Розділ «Частина третя»

Фідель прибув до воріт одночасно з машиною, що мала логотип прокатної компанії на крилі. Фідель визначив за невмілим перемиканням передач, що водій має невеликий досвід з автомобілями цієї конкретної моделі; він також не одразу зумів вимкнути фари, склоочисники і, нарешті, двигун.

– Усе гаразд? – спитав Фідель, вивчаючи хлопця, який вийшов з машини. Фуфайка з каптуром і чорні черевики. Міський жевжик. Час від часу деякі з них навідувались на ферму на власний розсуд, не домовившись про зустріч. Але таке траплялось лише зрідка. Фідель не афішував свою діяльність у Мережі, як господарі інших розплідників. Хлопець підійшов до воріт, але Фідель не виявляв жодного наміру відчиняти.

– Я шукаю собі собаку.

Фідель штовхнув козирок, посунувши кашкета на потилицю.

– Вибачай, але ти даремно проїхався. Я не починаю розмови з потенційним покупцем однієї з моїх собак, не отримавши попередньо рекомендації. Так у нас заведено. Доберман-пінчер не кімнатна цюця для всієї родини – йому потрібен власник, який знає, що бере. Зателефонуй мені в понеділок.

– Я не шукаю добермана, – сказав хлопець і подивився повз Фіделя.

Повз ферму і клітки з його дев’ятьма легальними доберманами. Подивився в глиб лісу за фермою.

– У мене рекомендація від Густава Ровера.

Він показав візитну картку. Фідель подивився на неї. «Мотоциклетна майстерня Ровера». Rover. Фідель мав гарну пам’ять на імена і людей, бо з небагатьма з них мав справу. Мотоциклетник із золотим зубом. Він приїжджав сюди з Нестором по аргентинського дога.

– Він сказав, що твої собаки добре пильнують за прибиральницями з Білорусі і не дають їм накивати п’ятами.

Фідель якийсь час вагався, колупаючи бородавку на зап’ясті. Тоді відчинив ворота. Цей хлопець не може бути з поліції, їм не дозволяють ось так заманювати людей у пастку, провокуючи на такі злочини, як продаж нелегальних собак. Суд не приймає таких справ до розгляду. Принаймні так йому казав його адвокат.

– А ти маєш…

Хлопець кивнув, засунув руку в кишеню фуфайки і витягнув чималу пачку грошей. Банкноти по тисячі крон.

Фідель розстебнув кобуру і витяг маузер.

– Я ніколи не ходжу до них голіруч, – пояснив він. – Якщо котресь із них вискочить з вольєри, то…

Шлях до вольєри забрав у них десять хвилин.

Упродовж останніх п’яти хвилин вони чути шалений і дедалі гучніший гавкіт.

– Вони думають, я їх зараз годуватиму, – сказав Фідель, але не додав: «тобою».

Люті собаки стали кидатись на дротяну загорожу, щойно угледіли чоловіків. Фідель відчув, як тремтить земля від їхніх стрибків. Він точно знав, на яку глибину вкопані стовпи, і сподівався тільки, що ця глибина достатня. Імпортовані німецькі клітки мали металеву підлогу, щоб собаки, на кшталт тер’єрів, такс та бладгаундів не робили підкопи, і дах з гофрованого заліза, щоб їх не мочив дощ і щоб навіть найсильніші з них не могли перестрибнути через паркан.

– Вони найбільш небезпечні, коли у зграї, – сказав Фідель. – Тоді вони тримаються свого вожака, Дух-об’їждчика. Він найкрупніший.