Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

10

На півночі перешийка Кра, вузької смужки гористої місцевості, яка відділяє Таїландську затоку від Андаманського моря, проходить кордон між Таїландом та Бірмою. Біля Ранонга, крайньої південної точки Бірми, його ширина сягає всього двадцяти двох кілометрів, а потім він поступово розширюється, утворюючи Малійський півострів.

Сотні островів вкривають Андаманське море, але тільки на кількох з них живуть люди. Жоден острів, який належить до бірманської території, не піддався впливу туризму. А ось острови бухти Пханг Нга на тайській території дають країні 43 відсотка прибутку за рахунок щорічних доходів від туризму. Найбільший серед них — острів Пхукет, де курорти почали розвиватися ще в середині вісімдесятих, насамперед завдяки китайським та французьким інвестиціям (група «Орор»[26] дуже швидко спромоглася зробити із Південного Сходу Азії центр розвитку свого бізнесу). У главі, присвяченій Пхукету, «Путівник бродяги» досяг найвищого рівня зневаги, вульгарної елітарності та агресивного мазохізму. «Для деяких Пхукет, — відразу ж заявляють автори, — острів, котрий тільки-но відроджується. Для нас же він вже занепадає».

«Обов’язково приїжджайте у цю «перлину Індійського океану», — говорилось далі у путівнику. — Ще кілька років тому Пхукет вихваляли особливо завзято: сонце, казкові пляжі, насолода життям. Ризикуючи внести смуту в цю чарівну симфонію, скажемо правду: зараз Пхукет уже не користується загальною любов’ю! Патонг Біч, найбільш знаменитий пляж, вкритий бетоном. Туристи — здебільшого чоловіки, все більше стає барів, у яких можна замовити собі дівчину на ніч, всі посмішки купуються. Що ж до бунгало для мандрівників, то вони стали компактними, все більше ростуть угору, стаючи схожими на екскаватор, звільняючи місце готелям для самотніх пузатих європейців».

Ми мали провести дві ночі на Патонг Біч; я зручно розташувався в автобусі, вже готовий до визначеної ролі самотнього та пузатого європейця. Наприкінці туру — кульмінація: три вільних дні на Кох Пхі-Пхі, острові, який традиційно вважають справжнім раєм. «Що сказати про Кох Пхі-Пхі? — бідкався путівник, немов хотів поговорити з нами про невдалу любов. — Так хочеться сказати про нього щось добре, але в горлі щось застряє». Справжній мазохіст не може вдовольнитися тим, що погано тільки йому одному, треба, щоб інші люди теж страждали. Через тридцять кілометрів автобус зупинився для заправки; я кинув свій «Путівник бродяги» у смітник. «Західний мазохізм», — подумав я. Через два кілометри я збагнув, що мені по-справжньому нема чого читати. Мені загрожувало провести решту шляху без рядка чтива. Я оглянувся навколо, серцебиття посилилось. Люди здавалися мені набагато ближчими. Через прохід від мене Валері трохи опустила сидіння. Здавалося, що вона мріє або спить, повернувшись до вікна. Я спробував наслідувати її приклад. За вікном пропливав місцевий рослинний пейзаж. У відчаї я попросив у Рене його путівник «Мішлен», з якого дізнався, що плантації гевеї та латексу відіграють важливу роль у економіці цього краю: Таїланд — третій у світі виробник каучуку З цих рослин виробляють презервативи та покришки для машин; людська винахідливість воістину не має меж. Людину можна будь за що критикувати, але чого в неї не віднімеш, так це кмітливості. Людина взагалі кмітливий ссавець.

Після вечері на річці Кваї розстановка сил за столиками визначилася остаточно. Валері, за її словами, долучилась до «табору биків», Жозіан відійшла до натуропатів, з якими її пов’язували спільні принципи щодо моральних цінностей. Отже, під час обіду я міг здалеку спостерігати за справжнім змаганням з моральної чистоти між Альбером та Жозіан під зацікавленим оком екологів, які жили в Богом забутій дірі Франш-Конте. Бабетта з Леєю хоча і приїхали з Іль-де-Франс, також були небагатослівними. Крім фрази «Оце круто!..», якою вони час від часу підтримували ораторів, від них нічого не можна було почути, а надто стосовно теми моральних цінностей, яка, здавалось, не дуже їх турбувала. В цілому столик виявився досить збалансованим, з двома явними природними лідерами протилежної статі, які могли вести складні дискусії. За нашим же столиком все було не так просто. Жозетта з Рене постійно коментували меню — вони дуже добре пристосувалися до місцевої їжі, а Жозетта навіть хотіла скористатися вдома декількома рецептами тайської кухні. Час від часу вони починали критикувати інший столик, вважаючи всіх, хто за ним сидів, самовдоволеними та пихатими тупицями. Це не могло спрямувати нашу бесіду в позитивне та конструктивне русло, і я з нетерпінням очікував десерту.

Я повернув Рене його путівник До Пхукета залишалось їхати ще чотири години. В барі ресторану я купив пляшку «Меконгу». Всі чотири години, що ми їхали, я провів у боротьбі із соромом, який стримував моє бажання дістати із сумки пляшку й видудлити її. Насамкінець сором виявився сильнішим за мене. Вхід до готелю «Біч Ресортель» прикрашав плакат «Ласкаво просимо групу пожежних із Шазе». «Цікаво… — прокоментувала Жозетта. — Адже ж саме в Шазе живе твоя сестра…» Рене не пам’ятав. «Так, саме там…» — наполягала вона. Поки я брав ключ від свого номера, встиг ще раз почути її: «На переїзді через перешийок Кра ми все одно втратимо цілий день». Найгіршим було те, що вона мала рацію. Я кинувся на величезне ліжко, поспіхом налив собі повну склянку «Меконгу» і жадібно осушив її. Потім, уже повільніше, налив ще одну.

Вранці в мене розламувалась голова і, може, ще й тому я тривалий час провів над унітазом. Було лише п’ять годин: вже запізно для барів з дівчатами на виклик, але зарано для сніданку. У шухляді тумбочки лежала Біблія англійською, а також книжка вчення Будди. «Because of their ignorance, — прочитав я, — people are always thinking wrong thoughts and always losing the right viewpoint and clinging to their egos, they take wrong actions. As a result, they become attached to a delusive existence».[27] Я був не впевнений, що правильно все зрозумів, але остання фраза повністю відображала мій психічний стан. Вона мене заспокоїла настільки, що я зміг спокійно дочекатись сніданку. За сусіднім столиком сиділа група американських негрів неймовірно високих на зріст, схоже, команда баскетболістів. Трохи далі знаходився столик з китайцями з Гонконга, легко розпізнаваних по брудному вигляду та запаху, який європейці ледве переносять. Проте тайських офіціантів вони доводили майже до несамовитого жаху, дещо знівельованого силою звички. На відміну від тайців, які за будь-яких обставин поводяться педантично, ба навіть манірно охайно, китайці їдять жадібно, занадто голосно сміються, розбризкуючи на всі боки шматки їжі, спльовуючи на підлогу та сякаючись через пальці — то ж поводяться, мов свині, яких тут повсюди сила-силенна.

Походивши недовго вулицями містечка Патонг Біч, я усвідомив, що тут можна зустріти всі різновиди цивілізації, і всього на двох кілометрах морського узбережжя. На території у кілька десятків метрів я зустрів японців, італійців, німців, американців, не враховуючи вже кількох скандинавів та багатих туристів з Південної Америки. «Ми всі однакові, всі шукаємо сонце», — як сказала мені дівчина з туристичного агентства. Я поводився як зразковий клієнт: взяв напрокат шезлонг з матрацом, парасольку, купив кілька пляшок «Спрайту»; дуже обережно занурився у воду. Море було спокійним, а хвилі м’якими та лагідними. О п’ятій я повернувся до готелю, не дуже задоволений з того, як я проводжу вільний час. Але мені нічого іншого не залишалось, крім барів з дівчатами. «І was attached to a delusive existence». Перед тим як попрямувати у відповідні квартали, я походив перед вітринами ресторанів. Перед «Роял Савої Сіфуд» я помітив двох американців, які з перебільшеною увагою вирячились на омара. «Два ссавці перед раком», — майнула думка. До них жваво підійшов офіціант, сподіваючись нахвалити свіжість продукту. «Вже троє», — подумки автоматично продовжив я. Юрба йшла постійним потоком, самотні чоловіки, жінки, іноді цілі сім’ї або подружжя… Все це створювало враження чистоти та невинності.

Німецькі туристи, коли вип’ють, об’єднуються в групи і починають горланити свої повільні, неймовірно сумні пісні, що дуже потішає тайських офіціантів, які починають їм тихо підспівувати.

Йдучи за трьома п’ятдесятирічними німцями, які жваво обмінювалися вигуками «Асh!» та «Jа», я мимоволі опинився на вулиці, де було багато барів і дівчат на всі смаки в коротких спідницях, які, сперечаючись, зазивали мене до «Блакитних ночей», «Бешкетниці», «Класу», «Мереліну», «Венери»… Врешті-решт я обрав «Бешкетницю». Усередині було ще мало відвідувачів: з десяток клієнтів із Старого та Нового Світу, які самотньо сиділи за своїми столиками, зокрема молоді, десь між двадцятьма п’ятьма та тридцятьма роками, англійці та американці. На танцмайданчику кілька дівчат повільно рухались під щось подібне до ретро-музики диско. Деякі з них були в білих купальниках-бікіні, інші стягли з себе верхню частину купальників, залишившись лише у стрингах. Усім дівчатам було не більше двадцяти, шкіра у них була золотисто-засмаглою, а тіло — збудливим та гнучким. Зліва від мене сидів старий німець з пляшкою «Карлсберга»: солідне черево, сива борода, окуляри… Він був схожий на професора університету на пенсії. Наче загіпнотизований, він пильно стежив за юними тілами, які вихилялися безпосередньо перед його очима, і сидів настільки нерухомо, що мені здалося, він помер.

У якийсь момент багато відвідувачів запалили люльки та сигарети. Музику змінив полінезійський фокстрот. Дівчата пішли зі сцени. Вийшли інші, у вінках із живих квіток на грудях та поясі. Вони кружляли по колу, оголяючи під вінками то свої груди, то сідниці, які в них тільки-но формувалися. Старий німець все ще невідступно пильнував за сценою. Потім він зняв окуляри, щоб їх протерти. Його очі були вологими. Він був мов у раю.

Відверто кажучи, дівчата ні до кого не липли, але їх можна було запросити випити по чарці, трохи побалакати, більше того, заплатити п’ятсот батів закладу і піти з дівчиною до готелю, попередньо обговоривши з нею остаточну ціну. Припускаю, що за цілісіньку ніч вона коливалась би від чотирьох до п’яти тисяч батів, що становило майже місячну зарплатню некваліфікованого робочого у Таїланді; але ж Пхукет — дороге місце. Старий німець ледь поманив одну з дівчат у білих стрингах, яка готувалась вийти на сцену. Та підійшла, фамільярно усілась у нього на колінах. Її молоді пружні груди опинилися на рівні червоного від задоволення обличчя старого. Я почув, як вона назвала його «татко». Я заплатив за свою текілу з лимоном і вийшов, трохи збентежений. У мене було таке відчуття, ніби я був присутній при одній із останніх радостей літньої людини. Це було надто хвилююче та глибоко особисте видовище.

Поряд з баром я знайшов ресторан просто неба, куди і зайшов, щоб скуштувати рису з крабами. Практично всі столики були зайняті парами: західний турист — таїтянка. Більшість скидалася на каліфорнійців, у всякому разі вони, як і каліфорнійці, ходили скрізь у пантофлях. Насправді, напевно, це мали бути австралійці — їх легко сплутати. Як би там не було, вигляд у них був здоровий, задоволений та підтягнутий. Вони вже наситилися. Вони — майбутнє світу. Саме в цей момент, побачивши цих бездоганних молодих, сповнених майбутнього англосаксів, я збагнув, яким перспективним є сьогодні секс-туризм. За сусіднім столиком дві таїтянки років по тридцять з пишними формами жваво лепетали; напроти них сиділи двоє молодиків дуже коротко стрижених — а-ля постмодерністські каторжники англійців, які мовчки пили пиво. Трохи далі дві німецькі, досить товстенькі лесбіянки в комбінезонах із гладеньким червоним волоссям сиділи в компанії чарівної дівчинки-підлітка з довгим чорнявим волоссям, невинним личком, одягненої в різнокольоровий саронг. Окремо сиділи два араби, з якої країни — важко було збагнути. Їх голови були обмотані такою собі ганчіркою, що за нею легко впізнавався на телеекрані Ясир Арафат. Отже, багатий та просто заможний люд вирував тут, відгукуючись на незмінний і солодкий поклик азіатських піхв. Найдивовижнішим було те, що, кинувши лише один погляд на пари, які сиділи за цими столиками, можна було впевнено сказати, вийде в них щось, чи ні. Найчастіше дівчата відверто нудьгували, роблячи сердиту або упокорену міну та кидаючи косі погляди на інші столики. Але були й такі, що пильно дивилися на своїх компаньйонів в очікуванні майбутнього кохання, стежили за їх розмовою і жваво відповідали їм. Можна було припустити, що тут справи зайдуть значно далі і ці відносини розвинуться у дружбу або навіть у більш тривалі стосунки: я знав, що такі шлюби трапляються не так уже й рідко, особливо з німцями.

Я ж не дуже волів вступати в довгі розмови з дівчиною в барі, надто зациклившись на природі та вартості майбутніх сексуальних послуг. Такі розмови часто-густо розчаровують. Я віддаю перевагу масажним салонам, де все починається з сексу, а вже потім як буде: або ця близькість розвивається, або ні. Іноді знайомство продовжується в готелі і саме там помічаєш, що дівчина вже не схильна підтримувати стосунки: буває, що вона розлучена, має дітей, за якими треба доглядати; це сумно, але це добре. Покінчивши зі своїм рисом, я оглянувся довкола — вже початкові кадри порнографічного пригодницького фільму під назвою «Масажний салон». Юна таїтянка Сір’єн без пам’яті закохується в американського студента Боба, який разом з друзями випадково заблукав туди після гучної п’яної гулянки. Боб її не чіпав, просто дивився в її гарні блакитні очі і розповідав про свою країну Північну Кароліну чи десь там поблизу. Після цього він частенько зустрічав Сір’єн після роботи. Але, на жаль, Боб мав повертатися, щоб закінчити навчання на останньому курсі Йельського університету. Облом. Сір’єн з надією чекала на Боба, задовольняючи вимоги численних клієнтів. Будучи чистою в душі, вона палко віддавалася та відсмоктувала товстим та вусатим французам (роль другого плану Жерара Жуно), пітним та лисим німцям (другорядна роль якогось німецького актора). Нарешті, Боб повертається й намагається вирвати дівчину з цього пекла; але азіатська мафія проти такого перебігу подій. Боб підключає посла Сполучених Штатів та голову гуманітарної асоціації, яка бореться з насильством стосовно жінок (роль другого плану Джейн Фонди). Начитавшись про китайську мафію (в голову відразу лізуть думки про Тріад) та про участь у цьому бізнесі тайських генералів (політичне підґрунтя, заклик до збереження демократичних цінностей), можна було чекати на численні бійки та переслідування у Бангкоку. Попри все, Боб забирає Сір’єн. У майже фінальній сцені Сір’єн показує всі премудрощі сексуальної науки, вперше вона робить це щиро. Всі ті члени, які вона смоктала як смиренна трудівниця масажного салону, вона пестила, сподіваючись на зустріч із членом Боба. Останній діалог. Дві річки крупним планом (Чао Пхрайа[28], Делавар). Фінальні титри. Для прокату по країнах Європи я вже передбачав особливу рекламну кампанію типу: «Вам сподобався «Музичний салон», тоді сподобається і «Масажний салон». Щоправда, все це було ще досить невизначено, а безпосередньо зараз мені бракувало партнерки. Я заплатив, підвівся, пройшов десь метрів сто п’ятдесят, відкинувши декілька пропозицій, доки опинився перед «Pussy Paradise». Я штовхнув двері й увійшов. За три метри від себе я помітив Робера та Ліонеля, які сиділи за столиком і пили «Ірландську каву». У глибині, відділені склом, сиділо близько п’ятдесяти дівчат з номерками на руках. До мене швидко підскочив офіціант Повернувши голову, Ліонель помітив мене, тінь сорому промайнула на його обличчі. Робер обернувся у свою чергу і повільно жестом запросив мене приєднатися до них. Ліонель кусав губи, не знаючи, куди подітися. Офіціант прийняв моє замовлення. «Я дотримуюсь правих поглядів, — сказав він без видимої на те причини. — Але обережно…» Він підняв вказівний палець, немов хотів застерегти мене від чогось. Ще з початку нашої подорожі я помітив, що Робер вважає мене лівим і очікує на зручну нагоду поговорити зі мною. У мене не було ніякого бажання включатися в цю гру. Я запалив. Він зміряв мене суворим поглядом. «Щастя — річ делікатна та тендітна, — повчально промовив він. — Його важко знайти всередині себе і майже неможливо — ззовні». За кілька секунд він вагомо додав: «Шамфор»[29]. Ліонель зачаровано дивився на Робера. Він був повністю під владою його шарму. Це твердження здалося мені досить спірним: помінявши місцями «важко» та «неможливо», ми, певно, наблизилися до реальності. Але мені не хотілося продовжувати цю розмову — найбільше я прагнув повернутися до стану звичайного туриста і починав схилятися до думки скористатися послугами номера 47, худенької, трохи сухорлявої, але з пухкими губками та приємним обличчям таїтянки. На ній була червона міні-сукня та чорні панчохи. Помітивши, що я його не слухаю, Робер повернувся до Ліонеля. «Я вірю в торжество істини, — тихо промовив він. — Саме істини та доказу». Неуважно слухаючи його, я з подивом дізнався, що він мав ступінь з математики, а в молодості написав навіть кілька багатообіцяючих творів стосовно груп Лі. Я жваво відреагував на цю інформацію: отже, існували галузі людських знань, де він першим виявив упевненість у деяких положеннях, зміг їх довести, перевівши в розряд абсолютної істини. «Так, — сумно, майже з жалем, підтвердив він. — Звичайно, все це було спростовано з більш загальних позицій». Потім він багато викладав, зокрема на підготовчих курсах. Без особливого задоволення він присвятив кілька років напучуванню молодих недоумків, єдиною метою яких було потрапити до Політехнічного чи Центрального інституту, але серед них траплялись і дуже кмітливі. «У будь-якому разі, я не являв собою якогось там значущого вченого-математика. Це було не для мене». Наприкінці 70-х він входив до складу урядової комісії з питань реформи системи підготовки математиків — неймовірна маячня, за його визнанням. Зараз йому п’ятдесят три. Вийшовши три роки тому на пенсію, він поринув у сексуальний туризм. Був одружений тричі. «Я — расист, — весело зізнався він. — Я став расистом… Один із перших наслідків таких поїздок — значне посилення расистських настроїв. Взагалі, як ми уявляємо собі інших людей перед тим, як особисто з ними познайомимося? Певна річ, як собі подібних, і тільки згодом ми розуміємо, що реальність, як правило, дещо відрізняється від наших уявлень. Житель Заходу, коли має змогу, працює. Часто-густо робота йому набридає або дратує, проте він робить вигляд, що дуже зацікавлений у ній. Десь у п’ятдесят років, втомившись від освіти, математиків та взагалі від усього, я вирішив відкрити для себе світ. Я тільки-но розлучився утретє. З точки зору сексу я нічого особливого не очікував. Моя перша подорож була в Таїланд; відразу після цього я поїхав до Мадагаскару. З тих пір я ще жодного разу не спав з білою жінкою, навіть бажання такого в мене не виникало. Повірте, — додав він, поклавши руку на плече Ліонеля, — ніколи в житті ви не знайдете у білої жінки такої теплої, тендітної, гнучкої та сильної піхви; все інше для вас повністю й остаточно зникне». Дівчина під номером 47, помітивши, що я невідступно дивлюся на неї, усміхнулась мені і повільно та неквапливо заклала ногу на ногу, оголюючи яскраво-червоні підв’язки. Робер продовжував викладати свої погляди на життя. «У той час, коли білі вважали себе вищими за темношкірих, — мовив він, — расизм ще не був таким небезпечним. Для колоністів, місіонерів, світських закладів дев’ятнадцятого століття «негритос» був лише великою незлобивою твариною із кумедними звичками та традиціями, щось на кшталт розвиненої мавпи. У гіршому разі до нього ставилися як до тварини, яка може приносити користь і виконувати складну фізичну роботу; у кращому — як до створіння з необтесаною та грубою душею, але здатною через серйозне навчання дещо наблизитись до рівня богів або хоча б до рівня західної цивілізації. Як би там не було, у цій істоті всі бачили лише «молодшого брата», а до менших та нижчих за себе людина не знає ненависті, максимум, що вона відчуває, — це простодушне презирство. Такий доброзичливий, майже гуманний расизм повністю зник. Тільки-но білі почали вважати чорношкірих рівними собі, як відразу стало зрозуміло, що рано чи пізно доведеться визнавати їх вищими за себе. Людина категорично не визнає поняття рівноправності, — продовжував він, розмахуючи вказівним пальцем. Якоїсь миті мені здалося, що він почне цитувати свої джерела, Ларошфуко чи не знаю, кого там ще, але ні, цього не трапилося. Ліонель наморщив лоба. Білі, які самі себе вважають нижчими за чорношкірих, — вів далі Робер, боячись, що його не зрозуміють, — створюють таким чином підґрунтя для появи расизму нового типу, заснованого на мазохізмі: з точки зору історії, саме за таких умов починається жорстокість, міжрасові війни та різня. Наприклад, всі антисеміти одностайно визнають євреїв дещо вищими за себе: якщо ви почитаєте антисемітські тексти будь-якого періоду розвитку людства, то будете просто вражені, наскільки єврея вважають більш розумним, більш хитрим… Його наділяють особливими якостями у веденні справ у сфері фінансів та відчуттям спільної солідарності. І як результат — шість мільйонів загиблих».

Я знову глянув на 47-й номер: як би хотілось продовжити цей стан збудження, момент очікування; але завжди існує ризик, що дівчина може піти з іншим клієнтом. Я знаком підізвав офіціанта. «Я не єврей! — вигукнув раптом Робер, вирішивши, що я хочу йому заперечити. Я дійсно міг би багато з чим погодитись і посперечатись: врешті-решт, ми були у Таїланді, а білі ніколи не ставилися до людей жовтої раси, як до «менших братів», навпаки, їх вважають досить розвиненими, членами іншої, більш складної і, мабуть, небезпечної цивілізації; я також міг би додати, що ми прийшли сюди заради добрячого сексу, а через оцю балаканину ми тільки час гаємо; таким би було моє головне заперечення. Офіціант наблизився до нашого столика; стрімким жестом Робер попросив його ще раз повторити замовлення. «І need a girl, — промовив я хрипким голосом, — the girl four seven»[30]. Він напружено й запитально подивився на мене; за сусідній столик усілася група китайців, які неймовірно шуміли. «The girl number four seven», — прокричав я, чітко вимовляючи кожен склад. Цього разу він зрозумів, широко посміхнувся і пішов до мікрофону, встановленого перед склом, і щось промовив у нього. Дівчина встала, спустилася сходами і, поправляючи волосся, попрямувала до бокового виходу. «Расизм, — не вгамовувався Робер, кидаючи на мене косий погляд, — передусім характеризується зростанням антипатії, відчуттям боротьби між самцями різних рас; але, як наслідок, зростає сексуальний потяг до самок протилежної раси. Справжній приз у цьому расовому змаганні, — чітко проголосив він, — не економічний або культурний, а біологічний, брутальний: це змагання за володіння молодими жіночими піхвами». Я відчував, що він зараз близький до спростовування теорії Дарвіна; у цей момент офіціант повернувся в супроводі замовленої дівчини. Робер підняв на неї очі і довго дивився. «Отже, ви собі вже вибрали, — похмуро проголосив він, — у неї вигляд справжньої шльондри». Дівчина боязко посміхнулася. Я засунув руку їй під спідницю і провів по сідницях, немов захищаючи її; вона ж притулилася до мене.

«Дійсно, в моєму кварталі білі верховодять…» — без видимої причини втрутився Ліонель.

«Саме так! — підтвердив Робер. — Ви боїтесь і правильно робите. Я передрікаю в наступні роки сплеск насилля в Європі, пов’язаний із расовою теорією, який завершиться громадянською війною, — піною на губах говорив він. — Проблеми вирішуватимуться за допомогою автомата Калашникова. — Він одним духом допив свій коктейль; Ліонель поглядав на нього з деяким побоюванням. — І мені вже плювати на все це! — додав він, з силою ставлячи на стіл порожню склянку. — Я народився на Заході, але я можу жити там, де захочу. І поки що грошва саме в мене. Я був у Сенегалі, Кенії, Танзанії, Кот-д’Івуарі… Так, дівки там не такі досвідчені, як таїтянки і менш лагідні, але вони напрочуд гнучкі і мають неймовірно чудові кіски». Схоже, у цей момент якісь спогади промайнули у нього в голові, бо він враз замовк. «What is your name?» — скористався я нагодою, щоб поговорити з дівчиною. «І am Sin», — відповіла вона. Китайці за сусіднім столиком теж зробили свій вибір і попрямували до номерів з веселим галасом та реготом; знову запанувала відносна тиша. «Маленькі негритоски стають раком і демонструють свою піхву та сідниці у всій красі — задумливо муркотів Робер. — А всередині їхні піхви такі рожевенькі…» — мрійливо додав він. Я підвівся. Ліонель кинув на мене вдячний погляд; він явно був радий, що я першим іду з дівчиною, йому тоді буде не так соромно.

Прощаючись, я кивнув головою в бік Робера. Той зі своїм різким обличчям, перекошеним гіркою гримасою, роздивлявся довкола. Принаймні він дістав нагоду виговоритись; я сподівався, що дуже швидко забуду цю розмову. Робер відразу ж видався мені побитою життям, пропащою людиною; мені навіть здалося, що йому вже й не хочеться по-справжньому кохатися зі всіма цими дівчатами. Життя на певному етапі можна було б назвати процесом позбавлення рухомості, як у французького бульдога — такого невгамовного в молодості і такого апатичного у зрілому віці. У Робера справи вже зайшли надто далеко. Можливо, він ще зазнає ерекції, але я не переконаний. Майже завжди можна злукавити, показати всім, на що ти ще здатний у цьому житті, а воно тим часом невблаганно спливає. Моя доля була схожа на Роберову, ми зазнали однакових невдач, хоча я не відчував нічого схожого на активну солідарність. За відсутності любові жодні обставини та дії не можна виправдати. Під повіками рухаються світлові імпульси, існують сни, живуть мрії. Але все це більше не стосується людини, яка чекає на ніч. І вона приходить…

Я заплатив дві тисячі батів офіціанту, який супроводжував мене до подвійних дверей, що вели в номери. Сін тримала мене за руку; протягом години або двох вона намагатиметься зробити мене щасливим.