Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

Розташований на східному березі Кох Самуї, готель дуже нагадував створений образ тропічного раю, який можна побачити у всіх брошурах туристичних агентств. Гори та пагорбки навколо були щільно вкриті густими джунглями. Низькі будиночки, біля яких суцільними рядами росли дерева, вишикувалися терасами, закінчуючись внизу гігантським овальним басейном, обладнаним з кожного боку джакузі. Можна було пропливти до бару на острові в центрі басейну. Кількома метрами нижче знаходився піщаний пляж і море. Я озирнувся навколо. Здалека я впізнав Ліонеля, який хлюпався, немов поранений дельфін. Потім я пройшов до бару через тоненький місток, який нависав над басейном. Зі звичною недбалістю я ознайомився з картою коктейлів; тільки-но почалася пільгова година.

Я встиг замовити «Сінгапур Слінг», коли у бар увійшла Бабетта. «Ну так, — подумав я, — отже…» Вона наділа роздільний, але дуже закритий купальник, шорти, які дуже щільно її облягали, та широку бандану, на якій дуже гарно поєднувалися темно- та світло-блакитний кольори. Тканина купальника здавалася неймовірно тонкою; варто було цій красі один раз намокнути, як вона відразу проявляє себе у повній красі. «Ви не купаєтесь?» — запитала вона. «Е-е-е…» — промимрив я. Тут з’явилася і Лея, по-своєму сексуальна в більш класичному стилі у своєму закритому яскраво-червоному із глибоким вирізом купальнику на чорних напіврозстебнутих застібках-блискавках, крізь які було видно її шкіру (одна з «блискавок» застібувалась прямо на грудях, демонструючи неймовірно вродливий сосок). Вона кивнула мені й пішла до води, біля якої вже влаштувалась Бабетта. Коли вона обернулась, я міг пересвідчитись, що в Леї були й гарні сідниці. Попервах вони трималися осторонь мене, але, коли я заговорив з ними на поромі, вони вирішили, що я людина безпечна та відносно кумедна. І вони мали рацію: я майже такий і є.

Вони синхронно занурились у воду. Я повернув голову, щоб трохи поспостерігати. За сусіднім столиком сидів двійник Роберта Хью. Тільки-но вода потрапила на купальник Бабетти, як він став неймовірно дивовижним: крізь нього можна було оцінити груди, соски і неймовірну форму сідниць, навіть дещо загусте лобкове волосся, і це при тому, що вона голилась. У цей час люди працювали, створювали поживну їжу, а може, десь і не зовсім. Вони створювали. А що створив я за свої сорок років? Насправді небагато. Я організував довідкову систему, полегшив користування нею, удосконалив передавання інформації; іноді перераховував гроші (скромно: так я зазвичай оплачував невеликі рахунки). Одне слово, я працював на ринку послуг. Таких людей, як я, дуже просто замінити, без них легко обійтися. Однак марність мого існування не так впадала в око, як даремність життя Бабетти та Леї; скромний паразит, я не надто надривався на роботі і не відчував жодної потреби зображувати надмірну службову старанність.

Коли стемніло, я повернувся до готелю, де зіткнувся з Ліонелем; він уже встиг засмагнути і випромінював радість від вдало прожитого дня. Він чимало поплавав. Про таке місце можна мріяти лише в найсміливіших фантазіях.

«Мені довелося немало економити, щоб подарувати самому собі таку мандрівку, — сказав він. — Проте я ані краплі не жалкую». Він сів на край крісла, знову згадуючи своє повсякденне життя. Працював Ліонель у компанії «Газ де Франс» у південно-східному передмісті Парижа, а жив у Жювізі. Часто-густо зустрічався з незаможними селянами, помешкання яких не відповідали санітарним нормам. Він був змушений перекривати користувачам газ, якщо вони були неспроможні оплатити проведення необхідних робіт. «Деякі люди живуть у таких умовах… — гірко промовив він, — навіть уявити собі таке важко».

«А тут іноді трапляються кумедні речі…» — продовжував він, опустивши голову. Йому це пасувало. Квартал, який він обслуговував, був не тільки жахливим. Скоріше, він був відверто небезпечний. «Є такі місця, які краще обминати. Але в цілому — нічого. Ми ж на відпочинку зараз», — додав він, прямуючи до їдальні. Я захопив кілька рекламних буклетів і пішов у свій номер читати. Мені все ще не хотілось їсти разом з усіма. Саме через спілкування з іншими людьми краще усвідомлюєш себе; і саме тому таке спілкування з іншими часом стає нестерпним.

Від Леї я дізнався, що Кох Самуї був не тільки тропічним раєм, але й широко розрекламованим місцем. Кожної ночі на сусідньому острові Кох Ланта відбувалася колосальна рейв-вечірка. Для того щоб узяти в ній участь, туристи приїжджали аж з Австралії чи Німеччини. «Як на Гоа», — промовив я. «Навіть краще, ніж на Гоа, — відповіла вона. — Гоа відпочиває, щоб пізнати справжній рейв, тепер слід їхати на Кох Самуї або на Ломбок».

Але так багато мені й не треба. Чого б зараз не завадило, так це повноцінного «масажу тіла», а потім — мінету та доброго сексу Здавалося б, нічого особливого, але, прогорнувши кілька брошур, я з невідворотним смутком помітив, що така фірмова страва в цій місцевості була відсутня. Пропонувались різні варіанти щодо сеансів акупунктури, масажу з ароматичною олією, вегетаріанської їжі або тай-чі-хуань; проте ані слова про масаж тіла чи нічні бари. Здавалося, все було просочене тяжким американським, каліфорнійським духом, коли всі схибнулися на здоровому способі життя та медитації. Я очима перебіг лист Гі Хопкінса, читача «Що нового на Самуї?», який вже протягом двадцяти років регулярно приїздить сюди. Самого себе він називав «запеклим прихильником здорового життя». «The aura that backpackers spread on the island is unlikely to be erased quickly by upmarket tourists»,[24] — писав він. Це бентежило. Я не міг навіть розпочати пошуки якихось пригод, бо готель стояв віддалено від усього; правду кажучи, все знаходилось надто далеко, та й не було тут нічого цікавого. На мапі острова не було жодного примітного центру: біля пляжів — кілька бунгало-готелів, таких як наш. З прикрістю я згадав, що у «Путівнику бродяги» цей острів дуже розхвалювали. Тут зуміли зберегти якусь мораль, і я почувався пацюком у пастці. Разом з тим певне задоволення я відчув від дещо теоретичного відчуття, немов би я зараз кохаюся. Скорившись долі, я знову взяв «Фірму», перескочив двісті сторінок, потім повернувся на п’ятдесят назад, випадково натрапивши на еротичну сцену. Напруга зростала: Том Круз перебував зараз на Кайманових островах, розробляючи не знаю яку схему уникнення податків, чи, навпаки, намагаючись її розкрити, це було не зовсім зрозуміло. Як би там не було, він познайомився з чарівною метискою. І очі дівчини аж ніяк не випромінювали холод. «Мітч почув легкий шурхіт і побачив, як спідниця зісковзнула до самісіньких щиколоток Айлін, оголивши вузькі трусики, які ледь тримались на двох шнурочках». Я розстебнув блискавку на штанях. Потім ішов дещо дивний, психологічно незрозумілий уривок: «Іди звідси, — нашіптував їй внутрішній голос. — Кидай пляшку з пивом в океан, а спідницю — на пісок. Ноги в руки й біжи щодуху, не обертаючись до самого дому. Тікай звідси!» На щастя, Айлін не почула цей голос: «Дуже повільно вона поклала руку собі на спину, звільняючись від бікіні, яке ковзнуло униз, оголюючи її груди, які здавалися у своїй наготі ще більш пухкими. — Хочете потримати? — спитала вона, простягаючи йому ніжний білий клапоть матерії, не важчий за пташине перо». Я продовжував мастурбувати, уявляючи собі уночі метисок, одягнених у тонесенькі купальники. Із стогоном задоволення я кінчив прямо між двох сторінок. Вони злипнуться… Ну нічого, все одно ця книжка для одноразового читання.

Вранці на пляжі не було ані душі. Одразу після сніданку я пішов купатись. Було досить тепло. Незабаром сонце почне своє сходження, збільшуючи для усієї білої раси ризик захворіти на рак шкіри. Я розраховував пробути у воді рівно стільки часу, скільки потрібно покоївкам, щоб прибрати у моїй кімнаті, а потім повернутися до себе в номер; простягнутися на ліжку та увімкнути кондиціонер. Я міг по-королівськи без поспіху планувати свій вільний день.

Том Круз вигадував все нові проблеми зі своєю метискою. Він навіть планував розповісти про цей випадок своїй дружині (яка, і в цьому була вся проблема, не просто бажала, щоб її кохали; вона хотіла бути найсексуальнішою, найжаданішою з усіх жінок). Бовдур поводився так, немов на кону стояв його шлюб. «Якби вона зберегла розважливість та великодушність, він би сказав, що дуже шкодує, і пообіцяв би більше так не чинити. Якби, навпаки, вона розридалась, він би благав її вибачити — на колінах, якби було треба — і присягся б на Біблії більше так не робити». Було очевидно, що так чи інакше розв’язка буде попри все однаковою. Але постійні докори сумління врешті-решт переплітаються з досить серйозним сюжетом: тут були і злі мафіозі, і ФБР, та ще й росіяни. Спочатку все це просто дратувало, а насамкінець породжувало повну відразу.

Я взяв інший американський бестселер — «Абсолютна влада» Девіда Балдуччі, але він виявився ще гіршим. На цей раз героєм був не молодий адвокат, а надто обдарований програміст, який працював по сто десять годин на тиждень. А ось його дружина була адвокатом і проводила на роботі по дев’яносто годин на тиждень. Вони мали дитину. Роль поганих хлопців цього разу виконувала якась «європейська» компанія, яка займалася усілякими махінаціями, щоб укласти вигідну угоду. Її треба було укласти з американською компанією, де працював головний герой. Під час переговорів погані хлопці з європейської фірми, анітрохи не соромлячись, палили сигарету за сигаретою. Атмосфера ставала по-справжньому смердючою, але герой тримався добре. Я вирив у піску невелику ямку, щоб зарити туди обидва твори. Тепер у мене з’явилась ще одна проблема — слід було знайти що-небудь для читання. Жити без книги ризиковано, тому що доводиться задовольнятися самим життям, а це небезпечно. Коли мені було чотирнадцять років, я катався на лижах і якось заблукав. Стояв густий туман. Мені довелося їхати над лавиною. Дуже добре пам’ятаю низькі свинцеві хмари й повну гірську тишу. Я знав, що у будь-який момент вся ця снігова маса може зірватися лише від одного мого різкого руху або просто так, без видимої причини, бодай від найменшого підвищення температури чи подиху вітру. Лавина потягла б мене за собою на сотні метрів, доки не розбилася б унизу об скелясті виступи; мабуть, я б відразу ж помер. Однак, я анітрохи не злякався. Було дуже прикро, що так сталося, прикро і за самого себе, і за інших… Я б скоріше надав перевагу більш очікуваній смерті, більш традиційній, з тривалою хворобою, офіційною церемонією поховання та ріками сліз. Мені було шкода того, що я так і не пізнав жіночого тіла. На зиму мій батько здавав в оренду другий поверх свого будинку; того року це було подружжя архітекторів. Їхній доньці Сільві було, як і мені, чотирнадцять років. Здавалось, я приваблював її, принаймні вона повсюди намагалася зустрічатися зі мною. Вона була маленькою, граціозною, з чорним кучерявим волоссям. Цікаво, а ТАМ її волосся теж чорне та кучеряве? Ось про що я думав, коли спускався гребенем гори. Потім я часто замислювався над таким парадоксом: при небезпеці, що наближалась, або навіть при загрозі смерті я не відчував жодних особливих емоцій, аніякісінького викиду адреналіну. Даремно я намагався пережити відчуття, які так приваблюють любителів «екстремального спорту». Я не герой і усіляко прагну уникати будь-якої небезпечної ситуації; але якщо треба, я зустрічаю її із незворушністю бика. Годі шукати в цьому якісь знаки, вся справа у гормонах. Деякі люди, здавалось би схожі на мене, не відчувають жодних емоцій, побачивши жіноче тіло, яке як раніше, так і тепер приводить мене в стан трансу, що його не просто подолати. У більшості випадків я був не вільнішим за пилосос — мене з неймовірною силою затягувало у вир відчуттів.

Сонце починало припікати. Я помітив, що Бабетта та Лея теж прийшли на пляж і влаштувалися метрів за десять від мене. Сьогодні вони були з неприкритими грудьми і вдягнені дуже просто: на обох були білі бразильські купальники. Мені здалося, що вони вже познайомились з якимись хлопцями, проте, схоже, не збиралися переспати з ними: ті були так собі, трохи накачані, не більше. Одне слово, сіра посередність.

Я підвівся і зібрав свої речі. Бабетта поклала журнал «Ель» біля свого банного рушника. Я кинув погляд у бік моря: вони бавилися у воді й жартували з хлопцями. Я миттю нахилився і, схопивши журнал, засунув його у свою сумку, а потім спокійнісінько попрямував у бік готелю.

Море було напрочуд спокійне; пейзаж тягнувся далеко на схід. По той бік має бути Камбоджа або, можливо, й В’єтнам. На горизонті пливла самотня яхта; мабуть, мільярдери саме так і проводять свій вільний час, борознячи моря світу. Таке собі монотонне, але й дуже романтичне життя.

Валері йшла мені назустріч. Вона рухалась по межі піску і води, іноді весело роблячи крок у бік, щоб вивернутись від сильної хвилі. Опустившись кілька хвилин тому на пісок, я вимушений був знову звестись на ліктях і сісти, прикро зауважуючи вроду її тіла, такого привабливого в роздільному, але цнотливому купальнику; її груди ідеально наповнювали бюстгальтер. Я помахав Валері рукою, вважаючи, що вона мене не помітила. Але дівчина вже йшла у мій бік. Жінок не просто заскочити зненацька.

— Ви читаєте «Ель»? — трохи здивовано і, як мені здалося, дещо глузливо спитала вона.

— Е-е-е…

— Ви дозволите? — вона сіла поруч зі мною. Легко, звичним рухом прогорнула журнал: швидкий погляд на сторінки моди, потім на обкладинку. Вона хоче читати, вона хоче вийти у світ…

— Ви вчора знову ходили до масажного салону? — скоса позираючи на мене, запитала вона.

— Е-е-е, ні. Я не знайшов його.