Розділ «Частина п’ята»

Він затягнувся сигаретою і подивився на білявого.

– Ти перевіряв їх на жучки?

– Так, босе. Ми й весь ресторан перевірили.

– Тоді ти глухнеш, Хефасе. Що ж буде з тобою і твоєю дружиною, коли… Як там у приказці? «Сліпий веде глухого»?

Він роззирнувся довкола, піднявши брови, і четверо його людей вибухнули сміхом.

– Вони регочуть, бо вони мене бояться, – сказав здоровило, звертаючись до молодого чоловіка. – А тобі, хлопчику, страшно?

Молодий чоловік нічого не відповів.

Старший глянув на годинник.

Карі подивилася на годинник. Сьома чотирнадцять. Парр підкреслював, що вони мають бути на місці вчасно.

– Осьде воно, – сказав Парр, вказуючи на вивіску.

Він підійшов до дверей ресторану і притримав їх відчиненими для Карі.

У гардеробі панувала напівтемрява і тиша в роздягальні, але Карі чула голос, що долинав з приміщення далі коридором.

Парр витяг свій пістолет з кобури і подав знак Карі зробити те саме. Вона знала про чутки, що ходили про неї у відділку після її показового виступу з карабіном в Енерхауґені; тому Карі, про всяк випадок, пояснила начальникові, що вона, попри виявлену тоді вправність, новачок у справі збройних рейдів. Але він, своєю чергою, пояснив, що, на вимогу Симона, вона – і тільки вона – мала супроводжувати його, і додав, що в дев’яти випадках з десяти буває достатньо показати поліційне посвідчення. І в дев’яноста дев’яти випадках із ста буває достатньо показати його разом зі зброєю. Проте серце Карі калатало шалено, коли вони швидко йшли коридором.

Щойно вони увійшли в обідню залу, голос замовк.

– Поліція! – вигукнув Парр, націлюючи пістолет на людей, що сиділи за єдиним зайнятим столиком. Карі зробила два кроки вбік, щоб тримати на мушці кремезнішого з двох чоловіків. На мить запала цілковита тиша, якщо не рахувати голос Джонні Кеша з «Перекажи моє кохання Роз», що плинув з невеличкого динаміка на стіні між буфетом і головою бика з довгими рогами. Стейк-хаус з комплексними сніданками. Двоє чоловіків за столом, вбрані у світло-сірі костюми, дивились на них з подивом. Карі помітила також, що вони не були єдиними клієнтами в цій гарно освітленій залі: за столиком коло вікна з видом на набережну якась літня пара, схоже, відчула одночасний серцевий напад. «Ми напевне прийшли кудись не туди, – подумала Карі. – Це не може бути ресторан, який мав на увазі Симон». Аж тут дрібніший з двох чоловіків витер свої губи серветкою і заговорив.

– Дякуємо, що прийшли сюди особисто, гере комісаре. Я можу запевнити вас, що жоден з нас неозброєний і не має лихих намірів.

– Хто ти? – гримнув Парр.

– Мене звати Ян Хьоре, я юрист і представляю цього пана, Івера Іверсена-старшого.

Він показав рукою на кремезного чоловіка, і Карі одразу відзначила схожість з Івером Іверсеном-молодшим.

– Що ти тут робиш?