Розділ «Частина четверта»

– Усе, чого я жадав, – це бути, як мій батько. Коли я прочитав його передсмертного листа, він пропав. І я теж. Але згодом – у в’язниці, – коли я почув справжню історію того, як він віддав своє життя заради мене і моєї матері, я народився знову.

– Народився знову, щоб… робити оце?

– Хотів би я, щоб був інший спосіб…

– Але заради чого? Щоб дорости до батька? Тому що син зобов’язаний…

Вона примружилася, видушуючи з очей останні сльози. Обіцяючи сама собі, що ці вже будуть останніми.

– …закінчити те, що не спромігся закінчити батько?

– Він зробив те, що мав зробити. Я роблю те, що мені випало зробити. Він помер за нас. Коли закінчу – буде по всьому. Обіцяю тобі. Все буде гаразд.

Вона пильно дивилась на нього якийсь час.

– Мені треба подумати, – нарешті сказала вона. – А ти поспи ще.

Він заснув, а вона лежала без сну. І лише коли птахи почали співати за вікном, вона теж заснула. І зараз вона вже ні в чому не була впевнена.

Вона збожеволіла.

Тієї самої миті, коли побачила його.

Але вона тільки тоді усвідомила, що вона так само божевільна, як він, коли увійшла в жовтий будинок, знайшла на кухонному столі сережки Айнете Іверсен і почепила їх на себе.

Марту розбудив галас дітей, що бавились на вулиці. Радісні вигуки. Тупіт маленьких ніжок. Вона думала про те, як невинність іде під руку з невіглаством. Як проникливе розуміння ніколи не прояснює, а тільки ускладнює. Він так спокійно спав поруч із нею, що на мить їй здалося, ніби він мертвий. Вона погладила його по щоці. Він пробурмотів щось, але не прокинувся. Як може переслідуваний чоловік спати так міцно? Міцний здоровий сон. Кажуть, це добре.

Вона вислизнула з ліжка, одягнулась і пішла на кухню. Вона знайшла трохи кави, але більше нічого. Морозильна камера, на якій вона тоді сиділа в підвалі – може, в ній є заморожена піца або щось на зразок того? Вона спустилася сходами в підвал і смикнула ручку морозильної камери. Замкнена. Марта озирнулась. Її погляд упав на цвях у стіні й ключ на ньому з нерозбірливою позначкою. Вона взяла ключ і встромила його в замок. Ключ підійшов. Вона відкинула віко, нахилилась, і мороз пройняв її груди і горло. Вона коротко зойкнула і відпустила віко. Обернулась і безсило опустилась навпочіпки, притиснувшись спиною до морозильної камери.

Вона так і сиділа, важко дихаючи через ніс. Блимала очима, наче тим можна було видалити зі свідомості картину мертвого тіла, що дивилось на неї з роззявленим білим ротом та інеєм на віях. Її пульс шаленів так, що вона ось-ось могла зомліти. Вона прислухалась до свого серця. І до голосів. Голосів було двоє.

Один з них кричав їй у вухо, що вона божевільна, що він психопат і вбивця, що їй треба негайно бігти сходами на вулицю і зараз же тікати!

Інший голос переконував, що цей труп – лише фізичне свідчення того, що вона вже знала і вже прийняла. Так, він повбивав людей. Людей, що заслуговували на смерть.

Перший голос наказав їй звестись на ноги. Він заглушив той голос, який запевняв, що цю паніку вона неминуче мала відчувати якоїсь миті. Адже вона зробила свій вибір учора ввечері?

Ні, не зробила.