину простоти, показної щирости, навіть гордої незалежности, ніби підказаної некорисливістю. Все це були Морелеві прикиди. але для нього аж надто вигідні: хто кохає, той має повсякчас щось вигадувати, настирятися, а хто не кохає, тому легше — простуй собі рівною, без ніяких поворотів, гарненько прокресленою лінією. Ця лінія, як расова ознака, виднілася на відкритому обличчю Мореля, людини з закритим серцем, на обличчі, різьбленому з новогрецькою гожістю, що оздоблює базиліки в Шампані. Попри свою облудну пиху, при несподіваній бароновій появі Морелеві часто ставало соромно перед кланчиком, він паленів, спускав очі додолу, а барон раював: для нього то був правдивий роман. Насправді ж Морель так виявляв свою досаду й сором. Іноді він не приховував досади: хоч як він намагався шануватись, але зривався. Часом на якесь невинне баронове зауваження він відповідав спалахом таких грубощів, що всі торопіли. Пан де Шарлюс мовчки похнюплювався, а потім знову починав хвалити скрипаля, мов батько, який хухає й дмухає на своїх дітей і вірить, що ніхто не помічає їхньої холодносте й черствости. Зрештою, не завше пан де Шарлюс був таким макухою, але його бунт зазвичай нічого не давав, здебільшого тому, що, розраховуючи на певну реакцію, він, вихованець вищого товариства, бив на людську нікчемність, якщо не на вроджену, то бодай набуту вихованням. Натомість Морель відповідав на його вибухи кволими, скороми-нущими об’явами плебейської байдужосте. На своє безголів’я, пан де Шарлюс не розумів, що Морель забував про все, коли йшлося про консерваторію (та про його добру славу в консерваторії, але ця обставина, куди поважніша, наразі не заявила про себе). Так, скажімо, буржуа легко перейменовують себе з марнославства, великі пани — з вигоди. Для молодого скрипаля прізвище Морель нерозривно пов’язувалося з дипломом першого ступеню з класу скрипки, — отже, міняти прізвище йому, не те що панам, було годі. Панові де Шарлюсові дуже хотілося, щоб Морель завдячував йому все, навіть ім’я. Знаючи, що Морель на ім’я — Шарль, ім’я дуже близьке до Шарлюса, і що посілість, де вони сходилися, називається Шарм, він намагався переконати Мореля, що гарне, дзвінке прізвище — це вже половина артистичної слави, тож-бо віртуозові треба негайно перейменуватися на Шармеля, це прізвище натякало б на місце їхніх побачень. Морель знизав плечима. Як останній аргумент, баронові спала нещасна думка: ляпнути, що в нього служить такий однофамілець камердинер. Цим він тільки накликав на себе лють молодика. «Колись мої предки за честь ставили служити камердинером чи >[33]етрдотелем у короля». — «А мої предки стинали колись голови вашим», — гордо відрізав Морель. Після провалу з «Шармелем» пан де Шарлюс був ладен усиновити Мореля й дати йому один із титулів роду Ґермантів, якими розпоряджався, але — як виявиться, — околичності не дозволили йому звернутися з таким наміром до скрипаля; зрештою пан де Шарлюс, на превеликий свій подив, переконався б, що Морель відмовився б ради своєї слави музики, пов’язаної з Морелевим прізвищем, та ради того, щоб уникнути кривосудніх розмов у «класі». Ось настільки назвиш Сен-Жерменського передмістя ставив він вулицю Бержер! Наразі панові де Шарлюсові слід було здобріти обміном із Морелем символічними перснями з вирізьбленим старожитнім гаслом: Plus ultra Carol’s*. Безперечно, маючи перед собою супротивника незнаної йому породи, пан де Шарлюс мав би змінити тактику. Але кому це до снаги? Зрештою, хибив не лише пан де Шарлюс, а й Морель. Ще більше, ніж сама обставина, яка призвела до розриву, Мореля, принаймні тимчасово (хоча тимчасове виявилося остаточним), у баронових очах губило нікчемство, через яке Морель плазував, коли з ним поводилися брутально, і відплачував хамством за доброту. Вроджене нікчемство уживалося в Морелеві з неврастенією та невихованістю, і ці риси, пробуджуючись у ньому щоразу, як він нашкодить або стане за тягар, спричинювалися до того, що, коли він мав би пустити в хід усю свою привітність, лагідність, веселощі, щоб роззброїти барона, він натомість хмурнів, норовився, огризався, знаючи наперед, що йому не переперти суперника, наполягав на своєму, наводячи нікчемні докази і виявляючи в аргументації таку брутальність, яка лише оголювала їхню недолужність. Докази в нього дуже швидко танули, він вимислював нові й нові, і в них розверзалися нові безодні його темноти й глупоти. Вади ті ледь прозирали, коли він був милий і намагався подобатися. Натомість, вони застували все інше, коли він,був у злому гуморі; у такі хвилини вони ставали вже не безневинними, а огидними. Тоді пан де Шарлюс ходив сам не свій і всі надії покладав на краще завтра, а Морель, забуваючи, що жирує він тільки завдяки баронові, з ущипливою усмішкою і поблажливим жалем на обличчі казав: «Я зроду нічого ні від кого не брав. Нема людини, якій би я мав щось дякувати».

Наразі, ставлячись до Мореля як до світовця, пан де Шарлюс і далі давав волю своєму гніву, правдивому чи вдаваному, але вже марному. Правда, гнівався барон не завжди. Одного разу (незабаром по тому, як почалися всі ці ускладнення), коли барон із Чарлі та мною повертався зі сніданку у Вердюренів, сподіваючись провести цей день і вечір зі скрипалем у Донсьєрі, Морель сказав йому, висівши з вагона, на прощання: «Ні, в мене робота», чим так уразив пана де Шарлюса, що хоча той і боровся з розчаруванням, а проте на його підмальованих віях забриніли сльози і він наче прикипів до місця на пероні. Йому так боліло, що хоча ми з Аль-бертиною намірялися закінчити день у Донсьєрі, я шепнув їй, що мені шкода покидати барона самого, бо він, мабуть, чимось зажурений. Кохана дівчина залюбки мене підтримала. Я спитав у пана де Шарлюса, чи не можна мені трохи його провести. Він згодився, але йому не хотілося втомлювати мою кузину. Я раював (мабуть, востаннє, бо поклав собі порвати з нею) від того, що міг лагідно звеліти їй, як дружині: «Іди, я заскочу до тебе ввечері», і почув у відповідь, що вона, як благовірна, пускає мене і схвалює мій намір: якщо я потрібен панові де Шарлюсові, якого вона дуже любить, то хай я побуду з ним. Ми подалися з бароном, він попереду, похитуючися своїм дебелим тілом, потуплений по-єзуїтському, а я слідком за ним, до кав’ярні, де нам подано пива. Я помітив, що в очах пана де Шарлюса блукає якась неспокійна думка. Аж це він зажадав паперу й атраменту і заходився щось мережити. Поки він строчив чвертку по чвертці, очі його іскрилися в гнівному роздумі. Написавши вісім сторінок, він звернувся до мене: «Чи можу я вас просити про велику ласку? Даруйте, що заліплюю цього листа. Але так треба. Щоб швидше, візьміть фіакр або, якщо можна, авто. Певно, ви ще застанете Мореля вдома: він переодягається. Нетяга! Розлучаючись із нами, він приндився, але можете бути певні, що йому ще важче, ніж мені. Передайте йому це послання, а якщо він запитає, де ви мене бачили, скажіть, що зупинилися в Донсьєрі (зрештою, так воно і є), аби зустрітися з Робером (чого ви, мабуть, робити не збиралися), але здибали мене з якимсь незнайомцем, що я весь кипів і що впало слово «секунданти» (у мене справді завтра поєдинок). Головне, не кажіть йому, що я його кличу, не пробуйте привезти його, але як він захоче з вами приїхати, не утримуйте його. їдьте, дитятко, це для його добра, ви можете запобігти страшній драмі. Поки ви будете їздити, я напишу моїм секундантам. Я зіпсував вам прогулянку з кузиною. Маю надію, що вона не має за те на мене жалю, я навіть цього певен. Бо вона шляхетна душа, вона не пасуватиме перед грізними подіями. Подякуйте їй від мого імени. Я їй вдячен особисто і мені приємно бути їй вдячним». Мені було жаль пана де Шарлюса; мені здавалося, ніби Чарлі може відвернути герць, тим паче, що стрілялися, десь-найпевніш, через нього, а якщо таки й справді стрілялися через нього, обурено думав я, то як же він міг так байдуже кинути свого ласкавця, замість супроводжувати його? Моє обурення зросло ще більше, коли, під’їжджаючи до дому, де мешкав Морель, я впізнав голос скрипаля; він виспівував на ціле горло, даючи волю своїм веселощам: «У суботу ввечері, після турботи...» Якби сердешний пан де Шарлюс його чув — він, хто бажав, щоб йому повірили інші, і хто вірив, звичайно, сам, що Морелеві зараз важко! Побачивши мене, Чарлі почав танцювати з утіхи. «А, соколику! (Даруйте, що я вас так називаю, — плюгава жовнірська звичка.) От молодчина, що приїхали! А я не знав, як убити вечір. Ходімо кудись разом! Якщо волієте, можна зостатися тут, можна покататися човном, якщо вам більше до вподоби, а хочте, я вам зіграю — мені все одно». Я сказав, що мушу вертатися на обід до Бальбека; Морелеві хотілося, щоб я його запросив, але я утримався. «Але ж як вам так горить, то чого було приїжджати?» — «Я привіз вам листа від барона де Шарлюса». Вся Морелева радість де й поділася, обличчя його скривилося. «Та що ж це таке, він і тут не дає мені спокою? Я що, його раб? Соколику, будьте такі ласкаві! Я не розпечатаю листа. Скажіть, що мене вдома не застали». — «А може, краще розпечатати? Здається, там щось важливе». — «Де там важливе! Хіба ви не знаєте, як брехнею вибріхується, який збіса меткий цей старий гріховода? Це він, щоб мене залигати. А я от візьму й не поїду, хоч малий спочивок матиму». — «А хіба завтра не буде поєдин-ка?» — спитав я, гадаючи, ніби Морель усе знає. «Поєдинка? — перепитав він вражено. — Мені нічого не відомо. Зрештою, туди його к бісу, хай це старе луб’я улелекає себе, як йому хочеться. Однак ви мене заінтригували, я все-таки розірву листа. А йому скажете, що залишили листа з тим, щоб мені його передали». Поки Морель розбалакував, я здивовано розглядав чудові книжки — дар пана де Шарлюса, — розкидані по кімнаті. Коли скрипаль відмовився від книжок, де стояло: «Я належу баронові...» тощо,