Розділ «Частина третя»

Карі округлила очі.

– Ти здав Фредріка Ансґара начальнику поліції?

– Ні. Я зробив йому пропозицію. Він міг або спокійно піти з поліції, або я поніс би нагору той скромний компромат, що мав на нього. Цього, ймовірно, не було б достатньо, щоб гарантувати розслідування або звільнення, але крила йому обтяли б і кар’єра на час загальмувалась. Він погодився піти.

На лобі у Карі набрякла вена.

– Ти… ти отак просто відпустив його?

– Ми позбулися гнилого яблука без утоптування в багно професійного престижу. Так, я відпустив його.

– Як можна допускати, щоб таким типам усе сходило з рук?

Він почув обурення в її голосі. Правильний підхід.

– Я вже казав: Фредрік – пішак, і він однаково відкрутився б. Він навіть не намагався вдавати, що його не влаштовувала моя пропозиція. Насправді він відчуває, що винен мені.

Симон повернувся до неї. Він від початку мав намір спровокувати її. І це спрацювало. Але, здається, її обурення вже й минуло. Схоже, тепер вона просто мала ще один привід, щоб піти з поліції за першої ж нагоди.

– То що ж за історія за прізвиськом Твілінґен?

Симон знизав плечима.

– Розповідають, він мав брата-близнюка. Якось, коли йому було одинадцять, дві ночі поспіль йому снилося, що він убив цього свого брата. Він розміркував: оскільки вони однояйцеві близнюки, резонно припустити, що братові снилось те саме. З тієї миті йшлося тільки про те, хто кого випередить.

Карі подивилася на Симона.

– …хто кого випередить, – повторила вона.

– Пробач, – сказав Симон і кинувся до Ельзе, яка прямувала просто на скляну стіну.

Фідель Лай побачив машину раніше, ніж зміг її почути. Типово для цих нових автомобілів, що заледве видають якісь звуки. Якщо вітер віяв з дороги, через болото у бік ферми, він доносив шурхотіння шин по гравію, звуки перемикання передач або газування машини, що долала пагорб, але в цілому, щоб стерегтись, Фідель мав покладатися на очі. Стерегтись автомобілів. Люди або тварини – то інша справа, на цей випадок він мав найліпшу сигналізацію в світі. Дев’ять доберманів-пінчерів у вольєрі. Сім сук, що давали щороку приплід, який ішов по дванадцять тисяч за цуценя. Вони становили офіційний бізнес його розплідника, де собаки передавались покупцеві, марковані мікрочипами, застраховані від прихованих дефектів і з родоводом, зареєстрованим у Норвезькому клубі собаківництва.

Неофіційна частина розплідника лежала глибше в лісі.

Дві суки й один пес. Ніде не зареєстровані. Аргентинські доги. Добермани-пінчери боялись їх як вогню. П’ятдесят п’ять кілограмів агресії і відданості в короткошерстій шубі альбіноса. Вигляд жахної примари пояснював, чому прізвиська собак Фіделя включали слово «дух»: суки звались Дух-машина і Свято-духа, а пес – Дух-об’їждчик. Покупці могли називати цуценят, як їм заманеться, щойно сплачували належні сто двадцять тисяч крон. Ціна відображала раритетність собаки, ефективність його інстинкту вбивці і той факт, що порода була заборонена в Норвегії та низці інших країн. А що клієнти його не були надто чутливі щодо ціни або прихильні до норвезького законодавства, не було й підстав очікувати падіння ціни. Навпаки. З цієї причини Фідель цього року перемістив вольєру аргентинських догів ще глибше в ліс, щоб їхній гавкіт не долинав до ферми.

Машина прямувала до ферми – шлях нікуди більше не вів. Фідель тихенько підійшов до воріт, що завжди були замкнені. Не для того, щоб добермани не повибігали, а для того, щоб непрохані гості не заходили на територію. А через те, що всі гості, крім його клієнтів, були непроханими, Фідель прихопив у невеликій клуні коло воріт підновлений «Маузер-М98». Він тримав сучаснішу зброю в головній будівлі, але про маузер завжди можна було збрехати, що він його застосовує для полювання на лося – лосі справді часом вештались болотом. За умови, звісно, що вітер не віяв з боку вольєри з аргентинськими догами-духами.