Розділ «Частина друга»

Ми з Альбертиною дожидали потяга на станційці приміської залізниці — станційка називалася Бальбек. Приїхали ми сюди на готельному омнібусі — через негоду. Неподалік від нас стояв Ниссім Бернар: він мав підсинене око. Віднедавна він зраджував юного левита з «Аталії» з парубчаком, який працював неподалік від готелю в людному шинку «Під вишнями». Цей червонопикий хлопак із грубими рисами мав на в’язах не голову, а якийсь баклажан. Достоту такий самий баклажан правив за голову його братові-близнюку. Для безстороннього обсерватора цілковитої схожости двійнят найцікавіше було те, що природа, раптом пошившись у промисловці, взялася постачати однаковісінькі вироби. На лихо, кут зору в пана Ниссіма Бернара був інший, а схожість двійнят була тільки зовнішня. Баклажан № 2 пнувся з усієї шкури, ощасливлюючи виключно дам, баклажан № 1 був не проти догоджати інакше зорієнтованим чоловікам. Отож за кожним разом, коли зворушений спогадами про щасливі хвилини, проведені з баклажаном № 1, старий низькоокий жид (зрештою, щоб переплутати баклажани, навіть не конче треба бути низькооким) з’являвся в шинку «Під вишнями», він, сам про це не здогадуючись, починав грати ролю Амфітріона і звертався до другого близнюка. «Хоч, зустрінемось увечері?» — пропонував він. І замість відповіді негайно діставав замашного «намордасника». Іноді він діставав кілька таких личманів під час однієї трапези — за кожне зазіхання поновити з другим перемови, розпочаті з першим. Зрештою, за асоціацією ідей, баклажани, навіть їстівні, збридилися йому так, що кожного разу, як мандрівник, сидячи за сусіднім столиком у Ґранд-отелі, замовляв баклажани, він шепотів йому: «Пробачте, пане, що я втручаюся, хоча незнайомий з вами. Але я чув, ніби ви замовляли баклажани. Сьогодні баклажани гнилі. Кажу вам це в ваших інтересах, особисто мені байдуже, я ніколи їх не їм». Турист палко дякував своєму гуманному й доброзичливому сусіді, знов нагукував кельнера і вдавав, ніби передумав: «Баклажанів не треба, в жодному разі». Еме, знаючи, що й до чого, підсміхався про себе і думав: «Ну й крутій цей Бернар, знову підбив клієнта скасувати замовлення». Пан Бернар, очікуючи свій припізнілий потяг, волів не вітатися з Альбертиною — через своє підбите око. Нам устрявати в розмову з ним хотілося ще менше. Проте навряд чи ми цього уникнули б, якби не підлетів до нас розімчаний скаженим гоном велосипедист, у якому, коли він, сапаючи, зіскочив зі своєї машини, ми впізнали ліфтера. Небавом по тому, як ми з Альбертиною покинули готель, мені зателефонувала пані Вердюрен і запросила по-завтрьому на обід; навіщо — ми ще побачимо. Переказавши мені до цяти телефонну розмову, ліфтер рушив назад; як усі демократичні «службовці», він тримався з буржуа незалежно, а за їхніми плечима поновлював авторитет начальства — тим-то, натякаючи на те, що швейцар і той, хто розпоряджався каретами, будуть ним незадоволені, якщо він запізниться, він додав: «Лечу, а то буде мені від зверхників!»

Альбертинині приятельки на якийсь час пороз’їжджалися. Мені хотілося її розважити. Хай би навіть вона була щаслива, збавляючи час у Бальбеку тільки зі мною, я знав, що таке щастя ніколи не буває повне і що Альбертина, бувши ще в тому віці (деякі люди не виростають з нього ніколи), коли людина ще не відкрила, що його нестача залежить від того, хто зазнає щастя, а не від того, хто його дарує, не збагне, в чому тут суть, і звинуватить у своєму розчаруванні мене. Я волів, щоб вона все приписувала околичностям — хоча підтасовував їх я сам — так, щоб ці околичності заважали нам залишатися удвох і водночас не дозволяли їй посидіти в казино чи пройтися по узмор’ю без мене. Ось чому я попрохав її того дня поїхати разом зі мною до Донсьєра, куди мені хотілося махнути ради побачення з Сен-Лу. З тією самою метою — чимось затруднити її, — я радив їй взятися до малярства, якого вона навчалася колись. Працюючи, вона б не застановлялася над тим, щаслива вона чи ні. Я охоче возив би вряди-годи її з собою обідати до Вердюренів чи Камбремерів (і ті, і ті, зрозуміло, радо зустріли б особу, відрекомендовану мною), але спершу мені треба було переконатися, що в Ла-Рас-пельєр ще немає баронеси Пютбюс. Це я міг справдити лише на місці, а що я вже знав, що Альбертина позавтрьому мала їхати зі своєю тіткою до бальбецької околиці, то скористався з цього і вислав депешу до пані Вердюрен, запитуючи, чи не може вона прийняти мене в середу. Якби баронеса Пютбюс була вже там, я якось би примудрився побачитися з покоївкою, випитати в неї, чи не збирається вона, чого доброго, до Бальбека, а як збирається, то коли саме, — випитати на те, щоб того дня повезти Альбертину світ за очі. Потяг, чахкаючи приміським рукавом, заломлював чортові ковбасу, чого не було, коли я їхав на ньому з бабусею, і минав Донсьєр-ле-Ґупіль, велику станцію, звідки вирушали далекобіжні потяги і, зокрема, експрес, яким я приїздив з Парижа для зустрічі з Сен-Лу і яким повертався назад. Через негоду ми з Альбертиною добралися до станції Бальбек-пляж омнібусом Ґранд-отеля.

Потяг ще не прибув, але видко було повільний і ледачий димовий султан, який він залишив позаду і який тепер, ставши звичайнісінькою хмаркою, спроквола здіймався над зеленими кручами Крікто. Нарешті маленький потяг, слідом за шапкою цього диму, який спершу обігнав потяг, а потім став шторцем, поволі підкотив до станції. Пасажири розступилися, але ніхто з них не метушився: всі знали, що мають до діла з добродушним, майже людиноподібним ходільником або з кимось подібним до велосипедиста-початківця; слухаючись гасел запобігливого начальника станції і перебуваючи під надійною опікою машиніста, він зроду нікого не зіб’є і залюбки спиниться там, де заманеться пасажирам.

Телефонаж Вердюренів пояснювався моєю депешею, виявляється, дуже вчасною, бо в середу (а на післязавтра припадала середа) у пані Вердюрен, у Ла-Распельєр, і в Парижі бували великі обіди, про що я й гадки не мав. Власне, «обідів» пані Вердюрен не давала — у неї були «середи». Середи були витворами мистецтва. Пані Вердюрен знала, що на всьому світі нема нічого подібного, а проте якось різничкувала їх. «Остання середа не йде ні в яке порівняння з попередньою, — казала вона. — Але наступна, гадається мені, буде найудалішою з усіх, які я влаштовувала будь-коли». Іноді вона казала відверто: «Ця середа була найгірша з усіх. Зате до наступної я готую вам великий сюрприз». Наприкінці паризького сезону, перед літникуванням, принципалка оголосила про закриття серед. То була для неї оказія заохотити «вірних». «Залишається всього три середи, залишається дві середи, — приказувала вона таким тоном, ніби наближався кінець світа. — Ви ж не пропустите наступної середи: це закриття сезону». Але закриття було вдаване, бо пані Вердюрен попереджувала: «Офіційно серед більше нема. То була остання в цьому році. А проте в середи я буду вдома. Ми «середуватимем» у своєму колі. Хто знає, може, ці інтимні середи будуть найприємніші». В Ла-Распельєр середи були мимоволі розраховані на тісніший гурт, але Вердюрени повсякчас здибали знайомих, що були тут переїздом, і кликали їх провести вечір, отож майже щодня у них були середи. «Я не пригадую добре прізвищ запрошених, але знаю, що там буде пані маркіза де Ка-мамбер», — казав ліфтер; нашим із ним розмовам про Камбре-мер так і не вдалося витіснити захрясле у нього в голові здавна знайоме слово, склади якого, звичні, наповнені певним значенням, приходили на допомогу молодому службовцеві щоразу, коли він мав клопіт із цим важким для нього прізвищем, і він зараз же віддавав їм перевагу і переробляв їх — віддавав не з ліні чи з любови до всього міцно утвердженого, а з потреби логіки і ясности, яку ці склади вдовольняли.

Ми збиралися сісти у порожній вагон, де я міг цілуватися з Альбертиною цілу дорогу. Та порожнього вагона не було, і ми зайшли в купе, де вже сиділа головата дама, негарна й стара, з чоловічим виразом на лиці, дуже вичепурена, — вона читала «Ревю де Де Монд». Вона була вульгарна і водночас із великими примхами; я прикинув, до якої соціальної групи вона належить, і вирішив, що це, мабуть, бандурша з якогось великого дому розпусти, мандрівна сватниця. Про це кричали її лице, її манери. Я тільки досі не знав, що такого розбору дами читають «Ревю де Де Монд». Альбертина, кивнувши мені на неї, моргнула й посміхнулася. Дама зберігала вельми поважну міну, а що в мені знову витала думка, що на позавтра мене запрошено до замешканої на кінцевій станції цього залізничного рукава славетної пані Вер-дюрен, що десь на проміжній станції мене виглядає Сен-Лу і що, проїхавши трохи далі, я справив би велику втіху маркізі де Кам-бремер, зголосившись гостити у неї в Фетерні, то в очах моїх грали бісики, як я споглядав цю вбрану мов на весілля даму, яка, либонь, вважала, що гожість туалету, пера на капелюшку і «Ревю де Де Монд» ставлять її на щабель вище за мене. Я мав надію, що дама просидить у вагоні не довше, ніж пан Ниссім Бернар, і що вийде вона принаймні у Тутенвілі, — та де там! Потяг зупинився в Евревілі — дама ані руш. Не вийшла вона ні в Монмартен-сюр-Мері, ні в Парвіль-ла-Бенгарі, ні в Енкарвілі, а коли нарешті потяг минув Сен-Фрішу, останню станцію перед Донсьєром, я, збезнадіївшись і вже не зважаючи на даму, почав обіймати Альбертину. В Донсьєрі мене зустрів Сен-Лу; він сказав, що вирвався на вокзал ненадовго, бо живе в тітки, телеграма моя прийшла оце тільки зараз і застукала його зненацька, а в нього обов’язки, тож він може присвятити мені лише годину. Ця година видалася мені, на жаль, задовгою, бо Альбертина, ледве вийшовши з вагона, всю свою увагу звернула на Сен-Лу. Зі мною вона не розмовляла, відповідала крізь зуби, як я до неї озивався, відіпхнула мене, коли я до неї підійшов. Зате, гомонячи з Робером, сміялася своїм спокусливим сміхом, цокотіла безугавно, бавилася з його псом і, дражнячи його, зумисне зачіпала пана. Я згадав, що того дня, коли Альбертина вперше дозволила мені поцілувати себе, я вдячно усміхнувся тому невідомому спокусникові, який викликав у ній таку різку зміну і полегшив мені морочливу справу. Тепер я думав про нього з жахом. Робер, очевидно, зрозумів, що я до Альбертини небайдужий, на її жартування не відповідав, і це розсердило її й налаштувало проти мене; потім він заговорив зі мною так, наче я приїхав сам, завдяки чому, коли Альбертина це помітила, я знову піднісся в його очах. Робер поцікавився, чи не маю я охоти зустрітися з його друзями, разом з якими я щовечора обідав у нього в Донсьєрі, принаймні з тими, хто ще залишався тут. Він завжди картав настирливе напутництво, а проте сам цим грішив. «На кий біс ти тоді так пнувся вчарувати їх, якщо тепер не хочеш їх бачити?» — спитав він мене. Я відхилив його пропозицію, бо волів не розлучатися з Альбертиною, а ще й тому, що вже відійшов від Роберових приятелів. Відійшов від них, тобто від самого себе. Ми палко мріємо про інший світ, де ми були б такі самі, як на землі. Але ми забуваємо, що, ще не дочекавшись переходу в той світ, ми і в цьому світі, коли збігло кілька років, стаємо іншими, не такими, як нам хотілося б залишитися навік. Навіть, як пристати на думку, що смерть змінить нас не більше, ніж перетворення, які відбуваються з нами в житті, все одно, якби ми в другому існуванні спіткали оте я, яким ми були колись, ми відвернулися б від себе самих, як від тих, із ким ми колись водилися, але кого давно вже не бачили — як от Роберових друзів, тих самих, кого мені було так любо зустрічати щовечора в «Золотому фазані» і з ким я тепер би тільки нудився і ніяковів. Ось чому, та ще й з тієї причини, що я волів не шукати тут того, чим колись дорожив, прогулянка по Донсьєру могла б видатися мені прообразом переселення до Раю. Ми часто мріємо про Рай або, точніше, про многі чергові раї, але всі вони, — ще задовго перед нашою смертю, — це втрачені раї, де ми почувалися б приблудами.

Сен-Лу покинув нас на вокзалі. «Але тобі, мабуть, доведеться чекати близько години, — застеріг він мене. — Якщо будеш весь час тут, то запевне побачиш вуйка Шарлюса — він їде до

Парижа за десять хвилин перед тим, як поїдеш ти. Я вже попрощався з ним — мені треба вертатися до його від’їзду. Я не міг нічого сказати йому про тебе — твоя телеграма ще не встигла тоді надійти». Коли Сен-Лу пішов геть, я закидав Альбертину докорами, а вона відповіла, що свосю холодністю зі мною вона про всяк випадок хотіла затерти у Сен-Лу те враження, яке могло б у нього виникнути, якби він, коли потяг спинився, помітив, як я нахиляюся до неї і обіймаю її за стан. Він справді звернув на це увагу (я не зразу зауважив Сен-Лу, а то б шанувався) і шепнув мені: «То це одна з тих гусок, про яких ти мені розповідав, із тих, що не відмовлялися бувати у мадемуазель де Стермар’ї, бо вважали,* ніби вона поганої слави?» Справді, коли я приїздив із Парижа до Донсьєра побачитися з Робером, мова зайшла про Бальбек, і я сказав йому щиро, що до Альбертини мені не підсту-питися, що вона — сама чеснота. А нині, коли я з власного досвіду вже давно знав, що це неправда, мені тим паче хотілося, щоб Робер думав, ніби це правда. Мені досить було б сказати, що я кохаю Альбертину, Робер був із тих людей, які ладні зректися втіхи, аби лиш порятувати приятеля від страждань, переймаючись ними, ніби своїми власними. «Так, у ній ще багато дитинного. Але ти нічого про неї не знаєш?» — спитав я стурбовано. «Нічого, поза тим, що ви сиділи як закохана парочка».

— Ваше поводження не затерло Роберового враження, — сказав я Альбертин і, коли Сен-Лу пішов. «Це правда, — погодилася вона, — все вийшло так невдало, я зробила вам прикрість, мені це болить більше, ніж вам. Ось побачите, я більше ніколи не буду такою; даруйте мені», — сказала вона, подаючи мені руку з сумною міною. Тут у глибу почекальні, де ми сиділи, я вгледів пана де Шарлюса — він чвалав поволі залою, а на певній відстані носій ніс його валізи.

У Парижі, де я зустрічав його лише на вечорах, нерухомого, в чорному фраку, гарно допасованому до його постаті, випростаного з тим, щоб зберегти ефектну гордовиту поставу і в такій позі ще більше чарувати своїм красномовством, я не постеріг, як він підтоптався. А ось тепер, коли він у ясному подорожньому вбранні, в якому здавався доволі-таки грубеньким, ішов перева-ги-ваги, колишучи черевцем і вихаючи майже символічним задом, немилосердне денне світло, падаючи на його підмальовані губи, на кінчик носа, де пудра трималася на кольдкремі, на чор-нющі фарбовані вуса, чия чорнява якось не лицювала до сивуватої чуприни, оголювало ті виверти, які при штучному світлі створювали б враження свіжости та молодявости.

Перекидаючися з бароном короткими словами (бо потяг його відходив), я дивився на вагон, де стояла Альбертина, даючи їй знак, що я зараз прийду. Коли я повернувся обличчям до пана де Шарлюса, він попрохав мене підійти до вояка, його кревного, і сказати, що він, де Шарлюс, його гукає, — кревний стояв по той бік рейок, наче теж збирався сісти до нашого потяга, але їхати не в Бальбек, а в протилежному напрямі. «Він служить у полковій оркестрі, — сказав мені пан-де Шарлюс. — Ви, на щастя, ще молодий, а я, на жаль, починаю старітися — вам легше перейти рейки». Я слухняно подався до вояка і з гаптованих лір на його комірі переконався, що той і справді музика. Але ту саму мить, коли я вже ладен був виконати дане мені доручення, який же я був здивований, ба навіть урадуваний, пізнавши в ньому Мореля, сина лакея мого вуйка, з яким у мене пов’язувалося стільки спогадів! Я навіть забув про доручення пана де Шарлюса. «То ви в Донсьєрі?» — «Так, мене теж зараховано до оркестри артилерійського полку». Говорив Морель зі мною сухо і дивився пихато. Він приндився, до того ж зустріч зі мною, нагадуючи про батькове ремесло, була йому, мабуть, неприємна. Аж це я помітив, що до нас жене пан де Шарлюс. Зволікання уявки зне-терпеливило його. «Я б хотів послухати ввечері музику, — без усякого звертання до Мореля ознаймив з копита пан де Шарлюс, — плачу за вечір п’ятсот франків, — може, це зацікавить ваших приятелів, якщо ви маєте їх серед оркестрантів». Мені була добре знайома зарозумілість пана де Шарлюса, а проте мене вразило, що він навіть не привітався зі своїм молодим приятелем. А втім, барон не дав мені часу для роздумів. Подаючи мені приязно руку, він сказав: «До побачення, любий мій!», даючи зрозуміти, що я тут зайвий. Та мені й самому давно пора було до моєї любої Аль-бертини — як там вона одна? «Знаєте, — сказав я їй, вернувшись до вагона, — життя на курорті й мандри переконують мене, що в світському театрі менше декорацій, ніж акторів, і менше акторів, ніж «ситуацій». — «Чому ви мені про це кажете?» — «Бо пан де Шарлюс попросив мене покликати свого приятеля, і ось щойно, на цій самій платформі, я впізнав у ньому одного зі своїх давніх приятелів». Але, розповідаючи про це, я намагався зрозуміти, як барон міг здогадатися про соціальну нерівність між ним і Море-лем, — обставина, про яку я не подумав. Спершу мені спало, що він дізнався про це від Жюп’єна, чия донька, як ми пам’ятаємо, була закохана у скрипаля. Хай би там як, а мене вразило, що за п’ять хвилин до відходу паризького потяга барон висловив бажання послухати музику. Але, викликаючи в своїй пам’яті

Жюп’єнову доньку, я почав схилятися до думки, що в «зустрічах» міг би, навпаки, знайти відбиток вельми істотний бік життя, якби ми вміли сягати висот правдивої романтики, аж це мені сяйнуло, і я збагнув, який я був простак. Барон досі в вічі не бачив Мореля, а Морель — барона, засліпленого, але й знесміленого мундиром — хоча Морель носив тільки ліри, — і збуреного так, що попросив мене привести до нього людину, не здогадуючись, що я її знав. Принаймні п’ятсот франків, мабуть, компенсували Морелеві те, що між ними раніше не було жодних стосунків, бо я побачив, що вони й далі ведуть розмову, забувши, що стоять біля нашого вагона. Згадуючи про те, як пан де Шарлюс підійшов до Мореля і до мене, я вловив у цьому схожість із деякими бароно-вими кревними, коли ті зачіпали на вулиці жінок. Ось тільки тут обрана жертва була іншої статі. Починаючи з певного віку, хай навіть із нами заходять усякі зміни, — що більше людина стає сама собою, то дужче в неї виступають родинні риси. Бо природа, гармонійно тчучи кунштик своєї тканини, все-таки порушує монотонність композиції розмаїттям перехресних візерунків. Зрештою зарозумілість, з якою пан де Шарлюс озирнув скрипаля, могла бути оцінена по-різному. Її схвалили б три чверті світовців, призвичаєних до чоломбиття, але не префект поліції, який через кілька років запровадив над бароном нагляд.

— Пане! Паризький потяг уже рушає, — сказав носій, тримаючи в руках валізи. «Достолиха, я нікуди не їду, здайте все до камери схову!» — гукнув пан де Шарлюс і дав двадцять франків носієві, здивованому раптовою зміною в намірах пасажира і зачарованому винагородою. Щедрість пана де Шарлюса негайно привабила до нього квітникарку. «Купляйте гвоздики, любий пане, гляньте, яка троянда, вона принесе вам щастя». Жадаючи спекатися її, пан де Шарлюс дав їй сорок су, а квітникарка почала благословляти його і тицяти йому квітку. «Ой лелечко мій, чи дасть вона колись мені спокій! — сказав пан де Шарлюс кумед-но-жалібним тоном роздратованої людини, звертаючись до Мореля, в якого йому було так солодко шукати опіки. — Нам треба побалакати про важливі речі». Може, носій не встиг ще відійти далеченько, а панові де Шарлюсу не залежало на тому, щоб збирати численну аудиторію, а може, цей вступ полегшував його бришкливій сором’язливості перехід до прохання про побачення. Музика з владною і рішучою міною обернувся до квітникарки і наставив у її бік долоню, ніби відсуваючи її й даючи їй навзнаки, що квіти нікому не потрібні і щоб вона негайно йшла собі. Пан де Шарлюс був захоплений цим рішучим, чоловічим жестом зграбної руки, для якої він видавався ще затяжким, надто масивним та брутальним, руки, що свідчила про дочасну розвинену твердість і гнучкість, які робили з цього головуса юного Давида, здатного стати на бій з Ґоліафом. Баронів захват мимоволі передавала його усмішка, від якої ми не в змозі утриматися, побачивши дитятко з надто поважною для його віку міною. «От було б гарно, якби такий хлопець товаришив мені в мандрах і допомагав у справах! — подумав пан де Шарлюс. — Як би це спростило моє життя».

Паризький потяг (до якого барон так і не сів) пішов. Потім ми з Альбертиною сіли до нашого, і я так і не дізнався, до чого дійшли пан де Шарлюс і Морель. «Більше ми ніколи не сваритимемось, перепрошую вас ще раз, — сказала Альбертина, маючи на увазі свої вибрики з Сен-Лу. — Будьмо завжди приязними одне з одним, — розчулено тягла вона. — Що ж до вашого приятеля Сен-Лу, то ви дуже помиляєтесь, якщо думаєте, ніби він справив на мене бодай якесь враження. Мені подобається в ньому лише те, що він, мабуть, щиро любить вас». — «Він чудовий хлопець, — мовив я; якби я говорив про Робера не з Альбертиною, а з кимось іншим, то неодмінно ідеалізував би Робера, але тепер я від цього утримався. — Шляхетний, щирий, відданий, лояльний, на нього можна покладатись як на гору». Стримуваний ревнощами, я говорив про Сен-Лу тільки правду, але й те, що я сказав, також була правда. 1 знаходила вона свій вираз точно в тих самих словах, якими користувалася, кажучи про нього, маркіза де Вільпарізіс, коли я ще його не знав, коли уявляв його зовсім іншим — людиною пихатою — і казав собі: «Його вихваляють лише тому, що він аристократ». Так само, коли маркіза мені якось заявила: «Він буде просто щасливий!» — я уявив собі, побачивши, як він проїхав повз готель з віжками в руках, що тітчині слова — звичайна світська банальність, мовлена для того, щоб мені підхлібити. Але потім до мене дійшло, що вона знає коло моїх інтересів, знає коло мого читання, знає, що це, власне, й Роберові уподобання, і тому цілком щира, так само як я цілком щиро сказав одній людині, яка писала біографію свого предка Ларошфуко, автора Максим, і якій треба було порадитися з Робером: «Він буде щасливий». Бо встиг його вивчити. Але, побачивши його вперше, я не міг повірити, щоб розум, зрідні моєму, сполучався з такою витонченістю вбрання та поводження. Судячи про нього з його оперення, я відніс його до якоїсь особливої породи. І ось тепер Альбертина, почасти, може, тому, що Сен-Лу, жаліючи мене, був з нею холодний, сказала мені те, що я раніше думав і сам: «Невже він такий-то вже й вірний друг? Я помічаю, що як людина з Сен-Жерменського передмістя, їй завжди приписують усі чесноти». А я за всі ці роки, коли Сен-Лу тримався зі мною на рівних і показав свої високі прикмети, ні разу не згадав, що він аристократ, сенжерменець. Типова зміна ракурсу в погляді на людей, разюча уже в приязні — проти звичайних людських взаємин і аж надто разюча в коханні, коли жадання стає таке гіпертрофоване, так перебільшує найпомітніші ознаки холодности, що мені їх треба було куди менше, ніж у першу хвилину знайомства з Робером, аби одразу повірити, що Альбертина гордує мною, аби уявити собі, що її приятельки — фантастично бездушні істоти, і приписати єдино поблажливості, на яку мають право врода і своєрідна гожість, слова Ельстіра, коли той відгукнувся про невеличке пляжне «гроно» в тому дусі, в якому маркіза де Вільпарізіс схарактеризувала Сен-Лу: «Славні дівчатка». 1 хіба не такі слова хотілося мені сказати про Альбертину нині, коли вона сказала мені: «Вірний друг чи ні — я принаймні не збираюся з ним зустрічатися, якщо він нас із вами посварив. Годі нам сердитися одне на одного. Це негарно». Тепер, потому як Сен-Лу нібито сподобався Альбертині, я на час майже зцілився від підозр, що вона любить жінок, — ці дві речі здавалися несумісними. Я дивився на Альбертинин сірий еластичний гумовий плащ, у якому вона була несхожа на себе, виглядаючи невтомною мандрівницею крізь дощ і сльоту і який, обпинаючи її, здавалося, не так мав захищати її сукню від води, як, бувши просякнутим нею, щільно облягати тіло, немовби якийсь скульптор хотів зняти відбиток її форм, — дивився, дивився і раптом здер із неї покров, що ревниво тулився до пожаданих персів, пригорнув Альбертину до себе і гукнув:

Мрійлива подорожнице, ти хочеш,

Чоло схиливши до мого плеча,

Віддатись мріям? —

а потім обхопив обіруч її голову і показав їй шир затоплених німих піль, які у вечоровій тиші тяглися ген-ген аж до обрію, замкненого двома рівнобіжними лініями синіх, аж сизих пагорбів.

Через два дні, славної середи, я сидів у тому самому потязі (я виїхав ним сьогодні з Бальбека на обід до Ла-Распельєр) і все думав, як би не прогавити Коттара в Ґренкур-Сен-Васті, де, як повідомила, знову подзвонивши мені, пані Вердюрен, нам треба було зустрітися. Він мав зайти до мого потяга, а потім показати, де стоять карети, послані з Ла-Распельєр на станцію. Ось чому, знаючи, що потяг стоїть у Ґренкурі, наступній станції після Донсьєра, рівно одну хвилину, я загодя став біля вікна — так я боявся, що проочу Коттара або він проочить мене. Даремні хвилювання! Я не усвідомлював, що кланчик зробив усіх «вірних» на один копил, і тому їх, та ще й вичепурених на проханий обід, зразу можна було розпізнати в юрбі на платформі — впевнені, рафіновані й розкуті, вони нипали, наче по порожньому просторі, де ніщо не затримує уваги, по зімкнутих лавах звичайних пасажирів, щоб не прогавити якогось «завсідника», підсілого у потяг на поблизькій станції, самі ясні, як сонечко, у передчутті, що на зустрічі зайде світська розмова. Печать обранців, накладена спільними обідами на членів гуртка, помітна була не лише, коли вони, маючи чисельну перевагу, громадилися серед стада інших пасажирів, — Брішо їх узивав ресив’ом[14], — утворюючи на його тлі яскраву пляму, пасажирів, на чиїх бляклих обличчях годі було прочитати щось із того, що цікавило Вердюренів, ані надію бодай колись пообідати в Ла-Распельєр. Зрештою ці пересічні пасажири виявили б куди меншу цікавість, ніж я, якби при них називали імена «вірних», попри те що декотрі з них зажили слави; що ж до мене, то я дивувався, що «вірні» досі ходять на прохані обіди, коли багато хто з них робив це, — як я довідався з переказів, — ще перед моїм народженням — у такі відлеглі й такі вже казкові часи, що я був схильний переоцінювати їхню давність. Контраст між тривалістю не тільки способу їхнього життя, а й розквіту їхньої снаги, — з одного боку, і зникненням то того, то того мого друга — з другого, пробуджував у мені таке саме почуття, яке опадає нас, коли наприкінці газети ми знаходимо те, чого найменше чекали, — скажімо, вість про чиюсь дочасну смерть, яка нам здається наглою, бо ми так нічого й не дізналися про її причину. Це почуття підказує нам, що смерть не досягає рівночасно всіх людей, що якась її хвиля, вихопившись уперед під час трагічного прибою, забирає життя, розташоване на тому самому рівні, що й інші, які ще довго милуватимуть нові хвилі. Далі ми, зрештою, побачимо, що розмаїтість смертей у їхньому невидимому танку довкола нас і породжує ту разючу несподіванку, якою є для нас газетні некрологи. А ще я згодом з’ясував, що щирий талант, який, проте, любісінько вживається з дивоглядною тривіальністю розмовної мови, виявляється і дістає визнання лише з плином часу, з’ясовував і те, що особи сірі посідають високі становища, які пов’язувалися в нашому дитячому уявленні з образами старців, причому ми не думаємо про те, що мине скількись там років — і їхні учні й собі стануть ними, виб’ються в метри й викликатимуть в інших шану й страх, які самі колись відчували. Імена «вірних» не були відомі ресив’у — ресив вирізняв за зовнішнім виглядом. Навіть коли випадок, цей верховода над тими і тими, згромаджував певного дня їх усіх в одному вагоні й «вірним» залишалося тільки прихопити на наступній станції якогось самотнього супутника, цей вагон, який зразу можна було впізнати по ліктю скульптора Скі і який був оздоблений числом «Тан», розмаяним, мов прапор, у Коттарових руках, уже здалеку тішив око, мов якась пишна колісниця, і вабив на відповідній станції запізнілого кумпана. Єдиний, хто не міг розгледіти цих знаків обіцяної землі, був майже зовсім сліпий Брішо. Але тоді якийсь інший «вірний» сам захочувався виглядати сліпого: тільки-но в полі зору з’являвся його солом’яний брилик, зелена парасолька та сині окуляри, його лагідно й хапливо спроваджувано до вагона для обранців. Тож-бо не бувало випадку, щоб хтось із «вірних», якщо тільки не впадало в очі, що він набуцався, або просто не було так, що він не приїздив потягом, розминувся з іншими в дорозі. Іноді траплялося навпаки: «вірний» мусив їхати далеченько в пообідню годину, а отже, частину шляху він відбував сам, поки до нього не приєднувалася вся «громадка»; але й на самоті, залишаючись єдиним представником своєї породи, він брав на себе очі. Прийдешність, до якої він поривався, горіла на ньому печаттю, якої не міг не помітити, сидячи навпроти, пасажир, і пасажир казав собі: «Це має бути якесь цабе»; довкола м’якого капелюха Коттара або Скі він розрізняв якийсь невиразний ореол і не надто дивувався, коли на наступній станції (якщо то була кінцева зупинка), елегантна юрба вітала «вірного» біля приступок і підводила його до повозу, припрохувана уклінно довільським залізничним урядовцем, або (на зупинці проміжній) вдиралася до вагона. Саме так і вчинила — і то з неймовірною навальністю, бо дехто припізнився, а потяг уже бухав парою, — рать, яку Коттар вів бігом до того вагона, звідки я подавав йому знаки. Брішо, який був серед «вірних», за останні роки ще повірнішав, тоді як запал інших ці роки помітно остудили. Зір у Брішо дедалі згасав, і тепер він навіть у Парижі обмежував свою вечірню працю. Зрештою, він не симпатизував новій Сорбонні, де засади німецької наукової точности починали торувати над гуманізмом. Він задовольнявся веденням свого курсу та участю в екзаменаційних комісіях; ось чому він куди більше часу міг присвячувати світському життю, себто вечорам у Вердюренів або вечорам, на які, тремтячи з хвилювання, вряди-годи хтось із «вірних» кликав Вердюренів. Щоправда, двома наворотами кохання мало не спромоглося на те, чого не зуміла зробити наука, себто відірвати Брішо від кланчика. Але пані Вердюрен, яка завжди «малася на бачності» і, зрештою, вже почала за звичкою, набутою для добра салону, зазнавати платонічної втіхи від таких драм і розправ, остаточно посварила його з небезпечною особою, вмівши, як вона казала, «всюди дати лад» і «випалити рану розпеченим залізом». З однією небезпечною особою справа пройшла рівнесенько-гла-десенько, бо то була всього лишень праля Брішо, і пані Вердюрен, мавши э всякій порі вступ на шостий поверх до професора, який червонів з гордощів, що вона рачила залазити на його піддашшя, просто викинула цю нікчемницю за двері. «Як же це так? — гукнула, звертаючись до Брішо, Принципалка. — Така жінка, як я, вшановує вас своїми візитами, а ви приймаєте в себе якусь тварюку?» Брішо не забував про послугу, яку зробила йому пані Вердюрен, не даючи йому на схилі віку втонути в болоті; він дедалі прихилявся до неї, тоді як навсупір припливу його симпатії, а може, внаслідок цього припливу, Принципалці почав настирюватися цей «вірний» своєю безкраєю потульністю і слухнянством, якого вона була загодя певна. Але Брішо дружба з Вердюренами додавала блиску, вирізняючи його серед колег сор-бонців. їх засліплювали його розповіді про обіди, куди жодного з них зроду не запросять, журнальна стаття про нього і його портрет у Салоні пера відомого письменника чи пензля відомого маляра, чий талант цінували інші факультетники без жодної надії, одначе, привернути до себе їхню увагу, — і, нарешті, елегантність цього світського філософа, елегантність, яку спершу вважали за недбальство, поки їхній колега ласкаво не розтлумачив їм, що циліндер при візиті рекомендується ставити на підлогу і що коли збираєшся на якийсь обід за містом, то хоч би які туди з’їжджалися фертики, надівати слід не циліндер, а м’який капелюх, який дуже личить до смокінга. В першу секунду, коли «громадка» пакувалася до вагона, я не міг навіть словом перекинутися з Коттаром, засапаним не так від того, що він біг, аби не пропустити потяга, як від захвату, що прибіг саме вчасно. То була не просто радість, що йому з чимось поталанило, його розпирало від сміху, ніби після веселого фарсу. «Оце-то пофортунило, оце-то попайдило! — сказав він, відсапавшись. — Ще трошки... Достолиха! Це називається — саме враз!» — додав він, підморгуючи, але не на те, аби дістати схвалення, що він поправно висловився, — бо певність лилася тепер з нього через вінця, — а тому, що був геть удоволений собою. Нарешті він міг познайомити мене з рештою кланчика. Мене прикро вразило, як я побачив, що майже всі вони — у смокінгах, як називають цей стрій парижани. Я забув, що Вердюрени вже поривалися зблизитися з вищим світом, — це поривання опізнила Дрейфусова справа, зате пришвидшила «нова» музика, хоч вони, зрештою, від своїх намірів відхрещувалися й відхрещувалися б доти, доки не здобулися б на успіх, — так отаман лише тоді називає свою мету, коли її вже осягне, і чинить він так, аби в разі його провалу не казали, що його розгромлено. А втім, вищий світ теж ладен був піти назустріч Вердюренам. Вважалося, що світовці їх не відвідують, але їх це зовсім не обходить. Салон Вердюренів називали храмом музики. Це тут — мовилося — знайшов натхнення і заохо-ту Вентейль. Вентейлева соната й далі зоставалася геть незбагненна і майже нікому не відома, але про нього самого відгукувалися як про найбільшого компоніста доби, його ім’я витало в ореолі слави. Деякі паничі з Сен-Жерменського передмістя вирішили, що освітою вони не повинні поступатися перед буржуа; троє з них навчалися музики, і саме вони називали Вентей-леву сонату перлиною світотвору. Повернувшись додому, кожен з них розповідав про неї своїй інтелігентній матері, яка прилучала його до культури. Матері цікаво стежили за тим, як навчаються їхні сини, і на концертах не без пошани розглядали пані Вер-дюрен, яка сиділа в першій ложі, встромивши очі в партитуру. Досі цю потаємну світськість Вердюренів засвідчили тільки два факти. Пані Вердюрен мовила про принцесу де Капрарола: « О, ця жінка чарівна, розумна! Кого я не зношу — то це дурнів, зануд, від них я звірію». Людину тямовитішу це могло б навести на здогад, що принцеса де Капрарола, великосвітська дама, візитувала пані Вердюрен. Принцеса навіть назвала її ім’я у пані Сванн, до якої приїздила після чоловікової смерти висловити співчуття, — вона спитала, чи знає Одетта Вердюренів. «Як ви сказали? — перепитала пані Сванн, і очі її посмутніли. «Вердюрен». — «А, ось ви про кого! — вигукнула Одетта зі скрухою. — Я їх не знаю, точніше, знаю, не бувши з ними знайома, колись я з ними зустрічалася у своїх приятелів, це було давно, вони люди приємні». Коли принцеса Капрарола поїхала, Одетта пошкодувала, що не сказала щирої правди. Але незумисна лжа була не наслідком рахуби, а плодом її острахів та прагнень. Одетта заперечувала не те, що доречніше було б заперечувати, а те, що їй хотілося, аби його не було, хоча б співрозмовник за годину й дізнався, що воно таки було. Незабаром до неї вернулася колишня певність, і, передбачаючи можливі запитання, Одетта, щоб не подумали, ніби вона їх боїться, почала говорити: «Пані Вердюрен, ну як же, щоб я та її не знала!» — з підкресленою сумирністю, ніби велика пані, що розповідає про те, як вона сіла до трамваю. «Нині тільки й мови що про Вердюренів», — мовила маркіза де Сувре. «Авжеж, гадаю, про них справді багато говорять. Час від часу в товаристві з’являються такі нові люди», — з усмішкою великопанської погорди підхоплювала Одетта, забуваючи, що й вона сама одна з найновіших. «Принцеса де Капрарола у них обідала», — вела далі маркіза де Сувре. «А, — відповідала Одетга, усміхаючись ще глумливіше, — мене це не дивує! Починається з принцеси де Капрароли, а потім з’являється ще хтось, наприклад, графиня Моле». Одетта говорила це з таким виглядом, ніби глибоко зневажала цих двох значних дам, призвичаєних «сушити тиньк» у свіжовідкритих салонах. Чути було з її тону, що вже кого-кого, а її, Одетту, чи маркізу Сувре до таких зелених затишків не затягнути й на ланцюгу.

Окрім визнання пані Вердюрен, що вона дуже цінує розум принцеси де Капрароли, ще одною ознакою того, як справно Вердюрени малювали собі свою будучність, було їхнє палке прагнення (звісно, потаємне), аби гості приходили до них обідати у смокінгах; сестринець пана Вердюрена, той, що одного разу «залишився як рак на піску», міг би тепер без сорому віддати йому чолом.

Серед тих, хто в Ґренкурі сів до нашого вагона, був і Саньєт, якого колись вигнав із дому Вердюренів його кревний Форшвіль, але який знову повернувся до них. Вади Саньєта — попри високі його прикмети — з погляду світовців були колись зрідні Котта-ровим: сором’язливість, бажання примилитися, безплідні зусилля допевнитися цієї мети. Та якщо життя — правда, не в Вердюренів, де через той вплив, який справляє на нас минувшина, коли ми опиняємося у давньому своєму середовищі, Коттар загалом залишався собою, — змушувало цього ж таки Коттара, принаймні у хворих, у шпиталі, в Медичній академії, надягати на себе личину сухости, пихатости, поважности, надто карикатурну в ті хвилини, коли він каламбурив перед своїми вдячними слуха-чами-учнями, і зрештою викопало істне провалля між Коттаром давнім і Коттаром теперішнім, то в Саньєта, навпаки, ті самі вади розросталися в міру того, як він силкувався виправитися. Часто нудьгуючи, відчуваючи, що його не слухають, він, замість говорити повільніше, як би зробив Коттар, замість привернути до себе увагу безапеляційним тоном, намагався жартиками добитися собі прощення за надмірну поважність своїх міркувань, ба більше: змушував себе говорити дедалі шпаркіше, ковтав слова, вдавався до скорочень, аби тільки не розмазувати, аби тільки бути розкутішим, а осягав цим лише те, що остаточно заплутував слухачів, їм здавалося, ніби так він зроду не виведе кінця. Його певність була зовсім не така, як у Коттара, у Коттара пацієнти ціпеніли під його поглядом, а потім знизували плечима, коли хтось захоплювався тим, який він буває ґречний у суспільстві: «Коли він приймає тебе у своєму кабінеті, саджає тебе обличчям до світла, а сам сідає спиною до вікна і прошиває тебе поглядом, то переД тобою зовсім інша людина». Саньєтова певність не справляла належного враження; відчувалося, що за нею криється безмежна сором’язливість, що ця його певність випаровується від найменшої дрібнички. Приятелі одно доводили Саньєтові, що він себе недооцінює, та він і сам бачив, що люди, поза всяким сумнівом нижчі за нього, завиграшки добиваються того, що для нього лишається недосяжним, і що ж? — з остраху, що поважний вигляд завадить йому показати крам із доброго кінця, він щоразу, беручись розповідати якусь історійку, заздалегідь усміхався сам, мовляв, ох, і буде ж зараз реготу! Іноді, купившись на таку обіцянку сміховища, слухачі милостиво замовкали. Але в Саньєта все сходило на пшик. Часом якийсь добросердий сусіда непомітно, майже потаєйці заохочував Саньєта підбадьорливою усмішкою, ховаючи її від усіх, ніби тицяв йому в руку банкноту. Але ніхто не брав на себе більшого, не зважувався прилюдно підтримати Саньєта вибухом сміху. Розповівши свій анекдот і осоромившись, знічений Саньєт ще довго потім посміхався сам до себе, ніби смакував ту втіху, якої, на відміну від нього самого, інші чомусь не зазнали. А скульптор Скі, якого так називали тому, що важко було вимовити його польське прізвище, та й сам він, попавши в це світське коло, нібито волів, щоб його не плутали зі статечними, але марудними і занадто численними кревними, це сорокап’ятилітнє навдивовижу бридке страшидло, ще й досі поводилося, мов який хлопчик-мазя, ще й досі ганяло химери, а все тому, бо до десяти років ходило у чарівних вундеркіндах, у дамських пестунчиках. Пані Вердюрен запевняла, що в ньому більше від художника, ніж ув Ельстірі. Зрештою вони мали риси схожости, але чисто зовнішньої. Цього було досить, щоб Ельстір, якось спіткавши Скі, перейнявся до нього глибокою відразою, яку нам — куди більше, ніж істоти зовсім на нас не схожі, — навіюють ті, хто схожий на нас своїм темним бо-ком, ті, в кому спливає все те, що є в нас негарного, в кому збереглися вади, від яких ми зцілилися, і які, нам на прикрість, нагадують нам, за кого нас могли вважати, допоки ми не змінилися. Але пані Вердюрен вважала, що Скі ширший від Ельстіра, що нема такого мистецтва, до якого він не був би голінний; пані Вердюрен вірила, що цей хист міг би вирости в неабиякий талант, якби Скі не лінувався. Ба навіть самі його лінощі здавалися Принципалці особливим даром, бо лінощі — це супротилежність працьовитості, а працьовитими бувають лише нездари. Скі малював усе, хто що скаже, на шпоньках, на дверях. Співав без голосу, грав із пам’яти і надавав роялю звучання оркестри не так своєю віртуозністю, як фальшивими басовими нотами, неспроможний підкреслити пальцями, що в такому-то місці має бриніти корнет-а-пістон, звук якого він, одначе, наслідував губами. Оповідаючи про щось, він удавав, ніби пильно добирає слів, — так він хотів посилити справлене на слухачів враження, а перед тим, як узяти акорд, вимовляв, щоб передати спів суремної міді: «Трум!»; тож-бо вважалося, що ума йому не позичати, хоч насправді його розумовий апарат ледве давав собі раду з дво-ма-трьома думками. Незадоволений своєю репутацією мрійника, він уперто бажав довести, ніби він людина практична, статечна, — ось звідки походила ця показна манія уявної пунктуальности, уявного здорового глузду, нібито загострена через його нетяму та необізнаність. Рухи його голови, шиї, ніг були б сповнені грації, якби він і досі мав дев’ять рочків, біляві кучері, широкий мереживний комірець та червоні сап’янці. Загодя прибувши на грен-курський вокзал, він і Коттар залишили Брішо в почекальні, а самі надумали пройтися. Коли Коттар запропонував вернутися назад, Скі заперечив: «Нема куди поспішати. Сьогодні о цій порі проходить не місцевий потяг, а скрізний». У захваті від того враження, яке він справив на Коттара своєю обізнаністю навіть у дрібницях, Скі заговорив про себе: «Так, через те, що Скі кохається в мистецтві, бабрається в глині, всі думають, ніби він не від світу цього. А насправді ніхто ліпше за мене не знає розкладу цієї залізниці». А проте вони повернули назад, аж це Коттар, угледівши димок маленького потяга, зарепетував як на пуп: «Мерщій, берімо ноги на плечі!» Вони мало не спізнилися, бо в голові у Скі переплуталися дні, в які ходили тут місцеві потяги і потяги скрізні. «А княгиня хіба не цим їде потягом?» — тремтячим голосом поспитав Брішо, чиї колеса-окуляри, блискучі, як дзеркало, що його ларинголог надягає собі на лоба, щоб оглянути горло хворого, ніби жили життям його очей і, може, завдяки зусиллям, які витрачав професор, аби пристосувати до цих окулярів свій зір, здавалося, дивилися самі, навіть як нічого цікавого не відбувалося, з напруженою увагою і пильнесенько. Лише коли хвороба почала поступово гасити його зір, Брішо відчув, яку радість він дає, — так само, буває, наша постанова розлучитися з якоюсь річчю, приміром, подарувати її, змушує нас довго роздивлятися її, шкодувати за нею, милуватися на неї. «Ні, ні, княгиня поїхала провести до Менвіля гостей пані Вердю-рен — там вона пересяде на паризький потяг. Цілком можливо, що й пані Вердюрен поїхала з нею — у неї справи в Сен-Марсі. В такому разі вона пристане до нас і ми поїдемо разом — це було б чудбво! У Менвілі доведеться взяти очі в руки! Га! га! Ще трошки, і ми з вами проґавили б потяг. Коли я його побачив, у мене жижки затрусилися. Ось що називається — секунда в секунду. Поміркуйте: якби ми спізнилися на потяг і пані Вердюрен побачила, що повози котять без нас, — ото була б картина! — вигукнув усе ще збурений лікар. — Такі коники виливають не часто. Далебі, Брішо, як вам подобається наша пригода?» — не без гордости спитав доктор. «Слово чести,— відповів Брішо, — якби ми не помітили потяга, ми б із вами, як висловлювався святої пам’яти Вільмен, сіли маком». Хоча мою увагу зразу відвернули ці незнайомі мені люди, я нараз ізгадав, що мовив мені Коттар у танцювальній залі казино, і, ніби й справді була якась невидима сполучна ланка між певним органом та образами, народженими в нашій пам’яті, я, уявивши собі, як Альбертина пригортається персами до персів Андре, відчув гострий щем у серці. Щем цей швидко минув; гадка, що Альбертина має стосунки з жінками, здавалася мені вже неймовірною потому, як її загравання з Робером розпалило в мені нові ревнощі. У своїй наївності я вважав, що один нахил не може уживатися з іншим. Потяг був напхом напханий, і в Арамбувілі якийсь фермер у синій блузі, який мав квиток третього класу, сів до нашого купе. Доктор, певний, що княгині не гоже їхати в одному купе з фермером, викликав начальника станції, показав йому посвідчення, що він лікар великої залізничної компанії, і зажадав, аби фермера висадили. Ця сцена так прикро вразила сором’язливого Саньєта, що на самім її початку він, побачивши юрбу селян на платформі і злякавшись, як би через цю сцену не зірвалася ціла Жакерія, прикинувся, ніби в нього сонячниця, і, щоб зняти з себе всяку відповідальність за докторову брутальність, гулькнув у коридор на пошуки того, що Коттар охрестив «ватером». Нічого не знайшовши, він задивився у вікно, обернене на той бік від станції. «Якщо ви вперше їдете до пані Вердюрен, пане, — сказав мені Брішо, який любив кидати перла перед «новаком», — ви побачите, що в цій оселі, як ніде, відчуваються «солодощі життя», як казав один із винахідників дилетантизму, наплювізму та сили інших модних ізмів, якими так і сиплють наші снобики, — я маю на увазі пана принца де Талейрана». Бо коли Брішо мовив про старосвітських магнатів, то додавав до їхніх титулів «пан», гадаючи, ніби це дотепно і «колоритно»; так, він казав: «пан дук де Ларошфуко», «пан кардинал де Ретц», якого він іноді ще величав: «цей БІгі^Іе-ІГог-ІіГе[15] де Ґонді», «цей буланжіст де Марсільяк». А коли згадував Монтеск’є, то ввертав з усмішкою: «Пан президент Секонда де Монтеск’є». Розумного світовця мав би дратувати цей бакалярський педантизм. Але і в бездоганних манерах світовця так само проглядає кастовий педантизм, коли він каже не просто Вільгельм, а неодмінно «цісар Вільгельм» чи коли звертається до княжої високости в третій особі. «О, оце був муж! — тягнув Брішо, маючи на увазі «пана принца де Талейрана». — Перед такими людьми треба всі боги викладати. Це родоначальник». «У пані Вердюрен чарівний дім,.— озвався до мене Коттар, — там ви знайдете всього потроху, бо то широкий дім, там бувають славетні науковці, як от Брішо, велике панство, як от княгиня Щербатова, вельможна пані російська, приятелька великої княгині Євдокії, яка бачиться з нею навіть у таку пору, коли нікого не приймає». Справді, велика княгиня Євдокія, не бажаючи, щоб княгиня Щербатова, якої вже ніхто не допускав до себе, приїздила до неї, коли вона приймала гостей, кликала Щербатову завжди дуже рано, коли її високість не мала в себе жодного з друзів, для яких зустріч із княгинею була б не менш неприємна, як для самої княгині. Три роки поспіль княгиня Щербатова, ідучи від великої княгині зрання, як ішла б манікюрниця, поспішала до пані Вердюрен (та тільки продирала очі зі сну) і потім уже пропадала цілий день у неї. Можна сказати, що княгиня була куди вірніша пані Вердюрен, ніж навіть Брішо, а той же не пропускав жодної середи, бо на паризьких середах уявляв себе таким собі Шатобріаном ув Абеї-о-Буа, а на селі мався так, як мався б у пані дю Шатле той, кого він завше називав (з лукавством і самовдоволенням усевіди) «пан де Вольтер».