Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

Сплетіння трави неслися річкою за течією. Пташині пісні мало-помалу все гучніше починали підноситися над ще туманними джунглями. Раптом вдалечині на півдні, у самому початку долини вималювалися дивні контури Бірманських гір. Я вже бачив колись такі округлі синюваті форми, розрізані на різкі пласти. Здається, ще в італійських пейзажах, коли, навчаючись у ліцеї, я подорожував до Італії і відвідував місцеві музеї… Усі ще спали. Я вийшов у гайок, відчуваючи, що зовсім не відпочив за ніч. На вулиці у цей час завжди досить прохолодно. Я дуже погано спав.

Після вчорашньої суперечки якась доброзичливість розлилася над столиками. Жозетта і Рене мали дуже добрий вигляд. Проте екологи були в жалюгідному стані, це я помітив одразу, як тільки вони пришкандибали. У минулому пролетарі, які зазвичай при нагоді без упередження цінували сучасний комфорт, у житті були напрочуд невимогливими і стійко обходилися без нього. Це в них виходило краще, ніж у їхніх дітей. Саме так пояснили свій стан екологи. Ерік та Сільві за всю ніч ні на мить не зімкнули повік; крім того, вся Сільві була вкрита червоними пухирями.

— Так, москіти не обминули мене, — роздратовано промовила вона.

— Якщо бажаєте, у мене є крем. Я можу за ним сходити.

— Так, дякую, дуже мило з вашого боку. Але спочатку вип’ємо кави.

Кава була огидною, дуже рідкою, її майже не можна було пити. З цієї точки зору принаймні ми були схожі на американців. У цього подружжя був такий дурнуватий вигляд, що навіть я не без певних зусиль спостерігав, як починає розквітати перед очима їхній «екологічний рай». Щоправда, я відчував, що сьогодні все буде даватись мені через силу. Я знову подивився на південь. «Вкрай чарівна країна ця Бірма», — сказав я неголосно, скоріше до самого себе. Сільві серйозно погодилася: так, дуже красива, вона саме таке й чула про цю країну. Може, через це вона й зареклась їхати туди. На її думку, не слід своїми грошима підтримувати таку диктатуру. «Так, так, — подумав я. — Знову гроші». «Права людини — це вкрай важливо», — майже відчайдушно вигукнула вона. Коли хтось починає говорити про «права людини», мені завжди здається, що він поділяє людей на перший та другий ґатунок, але ж це не так, особисто я так не вважаю, зокрема в цьому випадку.

«Власне, я перестав їздити до Іспанії після смерті Франко» — мовив, підсівши до нашого столика, Робер. Я не помітив, як він підійшов. Вигляд він мав добрий, за його словами, він повністю відновився, попри свої шкідливі звички. Він повідомив, що ліг п’янючий і тому дуже добре виспався. Повертаючись до бунгало, він декілька разів ледве не зірвався в річку, але все минулося. «Inch Allah»[21], — гучно завершив він.

Після такого гротескного сніданку Сільві провела мене до номера. По дорозі ми зустріли Жозіан. Вона була чорнішою за хмару, а на нас навіть не глянула. Вона також, здається, не схильна була вибачати. Я дізнався, що в цивільному житті, як жартуючи висловився Рене, вона була викладачем літератури. Мене це анітрохи не здивувало. Багато років тому саме через таких стерв я і покинув своє заняття літературою.

Я дав Сільві тюбик заспокійливого крему. «Я зараз же поверну його вам», — сказала вона. «Можете залишити його собі. Сподіваюсь, більше москіти нам не зустрінуться. Вони не терплять берег моря». Вона подякувала мені, підійшла до дверей, дещо переминаючись з ноги на ногу, ніби вагаючись, а потім обернулась до мене: «Але ж ви не можете схвалювати сексуальну експлуатацію дітей?!..» — тривожно не то спитала, не то вигукнула вона. На щось подібне я й чекав. Я труснув головою і втомлено відповів: «У Таїланді не так вже й багато дитячої проституції. Не більше, ніж у Європі, як на мою думку». Вона кивнула і вийшла. Здається, я її не переконав. Насправді в мене були більш точні відомості, які я запозичив з досить цікавої книжечки під назвою «The White Book», купленої мною під час минулої мандрівки. На обкладинці не було вказано ні автора, ні видавництва. Схоже, що до цього видання причетна асоціація «Інквізиція 2000». Прикриваючись осудженням секс-туризму, автори книжечки наводять усі адреси, країна за країною. Кожна глава починалась із короткого палкого заклику поважати боже начало людини і відновити смертну кару за сексуальні злочини. Щодо педофілії «The White Book» була однозначною: формально автори не радили Таїланд, який більше не викликав інтересу, навіть якщо це явище там завжди й існувало. Слід їхати на Філіппіни або ще краще — на Камбоджу. Ця подорож могла стати небезпечною, але вона того варта. Апогей королівства кхмерів — дванадцяте століття, час будівництва Ангкор-Вату.[22] Потім за цю територію постійно точилися жорстокі бої; основними ворогами Таїланду стали бірманці. У 1351 році король Раматхібоді І засновував місто Аютт-хайя. У 1402 році його син Раматхібоді II завойовує імперію Ангкора, яка вже занепадала. Тридцять шість васалів Аюттхаї знаменують своє правління будівництвом буддійських храмів та палаців. За словами французьких та португальських мандрівників, у шістнадцятому-сімнадцятому століттях Аюттхайя — найчарівніше місто Азії. Війни з бірманцями постійно тривали, та в 1767 році через п’ятнадцять місяців блокади Аюттхайя пала. Бірманці пограбували місто, розплавили золото зі статуй та залишили після себе самі руїни.

У наші дні тут досить спокійно, легенький вітерець ганяє пил між храмами. Від Раматхібоді мало що залишилося. Хіба що кілька рядків у путівнику «Мішлен». Проте образ Будди все ще витає повсюди, не втративши своєї привабливості. Бірманці на сотні кілометрів вглиб країни депортували тайських ремісників, щоб збудувати в себе такі ж храми. Прояв імперських замашок в історії давно відомий. Самі по собі війни абсолютно непродуктивні. Посмішка Будди продовжувала витати над руїнами. На екскурсію виділялось три години. Путівник же стверджував, що для повного огляду необхідно витратити три дні, для поверхового — один день. Ми ж мали лише три години. Час діставати відеокамери. Уявляю собі Шатобріана[23] в Колізеї з сигаретою в руці (скоріше «Бенсон», а нелегкі «Голюаз») та камерою «Панасонік» через плече. Ознайомившись з такою радикальною релігією, він, певно, змінив би свої погляди. Він би вже не так захоплювався Наполеоном. Я навіть переконаний, що він міг би написати чудовий твір «Геній буддизму».

Жозетта та Рене під час цієї екскурсії відверто нудьгували. Мені здалося, що вони нетерпляче топчуться на місці.

Точнісінько так поводилися Бабетта та Лея. Екологи ж та натуропати, навпаки, були у захваті. Вони наклацали неймовірну кількість знімків. Валері задумливо прогулювалась плитами уздовж алеї та між кущами. «Оце — культура! — вигукнув я подумки. — Дещо нуднувата, і це добре. Кожен знайде тут своє власне небуття. Якже скульпторам періоду Аютт-хаї вдалося створити таке? Яким чином вони зуміли надати своїм статуям Будди такого сяючого вигляду?»

Після падіння Аюттхаї тайське королівство вступило у період великого спокою. Столиця була переведена до Бангкока. На трон зійшла династія Рама. Протягом двох століть (до наших часів) королівство не знало жодної великої зовнішньої війни, ні цивільної, ні релігійної. Пощастило також уникнути будь-якої форми колонізації, запобігти голоду та епідеміям. За таких обставин, коли родюча земля приносить багаті врожаї, коли люди не відчувають на собі гніту різних хвороб, а миролюбна релігія впливає на свідомість людей, населення збільшується і множиться. Звичайно вони живуть щасливим життям. Але з часом ситуація змінюється. Таїланд увійшов до вільного світу, тобто до світу ринкової економіки. Протягом останніх п’яти років у країні відчувалася страшна економічна криза, яка призвела до здешевлення національної валюти удвічі та банкрутства й розорення найуспішніших підприємств. Це чи не перша справжня трагедія, яка трапилась у країні за останні два століття.

Один за одним мовчки ми посідали в автобус. Вирушили в дорогу на заході сонця. Ми мали встигнути на нічний поїзд з Бангкока до Сурат Тхані.

9

Сурат Тхані налічує 816 000 мешканців, але в жодному путівнику не значиться бодай якоїсь визначної пам’ятки. Єдине, що можна про нього сказати, так це те, що він є місцем обов’язкової зупинки на шляху до порома Кох Самуї. Проте люди там живуть, а путівник стверджує, що це місто вже давно є великим металургійним центром, а віднедавна набуло певної ваги в галузі машинобудування.

А чого б країна була варта без машинобудування? Залізну руду видобувають у дуже віддалених районах і привозять її до країни на вантажних суднах. Станки найчастіше виробляються під контролем японських компаній. Таке зливання відбувається саме в таких містах, як Сурат Тхані: у результаті з конвеєра сходять автобуси, залізничні вагони та пороми за ліцензією «НЕК», «Дженерал Моторс» або «Фуджиморі», які, зокрема, використовуються для перевезення західних туристів, таких як Бабетта та Лея.

Я міг би з ними поспілкуватись, я такий же повноправний учасник мандрівки, але усвідомлюю, що не підходжу на роль потенційного коханця, що само по собі вже відразу обмежувало коло тем для розмови; проте я придбав такий же квиток, тож міг увійти з ними у контакт. Було схоже, що Бабетта та Лея працювали в одному інформаційному агентстві, головним чином влаштовуючи події. Події?

Так, за участю різних організацій або підприємств, які бажали удосконалити свій меценатський імідж. «Вони мають гребти гроші лопатою», — прикинув я. І так, і ні. На сьогодні підприємства більше уваги стали приділяти «правам людини», інвестиції зменшилися. Проте справи поволі йшли. Заробітна плата могла б бути й більшою, але і так вона була на належному рівні. У двадцять п’ять разів більше, ніж платня металурга в Сурат Тхані. Економіка — загадкове явище.

Після приїзду до готелю група розбрелася; мені не хотілось обідати з іншими, бо вони вже трохи набридли. Я спустив жалюзі на вікнах і простягнувся на ліжку. Дивно, я відразу заснув, і мені наснилася дівчина-арабка. Вона танцювала в метро. Здається, вона не була схожа на Аїшу. Вона крутилася навколо центральної колони немов дівчата-танцюристки у нічних барах. Її груди прикривала тоненька смужка тканини, яку вона повільно знімала. Ледь посміхаючись, вона повністю позбавилась її. Груди були чарівні — круглясті, неймовірної форми. Потім вона облизала пальці і почала ніжити свої соски. Після цього поклала руку мені на штани, розімкнула блискавку, дістала мій член і почала його пестити. Люди проходили повз нас, виходили на своїх станціях. Вона стала навколішки і задрала міні-спідницю: під нею не було білизни. Її лоно так притягувало, манило, неначе подарунок, своїм чорнявим волоссячком, і я увійшов до нього. Поїзд був напівпорожній, ніхто не звертав на нас жодної уваги. Таке за будь-яких обставин не може статися в реальному житті. Це був голодний, приємний, усміхнений сон вже літнього чоловіка. Я прокинувся о п’ятій і помітив, що простирадло все вкрите плямами сперми. Нічне забруднення… це так зворушливо. На мій превеликий подив, я також помітив, що все ще збуджений; мабуть, це через клімат. Тарган лежав нерухомо посеред тумбочки. Можна було чітко розрізнити кожну його лапку Як говорив мій батько, йому вже нема чого хвилюватись. Сам же батько помер наприкінці 2000 року. Це добре — його життя повністю вмістилося у двадцяте століття, невід’ємною частинкою якого, зі своїми вадами, він був. Моє ж життя, сподіваюсь, перебувало на своєму екваторі. Мені пішов п’ятий десяток, скажімо, тільки-но пішов, мені ж всього сорок років і декілька місяців. Це десь половина дистанції. Смерть батька забезпечила мені певну свободу; я ще не сказав свого останнього слова.