Розділ «Частина четверта»

– Ліниво?

– Як м’яка сонна змія. Отак.

Вона ніжно взяла його голову обома руками і потяглась вустами до його губ. І її вразило, як дивовижно природно це було, ніби вони двоє дітей, що бавляться в захопливу, але безневинну гру. І він довіряв їй. Так само, як вона йому довіряла.

– Бачиш? – прошепотіла вона. – Самими губами, не язиком.

– Більше зчеплення, менше газу?

Вона пирхнула.

– Атож. Ходімо до ліжка.

– І що буде?

– Там побачимо. Як твій бік? Усе гаразд?

– Гаразд – у якому плані?

– Не вдавай недотепу!

Він знову поцілував її.

– Ти впевнена? – запитав її пошепки.

– Ні. Тож якщо будемо надто довго лаштуватись, то…

– Ходімо до ліжка.

Ровер підвівся і зі стогоном випростав спину. Захопившись роботою, він не помітив, що йому схопило поперек. Точнісінько, як бувало, коли він займався коханням з Янне, яка навідувалася час від часу, щоб «подивитись, що він тут поробляє». Він спробував пояснити, що бавитися з мотоциклом і бавитися з нею – дуже подібні заняття. Що, залишаючись у тій самій позі, не помічаєш ні болю в м’язах, ні часу, що спливає. Але коли справу зроблено, мусиш сплачувати. Їй порівняння сподобалось. Це так на неї схоже…

Ровер витер руки. Роботу було завершено. Останнє, що він зробив, це встановив на Harley-Davidson нову вихлопну трубу. Це було все одно, що розставити крапки над «і». Все одно, що настроювачеві зіграти на фортепіано, яке він щойно настроїв. Чисто заради власного задоволення. Підібравши належну вихлопну трубу і повітряний фільтр, можна виграти додаткові 20 кінських сил гальмівної потужності, але всім відомо, що вихлопна труба – це, перш за все, звук. Гуркотливий соковитий бас, подібного до якого Ровер зроду ще не чув, ось що він виграв. Звісно, він міг одразу обернути ключ і насолодитись музикою мотора на підтвердження всього, що він уже знав. А можна було відкласти цю втіху на завтрашній ранок, як подарунок самому собі. Янне любила повторювати, що ніколи не слід відкладати задоволення на потім: мовляв, немає жодної гарантії, що доживеш до наступного дня. Воно й зрозуміло – Янне завжди в своєму репертуарі.

Ровер витер ганчіркою мастило з пальців і пішов у задню кімнату, щоб вимити руки. Подивився на себе в дзеркало. Вимазана мастилом пика з золотим зубом нагадувала обличчя супервояка на бойовому завданні. Як завжди, по завершенню роботи давали про себе знати інші потреби: попоїсти, випити, відпочити. Чудове відчуття. Але разом з цим була й дивна порожнеча, що приходить по завершенню справи: «А що далі?» та «Який сенс усього цього?». Він відігнав ці думки. Подивився на теплу воду, що бігла з крана. Потім він зупинився. Вимкнув воду. Звук почувся десь просто коло гаража. Янне? О такій порі?

– Я теж тебе кохаю, – сказала Марта.

Якоїсь миті він зупинився. Обоє важко дихали, стогнучи у знемозі, упрілі. Витер їй піт між грудьми простирадлом, яке вона скинула з матраца, і сказав, що їх тут можуть знайти, що тут небезпечно. А вона відповіла, що її не так легко налякати, коли вже вона на щось зважилася. І що, до речі, якщо їм справді треба про щось побалакати – вона кохає його.