Розділ «Частина друга»

— митець зовсім іншого гарту! Ельстір — роботяга, який не відійде від мольберту, навіть як йому мольберт остобісіє. Це щирий учень, конкурсний бендюжник. А Скі може утнути, що заманеться. Ось побачите, за обідом візьме та й закурить». — «Признатися, мені невтямки, чому ви не схотіли приймати Ельстіра вкупі з дружиною, — зауважив Коттар, — він ще й досі учащав би до вас». — «Послухайте, пане професоре, говоріть та не забалакуйтеся. Я не запрошую сюди ледащиць», — відрізала пані Вердюрен. Свого часу вона чого тільки не робила, щоб вернути Ельстіра, і навіть з дружиною. А до його одруження намагалася їх посварити, говорила Ельстірові про кохану жінку, що та дурна, брудна, бахурна, що та злодіячка. Та пані Вердюрен так і не діп’яла свого. Ельстір порвав не з дружиною, а з салоном Вер-дюренів, і віншував себе, як навернені благословляють хворобу чи напасть, які відвернули їх від неправедного шляху й настановили на добрий розум. «Професор пречудовий, — тягла пані Вердюрен. — Скажіть навпростець, що моя вітальня — дім розпусти. Можна подумати, що вам невідомо, хто така пані Ельстір. Та я воліла б радше приймати у себе найпослідущу потіпаху! Ні, даруйте, таке лакомство не для мене. Зрештою, ось що я скажу панові: з мого боку панькатися з його дружиною було б глупст-вом, скоро ї)>іуж перестав іуіене,цікавити: він застарів, це вже не штука». —г«Яі?;Же це могло статися, він-бо чоловік такого розуму?» — сказав Коттар. «Ба ні, — заперечила пані Вердюрен. — Навіть у ту пору, коли він мав хист, бо хист цей лайдак мав, та ще й який! — розуму йому бракувало, і цим він дратував». Пані Вердюрен ухвалила такий суд про Ельстіра ще перед розривом з ним і перед тим, як вона розчарувалася в його малярстві. А все тому, що навіть коли Ельстір належав до їхнього гуртка, він іноді проводив цілі дні з якоюсь жінкою, яку пані Вердюрен чомусь вважала «дуриндою», а це, як на неї, не личило чоловікові розумному. «Ні! — ще раз промовила вона, прибравши безсторонньої міни. — Гадаю, вони — обоє рябоє. Бог свідок, більшої зануди, ніж вона, мені не траплялося; якби мені прийшлося провести дві години з нею, я б осатаніла. А кажуть, що вона йому здається дуже розумною. Бо нема куди правди діти: наш Тіш був завжди дурнісінький! Ви не уявляєте, які жінки морочили йому голову: то були такі дурні дурепи, які до нашого кланчика нізащо не вписалися б. А він писав їм листи, сперечався з ними — і це він, Ельстір!»Він мав також урочі риси, я це визнаю, ох, урочі, дивовижно урочі, і, звісно, дивовижно недоречні». (Бо пані Вердюрен була переконана, що люди справді знакомиті люблять химерува-ти. Думка сама з себе хибна, але є в ній якесь зерно. Звісно, «химери» нестерпні. Але неврівноваженість, яка виявляється не зразу, є наслідком опанування людського мозку дуже тонкими матеріями, до чого він загалом не пристосований. Отже, дивацтва чарівних людей дратують, але чарівних людей без дивацтв не буває. «Зараз я покажу вам Ельстірові квіти», — сказала мені пані Вердюрен, побачивши, як чоловік подає їй знак, що можна вставати з-за столу. І подала знов руку маркізові де Камбремеру. Вердюрен хотів перепросити пана де Шарлюса і виправдатися перед ним задля втіхи побалакати про тонкощі етикету з титулованою особою, яка оце опинилася нижче від тих, хто відводив їй місце, на яке вона, як вони думали, мала право. Але передусім він прагнув показати панові де Шарлюсу, що він, Вердюрен, цінує його високі душевні якості і не припускає, щоб пан де Шарлюс міг зважати на такі абищиці. «Даруйте, — почав він, — що я веду мову про такий дріб’язок, бо здогадуюся, що вас він не обходить. Таке випинають міщани, але іншим натурам, натурам художнім, людям особливого штибу — на це начхати. Адже я з перших слів, якими ми з вами перекинулися, зрозумів, що ви — особливого штибу». Пан де Шарлюс, сприйнявши Вердюренові слова криво, так і скинувся. Доктор накивував бровою, а Принципал лізе без сорома: це вже казна-що! «Не заперечуйте, любий пане, ви — особливого штибу, це ясно як день, — провадив Вердюрен.

— Зауважте, я не знаю, чи ви займаєтесь якимсь мистецтвом, але це не обов’язково. Дешамбр, який оце помер, грав чудово, технічно просто віртуозно, але він не був людиною особливого штибу, зразу видно було, що він зірок із неба не хапає. Брішо — голе місце. А ось Морель — особливого штибу людина, моя дружина теж, я відчуваю, що й ви...» — «Що ви хочете цим сказати?» — урвав пан де Шарлюс; йому вже свінуло, куди хилить Вердюрен, але його прикро вражало, що той так голосно вигукує щось двозначне. «Ми ж посадили вас ліворуч!» — відповів Вердюрен, але пан де Шарлюс, порозуміло, добродушно й заразом нахабно всміхаючись, відтяв йому: «Годі-бо! Яке це має значення тут\» І засміявся своїм смішком, смішком, успадкованим, мабуть, по якійсь баварській чи лотаринзькій бабці, а тій він теж дістався в спадок, цілим і здоровим нівроку, по якійсь своїй прабабусі, отож-бо той смішок, не змінюючись, лунав при маленьких давезних європейських дворах уже кілька сторіч, і його мелодію смакували, як смакують гру на дуже рідкісних старовинних інструментах. Аби повніше змалювати якогось дійовця, треба б долучити до опису фонетичне відтворення мови, а змалювання пана де Шарлюса ризикує залишитися неповним через незмогу передати той смішок, легкий, пурхотливий — так виконання декотрих Бахових опусів ніколи не буває досконалим, бо оркестрові бракує «маленьких труб» з особливим звучанням, яким автор відвів те чи те місце в партитурі. «Але, — пояснив діткнутий Вердюрен, — це було зроблено умисне. Я не надаю жодної ваги титулам, — додав він із погордливою посмішкою, яку я бачив на обличчі багатьох наших знайомих і якою ці люди, на противагу моїй бабусі й матері, боронилися, коли йшлося про те, чого вони не мали, щоб ті, хто це мав, не почували своєї вищости над ними. — Але зрештою, якщо у нас гостить пан де Камбремер, а він — маркіз, а ви — всього-на-всього барон...» — «Перепрошую, — урвав його пан де Шарлюс, зверхньо блимнувши на враженого Вердюрена, — я ще й дук Брабантський, дамуазо Монтаржі, принц Олеронський, Карансійський, Віареджойський і Ліонський. Зрештою, все це пусте. Не побивайтесь, — додав барон, і на його устах при цих останніх словах знов розквітла субтельна усмішка. — Я зразу збагнув, що ви у цих речах не оббутий».

Пані Вердюрен підступила до мене, щоб показати Ельстірові квіти. Проханий обід став уже для мене звичним, але сьогоднішні мандри вразили мене небувалою поїздкою узмор’ям, а від спинання повозом на висоту двохсот метрів над морем я захмелів, і цей хміль не розвіявся і в Ла-Распельєр. «Ну ось, погляньте, — сказала Принципалка, показуючи поставлені на жардиньєрці пишні Ельстірові троянди, чудові у своєму буйному шарлаті і пінявій білоті, намальовані надто жирними мазками. — Хіба в нього такий пензель, як колись, що отак кидав би на полотно барви? Здорово! А які вони живі, охота помацати. Не можу вам передати, як цікаво було стежити за тим, як він їх малює. Відчувалося, що він захоплений пошуками ефекту». І погляд Принципалки замріяно зупинився на художниковому подарунку, подарунку, що носить печать не лише його великого таланту, а й їхньої тривалої приязні, ще живої лише в цих залишених їм спогадах; за трояндами, зірваними ним для неї, їй бачилася гарна рука, що колись уранці відтворила ці квіти в усій їхній свіжості, того ранку, коли в їдальні одні квіти стояли в неї на столі, а інші були притулені до фотелю і коли сніданок Принципалки оздоблював німий перегук ще не зів’ялих троянд зі своїм напівсхожим портретом. Авжеж, тільки наполовину, бо Ельстір починав бачити квітку лише потому, як йому щастило пересадити її до духовного саду, до того саду, де ми приречені жити вічно. У цій акварелі він дав своє бачення троянд, про існування яких, коли б не він, так ніхто б і не дізнався; можна сказати, що маляр, мов якийсь мудрий садівник, збагатив трояндове сімейство новим ґатунком. «Того дня, коли він покинув «ядерце», то була вже пропаща людина. Виявляється, мої обіди окрадали його час, я, бачте, сковувала розвиток його генія, — іронічно промовила пані Вердюрен. — Та хіба спілкування з такою жінкою, як я, не впливає спасенно на мистця?» — гукнула вона в пориві гордощів. Маркіз де Камбремер, встигнувши вже присісти близенько від нас на стільця, ворухнувся, ніби збирався встати й віддати місце панові де Шарлюсу. Для маркіза то був, мабуть, усього лише несвідомо поштивий відрух. Проте пан де Шарлюс, сприйнявши це за одну з почестей, яку простий шляхтич має віддати князеві, подумав, що найкращий спосіб підтвердження свого права на першість — це зректися почести. Ось чому він скрикнув: «Годі вам! Прошу вас! Отакої!» В удаваній схвильованості, з якою пан де Шарлюс відхилив ґречну маркізову пропозицію, було вже щось дуже «ґермантське», але ще гостріше воно виявилося у владному, панібратському й зайвому рухові, яким він, ніби садовлячи маркіза на місце, хоча той вставати й не збирався, поклав йому руки на рамена. «Годі, серце моє! — наполягав барон.

— Ще б цього бракувало! Немає жадної рації! В нашу добу це право належить лише княжатам крови». У цій садибі Камбреме-ри й пані Вердюрен мліли не перед тим, перед чим млів я. Бо я залишався байдужим до красот, на які вони мені показували, мене хвилювали якісь невиразні спогади; часом я навіть зізнавався у своєму розчаруванні, не знаходячи в якійсь речі чогось суголосного моєму уявленню про її ймення. Я викликав обурення у маркізи де Камбремер, кажучи, що уявляв собі Ла-Распельєр сільськішою. Зате я з залассям ловив пахощі леготу, що тягнув у прочинені двері. «Мабуть, ви любите протяги», — сказали мені. Мій захват зеленим люстрином, що затуляв розбиту шибку, теж нікого не зворушив. «Яка гидота!» — покликнула маркіза. На довершення всього, я признався: «Найбільшої радости я зазнав у момент приїзду. Коли я почув, як мої кроки відлунюють у галереї, наче в якійсь сільській мерії, де висить мапа округи, я зрозумів, що ввійшов». Після цього маркіза де Камбремер рвучко відвернулася від мене. «Чи не надто ти засмучена всім тим? — спитав маркізу її муж з такою жалісною заклопотаністю, немов хотів дізнатися, як дружина перенесла жалобну церемонію. — Тут є гарні речі». Якщо недоброзичливість не обмежувати твердими правилами бездоганного смаку, то вона ладна все спаплюжити в самих людях, які оселилися в вашому будинку, а також у тому, як вони його умеблювали. «Так, але вони не на своєму місці. Та чи й такі вже вони гарні?» — «Ви зауважили, — спитав маркіз де Камбремер, переборюючи смуток, — що ситці Жуї вже світяться і що все у вітальні геть трухле?» — «А оцей крам із буйними рожами — достоту хлопське рядно! — підхопила маркіза де Камбремер; її наче-культура визнавала лише ідеалістичну філософію, імпресіоністичне малярство й музику Де-бюссі. Але вона хотіла показати, що ставить над усе не розкіш, а смак. — Та ще й поначіпляли завісочок! Цілковита еклектика! Та й чого чекати від цих людей? Хіба вони щось знають, де вони могли навчитися? Очевидно, це багаті гуртовики, тепер уже не крутять справами. І так незле, як на них». — «Свічники, по-моєму, гарні», — промовив маркіз; хтозна-чому він робив виняток для свічників; так само за кожним разом, коли йшлося про храм, чи то був собор Шартрський, Реймський, Ам’єнський, чи бальбецька церква, він незмінно брався притьмом вихваляти «органний корпус, амвон або оздоблення ослонів». «А про сад шкода й мови, — зауважила маркіза де Камбремер. — Там погро-мище. Стежки всі кривиною».

Я скористався з того, що пані Вердюрен веліла обносити кавою, і вийшов, аби кинути оком на листа, якого передала маркіза де Камбремер, з запрошенням її в матері на обід. З допомогою дещиці атраменту її письмо виказувало з головою особу, яку я відтепер розпізнав би серед цілої юрби, причому йшлося не про якісь особливі пера, адже для передання свого світобачення маляр не потребує рідкісних і таємничо розтертих фарб. Навіть паралітик, який після удару слабує на аграфію і дивиться на сув’язь літер лише як на малюнок, розучившись їх читати, і той збагнув би, що маркіза де Камбремер походить зі старезного роду, де любов до письменства і штуки строїлася під шляхетські традиції. Він навіть угадав би, в які роки маркіза навчилася писати і грати Шопена. То була доба, коли люди добропорядні дотримувалися правил гречности і так званого правила «троїстого епітета». Маркіза де Камбремер пильнувала всіх цих регул. Одного яскравого епітета їй було замало, після нього (через риску) вона виводила інший, потім (через другу риску) третій. Маркіза вирізнялася тим, що чи то в діловій записці, чи то в цидулці, написаній з-письменська, троїсті епітети йшли у неї не по висхідній, а димінуендо. Маркіза де Камбремер писала, наприклад, у цьому першому »листі, що бачилася з Сен-Лу і більше, ніж будь-коли, оцінила його прикмети, «виняткові, рідкісні, справжні», що він має знову до них приїхати з одним своїм приятелем (тим, який кохався в її синовій) і що як мені захочеться приїхати з ними або самому на обід до Фетерна, то вона буде «захоплена — щаслива

— рада». Може, тому, що хіть бути обіхідливою не підкріплювалася в неї жвавістю уяви й багатством словника, бо другий і третій епітет були тільки приглушеним відгомоном першого, вона надолужувала це трьома окличниками. Добрала б вона ще й четвертого епітета, і від первісної люб’язности у неї не лишилося б і сліду. Нарешті, через своє рафіноване добросердя, яке, мабуть, справляло враження і в родинному колі, й навіть серед знайомих, маркіза де Камбремер привчилася заступати слово «щирий» (яке могло б кінець кінцем здатися брехливим) словом «істинний». Аби повірили в її правдиву щирість, вона ламала звичний шик слів, за якого слово «щирий» мало стояти перед іменником, і мужньо ставила його після нього. Листи її завершувалися так: «Вірте моїй приязні щирій». Або: «Вірте моїй симпатії щирій». На жаль, це обернулося в неї у загальник, і тому ця афектована щирість справляла саме протилежне враження, враження більшої нещирости, ніж старосвітські формули, в сенс яких не вдумуєшся. Читати мені заважав гомін розмов, понад який вибивався, одначе, високий голос пана де Шарлюса; той і досі обговорював ту саму тему з маркізом де Камбремером: «Надумавши поступитися мені місцем, ви нагадали мені одного йогомосця — вранці я дістав від нього листа, заадресованого «Його високості баронові де Шарлюсу», і починався лист звертанням: «Монсеньйоре!» — «Авжеж, ваш дописувач трошки переборщив», — відповів маркіз де Камбремер із хихотінням. Пан де Шарлюс ані всміхнувся. «Тож-бо й воно, серце моє, — провадив він, — з погляду геральдики він мав рацію. Мені це, повірте, байдужки. Я кажу взагалі. Що вдієш, історія це історія, ми нічим тут не зарадимо, підправити нам зась. Цитувати тут кайзера Вільгельма я не буду: у Кілі він і собі повсякчас величав мене «монсеньйором». Я чув, що так він титулує всіх дуків французьких, але це неправильно, напевно, з його боку це просто прояв великого прихилля, але не до нас особисто, а до Франції. «Великого й більш-менш щирого», — вскочив у слово маркіз де Камбре-мер. «Ох, я зовсім протилежної думки. Зауважте, Гогенцоллерн, найплохіший державець, та ще й протестант, загарбник земель мого кузена, короля ганноверського, не може мені подобатись як особистість, — додав пан де Шарлюс, слухаючи якого могло здатися, що Ганновер йому ближчий до серця, ніж Ельзас і Лотарингія. — Але я гадаю, що його симпатія до Франції цілком щира. Якийсь дурбас може вам сказати, що це оперетковий кайзер. А він, навпаки, найрочуд розумний. На малярстві він не знається і змусив Чуді вилучити з національних музеїв Ельстіра. Проте й Людовік Чотирнадцятий не любив голландських майстрів, кохався в усьому помпезному, а був усе-таки великий можновладець. А ще Вільгельм Другий так розбудував військо та флоту, як Людовікові Чотирнадцятому й не снилося, і я маю надію, що кайзер не зазнає зрадливости долі, що потьмарила кінець царювання Короля-Сонця. Республіка допускається, по-моєму, великої помилки, відкидаючи ласкаві пропозиції Гогенцоллерна і вділяючи йому їх зі свого боку видавцем. Він добре знає, чого він хоче, і висловлюється з притаманною йому влучністю: «Мені потрібне не човгання, а рукостискання». Як людина він свиня: найкращих своїх друзів кинув, зрадив, зрікся за таких околичностей, коли його мовчанка була така сама підла, як їхня мовчанка — шляхетна, — тягнув пан де Шарлюс; він уже сів на свого коника і, завівши мову про справу Ейленбурґа, згадав, що йому сказав якийсь високопоставлений оскаржений: «Чи не тому, що цісар вірив у нашу порядність, він і наважився допустити такий процес? 1 він не помилився, розраховуючи на наш гарт. Ми б не пустили пари з уст і на ешафоті». — Але я відбіг, я хотів сказати, що в Німеччині нас, медіатизованих княжат, титулують Durchlaucht[27], а у Франції нас офіційно визнано високостями.

Сен-Сімон доводить, що ми присвоїли собі це звання неправ-но, але він глибоко помиляється. Він спирається на той доказ, що Людовік Чотирнадцятий заборонив нам титулувати його найхри-стианішим королем і велів іменувати просто королем, та хоч ми залежали від нього, звідси не випливає, що ми не мали права на титул княжат. Інакше довелося б позбавити цього звання дука Лотаринзького й багатьох інших. Зрештою багато наших титулів перейшло на нас із дому лотаринзького через Терезу д’Епінуа, мою прабабусю, доньку дамуазо Коммерсі».

Зауваживши, що його слухає Морель, пан де Шарлюс розвинув ширше обґрунтування своїх претензій. «Я вказав моєму братові, що дані про наш рід треба викласти як не в третій частині Готського альманаху, то принаймні у другій, але аж ніяк не в третій, — міркував він, забувши, що Морель уявлення не має про Готський альманах. — Але це братів клопіт, він старший, і якщо він вважає, що так і має бути, якщо він не проти цього, то мені залишається тільки заплющувати на це очі». «Пан Брішо дуже мене зацікавив», — сказав я пані Вердюрен, яка рушила до мене; при чому я заховав листа маркізи де Камбремер до кишені. — «Він світла голова і славна людина, — холодно відповіла вона.

— Звичайно, йому бракує оригінальносте й смаку, зате в нього страхітлива пам’ять. Про предків наших сьогоднішніх гостей, про емігрантів, було сказано, що вони «нічого не забули». Але вони мали бодай ту вимовку, — видала вона Сваннову думку за свою, — що нічому так і не навчилися. А Брішо все знає і за обідом жбурляє нам у голову словник за словником. Я переконана, що віднині вам відоме значення назв геть усіх сіл і міст». Слухаючи пані Вердюрен, я думав, що збирався її про щось запитати, але про що саме — геть забув. «Б’юся об заклад, що ви говорите про Брішо, — озвався Скі. — Ге! Тут вам і Сорочий Брід, і Фресіне — все перебрав. Я за вами стежив, кохана Прин-ципалко. Я все примічав і мало не пирхнув». Тепер я вже не міг би сказати, як того вечора була вбрана пані Вердюрен. Може, й тоді не зумів би описати її вбрання, бо людина я не спостережлива. Я тільки відчував, що виряджена вона не без претензій, тож сказав їй щось приємне і навіть висловив захват. Як сливе всі жінки, вона уявляла, що комплімент точно передає наше враження і що цей безсторонній суд нестримно йде просто від душі, ніби ходиться лише про твір мистецтва, а кому він належить — байдуже. Ось чому вона цілком поважно — ця поважність змусила мене, лицеміра, почервоніти — поставила мені наївне й горденьке питання, звичайне в таких випадках: «Вам подобається?» — «Щоб я був проклятий, якщо ви не говорите про Сорочий Брід», — сказав пан Вердюрен, підходячи до нас. Серед усього збіговиська лише я, думаючи про зелений люстрин та про запах дерева, не зауважив, що Брішо зі своїми етимологіями людським посміхом ходив. Виходить, мене вражало зовсім не те, що могло вразити інших людей, увагу інших те, що цікавило мене, не зупиняло, вони навіть не хотіли його помічати; отже, якби я ділився з кимось своїми враженнями, ніхто не зрозумів би мене і навіть поставився б до мене зневажливо, мої захоплення були тут недоречні: пані Вердюрен, мабуть, мене дурнем клала, бо я «злюбив» Брішо, хоча, зрештою, зі мною це було не вперше: дуркала мене і дукиня Ґермантська, бо я любив учащати до віконтеси д’Арпажон. Що ж до Брішо, то тут справа стояла інакше. Я не належав до гурту. А в кожному гуртку, байдуже, чи то гурток світський, чи то літературний, чи то політичний, виробляється срамотня навичка примічати в розмові, у виступі, в новелі, в сонеті те, що людина незіпсута зроду не зауважила б. Скільки разів, під враженням від оповідання, красно написаного якимсь старомодним академіком, тільки трохи напушистою мовою, у розмові з Блоком або з дукинею Ґермантською я ладен був вигукнути: «Як гарно!» — а вони, не давши мені рота розтулити, кожне своїм суржиком, скрикували: «Якщо вам хочеться посміятися, прочитайте оповідання такого-то. Що не скаже, то все півтора людського!» Блокова зневага викликалася переважно тим, що певні стилістичні ефекти, самі собою приємні, трохи застаріли, а зневага дукині Ґермантської тим, що оповідання доводило щось зовсім протилежне тому, що мав на увазі автор, — мені б така суперечність не колола очей, а от дукиня, з її художньою доскіпливістю, витягала її за вухо там, де сухо. їдь, прихована під видимою ґречністю, яку виявляли Вердюрени до Брішо, вразила мене не менше, ніж за кілька днів, у Фетерні, слова Кам-бремерів, яким я похвалився, як мені сподобалася Ла-Распельєр: «Дозвольте нам не повірити — адже вони такого там накоїли!» Щоправда, посуд вони таки похвалили. Проте посуду я не помітив, як не помітив «скандальних» завісок. «Принаймні тепер, коли ви повернетесь до Бальбека, то вже знатимете, що таке Бальбек», — ущипливо сказав пан Вердюрен. А мене цікавило саме те, що я дізнався від Брішо. Він мав той самий напрям думок, який неабияк цінували колись у кланчику. Говорив він як шовком шив, але нині його слова вже лунали всує, їм доводилося переламувати ворожу мовчанку або незичливе відлуння; змінився не зміст його речей, змінилася акустика салону і настрій слухачів. «Цитьте!» — півголосом промовила пані Вердюрен, показуючи на Брішо. Слух Брішо мав гостріший за очі, тож він тільки глипнув на Принципалку короткозорим поглядом філософа. Якщо очі його були не такі зіркі, то очі духовні обіймали широкі простори. Пересвідчившись, чого варта людська приязнь, він примирився. Правда, йому це боліло. Коли людина, призвичаєна до своєї ролі душі товариства, одного вечора відчує, що видалася надто легковажною, педантичною, нетактовною, нецеремонною тощо, то вона, буває, повертається додому зболілою. Здебільшого це стається тому, що її переконання, її погляди виглядають безглуздими чи назадницькими. Нерідко він добре знає, що ці люди й нігтя його не варті. Він завиграшки міг би розбити софізми, завдяки яким його взяли на зуби; йому кортить поїхати в гості, написати листа; та він уже помудрів і цього не робить — він чекає, що його покличуть на тому тижні. Іноді неласка, замість скінчитися на одному вечорі, триває кілька місяців. Породжена несталістю суджень світу, неласка сприяє тому, що вони робляться ще нестійкішими. Бо той, хто знає, що пані Ікс легковажить його, а водночас відчуває, що в пані Ігрек його цінують, віддає перевагу пані Ігрек і перекидається до її салону. Зрештою, тут не місце малювати цих людей, які стоять вище від світу, але нездатні реалізовувати себе поза ним, щасливих, що їх приймають, і нещасних від того, що їх не визнають, людей, які щороку знаходять нові вади в господині дому, котрій вони раніше кадили, і відкривають таланти в іншій, яку вони досі не поцінували належно, людей, готових вернутися до свого першого культу, коли новий культ починає їм дошкуляти і коли кривди, завдані першим культом, стираються в пам’яті. Ці короткі спалахи неласки можуть дати уявлення про те, як побивався Брішо через неласку, яка впала на нього і якої, як він знав, з нього вже не зняти. Для нього не було таємницею, що пані Вердюрен збиткується з нього, іноді привселюдно, навіть із його нездужань, але зйаючи, чого варта людська приязнь і примирившися з цим, він усе-таки вважав Принципалку за свою найкращу приятельку. Але з рум’янця, яким шаріло обличчя академіка, пані Вердюрен зрозуміла, що він чув її слова, і дала зарік цього вечора примиля-тися до нього. Я не втримався і сказав їй, що вона могла б бути лагідніша з Саньєтом. «Хіба я з ним недобра? Він же нас обожнює, ви не уявляєте, що ми означаємо для нього. Мого чоловіка він іноді дратує своєю глупотою, і, треба визнати, він може вивести з рівноваги, але чому він не тільки не дає відсічі, а ще й низько стелеться? Це не щиро. Я такого не люблю. А проте завжди намагаюся втихомирити мужа, а то, якби він зарвався, Саньєт перестав би до нас учащати, а мені б цього не хотілося, він зовсім безгрішний, у нас він принаймні обідає. Зрештою, коли його це ображає, нехай більше сюди не потикається, я не стану попускати патьоки: якщо ти когось потребуєш, то спробуй не шитися в такі дурні». «Герцогство Омальське довго належало нашому родові, перш ніж перейшло до королів французьких, — доводив пан де ІІІарлюс маркізові де Камбремер у присутності заклопотаного Мореля, на якого й був розрахований увесь цей виклад. — З нами панькалися, як панькаються з усіма чужинецькими княжатами; я міг би вам навести сотні прикладів. Коли принцеса де Круа на похороні старшого брата короля хотіла вклякнути позад моєї прапрабабусі, та їй вичитала, що вона не має на це права, з допомогою чергового офіцера виставила її і звернулася зі скаргою до короля, а король велів принцесі де Круа поїхати до дукині Ґермантської й перепросити. Коли дук Бургундський прибув до нас в оточенні судових приставів, з піднятим берлом, ми домоглися від короля, щоб це берло опустили. Я розумію, що вихваляти свою рідню не гоже. Але ж усім відомо, що в грізну годину наші предки завше вели перед. Ми обрали собі бойове гасло, не таке, як у дуків Брабантських, а саме: «Вперед!» Отож, право скрізь вести перед, виборене за сторіччя нами в битвах, ми цілком законно здобули потім і при дворі. І признавалося воно за нами завжди — повірте на слово. На доказ приведу ще один випадок з принцесою Баденською. Коли вона забулася аж так, що мало не стала поперед тієї самої дукині Ґермантської, яку я оце згадав, і, користаючи з хвилинної нерішучости, якій, може, улягла моя кревна (хоча з якої речі їй улягати нерішучости?), зібралася першою увійти до короля, король голосно покликнув: «Заходьте, заходьте, кузино! Дукиня Баденська добре знає, як їй слід поводитися з вами». А посідала вона такий самий ранг, як і дукиня Ґермантська, та й сама мала доволі блакитну кров: по матері доводилася сестреницею королеві польській, королеві угорській, курфюрстові Пфальцькому, принцові Савойському-Кариньянському та принцові Ганноверському, а згодом королю англійському». — «Maecenas atavis édité regibus!»[28] — сказав Брішо, звертаючись до пана де Шарлюса, — той відповів легким нахилом голови на цю люб’язність. «Про що це ви мову мовите?» — спитала пані Вердюрен у Брішо, бажаючи затерти свій недавній вибрик. «Я, хай простить мене Господь, навів цитату про одного денді, належного до вершків аристократії (пані Вердюрен насупилася) за часів Августа (пані Вердюрен заспокоїло те, що йдеться про вершки давезні, і личко її роз’яснилося), про приятеля Вергілія й Горація, які кадили йому фіміам і запевняли, що він не просто собі вельможа, що він царського коліна, — ко-

ротше, я говорив про Мецената, книгоїда, який був другом Го-рація, Вергілія, Августа. Я переконаний, що барон де Шарлюс має про цього Мецената цілковите уявлення». Пан де Шарлюс зорив на пані Вердюрен заворожливим поглядом, бо чув, як вона умовлялася з Морелем про зустріч позавтрьому, і боявся, що його не запросять. «Гадаю, — сказав він, — Меценат — це ніби Вердюрен старожитности». Пані Вердюрен не здолала зігнати з обличчя задоволену усмішку. Вона підступила до Мореля. «А він милий, цей друг ваших батьків, — вирекла вона. — Видно, що освічений, добре вихований. Саме враз для нашого «ядерця». А де він мешкає у Парижі?» Морель промовчав і висловив бажання зіграти в карти. Пані Вердюрен зажадала, щоб він спершу пограв на скрипку. На подив усіх, пан де Шарлюс, який ніколи не хвалився своїми великими талантами, з незвичайною чистотою фразування проакомпанував останню частину (бентежну, бучну, шуманівську, а все ж іще дофранківську) сонати для фортепіано і скрипки Форе. Я відчув, що барон міг би прищепити Морелеві, чуйному звуковику й небуденному віртуозові, те, чого йому бракувало: культуру та стиль. А водночас я дивом дивувався, як може уживатися в людині фізична нецнота і духовий дар. Пан де Шарлюс мало чим відрізнявся від свого брата, дука Германського. Зараз він навіть (а це з ним рідко бувало) заговорив так само неправильно, як дук. Коли на його докір (мабуть, з метою спонукати мене якнайкраще відгукнутися при пані Вердюрен про Мореля), що я ніколи до нього не заходжу, я відповів, що боюся настирятися, він заперечив: «Але скоро я вас кличу, виходить, ' ремствувати я мав би себе самого». Так міг би загнути дук Ґермантський. Зрештою, пан де Шарлюс був усього лишень Ґер-мантом. Але природа зірвала з завіс його нервову систему, і от, на відміну від свого брата-дука, він замість жінки волів Верґілієво-го підпаска або Платонового учня і завдяки прикметам, не властивим дукові Ґермантському і часто пов’язаним з цим збоченням, вийшов на чудового піаніста, на мапяра-аматора, не позбавленого смаку, на цікавого розмовника. Хто міг би помітити, що те шибке, буряне, знадливе, що було в виконанні пана де Шарлю-са шуманівського уривка з сонати Форе, чаїлося, боюся сказати, мало корінь у чисто тілесних властивостях, у викрутах нервової системи пана де Шарлюса? Згодом ми розтлумачимо, що ми вкладаємо в поняття «викрути нервової системи», як і те, яким робом греки за Сократа чи римлянини за Августа могли бути тим, чим вони були, залишаючись чоловіками цілком нормальними, а не жінкуватими, яких ми бачимо нині. З цієї самої при-

чини, під впливом щиро артистичних уподобань, які не дочекалися втілення в життя, пан де Шарлюс куди більше, ніж дук, кохав матір, кохав дружину і навіть по багатьох літах, коли йому про неї згадували, на очах у нього бриніли сльози, хоча й дешеві, подібні до випотів гладуна, чиє чоло повсякчас зрошується потом. Різниця лише та, що гладунові кажуть: «Вам, мабуть, гаряче», тоді як ми вдаємо, що чужих сліз не бачимо. «Ми» — це світське товариство; бо простий люд сльози вражають більше, аніж кров. Пан де Шарлюс і досі оплакував померлу дружину, але зі звички сидіти на двох стільцях вважав, що має право жити таким життям, яке розминалося з його жалобою. Барон докотився до такої безчільности, що по жінчиній смерті давав зрозуміти, ніби на похороні він устиг спитати церковного служки, як того звати і де він мешкає. І це схоже на правду.

По закінченні сонати я набрався сміливости і попросив зіграти Франка, але маркізі де Камбремер це завдало такого болю, що я не став наполягати. «Вам це може не сподобатися», — сказала вона мені. Натомість вона попрохала зіграти «Свята» Дебюссі й щойно тільки пролунала перша нота, згукнула: «Гарно!» Морель з’ясував, що знає лиш перші такти, і щоб погалабурдити, а не ману пускати, вчистив марш Мейєрбера. На лихо, майже без переходу і без оголошення, і всі вірили, що він ще грає Дебюссі, і знай гукали: «Гарно!» Коли Морель ознаймив, що це не творець «Пелеаса», а «Роберта-Диявола», аудиторія зніяковіла. Лишень маркіза де Камбремер не відчула ніякої ніяковости, бо саме розгорнула зошит Скарлатті та й накинулася на нього з хапливою жадібністю. «О, візьміть і зіграйте оце, це божественно!» — скрикувала вона. А тим часом вона схопила — так гарячково, так нетерпляче — не що, як твір довго погорджуваного, а нині хваленого на всі заставки композитора, — одну з тих клятих п’єсок, що не дають вам спати, бо безжальна учениця без кінця-краю розучує її у вас над головою. Але Морелеві вже набридла музика, йому хотілося різатися в карти — от пан де Шарлюс, охочий покартярити й собі, і запропонував віста. «Він заявив Принципалові, що він принц, — звернувся до пані Вердюрен Скі, — але це брехня, він із простих буржуа, з родини якихось поганеньких архітекторів». «Хочу знати, що ви казали про Мецената. Мене це, аби ви знали, дуже цікавить!» — звернувшись до Брішо, повторила пані Вердюрен лише з ввічливосте, але Брішо зрадів. Щоб подотепувати перед Принципалкою, а заодно, може, й переді мною, він мовив так: «Щиро кажучи, пані, Меценат цікавить мене надто тому, що він перший преславний апостол того хінського бога, який налічує нині у Франції більше визнавців, ніж Брама, ніж сам Христос, він апостол всесилого бога Маю-Вас-Десь». Пані Вердюрен не задовольнилася, як завжди в таких випадках, тим, що брала голову в руки. Вона зненацька, ніби комаха, так звана обиденка, вгороджувалася у княгиню Щербатову; якщо княгиня була недалеко, Принципалка хапала її, впиналася в неї пазурами й ховала голову в неї під пахвою, як дитина під час гри в хованки. Коли вона чаїлася за цим заступницьким параваном, усім здавалося, ніби вона сміється до сліз, а вона могла ні про що не думати — так ревні молільники вдаються до мудрої обачности: затуляють обличчя долонями. Пані Вердюрен наслідувала їх, слухаючи Бетховенські квартети, мовляв, хай усі бачать, що для неї це як у церкві правиться, і водночас, щоб ніхто не помітив, що вона спить. «Я говорю цілком поважно, пані, — провадив Брішо. — По-моєму, в наш час розплодилося забагато люду, який тільки сидить і споглядає свій пуп, мов який центр Усесвіту. Теоретично мені нема чого закинути якійсь там нірвані, яка намагається розчинити нас у великому Всьому (причому це Все, як Мюнхен чи Оксфорд, куди ближче до Парижа, ніж Аньєр чи Буа-Кольомб), але і щирому французові, і щирому європейцеві не по-чеськи те, що, коли японці, може, вже стоять під мурами нашої Візантії, соціалістичні антимілітаристи знай собі сперечаються про переваги верлібру». Пані Вердюрен визнала, що вже час пустити наболіле рамено княгинине, але, звільнившись від свого запинала, таки прикинулася, ніби втирає сльози й ловить ротом повітря. Одначе Брешо хотів, щоб і я пригостився за весільним столом: виснувавши на обороні дисертацій (де вмів, як ніхто, головувати), що молоді подобається, коли на неї гримають, приписуючи їй особливу вагу й даючи їй нагоду прикласти до гнівливця епітет назадника, він сказав, блимнувши на мене очима, як промовець непомітно для інших зизує на обличчя слухача, чиє ім’я він оце щойно навів: «Я б не хотів блюзнити богам, яким поклоняється молодь. Я б не хотів, щоб мене таврували єретиком і боговідступником у капличці маллармістів, де наш новий приятель, як усі його ровесники, правив, мабуть, езотеричні обідні, принаймні міністрантом, я б не хотів, щоб мене мали за ледащо чи розенкройцера. Але, сказати по щирості, нам увірилися інтелігенти, які закохані у Штуку з великої літери і які, коли від Золя вже не хмеліють, впорскують собі Верлена. Побожно шануючи Бодлера, вони пошилися в етеромани, вони вже нездольні на подвиг, якого рано чи пізно зажадає від них батьківщина, вони вже наркозувалися під впливом гострого літературного неврозу, в задушливій, збудливій, важкій від нездорових міазмів атмосфері символізму куріїв опію». Я не міг присилувати себе вдати на своєму обличчі бодай млявий захват перед цією абракадаброю, яка лилася з уст Брішо, і, повернувшись до Скі, спробував переконати його, що він геть помиляється щодо того, з якої родини пан де Шарлюс; Скі відповів, що відповідає за свої слова, і додав, що я сам йому казав, ніби справжнє ім’я баронове — Ґанден, Ле Ґанден. «Я вам казав, — заперечив я, — що маркіза де Камбремер — сестра інженера Леграндена. Про пана де Шарлюса я з вами ніколи не розмовляв. Пан де Шарлюс і маркіза де Камбремер такі самі родичі, як Великий Конде і Расін». — «Ага, он воно що!» — недбало кинув Скі, навіть не перепрошуючи за свій промах, як не перепросив він кілька годин тому, коли супутники з його провини мало не спізнилися на потяг. «Чи ви довго думаєте пробути тут на узмор’ї?» — спитала у пана де Шарлюса пані Вердюрен — вона вже відчула в ньому «вірного» і тепер тремтіла на думку, що він надто рано від’їде до Парижа. «Ой леле, хіба можна загадувати наперед? — промовив пан де Шарлюс, розтягуючи слова й гугнявлячи. — Моя мрія — пожити тут до кінця вересня». — «От і чудово. Вересень — пора таких бур, що аж очі вбирають». — «Сказати по щирості, не це мене вабить. Надто я занедбав віднедавна мого заступника Архангела Михайла, і тепер хочу замолювати гріх і пробути тут до двадцять дев’ятого вересня, до його храму в гірському абатстві».

— «Або ви всього цього пильнуєте?» — спитала пані Вердюрен; може, вона й здолала б поскромити в собі голос обуреного.антиклерикалізму, але побоювалася, як би через довгу поїздку скрипаль із бароном на дві доби не «дмухнули» від неї. «Вам що, позакладало? — сказав по-грубіянському пан де Шарлюс. — Я ж вам сказав, що Архангел Михайло — один із моїх шанованих святих заступників». Відтак, охоплений блаженним екстазом, за-дивлений кудись у далеч, він усміхнувся і голосом, наснаженим, як мені здавалося, радше релігійним, ніж естетичним захватом, промовив: «Як це гарно, коли за Приносин святих дарів Михайло стоїть біля вівтаря, в білому одінні, і махає золотим кадилом, а навколо куриться сила пахощів і аромат їхній лине до Бога!» — «А чи не з’їздити туди всім гуртом?» — запропонувала пані Вердюрен, хоча не любила «довгополих». «Як було б славно, якби за Приносин дарів, — провадив пан де Шарлюс, який з інших мотивів, ніж славетні парламентські мовці, але достоту так само, як вони, ніколи не відповідав на репліки, вдаючи, ніби їх не чує, — наш юний друг зіграв щось із Папестріни або навіть виконав арію Баха! Наш зацний абат не тямився б із радощів. Це найбільше вшанування, принаймні найбільше, яким би я міг ушанувати привселюдно мого святого заступника. Який повчальний приклад для вірних! Побалакаймо про це з молодим Фра Анд-желіко від смичка, теж воїтелем, як і Архангел Михайло».

Саньєта покликано взяти участь у грі яко дідка, але він сказав, що не вміє грати у віста. Коттар, пересвідчившись, що часу до потяга зосталося обмаль, сів мерщій тнутися з Морелем в екарте. Розлючений Вердюрен наступив з грізним поглядом на Саньєта. «То пан зовсім не вміє грати?» — кричав він у люті через те, що розладналася партія в віста, і в захваті через те, що випала ще одна нагода вичитати молитву колишньому архіваріусові. Той, стероризований, здобувся на дотеп: «Я вмію грати на роялі». Коттар і Морель посідали напроти одне одного. «Вам світити», — сказав Коттар. «Чи не підійти нам ближче до ломберного столика? — запропонував маркізові де Камбремеру барон; йому не хотілося залишати скрипаля самого в товаристві Коттара. — Це так само цікаво, як правила етикету, хоча в нашу добу вони вже небагато важать. Єдині королі, які тепер зосталися, принаймні у Франції, — це картяні королі, і, по-моєму, всі вони в руках у молодого віртуоза», — хапливо додав барон у захваті від Мореля, зокрема від того, як Морель різався в карти й •водночас керований бажанням йому підхлібити, інакше чим пояснити те, що він нахилився над скрипалевим раменом. «Крити, так крити!» — наслідуючи хвацькість завзятих картярів, гукнув Коттар, і його діти розляглися сміхом, як реготали його спудеї й головний лікар клініки, коли професор, навіть коло ліжка тяжкохворого платав з незворушною маскою епілептика якийсь звичний свій жарт. «Я не знаю, з чого мені ходити», — сказав Морель, питаючи поради в маркіза де Камбремера. «Будете биті, хоч би чим пішли, — все’дно». — «Гуно? Чудовий композитор! Один його «Фауст» чого вартий! Ось тільки імення в нього немилозвучне». Маркіз підвівся з хамською міною людей блакитної крови, яким невтямки, чим вони ображають господаря дому, коли вдають, ніби не певні, чи можна знатися з їхніми гостями, і які, відгукуючись про них згірдно, покликаються на англійський звичай: «Хто той йогомосць, який грає в карти, що він робить у житті, чим він крамарює? Я хочу знати, з ким маю честь, щоб не зв’язуватися бозна з ким. Будьте такі ласкаві — відрекомендуйте мене йому, я не розчув його імени». Якби пан Вердюрен справді рекомендував своїм гостям маркіза де Камбремера, маркіз би розсердився. Але Вердюрен ні з ким його не знайомив, тим-то маркіз поклав собі мовчати й усміхатися, щоб уникнути будь-якої халепи. Вердюрен завжди пишався своєю приязню з Котта-ром, а відтоді, як доктор став світилом, він носився з нею ще більше. Лише тепер його гордість виливалася не таким наївним робом. Раніше, як Коттар ще не вибився в славути, Вердюрен, коли хтось ізгадував про жінчину лицьову невралгію, відповідав з наївними хвастощами людини, переконаної в тім, що відоме їй славиться на весь світ і що всі знають, як звати вчителя співів її дочки. «Тут нема вже ніякої ради. Якби її курував якийсь там лікарчук, можна було б удатися до іншого лікування, але її лікує Коттар (Вердюрен вимовляв це ім’я так побожно, ніби це був не Коттар, а Бушар чи Шарко), тут тільки мовчи й дихай». Певний того, що маркіз де Камбремер не міг не чути про славного професора Коттара, пан де Вердюрен ужив супротивної тактики і прибрав міни смиренника: «Це наш хатній лікар, золото — не чоловік, ми його обожнюємо, а він за нас дав би пошаткувати себе на капусту; це не лікар, це приятель; ви його, либонь, не знаєте, його прізвище вам, мабуть, ні про що не промовляє, а для нас це ймення чудової людини, нашого коханого приятеля». Пан Вердюрен муркнув ім’я Коттара з такою смиренною міною, що це збило з плигу маркіза де Камбремера — він подумав, що йдеться про когось іншого. «Коттар? Ви маєте на увазі професора Коттара?» Аж це розлігся голос згаданого професора: хід партнера загнав його в суточки і, тримаючи карти в руках, він промовив: «Піка, піка, задавила чоловіка!» «Атож, саме він — професор», — скріпив пан Вердюрен. «Як? Професор Коттар? Ви не помилилися? Ви певні, що це той самий, який мешкає на Поронній вулиці, число сорок три?» — «Достеменно так, Порон-на сорок три. Ви його знаєте?» — «Хто ж не знає професора Коттара? Це славнозвісність! Це все одно, що спитати мене, чи знаю я Буф де Сен-Блеза або Куртуа-Сюфі. Коли я його почув, я зразу зметикував, що це людина неабияка, ось чому я й посмів спитати вас про нього». «Що ж тепер, хіба козирнути?» — спитав сам себе Коттар. І, надумавшись ходити з козирчини, з відчайдушністю, яка була б неприємною навіть за геройських обставин, коли солдат захотів би звичними для нього словами передати свою зневагу до смерти, але яка виглядала геть-то дурною за безпечної гри в карти, Коттар прибрав міни шибайголови і товстим голосом того, хто важить горлом, ставить життя на карту, заволав: «Раз козі смерть!» Зіграв він невдало, але мав хоч потіху. Пані Коттар уподобала собі посеред салону широкий фотель і, розімлівши, як завжди по обіді, віддалася, після марних спроб опертися йому, тривалому й чуйному сну. Даремно вона іноді випростувалася, аби всміхнутися, чи то кепкуючи з самої себе, чи то боячись не відгукнутися на якісь милі речі, звернені до неї, — все закінчувалося тим, що вона знову втомлено відкидалася на спинку фотеля, здавшись на ласку невблаганної й любої хвороби. Будив її на якусь мить не галас, а погляд (цей погляд вона, натура вражлива, бачила навіть із заплющеними очима і передбачала його, бо та сама сцена повторювалася щовечора і бентежила її сон, як бентежить його досвітня година, коли пора вставати), погляд, яким професор показував присутнім на заснулу дружину. Спершу він тільки дивився на неї й осміхався, бо коли як лікар засуджував пообідні соньки-дрімки (принаймні він наводив цей науковий резон, аби насамкінець мати змогу обурюватися, але навряд чи був рішучим ворогом мертвої години, оскільки погляди його на цей предмет часто мінялися), то як муж, володар і скалозуб, любив шкилювати з жінки, злегка термосити її, щоб вона, прокинувшись, заснула знов і щоб мати приємність будити її наново.

Нарешті пані Коттар заснула твердо. «Гей, Леонтино, ти вже хропеш!» — гукнув їй професор. «Я, серце моє, слухаю, що мовить пані Сванн», — кволим голосом відповіла пані Коттар, знову западаючи в летаргію. «Отакої! — скрикнув Коттар. — Тепер вона запевнятиме нас, що не спала. Вона як ті пацієнти, які приходять на консультацію й скаржаться, що в них безсоння». — «Може, то їм тільки здається», — зі сміхом зауважив маркіз де Камбремер. Але доктор так само любив заперечувати, як і дро-читися, а надто не припускав, щоб невіглас роздебендював про медицину. «Людині не може здаватися, що в неї безсоння», — відрізав він незаперечним тоном. «Он воно як!» — зронив маркіз, уклоняючись, як колись йому вклонився б Коттар. «Видно зразу, що ви ніколи не приписували так, як я, до двох грамів тріоналу, марно намагаючись приспати хворого». — «Авжеж, авжеж, — підтвердив маркіз, самовдоволено хихочучи, — я зроду в житті не заживав тріоналу і всякого такого знадіб’я, яке скоро перестає діяти, а шлунок розладнує. Зночували б ніч, як я, на ловах у Сорочому Броді, кладу голову до пня — заснули б і так, без жодного сновійного». — «Так можуть мовити тільки невігласи, — заперечив професор. — Тріонал часом чудово підвищує нервовий тонус. Ось ви кажете про тріонал, а чи знаєте, із чим його їдять?» — «Я... я чув, що це сновійне». — «Ви не відповідаєте на моє запитання, — сказав професор тоном екзаменатора. — Я не питаю, сплять від нього чи не сплять, я питаю, що це таке. Ви можете мені сказати, який відсоток у ньому амілу, а який етилу?» — «Ні, — відповів маркіз де Камбремер знічено.

— Я волію чарочку витриманого коньяку або в гіршому разі портвейну номер триста сорок п’ять». — «Це вдесятеро ток-сичніше», — урвав його професор. «Про тріонал, — бовкнув маркіз де Камбремер, — ви б ліпше побалакали з моєю дружиною — вона заживає всякої всячини». — «І знає про неї не більше, як ви. Коротко, ваша дружина заживає тріоналу, щоб заснути, а моя дружина, як бачите, його не потребує. Нумо, Леон-тино, прочумайся, а то анкилоз розвинеться. Ти колись бачила, щоб я пухнув після обіду? Що ти робитимеш по шістдесятці, як уже тепер спиш, мов стара баба? Зогряднієш, у тебе порушиться кровообіг. І не чманає!» — «Ловити окуні по обіді — це ж бо шкідливо, правда, докторе? — спитав маркіз де Камбремер, аби реабілітувати себе у професорових очах. — Коли добре попоїси, потрібен моціон». — «Дурниці! — відповів доктор. — Однакову кількість їжі було взято на аналіз зі шлунка собаки, який лежав спокійно, й зі шлунка собаки, який бігав, і що ж: у першого травлення відбувалося швидше». — «Виходить, травленню шкодить сон?» — «Залежить, про який орган ідеться: стравохід, шлунок чи кишечник, але пояснюй вам, не пояснюй, для вас це однак темний ліс, якщо ви не вивчали медицини. Ну, Леонтино, кроком руш, пора додому!» Доктор змахлював — він і не збирався їхати, йому кортіло дограти партію, але він сподівався брутально урвати сон цієї німої, до якої він, не дістаючи відгуку, звертався з ученими доганами. Чи то тим, що навіть сонна пані Коттар не переставала борюкатися зі сном, чи то тим, що її голові ні на що було спертися, але голова пані Коттар хилиталася механічно ліворуч-праворуч, вгору-вниз, ніби безвладний предмет у порожнечі, і ті киви то будили враження, ніби вона слухає музику, то наводили на думку, що вона зараз візьме й визівне духа. Умовляння докторові не подіяли — врятувало відчуття того, в якому дурному становищі вона опинилася. «Температура в ванні саме враз! — пробубоніла пані Коттар, — зате пера у словнику!.. — гукнула вона, випростуючись. — Ой лишенько, яка ж я дурепа! Що це я таке верзу? Я думала про свій капелюшок і, мабуть, наплескала бозна-чого; ще трошки, і я б задрімала, це все — той клятий вогонь у коминку!» Всі засміялися, бо ніякого вогню й близько не було.

— Ви мене дуркою загнали, — сказала, сама сміючись, пані Коттар, відтак із легкістю магнетизера і з моторністю жінки, що чепурить собі зачіску, стерла з чола останні сліди сну. — Уклінно перепрошую кохану пані Вердюрен і благаю її, хай вона розкаже мені всю правду. — Але усміх її посмутнів, бо професор, знаючи, що дружина намагається йому подобатися і дуже потерпає, що він її розлюбить, гукнув: «Поглянь у дзеркало, ти вся червона, наче в тебе кропивниця, у тебе вигляд старої селючки». «Ви знаєте, наш професор чарівний, — озвалася пані Вердюрен, — у ньому є премила, пустотлива добродушність. Ба, він вернув мого мужа з того світу, коли весь медичний факультет засудив його на смерть. Він провів біля його постелі три безсонні ночі. Ось чому, аби ви знали, для мене Коттар, — додала вона врочисто, майже згрізна, підносячи руки до двох отінених сивими космиками півкуль, додала таким тоном, наче відбороняла від нас усіх доктора, — Коттар — це щось святе! Я ні в чому не могла б йому відмовити. Зрештою, я титулую його не доктор Коттар, а доктор Бог. Але й цим титулом я його принижую, бо цей бог по змозі рятує нас у нещасті, за яке відповідальний тамтой». «Ходіть козирем», — сказав Морелеві з унебовзятою міною пан де Шарлюс. «Що ж, козирнемо», — промовив скрипаль. «Спершу треба було королем,

— зауважив пан де Шарлюс. — Ви неуважні, хоч і блискучий гравець!» — «Ось він, мій король», — сказав Морель. «Такий, що куди твоє діло!» — підхопив професор. «Що це за штука — оці ось патички? — спитала пані Вердюрен, показуючи маркізові де Камбремеру на чудовий щит, вирізьблений над коминком. — Це ваш гербі — додала вона з іронічною погордою. «Ні, не наш, — відповів маркіз де Камбремер. — У нас на золотому полі три па-смани з зубцями всередину і врозліт, по п’яти в кожному, а над ними золота конюшина. Ні, це герб Рвипапів — вони не нашого коліна, але по них ми одідичили цей дім і ніхто з нас тут нічого не міняв^Рвипалі (колись вони, здається, називалися Гнипалі) мали на золотому полі п’ять червоних кінчастих паль. Коли вони поріднилися з нами, власниками Фетерна, їхній щит змінився, але все-таки в ньому, як і давніше, посеред двадцяти подвійних хрестиків із поперечкою красується манісінька золота паля, а праворуч від палі — горностаєве крило». — «Що, впіймала облизня?»

— шепнула маркіза де Камбремер. «Моя прабабуся була з дому де Рвипалів або Цірвипалів — її можна назвати і так і так, бо обидва прізвища трапляються в давезних грамотах, — тягнув маркіз де Камбремер, зненацька заливаючись краскою, бо щойно тепер до нього дійшов можливий сенс його слів, уже приписаний їм його дружиною, і перестрашився, як би пані Вердюрен не взяла їх на свою адресу, хоча вони зовсім її не стосувались. — Як твердить історія, в одинадцятому сторіччі перший Рвипаль, Масе, так званий Гнипаль, при облогах напрочуд уміло виривав з землі палі.

Ось за це він і здобув прізвисько де Рвипаль, а заодно з прізвиськом і панство, і, як бачите, палі цілі сторіччя красуються на гербі. Це палі, які, щоб зробити фортецю неприступною, всаджувано, втикувано (шануючи слухи ваші) перед нею в землю і скріплювано. Саме ці палі ви й назвали так влучно патиками, але вони не мають нічого спільного з різочками нашого славетного Лафонте-на. Бо вірили, що це найкраща затула для фортеці. Певна річ, нині, коли у нас така могутня артилерія, це може викликати лиш усміх. Але не забувайте, що йдеться про одинадцяте сторіччя». — «Так, сучасністю тут і не пахне, — озвалася пані Вердюрен, — але ота дзвіниця своєрідна». «Вам іде така карта, що аж... тюр-лютютю, — мовив Коттар, як зазвичай, уживаючи свою улюблену приказку замість мольєрівської[29].