Розділ «Епілог»

Здавалося, сніжинки піднімаються з безбарвного бездонного неба вгору, до дахів, автомобілів, асфальту тротуарів.

Карі нахилилась на сходинках, зашнуровуючи свої високі черевики, і, таким чином, бачила вулицю догори дриґом, між своїх ніг. Симон був правий. Речі бачаться по-іншому, якщо змінити перспективу і місце розташування. І тоді не залишається мертвих зон огляду. Їй знадобився час, щоб зрозуміти, що Симон Хефас був багато в чому правий. Не абсолютно в усьому. Але до неймовірно високої міри.

Вона випросталася.

– Приємного тобі дня, люба, – сказала дівчина в дверях і поцілувала Карі в губи.

– Тобі теж.

– Шарування підлоги, ймовірно, не дуже поєднується з уявленням про приємний день. Але я постараюсь. Коли повернешся?

– На обід, якщо нічого не трапиться.

– Гаразд, але скидається, що вже трапилось.

Карі обернулась у бік, куди показувала Сем. Автомобіль, що зупинився перед ворітьми, був доволі знайомий, а обличчя над опущеним склом бокового вікна і поготів.

– Осмунде, що сталося? – озвалась до нього Сем.

– Мені дуже прикро, що перешкоджаю вашому ремонту, але мушу забрати господиню, – відгукнувся інспектор, – бо дещо таки сталося.

Карі подивилася на Сем, яка ляснула її по задній кишені джинсів. Карі ще восени повісила спідницю і піджак у шафу, і з деяких причин діловий костюм так і залишився там висіти.

– Іди, дівчино, служи суспільству.

Доки вони їхали на схід трасою E18, Карі дивилась на засніжений пейзаж. Думала про те, як перший сніг завжди проводив межову лінію, ховаючи все, що було, і змінюючи світ, на який ти дивишся. Кілька місяців після розстрілу на Акер-Брюгге і в католицькій церкві позначились загальним замішанням. Критика, спрямована проти поліції, втім, не була несподіваною. Висувались звинувачення в жорстокості, багато говорили про божевілля одноосібної фанатичної місії. Але, попри це, Симона проводжали в останню путь як героя: він був народним полісменом, який викорінював злочинність у місті й віддав своє життя на службі правосуддю. Як сказав комісар Парр у надгробному слові, спільнота ладна забути той факт, що він не завжди дотримувався усталених правил. Ба навіть норвезького законодавства, коли на те пішло. Парр міг дозволити собі певну моральну гнучкість, зважаючи, що він сам досить вільно трактував податкове законодавство Норвегії, розмістивши деякі зі своїх власних заощаджень в анонімних трестах, зареєстрованих на Кайманових островах. Карі підійшла до Парра на поминках, бо розслідування питання про те, хто сплачував за комунальні послуги для будинку Лофтусів, привело її саме до особи начальника поліції. Парр одразу в усьому зізнався, додавши тільки, що жодні закони як такі не порушувались і що його мотиви були суто альтруїстичними: у такий спосіб він намагався полегшити свою моральну провину за те, що не зумів подбати про Сонні та його матір після самогубства Аба. Парр сказав, що догляд за будинком обходився йому недешево, але він сподівався, що хлопець матиме, де замешкати, коли відбуде покарання.

З часом громадськість також змирилася з думкою, що Караючий Будда зник безслідно. Його хрестовий похід, либонь, завершився зі смертю Леві Тоу, відомого також, як Твілінґен.

Зір у Ельзе істотно поліпшився. Вона сказала Карі, коли та відвідала її за кілька тижнів після похорону, що операція в США була успішною на вісімдесят відсотків. Що майже ніщо не буває досконалим: ні життя, ні люди, ні Симон. Тільки любов.

– Він ніколи не забував її. Хелене. Вона була коханням усього його життя.

Тоді було ще літо, і вони сиділи у шезлонгах у садочку Ельзе в Дісені, потягували портвейн і дивились, як сідає сонечко. І Карі зрозуміла, що Ельзе ухвалила для себе рішення поділитися цим з нею.

– Він сказав мені, що двоє інших, які за нею побивались, Аб і Понтій, були показнішими, сильнішими, розумнішими. Але тільки він бачив її такою, якою вона була насправді. Ця риса була у Симона найдивовижнішою. Він бачив людей, він бачив їхніх янголів і демонів. Хоча водночас, звісно, він боровся з власним демоном: Симон страждав на ігроманію.