Розділ «Частина п’ята»

Симон безгучно вилаявся.

– Той виродок таки роз’ятрив тобі рану?

Сонні знизав плечима.

Погляд Симона знову блукав далі вулицею. Там не було жодного паркінгу. Жодна крамниця не була відчинена. Ворота, що ведуть у задні двори, замкнені. Куди він міг подітися? Подивімось на це в іншій перспективі, подумав Симон. Щоб не залишалось мертвих зон огляду. Ну ж бо… Він перевів погляд. Його зіниці відреагували на щось. Різкий спалах сонячного світла, що відбивається від невеличкого рухомого скельця. Або металевої деталі. Латунь.

– Ходімо, – сказав Сонні. – Ще раз перевіримо ресторан. Можливо, він там десь-таки…

– Ні, – перервав його Симон упівголоса.

Латунна дверна ручка. Пружина, що дуже повільно зачиняє за тобою двері. Місце, що завжди відчинене.

– Я бачу його.

– Справді? Де?

– Двері церкви. Ти бачиш його там?

Сонні придивився.

– Ні.

– Двері ще зачиняються. Він усередині церкви. Ходімо.

Симон побіг. Він ставив одну ногу перед одною і відштовхувався. Проста вправа, яку він виконував, відколи був іще маленьким хлопчиком. Він бігав та й бігав, щороку трохи швидше. А тоді щорік трохи повільніше. Ні його коліна, ні дихання вже не працювали так злагоджено, як раніше. Перші двадцять метрів Симон спромігся тримати однаковий із Сонні темп, а потім хлопець вирвався вперед. Між ними було метрів п’ятдесят, коли Симон побачив, як він злетів на три сходинки, ривком відчинив важкі двері й зник усередині.

Симон уповільнив кроки. Чекав на вибух. Стакато, майже дитячого белькотання, на яке робиться схожою автоматна черга, коли чуєш її за товстими мурами. Ці звуки не пролунали.

Він піднявся сходами. Відчинив важкі двері й увійшов.

Запах. Тиша. Океан віри стількох мислячих людей.

Лави були порожні, але на вівтарі палали свічки, і Симон згадав, що вранішня меса почнеться за півгодини. У мерехтливому світлі свічок самотній Спаситель на хресті. А тоді Симон почув наспівне безугавне шепотіння й обернувся ліворуч.

Сонні сидів у відкритій кабінці сповідальні, націливши «Узі» на ґратчасту дерев’яну перегородку, що відділяла цю кабінку від іншої, майже цілковито закритої чорною завісою. Але крізь вузеньку щілину між тканиною і дерев’яною конструкцією Симон бачив важезну руку. А на кам’яній підлозі з-під завіси повільно розпливалась калюжею кров. Симон підкрався ближче; він міг розібрати шепіт Сонні:

– …нехай усі земні й небесні боги помилують тебе і прощають тобі провини твої. Ти помреш, але душа грішника, який розкаявся, буде супроводжена до Раю. Амінь.