Розділ «Частина п’ята»

– Ми в тій самій справі, що й ви, гадаю.

– Справді? Мені обіцяли, що в меню будуть злочинці.

– Ми маємо намір дотримати цієї обіцянки.

– Дарма, – сказав здоровило, – тобі мусить бути страшно.

Він кивнув білявому, який витяг з-за пояса ніж з вузьким довгим лезом, зробив крок уперед, ухопив за лоб молодого чоловіка і приставив йому лезо до горла.

– Невже ти думаєш, Лофтусе, мене непокоїть жменька кишенькових грошей, що ти поцупив у мене? Забудь про ті гроші і наркотики. Я обіцяв Бo, що дозволю йому покришити тебе на кавалки, а втрачені наркотики та гроші я вважаю вдалою інвестицією. Інвестицією у мотивування, правда? Ми можемо зробити справу в різні способи, звісна річ, але ти сконаєш менш болісною смертю, якщо повідомиш нам, що ти вчинив із Сильвестром, щоб ми могли поховати його по-християнськи. Отже, що ми вирішуємо?

Молодий чоловік ковтнув, але нічого не сказав.

Здоровань гахнув по столу кулаком так, що склянки підстрибнули.

– Ти що, теж глухий?!

– Може, й так, – сказав білявий, взявши голову молодого чоловіка в замок, тож вухо хлопчини було якраз перед його очима. – Будда позакладав вуха ватою.

Решта зареготали.

Здоровань же скрушно похитав головою, набираючи код на іншому портфелі.

– Бо, він твій – ріж його.

Коли здоровань відкинув клапан портфеля, щось дзеленькнуло, але всі були надто зосереджені на ножеві Бо, тому не зауважили, як невеличкий металевий цвяшок вискочив з портфеля і, підстрибнувши, впав на кам’яну підлогу.

– Твоя розумна мініатюрна матінка правильно міркує про всілякі речі, але помиляється щодо тебе самого, – сказав Симон. – Їй не слід було дозволяти синові диявола смоктати її цицьки.

– Що за… – почав був велетень.

Його люди обернулись. У портфелі, поряд з пістолетом і «Узі», лежав оливково-зелений предмет, схожий на руків’я велосипедного керма.

Велетень звів очі саме вчасно, щоб побачити, як літній чоловік опускає темні окуляри з лоба на ніс.

– Усе правильно, ми узгодили зі старшим інспектором Симоном Хефасом вашу зустріч з моїм клієнтом, – сказав Ян Хьоре, показавши Понтію своє особове посвідчення на підтвердження того, що він справді адвокат. – Хіба він вам не доповів?

– Ні, – сказав Понтій Парр.