Розділ «Частина друга»

— додав він, може, остуджений появою третьої особи, а може, ще й тому, що навіть на тих чорних месах, де він любив паплюжити все найсвятіше, він не хотів жертвувати тими, кому симпатизував.

— Жюп’єн — людина славна, а ясочка — чудове дівча, кривдити їх зась». Відчувши, що зарвався, Морель прикусив язика, проте в уяві й далі пас очі на дівчині, у чиїй присутності свого часу, коли він замовляв у неї камізельку, йому хотілося, щоб я величав його «любим, великим артистом». Працьовита від природи, дівчина не поїхала на вакації, але я дізнався згодом, що, поки скрипаль мешкав у бальбецькому краю, вона повсякчас згадувала його гарне личко, ушляхетнене в її очах тим, що Морель прийшов зі мною і здався їй «паничем».

«Я ніколи не чув, як грдє Шопен, — сказав барон, — а міг би, якби Стаматі — я брав у нього уроки — пускав мене до тітки Шіме послухати цього майстра ноктюрнів». — «Ну й цимбал же той Стаматі!» — гукнув Морель. «Навпаки! — відповів пан де Шарлюс свистючим голосом. — Він довів цим свій розум. Він зрозумів, що я ще «теля» і можу улягти Шопеновому впливові. Зрештою це не мало значення, бо я занедбав музику ще замолоду, як і решту мистецтв. Та й дано ж людині для чогось уяву, — додав барон гугнявим, розміреним і протяглим голосом. — Завжди знайдуться люди, які його чули і дадуть вам про нього уявлення. Врешті Шопен для мене був тільки привід, щоб повернутися до медіумічности, яку ви нехтуєте».

Читач помітив, що пан де Шарлюс спершу говорив простацькою мовою, аж це перейшов на звичну йому кучерявість і зачванився. Бо думка про те, що Морель без гризі совісти «кинув би напризволяще» зганьблену дівчину, несподівано завдала йому неабиякої втіхи. Потому як ярість його на якийсь час пригасла, садист (і справді медіумічний), що виліз на мить із нього, зник, повернувши голос щирому де Шарлюсові з його вибагливістю, вражливістю на красу, з його добротою. «Ви недавно грали «П’ятнадцятий квартет» у переведенні для фортеп’яно, що вже саме собою — ідіотизм, бо важко уявити щось менш фортеп’ян-не. Це зроблено на догоду тим, кому ріжуть слух надто цупко напнуті струни Великого Глушка. А власне, той його майже кричущий містицизм — божистий. Цю п’єсу треба грати так, ніби скомпонували її ви самі: молодий Морель, уражений хвилевою глухотою і примарною геніальністю, сидить якийсь час завмерлий. Потім, опанований святим шалом, грає, творить перші такти; зусилля, витрачені на вступ, виснажують його, він хнюпить голову, і на чоло йому падає гарний жмут волосся: це йому треба на те, щоб полонити пані Вердюрен, і водночас на те, щоб перепочити й одновити силу-силенну сірої речовини, зужитої на пітійське перевтілення; зібравшись на силі, у новому пориві неземного натхнення, він накидається на божественну непогасну мелодію, яку берлінський віртуоз (очевидно, пан де Шарлюс так величав Мендельсона) не раз наслідував згодом. Лише в такій манері, єдино трансцендентній і натхненній, я змушу вас грати у Парижі». Коли пан де Шарлюс давав Морелеві такі вказівки, скрипаль злякався куди більше, ніж тоді, як метрдотель забирав забраковані троянди і кюп; він стурбовано питав себе, яке враження це справить у його «класі»? Але роздумам він віддавався недовго, бо пан де Шарлюс наказав йому: «Спитайте у метрдотеля, чи не має він Доброго християнина». — «Доброго християнина? Не розумію».— «Так називаються груші — ви бачите, що час уже подавати десерт. Можете бути певні, у маркізи де Камбремер подають ці груші, бо їх подавали у графині д’Ескарбаньї, а маркіза де Камбремер — це маркіза д’Ескарбанья. Графині ж їх надсилав пан Тібодьє, а вона, бувало, казала: «Цей ґатунок груш називається Добрий християнин — чудові груші». — «А я й не знав». — «Бачу, ви взагалі невіглас. Якщо ви не читали навіть Мольєра... Ну, гаразд, якщо ви не вмієте наказувати, та й у всьому іншому ви пасете задніх, замовляйте просто ті груші, яких так рясно недалеко звідси, тобто Луїз-Бон-д ’Аврани*». — «Луїз як?..»

— «Стривайте, як ви такий недотепа, я сам замовлю інші, мої улюблені. Метрдотелю! Чи маєте шДояне де Комісі Чарлі! Ви б мали прочитати урочі сторінки, які присвятила цій груші дукиня Емілія де Клермон-Тоннер». — «Ні, прошу пана, не маємо». — «А Славу Жодуаня?» — «Ні, пане». — «А Віржіні-Дале? Де ла Пас-Кольнарі Нема? Ну гаразд, якщо ви нічого не маєте, то ми підемо. Дукиня Ангулемська ще не достигла, ходімо, Чарлі!»

На лихо для пана де Шарлюса, чи то тим, що його підводив здоровий глузд, чи то з огляду на його цнотливі стосунки, які барон, мабуть, підтримував із Морелем, він із того часу вщедряв скрипаля нечуваними щедротами, а скрипалеві було невтямки, що це означає, і через свою невдячну й дріб’язкову вдачу він, теж не без жуків у голові, віддячувався сухістю або ж брутальністю, доводячи пана де Шарлюса — колись такого приндю, а тепер страшка — до цілковитої розпуки. Далі ми побачимо, як Морель, переконаний, що переріс на тисячу голів якогось там де Шарлюса, зрозумів дослівно, перекрутивши їх у найдрібніших подробицях, гордопишні повчання баронові стосовно аристократії. Наразі зазначмо лише (поки Альбертина чекає на мене біля Йоана Хре-стителя-на-Езі), що Морель доводив, ніби прекладає над вельможність (і то було, власне, шляхетно з його боку, надто як на гонителя за дівчатками, гонителя на спілку з шофером, щоб усе було «шито-крито») свою славу артиста й відгуки про себе своїх колег по класу скрипки. Безперечно, він поводився по-хамському, відчуваючи, що пан де Шарлюс відданий йому тілом і душею; він гнав його від себе, брав його на поглум, дивився на нього спогорда, достоту так, як після моєї обіцянки нікому не казати, яку посаду обіймав його батько в домі мого діда, почав дивитися на мене. А з другого боку, ім’я дипломованого музики, ім’я Мореля, здавалося йому над просте ім’я. І коли пан де Шарлюс, заполонений своїми мріями про платонічну чулість, хотів надати йому якийсь родовий титул, Морель навідруб відмовився.

Коли Альбертина вважала, що розумніше залишитися біля Йоана Хрестителя-на-Езі й живописати, я сідав до авта й устигав махнути не лише до Ґурвіля та до Фетерна, а й до Сен-Мар-ле-В’є і навіть до Крікто, перш ніж заїхати по неї. Удаючи, ніби у мене в голові не лише вона, ніби я покидаю її для інших розривок, сам я повсякчас думав про неї. Зчаста я вирушав не далі ніж до широкої рівнини над Ґурвілем, чимось подібної до долини, простеленої від Комбре до Мезеглізу, і навіть далеченько від Альбер-тини мені було любо думати, що, хоча моєму погляду до неї не добігти, зате коханий морський буйвітер, випереджаючи його, може вільно домчати аж до Кетгольма, сколихнути гілля дерев, що криють своїм зелом Йоана Хрестителя-на-Езі, овіяти личко моєї приятельки і таким робом запровадити зворотний зв’язок між нами у цьому розпростореному без крес затишку, при цьому не загрожуючи нам нічим, як не загрожує нічим двом діткам те, що, граючись, вони розходяться врізнобіч так далеко, аж перестають чути й бачити одне одного — попри свою окремішність, вони лишаються все-таки разом. Я повертався манівцями, звідки відкривалося море і де, бувало, перш ніж воно леліло крізь віття, квапився заплющити очі, збираючися з духом, готуючись до того, що зараз я побачу зойкотливу праматір землі, досі так і не по-скромлену, як і в ті часи, коли не було ще на світі живих істот, у своєму безумному одвічному збуренні. Нині стежки лише вели мене до Альбертини; я впізнавав їх, вони були такі самі, я знав, де вони прямі, а де в’ються, і згадував, що їхав колись ними, думаючи про мадемуазель де Стермар’ю. Я відзначав також про себе, що так само нетерпеливо, як нині простував на зустріч з Альбертиною, я мчав паризькими вулицями, де любила ходити дуки-ня Ґермантська; ті путі спліталися й розпліталися украй одноманітно, немов розкривали мені лінію розвитку мого характеру. Це було природно, і водночас я не міг бути до цього байдужим; вони нагадували мені про те, що мені судилося ганятися за привидами, за істотами, більшість яких живе лише в моїй уяві; справді, бувають люди, і це замолоду стало моєю долею, в яких усе, що має тверду цінність, безперечну для інших: багатство, успіх, високе становище, не береться в рахубу; їм потрібні тіні. Вони офірують ради них решту все і чого тільки не пускають у діло вони, беруться на всякі штуки, аби тільки зустрітися з якоюсь тінню. Але та тінь скоро тане; тоді вони кидаються вганяти за іншими, аби, зрештою, знов повернутися до першої. Отак і я не раз повертався до Альбертини, дівчини, яку я першого року побачив на пляжі. Правда, між Альбертиною, котру я покохав уперше, і тією, з якою не міг розлучитися тепер, всувалися клином інші жінки, зокрема дукиня Ґермантська. Проте, скаже хтось, навіщо я так побивався через Жільберту, так упадав за дукинею Ґер-мантською, якщо я зблизився з ними з єдиною метою: думати про Альбертину, а не про них? На це міг би відповісти перед смертю Сванн, бо він кохався в тінях. На бальбецьких стежках було безліч таких тіней, гнаних, забутих, іноді відшукуваних наново

— іноді задля одної-єдиної зустрічі, аби доторкнутися до якогось примарного, одразу ж зникомого життя. Я думав про те, що всі ці шляхові дерева, груші, яблуні, тамариски, переживуть мене, і мені марилося, ніби вони закликають мене нарешті братися за перо, поки ще не прийшла година вічного спокою.

Я виходив з машини у Кетгольмі, біг крутим виярком, переходив по кладці через струмок і підступав до Альбертини, а вона

малярувала, сидячи проти церкви, багатоголової своїми маківками, колючої й червоної, квітучої, мов трояндовий кущ. Лише тимпан був гладенький; прирослі до ошатної кам’яної стіни янголи зі свічками в руках перед очима молодої пари XX сторіччя правили обряд XIII сторіччя. Саме їх і намагалася Альбертина удати на покритому грунтовкою полотні. Наслідуючи Ельстіра, вона хотіла широкими мазками відтворити той шляхетний ритм, яким, як казав їй великий майстер, вони різнилися від усіх бачених ним. Потім вона збирала свої речі. Помагаючи одне одному, ми спиналися під гору виярком, а церквиця стояла собі так само любісінько, нібито й не бачила нас, наслухаючи безугавний журкіт струмка. Авто гнало назад, але вже іншим шляхом. Ми проїжджали повз Маркувіль-Пишний. На його церкву, напівнову, напівреставровану, призахідне сонце клало свою патину, таку саму гарну, як вікова патина. Крізь ту патину скалилася велика горорізьба, немов крізь шар чи то рідини, чи то світла. Пречиста Діва, свята Єлисавета і святий Йоахим, обполіскувані невловимим течивом, наче вибредали з води і з соняшного сяйва. Вило-нюючися з гарячого пилу, численні новочасні статуї височіли на колонах, на одрубі золотавого завою заходу сонця. Біля церкви ріс високий кипарис, ніби за якоюсь священною загородою. Ми висідали з мотору й оглядали церкву. Маючи на собі точок з італійської соломки та шовковий шалик, Альбертина відчувала їх як продовження свого тіла (а це було для неї джерелом доброго самопочуття), і, обходячи церкву, була вже в іншому гуморі, що виявлявся в бездумному, але не позбавленому чару пишанні; шалик і точок були для мене лише часткою моєї приятельки, свіжою, випадковою, проте вже любою мені, і я ловив їхнє майво у вечірньому повітрі навколо кипариса. Альбертина сама не могла бачити, але здогадувалася, що гожий шалик та гожий точок їй личать, бо всміхалася до мене, наломлюючи рухи голівки до зачіски, увінчаної убором. «Реставрована вона абияк», — озвалася Альбертина, показуючи на церкву і пригадуючи Ельстірову хвалу дивовижній, неповторній красі давезного каменю, з якої її змуровано. Альбертина вмент угадувала, що відреставроване. В музиці вона виявляла несмак, зате в архітектурі смак її не підводив. Як і Ельстірові, ця церква мені не вельми подобалася; її сонячне чоло не поривало до себе моїх очей, і оглядати її я заходився лише на догоду Альбертині. 1 все ж мені здавалося, ніби великий імпресіоніст суперечив сам собі; чи законно оцінювати вартість архітектурного витвору, не враховуючи, як він змінюється у світлі вечорового сонця? «Ні, — мовила Альбертина, — вона мені явно не подобається, подобається лише назва — Пишна. Та ось про що треба запитати Брішо: чому Сен-Мар називається Вбраним? Наступного разу ми поїдемо туди, згода?» — мовила вона, прядучи на мене своїми чорними очками з-під начо-леного точка, як раніше з-під поло.її шалик маяв на вітрі. Я знову сідав з нею до авта, і мені було втішно марити про те, що завтра ми вирушимо до Сен-Мару. В ту спечну пору, коли тільки тягне до води купатися, дві старезні блідо-рожеві дзвіниці, криті ромбуватою дахівкою, ледь похилені й тріпотливі, скидалися на допотопних гостроголових риб із моховитою лускою цегляної барви, недвижно знесених угору в прозорій і блакитній воді. Скорочуючи шлях, ми за Маркувілем повертали на роздоріжжя, де стояла ферма. Іноді Альбертина зупиняла тут екіпаж, але вилазити їй було ліньки, і вона просила мене сходити по кальвадос або по сидр, і хоча нас запевняли, що він не шумує, а проте ми ним забризкувалися. Ми горнулися одне до одного. Фермери ледве могли розгледіти Альбертину в глибу закритого авта; я віддавав пляшки; ми їхали геть, ніби на те, щоб і далі жити удвох, жити життям коханців, за яких вони нас вважали, життям, у плині якого ця зупинка, потрібна для втамування спраги, була лиш незначною миттю; фермери були б недалекі від істини, якби побачили нас потому, як Альбертина випивала цілу пляшку сидру; тоді вона й справді ніби не могла примиритися з тим, щоб між нами зоставалася якась відстань, зазвичай не страшна для неї; її ніжки під полотняною спідничкою притискалися до моїх ніг, вона торкалася моїх щік своїми теплими, нараз поблідлими щічками з червоними плямами на вилицях, — ось так палають уже ледь марні щоки у дівок передмістя. В такі хвилини майже так само швидко, як мінялося її обличчя, мінявся і її звичний голос, і тоді вона говорила вже іншим, хрипким, зухвалим, майже плюгавим голосом. Смеркало. Як любо було відчувати близькість Альбертинину, близькість шалика і точка, і думати, що саме так завжди й горнуться одне до одного закохані! Може, я й кохав Альбертину, але не смів їй освідчитися, з другого боку, якщо кохання у мені й жило, то я не міг скласти йому правдивої ціни, не перевіривши його на досвіді; тож любов видавалася чимось незбутнім, чимось поза межами мого життя. Зате ревнощі змушували мене якнайрідше розлучатися з Альбертиною, хоча я розумів, що зцілюся від них, тільки порвавши з Альбертиною. Мені траплялося ревнувати й при ній, але тоді я намагався уникати того, що викликало в мені ревнощі. Саме так і сталося, коли ми з нею поїхали снідати до Рівбеля. Великі зашклені двері довгастої зали, призначеної для чаювання, відчинялися просто на сонячні моріжки, тож видавалося, ніби величезний ясний ресторан становить їхнє продовження. Рум’яний гарсон із чорним чубом, закучерявленим мов омахи полум’я, уже не гасав, як колись, по цих добрих гонах, бо з молодших пошився у старші кельнери, але, непосида, він однак маячів скрізь: то далеко, в їдальні, то зовсім близько, ба навіть надворі, обслуговуючи клієнтів, що снідали в саду, — і ніби грав у живі скульптури, вдаючи з себе юного прудконогого бога, причому одні з них були в яскраво освітленому приміщенні, до якого прилягали зелені газони, а інші — під деревами, на осонні, під голим небом. Аж це він виринув біля нас. Альбертина відповідала мені неуважно. Вона витріщилася на нього. Протягом кількох хвилин я звідав, що можна бути з коханою і воднораз чути, що її з тобою нема. Можна було подумати, ніби між нею і кельнером точиться якась таємна розмова, німа через мою присутність, спричинена або колишніми зустрічами між ними, про які я не знав, або простим обміном поглядами, — а я тут третій зайвий, той, від якого оце ховаються. Навіть потому, як на гарсона гарикнув метрдотель і він пішов собі, Альбертина, снідаючи, все ще сприймала ресторан та сад як яскраво освітлений біговий круг, де мінялися задники і де то тут, то там з’являвся чорночубий боговитий бігун. Одної хвилі в мене ворухнулася думка: а що як вона оце схопиться з-за столу й побіжить за ним, покинувши мене самого? Але я скоро пустив у непам’ять це прикре враження, постановивши вже не їздити до Рівбеля; я взяв слово з Альбертини, яка запевняла мене, що була тут уперше, більше до цього ресторану не потикатися. А щоб вона не подумала, ніби я позбавляю її розваги, я сказав, що не хочу, аби вітроногий гарсон пускав їй бісики. Іноді я зазирав до Рівбеля, але завжди сам-один, і напивався, як це було зі мною раніше. Вихиляючи останній келишок, я розглядав розетку, вималювану на білій стіні, переносячи на неї всю розкіш моменту. В усьому світі існувала для мене лише ця розетка; я линув до неї, торкався її знов і знов, хоч вона тікала від моїх блудних очей; мене не обходила прийдешність, я вдовольнявся розеткою: так метелик в’ється над мотилем, укупі з яким він оце загине, заживаючи останнього залас-ся. А все ж допустити, щоб у мені, хай навіть у легкій формі, оселилася якась недуга, здавалося мені небезпечним, адже, спочатку подібна до невеличкої непомітної патології, ця недуга, якщо допуститися дрібної необережности, непередбаченої і неминучої, загрожуватиме різким загостренням. Мабуть, саме тоді я й мав би розлучитися навіки з жінкою, яка ще не встигла завдати мені лютої муки, бо я не ждав від неї зцілення, секрет якого мають у своєму розпорядженні ті, хто мучить нас. Мене заспокоювали вже самі наші прогулянки, дарма що зараз я розглядав їх єдино як переддень майбуття, яке знов, хоч і будило в мені якісь сподівання, навряд чи різнитиметься від минувшини: ми мандрували місцями, де Альбертина досі не жила (а жила вона в тітки чи в приятельок, де мене з нею не було) і в цьому крився їхній чар. Радість від них була радістю заспокоєння, але, зрештою, дуже глибокою. Бо через кілька днів, тільки-но мені згадалася ферма, де ми пили сидр, або церква Сен-Мар-Убраний, біля якої ми заледве прогулялися, тільки-но я уявив Альбертину, як вона йде зі мною в своєму точку, відчуття близькости цієї дівчини раптом якось ушляхетнило прості форми оновленої церкви, і, власне, та мить, коли сонячний фасад сплив у моєму спогаді, була для мене, мов великий„неболющий компрес, покладений на моє серце. Я завозив Альбертину до Парвіля, а ввечері заїжджав по неї, і ми вирушали до моря — полежати потемки на пляжі. Звісно, я бачився з нею не щодня, але бодай міг собі сказати: «Якби вона оповіла комусь, як бавить час, оповіла про курортне життя, то чільне місце посів би в оповіді я». Ми гуляли разом кілька годин поспіль, і то були такі заласні години, що навіть як у Парвілі Альбертина вискакувала з екіпажу, який я мав їй послати по неї за годину, я відчував себе в авті не самотнім, ніби, йдучи, вона залишала на сидінні квіти. Я міг обійтися без щоденної зустрічі з нею; я розлучався з нею щасливий, я відчував, що заспокійлива сила цього щастя може тривати кілька днів. Аж це я чув, як Альбертина, покидаючи мене, каже тітці або приятельці: «Отже, завтра, о пів на дев’яту. Цур, не спізнюватися, о чверть на дев’яту вони будуть уже готові». Мова коханої жінки подібна до ґрунту з під-шкурною зрадливою водою; за її словами чується крижаний холод невидимої водяної тафлі; на поверхні сочаться якісь підступні струйки, а сама тафля таїться у глибу. Коли я чув ці Альбертинині слова, пропадав увесь мій спокій. Щоб перебаран-чити цю таємничу зустріч о пів на десяту, про яку при мені мовилося натяками, я ладен був зажадати від неї побачення завтра вранці. Попервах вона вволяла б мою волю, шкодуючи, що її наміри не збулися, але, зрештою, здогадалася б, що руйнувати її задуми стало для мене потребою; тоді від мене почали б критися геть з усім. Та й те сказати, ці забавки, в яких я не брав участи, либонь, були досить безневинні, а не кликано мене, певне, просто з обави, що котрась із учасниць може здатися мені нудною чи вульгарною. На жаль, таке моє життя, занадто тісно сплетене з

Альбертининим життям, впливало не лише на мене; мене воно заспокоювало, а матір турбувало, і ця її турбота, з якою вона мені звірялася, порушувала мій спокій. Коли я якось вернувся додому в доброму гуморі, налаштований не сьогодні-завтра почати нове життя, — а покласти край нинішньому існуванню, як я гадав, залежало тільки від моєї волі, — мати, чуючи, як я звелів водієві з’їздити по обіді по Альбертину, сказала: «Багато ж ти видат-куєшся! (Франсуаза висловилась би по-простому, але образніше й смачніше: «Грошики тю-тю!») Не наслідуй, — тягла мама, — Шарля де Севіньє, про якого його ненька мовила так: «У його руці золото тане, як у горні». А потім, ти, як мені здається, надто вже часто роз’їжджаєш із Альбертиною. Запевняю тебе, це вже занадто, ти завдаєш їй дурня. Я була дуже рада, що ти розважаєшся; я й нині не проти твоїх побачень із нею, але що вас ускрізь бачать разом — це, далебі, негарно». Моє життя з Альбертиною, позбавлене — принаймні для мене — гострих насолод, життя, яке я щодня збираюся одмінити, обравши для цього спокійну хвилину, — це життя нараз стало мені на якийсь час необхідним, скоро я вчув загрозу для нього у материних словах. Я сказав мамі, що її слова, може, місяців на два, затримали постанову, якої вона від мене вимагала, що, мовляв, а що, якби вона нічого мені не казала, я ухвалив би її наприкінці цього тижня. Мама, бачачи, як її угрущання впливає на мене, засміялася (щоб не засмутити мене) й обреклася більше не нагадувати про це, аби не занапастити моїх добрих намірів. Але по бабусиній смерті щоразу, коли мама починала сміятися, цей сміх ізнагла вривався і переходив у скрушне ридання — чи то з каяття, що вона забула на хвильку про своє горе, чи то з раптового загострення болю через несподіваний відбіг від своєї скорботи. Я відчув, що до туги по бабусі, загніждженій у ній, як невідступна ідея, долучалася турбота за мене, бо вона боялася наслідків моєї близькости з Альбертиною — близькости, яку вона, проте, не зважувалася перебити через те, що наразилася на мій спротив. Але, мабуть, я не переконав її в тім, що не дурю самого себе. Вона ще не забула, скільки років ні бабуся, ні вона не нагадували мені про роботу, про інше, здоровіше життя, яким я не міг, за власним твердженням, зажити лише тому, що їхні отченаші нервують мене, і яким я так і не зажив, попри їхнє скірне мовчання.

По обіді авто привозило Альбертину; було ще видно; спека спадала, але після скварного дня обоє ми мріяли про якийсь незвіданий холодок; аж це перед нашими запаленими очима прорізався тоненький молодик (як того вечора, коли я був на рауті у принцеси Ґермантської і куди Альбертина зателефонувала мені), — спершу ніби тонка, прозора шкурка, потім як чвертка стиглого плоду, відкраяна на небі невидимим ножем. Часом я сам заїздив по свою приятельку і тоді вона мала виглядати мене під аркадами торговиці в Менвілі. У перші хвилини її не було видно, і я вже непокоївся: а що, як не прийде, неправильно мене зрозуміла. Аж це вона у білій блузці в синій горошок легко, немов молода звірючка, стрибала в авто і вмощувалася біля мене. І, як цуценя, довго-довго лащилася до мене. Коли поночіло і, як казав директор готелю, «небо було обтицяне зорями», ми вирушали гуляти до лісу, з пляшкою шампанського, або, не зважаючи на погуляльників, які ще снували по тьмяно освітленому молу, звідки годі було щось розгледіти за два кроки на темному піску, лягали під дюною; біля самого моря, розпанаханого навпіл тремтячим променем, я тулив до себе під коцом Альбертинине тіло, в гнучкості якого таїлася жіноча грація закоханих у море та спорт молодих дівчат, які вперше з’явилися мені, коли йшли, а за ними світила морська далина; і ми невтомно, з однаковою втіхою, дослухалися до того, як море тамує віддих, затримуючи його надовго, аж здавалося, ніби відплив забарився, і до того, як воно знов гасило біля наших ніг довгождане й припізніле шульпотіння. Зрештою я відвозив Альбертину до Парвіля. Під’їжджаючи до її дому, ми, боючись, як би нас не побачили, уривали поцілунки; спати їй не хотілося, і вона вертала зі мною до Бальбека, а вже звідти я востаннє відвозив її до Парвіля; робити це було не штука: перші автомобілісти лягали в пізні обляги. І фактично до Бальбека я повертався росистим досвітком, цього разу сам, але весь іще розпашілий від спілкування з моєю приятелькою, з таким щедрим запасом палу від поцілунків, що вони ще довго жевріли на моїх устах. У себе на столі я знаходив депешу або поштівку — знову від Альбертини! Поки я ганяв сам на авті, вона писала їх у Кетгольмі, аби я знав, що вона про мене пам’ятає. Я простягався на ліжку й читав їх. Я дивився на стягу світової зорі над фіранками і казав собі, що ми справді кохаємося, скоро цілувалися всеньку нічку. Вранці, сходячися з Альбертиною на молу, я зі страху, що вона не захоче кататися вдвох, бо сьогодні не вільна, довго не зважувався попросити її про це. Найбільше мене турбувала її міна, непривітна, заклопотана; нас минали її знайомі; очевидно, вона щось уже спланувала на сьогодні, а я був позаплановий. Я дивився на Альбертину, дивився на її гарне тіло, на рожеве личко: переді мною витала таємниця її намірів, її незнана мені ухвала, від якої залежало, щасливий чи нещасливий буде для мене цей день. То був особливий стан душі: вся моя будучина стояла переді мною в алегоричній і фатальній іпостасі молодої дівчини. І коли нарешті я наважувався, коли з якомога байдужішою міною питав її: «Ми з вами поїдемо кататися зараз і ввечері?» — а вона відгукувалася: «Залюбки!», тієї ж миті, завдяки наглому поглиненню — цим рожевим личком — мого довгого неспокою, цей вид, якому я щодня завдячував добрий гумор, те, що можна назвати втихомиренням після бурі, робився для мене ще солодшим, ще дорожчим. Я правив собі: «Яка вона мила! Яка це чарівна істота!» — правив з умліванням не таким буйним, як у хмелю, і хіба лиш трохи глибшим, ніж те, що спонукається приязню, але куди одуховленішим, ніж те, яке дають світські розваги. Ми не брали мотора лише в ті дні, коли Вердюрени давали обід або коли Альбертина була заклопотана чи ще чогось не могла їхати зі мною; тоді я загодя попереджав усіх, хто хотів мене бачити, що такого-то дня я в Бальбеку. Я кликав до себе і Сен-Лу, але тільки в ці дні. Одного разу він приїхав сюрпризом, і я волів відмовитися від побачення з Альбертиною, аби лиш вони не зустрілися, наражаючи на небезпеку стан райського спокою, властивий мені з певного часу, і провокуючи новий спалах ревнощів. І заспокоївся я лише потому, як Сен-Лу поїхав. Ось чому з жалем, але твердо він дав мені слово: без домовлености в Бальбеку більше не з’являтися. Колись я заздро думав про ті години, які проводила з ним дукиня Ґермантська, я так дорожився своїми зустрічами з Робером! Люди невпинно змінюють своє місце щодо нас. Тимчасом як світ неслідно, але вічно рухається, вони здаються нам нерухомими в мить, коли ми їх бачимо, бо ця мить закоротка, щоб ми помітили, як їх несе з собою всеосяжний рух. Проте досить пригадати два образи когось, хто врізався нам у пам’ять у моменти різні, але не такі віддалені між собою, щоб людина встигла зазнати глибокої зміни, і з ріжниці між цими двома образами ми побачимо, як ця людина змістилася щодо нас. Сен-Лу неабияк мене засмутив, згадавши про Вердюренів. Я боявся, як би він не попросив увести його до них, бо цього б вис-тарчило — через мою кляту ревність, — щоб затруїти втіху моїх візит до них укупі з Альбертиною. На щастя, Робер признався мені, що знайомитися з Вердюренами йому неохота. «Ні, — сказав він, — клерикальне середовище заїдає мене й так». Спершу я не збагнув, чому Сен-Лу називає Вердюренів клерикалами, але його думка дійшла до мене потім: я не врахував поступок мовній моді, яка нас часто дивує в устах людей інтелігентних. «Це каста жерців, — сказав він, — конгрегація каптурників, свій монастир зі своїм статутом. Адже ти не можеш заперечувати, що це малесенька секта; вони мастять медом усякого, хто належить до їхнього кодла, і гребують тими, хто до нього не належить. Тут не гамлетівське питання «бути чи не бути», а питання бути чи не бути з ними. Ти з ними, вуйко Шарлюс теж із ними. Мені це несила, мені цей люд не до вподоби, я пас».

Зрозуміло, встановлене для Сен-Лу правило: являтися лише за моїм викликом, було обов’язкове і для всіх тих, із ким я поступово зійшовся в Ла-Распельєр, у Фетерні, в Монсюрвані чи ще де; і коли з готелю я бачив дим над тригодинним потягом, клубки якого надовго забивали шкалубини парвільського бескеття й стелилися по рпадах зела, я вже не сумнівався, що до мене їде на підвечірок гість, але поки що його, як бога, ховає від мене ця хмара. Мушу визнати, що серед гостей, яких я кликав до себе, не було Саньєта, про що я згодом не раз шкодував. Однак Саньєт сам усвідомлював, який він зануда (як оповідач, а надто як візитер), тож-бо хоча й був освіченіший, розумніший і добріший за багатьох інших, заздалегідь прирікав себе на невдачу: ви знали, що не лише не дістанете ніякої втіхи від його приїзду, а й переведете з ним цілий день, що вам стане нудно хоч вішайся. Певно, якби Саньєт щиро признався, що боїться нагнати на когось нудьгу, знайомі перестали б його сахатися. Нудьга — одна з най-стерпніших мук, а думка про нудьгу, нерозлучну з ним, до того ж існувала, мабуть, лише в голові інших, чи хтось зумів йому її навіяти, граючи на його милій скромності. Але він старанно приховував, що його нікуди не запрошують, й відповідно ні до кого не набивався. Що й казати, була похвальна його нехіть скидатися на тих, хто з такою поквапливістю б’є чолом у публічних місцях, і хоч бозна-коли зустрічався з вами востаннє, побачивши вас у ложі, у блискучому й незнайомому йому товаристві, кидає вам мимохідь, але галасливо: «Як ся маєш?» і розводиться про свою радісну схвильованість від такої зустрічі, від того, що нарешті знову бачить вас у театрі і ви добре виглядаєте тощо. На відміну від людей такого десятка, Саньєт не мав апломбу. Він міг би — у пані Вердюрен чи в залізничному вагоні — сказати, що був би радий навідати мене у Бальбеку, якби не боявся стати мені на заваді. Така пропозиція нітрохи б мене не перестрашила. Але він нічого не пропонував, натомість зі скривленим обличчям і твердими, ніби емалевими, очима, в яких, проте, палало бажання зустрітися зі мною (якщо вже йому не світило щось цікавіше) і заразом намагання не зрадити цього бажання, мовив якось відсторонено: «Цими днями я, мабуть, буду поблизу Бальбека, але ви ще не знаєте, які у вас плани. А втім, дарма, я це сказав, аби щось сказати». Але такий вираз обличчя ніколи не ошукував, навпаки, зовнішні ознаки, покликані передавати щось геть протилежне тому, що в нас на душі, читаються так легко, аж дивно стає, чому люди, приховуючи, що їх не запрошують, ідуть на такі, скажімо, викрутаси: «Я — урозхап, хоч розривайся натроє, начетверо». Ба більше, умисна холодність — бо в ній, мабуть, скупчується вся душевна каламуть, — викликає у вас те, чого не могли б викликати побоювання вам набриднути або щире виявлене бажання з вами зустрітися, тобто якусь нехіть, відразу, які у приятелюванні відіграють таку саму ролю, як у коханні — непряма пропозиція зустрітися взавтра, яку закоханий робить байдужій до нього дамі, водночас намагаючись показати, що йому на тому не залежить. Зате в Саньєті було щось таке, що викликало потребу відповісти йому якнайпривітніше: «На жаль, на цьому тижні — ні, зараз вам поясню...» І замість нього я кликав у гості людей не таких достойних, як він, зате таких, що не мали його журливої міни та губів, скривлених гіркотою всіх несправджених візит, що їх він мав охоту (глибоко замовчувану) скласти тим чи іншим світов-цям. Як на те, Саньєт конче здибав у приміському потязі когось із тих, хто їхав до мене, або ж гість нагадував мені при ньому у Вер-дюренів: «Не забудьте, я приїду до вас у четвер», тоді як я казав Саньєтові, що в четвер у мене робота. Тож не диво, що Саньєт уявляв собі, ніби все життя — низка розваг, улаштовуваних без його відома і навіть йому на прикрість. З другого боку, цільних натур не буває, не поминаючи й Саньєта: цей великий скромник був хворобливо нескромний. Коли він уперше і востаннє випадково заблукав до мене сюрпризом, у мене на столі лежав якийсь лист — не знаю вже від кого. Через хвилину я помітив, що він слухає мене через верх. Саньєт уявлення не мав, що то за лист, а проте він його зачарував; здавалося, його емалеві баньки як не вискочать з орбіт і як не ринуть до цього звичайнісінького листа, який магнітом притягував його цікавість. Він нагадував птаха, який не може не кинутися на вужа. Зрештою він не витримав і, наче бажаючи причепурити кімнату, переклав листа на інше місце. Але й цього було йому мало: він узяв листа і крутив його, вертів, наче машинально. Інша форма його нескромности полягала в тім, що як він до вас прилипне, то вже ніяк не наважується піти собі. Того дня мені нездужалося, і я попрохав його не засиджуватися, щоб він устиг за півгодини від’їхати найближчим поїздом. Він бачив, що я хворий, а все ж сказав: «Ще побуду яку годинку та й поїду». Відтоді я катувався: чому я не запрошував його до себе, як був вільний? Хто знає? Може, я відчаклував би його лиху долю, може, його стали б запрошувати до себе інші, й задля них він негайно покинув би мене, отже, мої запрошення виручили б і його, і мене: Саньєту вернули б радощі життя, а мене опростали від нього.

У найближчі дні після моїх прийнять, влаштовуваних у себе, я, природно, не чекав ніяких візит, і мотор знову заїздив по нас, по Альбертину й по мене. А коли ми верталися додому, Еме, стоячи в під’їзді, на першому східці, не міг утриматися, щоб жагучим, цікавим і лакомим поглядом не простежити, скільки я даю на чай водієві. Даремно я силкувався затиснути в руці монетку чи кредитку, ?погляд Еме розсував мої пальці. За мить він одвертався, бо був скромний, добре вишколений і сам задовольнявся невеличкими датками. Але гроші, призначені комусь іншому, будили в ньому незбагненну цікавість, і в нього котилася слина. У такі короткі хвилі він скидався на дитину, поглинену читанням захопливого жульвернівського роману, або ресторанного обідника за сусіднім з вами столиком: бачить той обідник, як для вас крають фазана, а сам він його не хоче чи не може собі дозволити, і на час жене від себе поважні роздуми, аби вліпити у дичину усміхнений, любовний і заздрісний погляд.

Наші автомобільні прогулянки відбувалися, як і раніше, щодня. Одного разу, коли ми піднімалися ліфтом, ліфтер сказав мені: «До вас заходив отой пан і залишив цидулку». Ліфтер вимовив ці слова хрипким голосом, кашляючи і плюючи мені в лице. «Як я застудився! — ввернув він, хоча це було видно й так. — Лікар каже, коклюш». Аж це він знов забухикав і почав бризкати слиною. «Балакати вам шкідливо», — озвавсь я з удаваним співчуттям. Я боявся заразитися коклюшем: з моїм нахилом до ядухи я б тоді попомучився. Проте ліфтер, як заслаблий, але непіддатливий віртуоз, не переставав базікати і плюватися — він хотів купатись у своїй славі. «Ет, пусте, — сказав він. («Для тебе, може, й пусте,

— подумалось мені, — але не для мене».) — Я ж збираюся до Парижа. («Чудово, аби лиш він не встиг заразити мене».) Подейкують, — заторохтів він, — Париж — уроче місто. Мабуть, там ще ліпше, ніж тут і ніж у Монте-Карло, хоча і посильні, і клієнти, і навіть метрдотелі, які бувають у Монте-Карло в літній сезон, доводили мені, що Париж програє проти Монте-Карло. Може, вони банелюки плели, хоча дурень у метрдотелі не вийде; приймати замовлення, резервувати столики — тут треба мати голову на в’язах! Мені казали, що се ще важче, ніж писати п’єси чи книги». Ми майже доїхали до мого поверху, аж це ліфтер знову спустив мене вниз: йому здалося, ніби кнопка працює зле, і він у млі ока її приборкав. Я сказав, що волію піднятися сходами, — то був натяк, що я боюся підчепити коклюш. Але він, бухикаючи заразливим, надсадним кашлем, запхав мене назад до кабінки. «Тепер ми нічим не ризикуємо, кнопку я справив». Ліфтер беле-бенив без угаву, а мені було не до порівнянь між собою красот Бельбека, Парижа та Монте-Карло — мені кортіло дізнатися, хто ж це до мене приходив і що там у цидулці, тож я сказав ліфтерові (так кажуть тенорові, що остогид уже своїм Бенжаменом Годаром: «Заспівайте краще щось із Дебюссі»): «Хто ж усе-таки до мене приходив?» — «Той самий пан, з яким ви їздили вчора. Зараз я принесу цидулку, вона у швейцара». Напередодні, перш ніж заїхати по Альбертину, я одвіз на станцію Донсьєр Робера де Сен-Лу, і тепер подумав, що хлопець має на увазі Робера, але цидулка була від водія. Кажучи мені: «Той пан, з яким ви їздили вчора», ліфтер давав мені зрозуміти, що робітник — такий самий пан, як і світовець. Але ця наука була тільки словоблудством. Бо я ніколи не робив ніякої ріжниці між класами. Щоправда, я здивувався, що водія величають паном, але цей подив нагадував подив одного новоспеченого графа: коли я йому сказав: «Графиня виглядає втомленою», він озирнувся, щоб побачити, про кого я кажу; то був просто брак звички до такого слововжитку; я не робив ріжниці між робітниками, буржуа і великими панами, я міг би однаково заприязнитися і з тими, і з тими. Але перевагу я все-таки віддавав робітникам, а потім уже йшли великі пани, але не тому, щоб великі пани подобалися мені більше, ніж буржуа, а тому, що з робітниками вони чемніші, ніж буржуа, — чи то через те, що вони не гордують робітниками, як буржуа, чи то через те, що вони чемні з усіма; так гарненькі жінки люблять усміхатися кожному, знаючи, що їхня усмішка, як нагорода. Слід зазначити, що моє однакове ставлення до низоти і великопанства — хоча саме великопанство таке ставлення схвалювало — не завжди припадало до мислі матері. По-людському для неї всі люди були рівні, і як Франсуаза мала якусь гризоту чи хворіла, мама завжди втішала її й доглядала так само ревно, як би то була найкраща її приятелька. Проте каст мама, як шира донька мого діда, не відкидала. Комбрейці були добрі, спочутливі, провіщали гарні теорії рівности, проте, коли льокай дозволяв собі озиватися до мене на «ви», вільнодумно уникаючи звертатися до мене в третій особі, моя мати сприймала цю узурпацію з таким самим невдоволенням, яке скипає у мемуарах Сен-Сімона щоразу, коли якийсь магнат, не мавши на те жодного права, величає себе в урядових актах «ясновельможністю», не віддає дукам належної їм хвали й поступово бере це собі за правило. Особливий «комбрейський дух» відзначався міцною стійкістю, і витравити його могло б лиш багатовікове панування ідей рівности й доброти. Мама була добра як рідко хто, але я визнаю: вона зберегла щось від «комбрейсь-кого духу». Подати руку лакею їй було так само важко, як легко було дати йому десять франків (зрештою, йому це приносило куди більше втіхи). Може, вона в цьому й не признавалася, але для неї пани були панами, а слуги — людьми, що обідали в кухні. Коли вона бачила, що в їдальні зі мною їсть водій, це викликало у неї нехіть, і вона вичитувала мені: «По-моєму, ти міг би обрати собі друга кращого за якогось механіка» — так само, як, скажімо, могла б дорікнути мені, коли б ішлося про моє одруження: «Ти міг би добрати собі кращу партію». Шофер (на щастя, мені ніколи не спадало на думку запрошувати цього шофера) прийшов сповістити мене, що Автомобільне товариство, яке послало його на літній сезон до Бальбека, відкликає його негайно до Парижа. Ми повірили йому на слово, бо шофер був дуже славний, говорив просто, можна сказати, з-євангельськи. Але повідав він лише половину правди. По суті, в Бальбеку йому не було чого робити. Власне, товариство, не цілком довіряючи юному євангелістові, приставленому до священного колеса, домагалося його негайного повернення до Парижа. І справді, юний апостол творив дива: він приписував кілометраж, звітуючи перед паном де Шарлюсом, а передаючи рахунки до товариства, вшестеро урізував зароблене. Кінець кінцем товариство, зміркувавши, що або ніхто не катається в Бальбеку на авті (наприкінці сезону це виглядало цілком правдоподібно), або його, товариство, обкрадають, визнало, що в обох випадках краще відкликати водія, хоча і в Парижі навряд чи йому можна було розігнатися. Найприкріша річ для шофера — це мертвий сезон. Я вже казав — тоді я ще про це не здогадувався, а то уник би багатьох халеп, — що він зійшовся (хоча при чужих вони й знаку не подавали) з Морелем. Відтоді, як відкликано шофера (не знаючи ще, що він знайде спосіб, аби не поїхати), ми з Альбертиною почали наймати для прогулянок ко-ляси, а іноді, щоб розважити Альбертину, любительку верхової їзди, я брав коней. Повози тут були поганенькі. «Оце-то ридван!»

— примовляла Альбертина. Зате мені часто хотілося побути в повозі самому. Я ще не визначив собі якогось рішенця, але прагнув покласти край цьому життю, не так тому, що воно окрадало мене в розумінні праці, як тому, що позбавляло втіхи. Але траплялося й так, що звички, які мене сковували, нагло зникали, найчастіше, коли давніше моє я, жадаючи погуляти, на якийсь час заступало моє нинішнє я. Надто я відчув цю потребу вирватися на волю одного дня, коли, покинувши Альбертину в її тітки, поїхав верхи до Вердюренів лісом, глухою стежкою, красу якої вони так переді мною вихваляли. Повторюючи звивини скелястого берега, стежка то спиналася вгору, то, затиснута між густими гайками, забиралася в дикі ущелини. Якусь хвилю, ніби клапті іншого світу, перед моїм зором пропливали голі скелі, між якими леліло море: і тут я впізнавав у краєвиді гори й море, обрані Ельстіром за тло для двох чудових акварелей: «Зустріч поета з Музою» і «Зустріч юнака з кентавром», побачених мною у дукині Ґермантської. Спогад про них виносив урочище, куди я попав, далеко за межі сучасного світу, і я не здивувався б, якби, подібно до Ельстірової прапюдини, наткнувся на мітологічну істоту. Нараз мій кінь став дуба: він почув дивний гук; я мало не вилетів із сідла, потім, насилу укоськавши коня, звів набіглі слізьми очі вгору, звідки линув гук, і вгледів за п’ятдесят метрів над собою, у промінні сонця, два величезних блискучих крицевих крила, які несли живу істоту з людським, наскільки я міг розгледіти, обличчям. Я був вражений не менше, ніж грек, який уперше побачив напівбога. Я теж заплакав, мені збиралося на плач уже в першу хвилину, коли я визначив, що гук лунає над моєю головою, — збиралося на саму думку, що я вперше побачу аероплан: літальні апарати були тоді рідкість. Подібно до того, як ще не розгорнувши газети, уже з розкалатаним серцем чекаєш приголомшливої звістки, я чекав тільки з’яви аероплана, аби з очей мені бризнули сльози. Мені здавалося, ніби авіатор змилив дорогу; я відчував, що перед ним стеляться — як слалися б і переді мною, якби я не був уярмлений звичкою, — всі просторові гони, всі путі життя; він помкнув далі, буяв якийсь час над морем, потім, раптово наважившись, ніби улягаючи силі притягання, протилежній силі тяжіння, легким помахом золотавих крил злинув просто до неба.

Але вернімося до механіка. Він зажадав від Мореля, щоб Вер-дюрени не лише змінили свій брек на авто (Вердюрени виявляли до «вірних» щедрість, і домогтися цього від них було досить легко), але й змінити — а це вже було куди складніше — головного машталіра, вражливого і схильного до меланхолії молодика, на його самого. Цього було доконано протягом кількох днів у такий спосіб. Для початку Морель подбав про те, щоб у машталіра покрали всю упряж. Одного дня візник не дошукався вудил, другого — вуздечки. А то зникла подушка з передка, така сама доля спіткала батіг, коц, трійчатку, губку, замшу. Сусіди його рятували, але повіз він подавав із запізненням, і це підбурювало проти нього Вердюренів, а він журився й побивався. Водій, який аж регнув обійняти місце, заявив Морелеві, що повертається до Парижа. Треба було брати вола за роги. Набрехавши Вердюреновим служникам, що молодий візник похвалявся влаштувати їм темну і втерти маку всім шістьом, Морель порадив їм добре його провчити. Лізти в цю справу сам він не може, але попереджає їх, щоб вони, не чекаючи нападу цього харциза, напали самі. Умовилися, що поки Вердюрени з гістьми гулятимуть по саду, вони накинуться на неборака у стайні. Нагадаю (не тому, що це спричинило майбутні події — це дало тільки нагоду вплинути на них, — а тому, що, ці люди цікавили мене згодом), що того дня у Вердюренів гостював на дачі хтось із знайомих, і вони вирішили пройтися з ним перед його від’їздом, призначеним на вечір.

Мене неабияк здивувало, що ще під час зборів Морель, який мав грати нам на скрипку в лісі, сказав мені: «Послухайте, в мене болить рука, а я не хочу зізнаватися в цьому пані Вердюрен, то чи не попросили б ви, щоб вона взяла когось із льокаїв, ну хоча б Гауслера: він понесе мою скрипку». — «Гадаю, що краще взяти когось іншого, — відповів я. — Гауслер подає за обідом». Морель люто свінув на мене очима. «Ба ні, хіба я можу довірити скрипку кому попало?» До мене лише згодом дійшло, чому Морель обрав саме цього.служника. Гауслер був укоханий брат молодого маш-таліра, і якби зостався вдома, то кинувся б того рятувати. Під час прохідки Морель тихо, щоб його не почув Гауслер-старший, кинув: «Славний хлопчина! Та й брат його хоч куди козак. От коли б ще не запивав...» — «Тобто як не запивав?» — спитала пані Вердюрен, бліднучи на думку, що візник у неї опияка. «А ви його ще не ловили. То ще диво, що він вас стільки возить, і не сталося халепи!» — «Але ж він возить ще й інших?» — «А ви їх питали, скільки він разів їх вивертав? У нього й сьогодні все обличчя роз’юшене. Не знаю, як він сам не вбився, — голоблі принаймні потрощені». — «Сьогодні я його не бачила, — сказала пані Вердюрен, тремтячи на думку, що машталір міг вивернути і її, — я сама не своя». Вона заквапилася додому, але Морель зумисне вибрав Бахову п’єсу з нескінченними варіаціями, щоб якомога затягти прогулянку. Після повернення пані Вердюрен подалася до возовні й побачила нові голоблі та зсиненого Гауслера. Вона хотіла, не сварячи, сказати йому, що машталір їй не потрібний, і розрахуватися, але він сам, не хотівши винуватити товаришів, чиїй неприязні приписував тепер щоденні крадіжки збруї, а також переконавшися, що як терпітиме й далі, як терпів, то йому і шкуру спустять, попросив у господині розрахунок, а це було на руку всім. Назавтра шофер став на службу до Вердюренів, і пані Вердюрен була така ним задоволена, що згодом, коли їй довелося найняти нового візничого, палко рекомендувала його мені як людину цілком надійну. От я й найняв його в Парижі на поденщину. Але я вже забігаю наперед: усе це знайде своє місце в Альберти-ниній історії. А поки що ми з моєю приятелькою вперше обідаємо разом у Ла-Распельєр, а пан де Шарлюс уперше обідає тут разом із Морелем, гаданим сином «управителя», який заробляє тридцять тисяч франків на рік, має свій екіпаж і в кого під рукою сила мар-шалків, помічників, садівників, управителів та орендарів. Та що я так далеко забіг уперед, то мені б не хотілося, щоб читач вважав Мореля за послідущого мерзотника. Мореля роздирали суперечності, і вряди-годи він справляв гарне враження.

Природно, я був дуже здивований, почувши, що кучера вигнали, а ще більше, як дізнався, що його заступив шофер, який возив мене з Альбертиною. Але шофер сплів цілу заплутану історію, буцімто його відкликано до Парижа, а звідти виписано для Вердюренів, і я ні на хвилю не піддавав сумніву його правдивости. Звільнення машталіра привело до того, що зі мною коротко побалакав Морель: він висловив жаль, що спровадили такого хорошого хлопчину. Зрештою, навіть поза хвилями, коли Морель, заставши мене самого, дослівно кидався на мене з виявами бурхливої радости, скрипаль, помічаючи, як у Ла-Распельєр зі мною пань-каються, і відчуваючи, що він свідомо цурається людини, для нього цілком безпечної, бо він, Морель, змусив мене спалити за собою всі мости і позбавив мене будь-якої змоги поблажливо поплескувати його по плечі (хоча таких замахів у мене й не було), перестав мене уникати. Цей поворот я приписав впливові пана де Шарлюса, впливові, завдяки якому Морель і справді зробився не таким обмеженим, артистичнішим, хоча в тих випадках, коли він розумів проречисті, брехливі й, зрештою, капризні напучування свого метра дослівно, він остаточно‘спадав з розуму. Одне було мені невтямки: що такого міг йому сказати пан де Шарлюс. Звідки мені було знати тоді те, що внесли у мої вуха допіру згодом (і чого я ніколи не був певен, бо всі розповіді Андре про Альбертину, надто пізніші, здавалися мені завжди дуже підозрілими, адже, як ми бачили давніше, Андре подругувала з нею нещиро й ревнувала її) і що коли це таки була правда, вони обоє дуже старанно приховували від мене, — знати про близькість Альбертини з Морелем? Ставлення Мореля до мене, що склалося після звільнення машталіра, змусило мене змінити про нього думку.