Розділ «Частина третя»

Фредрік знизав плечима і подивився через фіорд. Заперечно похитав головою. Симон простежив його погляд у бік лісу щогл на яхтах, пришвартованих у тій гавані, де термін «яхта» нині став означати щось трохи менше за фрегат.

– А ти в курсі, що чоловік, який зізнався і був визнаний винним у вбивстві тієї дівчини, втік з в’язниці?

Фредрік знову похитав головою.

– Смачного тобі сніданку, – побажав Симон.

Симон стояв, спираючись на вигнуту гардеробну стійку в художній галереї в Гьовікодден. Усе було вигнуте. Усе було кубістично-функціоналістське. Навіть вигнуті скляні стіни між залами. Він подивився на Ельзе. Ельзе оглядала Шагала. Вона видавалася такою маленькою, тендітною. Меншою за постаті на картинах Шагала. Можливо, через ефект, що створювали криволінійні площини.

– Отже, ти поїхав до Фредріка для того лише, щоб поставити йому одне-єдине запитання? – запитала Карі, яка стояла поруч з ним (вона приїхала за двадцять хвилин після того, як він їй зателефонував). – І ти говориш, що…

– Кажу, я знав, що він заперечуватиме, – сказав Симон. – Але я повинен був подивитися на нього, щоб дізнатись, чи він бреше.

– Попри те, що показують у деяких серіалах, ти, мабуть, знаєш, як складно визначити напевне, чи людина бреше.

– Йдеться не про якусь людину взагалі. Фредріка я знаю, як облупленого. Знаю його інтонації.

– То Фредрік Ансґар – видатний брехун-віртуоз?

– Ні. Бреше він лише з необхідності, а не з вродженої чи набутої схильності до брехні.

– Розумію. А звідки це відомо?

– Мені це стало ясно, коли ми разом почали розслідування у справі великих інвестицій у нерухомість у відділі боротьби з економічною злочинністю.

Симон бачив, що Ельзе не дуже добре орієнтується, і голосно покашляв, щоб вона почула, де він стоїть.

– Було непросто визначити, що Фредрік бреше, – розповідав далі Симон. – Він був єдиним експертом-обліковцем у слідчій групі, і нам було складно перевірити все, що він казав. Спершу йшлося лише про незначні розбіжності й окремі випадкові неточності. Але загальна сума складалась така, що її вже важко було списати на звичайні випадковості. Про якісь речі він нам не повідомив, щодо інших – умисне дезінформував. Я був єдиним, хто щось запідозрив. І з часом я навчився визначати, коли він бреше.

– Як?

– Це було дуже просто. Його голос.

– Голос?

– Брехня детонує емоції. Фредрік брехав майстерно, у розумінні того, як він добирав слова, дотримувався логіки, контролював мову тіла. Але голос його залишався тим емоційним барометром, яким він нездатен був володіти. Він не міг обрати достатньо природний тон, завжди трішечки переборщував; і він сам це чув і усвідомлював, що цим ризикує виказати себе. Тож, коли йому ставили пряме запитання, на яке він мав дати пряму відповідь, він не схильний був довіряти своєму голосу. Намагався відповісти, киваючи або хитаючи головою на знак ствердження чи заперечення.

– Отже, коли ти запитав, чи він знає про який-небудь зв’язок між Калле Фаррісеном та Іверсеном…