Розділ «Частина четверта»

Усередині було темно, фіранки запнуті, але світла було достатньо, щоб Симон мигцем побачив ліжко.

Прибране і порожнє.

Він увійшов, щоб перевірити ванну кімнату. Зубна щітка і зубна паста.

Він повернувся в спальню, світло не вмикав, а сів у зайвий тут стілець під стіною. Дістав телефон і натиснув кілька кнопок. Сигнал пролунав десь у кімнаті. Симон відчинив шафу. Мобільний лежав на портфелі, і на дисплеї світився власний номер Симона.

Симон натиснув клавішу відбою і відкинувся на спинку стільця.

Хлопець навмисне залишив тут свій телефон, щоб його неможливо було за ним вистежити. Але він, ймовірно, не очікував, що хтось його знайде у такому густонаселеному кварталі, як цей. Симон прислухався у темряві. Було чутно цокання годинника.

Маркус іще не спав, коли побачив, як Син іде вулицею.

Хлопчик тримав жовтий будинок під наглядом, відколи, кілька годин тому, туди прибула інша особа. Він навіть не перевдягнувся в піжаму, щоб нічого не проґавити.

Маркус упізнав Сина за ходою: той ішов серединою тихої нічної вулиці, й ліхтарі освітлювали його, коли він проходив під ними. Він здавався втомленим і, мабуть, ішов пішки здалеку, бо похитувався. Маркус подивився на нього через бінокль. Він був у костюмі, тримався за бік, а на лобі у нього була хустинка з червоними плямами. Це що ж, у нього кров на обличчі? Хоч би там як, Маркус має застерегти його! Тож він обережно відчинив двері спальні, спустився навшпиньки сходами, взув черевики і побіг до воріт лисуватою занедбаною галявиною.

Син помітив його і зупинився просто перед ворітьми свого дому.

– Привіт, Маркусе. Тобі не час бути в ліжку?

Голос його був спокійним і м’яким. Вигляд у нього був такий, наче він побував на війні, а говорив так, ніби розповідав казку на ніч. Маркус вирішив, що він теж розмовлятиме таким голосом, коли виросте, і перестав боятися.

– Ти поранений?

– У мене врізався один, коли я їхав, – усміхнувся Син. – Та це пусте.

– У твоєму домі хтось є.

– Справді? – сказав Син, обертаючись на блискучі чорні вікна. – Хороші дядьки чи погані?

Маркус ковтнув. Він бачив фото по телевізору. Але він також чув, як його мати сказала, що нема чого боятися, бо він знищує тільки поганих. І на Twitter кілька людей вихваляли його: вони твітнули, що поліція має просто дозволити лиходіям убивати лиходіїв, бо це те саме, що застосовувати хижаків для боротьби з хворобами.

– Там не дядьки.

– Он як?

Марта прокинулася, почувши, що хтось увійшов до кімнати.