Розділ «Частина третя Патайа-біч»

Патайа-біч

1

Вперше за довгий час я прокинувся сам у ліжку. Лікарня у Крабі була невеликою світлою будівлею. Вранці лікар підійшов оглянути мене. Він був французом з організації «Лікарі світу». Вони прибули на місце події наступного дня після замаху. Йому було років тридцять, він трохи сутулився. Увесь його вигляд видавав серйозне занепокоєння. Він розповів, що я проспав три дні поспіль. «Ну, ви не зовсім спали, — мовив він. — Іноді здавалося, що ви вже прокинулись, кілька разів ми пробували заговорити з вами, але сьогодні вперше нам пощастило встановити з вами контакт». Встановити контакт, — повторив я. Він також повідомив, що результат теракту був жахливий: на сьогоднішній день сто сімнадцять людей загинули. Судячи зі всього, це був найстрашніший терористичний акт, який будь-коли траплявся в Азії. Кілька поранених ще перебували в реанімації у критичному стані. Поки що їх вважають нетранспортабельними; Ліонель був серед них. У нього відірвані обидві ноги, а уламок металу потрапив у живіт. Шанси вижити були мінімальними. Інших важкопоранених перевезли до лікарні «Бамранград» у Бангкок. Поранення Жан-Іва було несерйозне — плечова кістка була роздроблена кулею. Його лікували на місці. Мене зовсім не зачепило, ані подряпини. «Щодо вашої знайомої… — після паузи продовжив лікар, — її тіло вже відправлено до Франції. Я розмовляв з її батьками по телефону. Її поховають у Бретані».

Він замовк. Мабуть, чекав, що я відповім що-небудь. Краєм ока він спостерігав за мною. Його вигляд ставав дедалі занепокоєнішим.

Опівдні до мене прийшла медсестра з підносом. За годину вона забрала його і сказала, що мені треба почати їсти, що це вкрай важливо і життєво необхідно.

Вдень прийшов Жан-Ів. Він також якось дивно подивився на мене; говорив переважно про Ліонеля — той помирав, це було лише питанням якихось годин. Він часто кликав Кім. Неймовірно, але вона залишилася абсолютно неушкодженою і, здавалось, дуже швидко утішиться: прогулюючись напередодні по Крабі, Жан-Ів помітив її у компанії якогось англійця. Він нічого не сказав про це Ліонелю, втім, схоже, той з самого початку не мав жодних ілюзій з цього приводу, стверджуючи, що для нього вже сама зустріч з нею була неймовірною удачею. «Дивно… — повідомив мені Жан-Ів. — Він має абсолютно щасливий вигляд».

Коли він вийшов із палати, я помітив, що сам за весь цей час не промовив ані слова; я абсолютно не знав, що йому сказати. Я відчував, що щось трапилось, але тоді це було невиразне відчуття, я ще не міг чітко сформулювати його. Здавалось, найкраще помовчати, очікуючи, доки люди навколо мене звільняться від своєї омани; слід було лише перечекати цей момент.

Перед тим як вийти, Жан-Ів подивився на мене, потім у розпачі хитнув головою. Здається, як мені потім розказували, я багато, невпинно говорив, тільки-но залишався один у палаті, але коли до мене заходив черговий відвідувач, я відразу замовкав.

За кілька днів усіх постраждалих на медичному гелікоптері перевезли до лікарні «Бамранград». Я не зовсім добре розумів причини цього переводу. Скоріше за все, просто щоб дати поліції нагоду допитати нас. Ліонель помер напередодні; йдучи по коридору, я кинув погляд на його тіло, загорнуте в покривало.

З тайськими поліцейськими прийшов аташе посольства, який виконував роль перекладача. На жаль, мені нічого було їм розповідати. Більш за все, як мені здалося, їх цікавило питання, були нападники арабами чи азіатами. Я розумів їх занепокоєння. Вони хотіли дізнатись, чи поширила міжнародна терористична мережа свої дії і на Таїланд, чи це була робота малайських сепаратистів. Але я міг лише повторити, що все трапилось дуже швидко, що я бачив лише окремі силуети і, на мій погляд, ці типи скоріше були схожі на малайців.

Потім прибули американці, певно з ЦРУ. Вони розмовляли грубо, тон розмови був неприємним, я навіть відчув себе підозрюваним. Вони не скористалися послугами перекладача, тож смисл їх запитань був мені переважно незрозумілим. Наприкінці вони показали мені ряд фотографій нібито міжнародних терористів; я не впізнав жодного з цих людей.

Час від часу мене відвідував Жан-Ів. Він заходив у палату, сідав біля мого ліжка. Я відчував його присутність і всім тілом дещо напружувався. Одного ранку через три дні після нашого повернення він протягнув мені в’язку листків: це були уривки з газетних статей. «Керівництво «Орор» вислало мені їх учора факсом, — додав він. — Вони їх ніяк не прокоментували».

Перша стаття під заголовком «ДУЖЕ ОСОБЛИВИЙ КЛУБ» була з «Нувель Обсерватер»; на двох сторінках вона була рясно проілюстрована фотографіями, взятими з німецької реклами. Журналіст прямо звинувачував «Орор» у пропаганді сексуального туризму у країнах третього світу і додавав, що за таких обставин цілком можна зрозуміти реакцію мусульман. Жан-Клод Гійебо[80] присвятив свою передовицю тій же темі. Жан-Люк Еспітальє по телефону заявив: «Компанія «Орор», яка підписала Всесвітню хартію про етичний туризм, не може підтримувати такі відхилення від генерального курсу. Винуватці будуть знайдені та покарані». Далі йшла палка, емоційна, проте бездоказова стаття Ізабель Алонсо[81] у «Журналь дю Діматт під назвою «ПОВЕРНЕННЯ РАБСТВА». Франсуа Жіру підхоплювала цю тему у своїх щотижневих записках: «Що значить — як не прикро про це говорити — смерть кількох багачів, коли по всьому світу сотні тисяч жінок знедолені, принижені, продані у рабство?» Події у Крабі, безперечно, набули великого резонансу. «Ліберасьон» на першій шпальті помістила репортаж з паризького аеропорту Руасі з фотографіями перших жертв, які вижили і вже повернулись до Франції. Заголовок — «НЕЗРОЗУМІЛІ ЖЕРТВИ». Жерар Дюпюї у своїй статті дорікав тайському урядові в потуранні проституції, контрабанді наркотиків і в постійному недотриманні демократичних принципів. «Парі-Матч» у фоторепортажі під назвою «ПОБОЇЩЕ У КРАБІ» наводив докладну розповідь про трагічну ніч. Авторам удалося роздобути фотографії, щоправда, препоганої якості, чорно-білі, крім того, передані факсом, що насправді могло бути чим завгодно. На них ледь вимальовувалися контури людських тіл. Поруч публікувалися свідчення сексуального туриста, який не мав жодного відношення до цієї сфери. Це був незалежний турист, який, мабуть, їздив відпочивати переважно на Філіппіни. Відразу ж з відповідною заявою виступив Жак Ширак. Він висловив глибоке співчуття стосовно цих подій та затаврував «неприпустиму поведінку за кордоном деяких із наших співвітчизників». По гарячих слідах зробив свою заяву і Ліонель Жоспен, який нагадав, що для усунення феномену сексуального туризму існує законодавство, яке можна застосувати навіть стосовно повнолітніх. Наступні статті у «Фігаро» та «Монді» висвітлювали питання про методи боротьби з цим потоком сексуальних туристів і наголошували на позиції, яку має зайняти міжнародна спільнота.

Упродовж наступних днів Жан-Ів намагався додзвонитися до Готфріда Рембке. Зрештою, він дотелефонувався. Власникові «ТUI» було дуже прикро. Він щиро шкодував і співчував, проте не міг нічого подіяти. Принаймні для туризму Таїланд відтепер був закритий на десятки років. Полеміка у французькій пресі докотилася і до Німеччини. Щоправда, тут думки розділились, але більшість населення все одно негативно висловлювалась щодо сексуального туризму. За таких обставин він волів вийти з цього проекту.

2

Як я не зрозумів причини свого переводу до лікарні Бангкока, так невідомими для мене залишились причини повернення до Парижа. Персонал лікарні не дуже мене любив, певно, вважаючи мене надто інертним. Навіть у лікарні людина аж до самої смерті приречена грати комедію. Лікарський персонал дуже цінує в пацієнтах певний опір, недисциплінованість, які згодом лікар усуне, звісно, в інтересах самого хворого. Я ж не виявляв нічого подібного. Мене легко можна було перевернути, щоб зробити укол, а повернувшись за три години, знову знайти мене в такому ж положенні. Вночі перед поверненням, шукаючи в коридорі шлях до туалету, я сильно вдарився об двері. Вранці на моєму обличчі виявили засохлу кров: я пошкодив надбрівні дуги. Треба було вимити мене і перев'язати. Я й не подумав покликати медсестру. Відверто кажучи, я навіть нічого не відчув.

Політ пройшов спокійно; я навіть не палив. Перед транспортером подачі багажу я потиснув руку Жан-Іву, взяв таксі і поїхав на авеню Шуазі.

Я відразу зрозумів, що щось було не так Вже ніколи не буде так, як раніше. Не розбираючи валізу, з пластиковим пакетом у руці я обійшов квартиру, збираючи всі фотографії Валері, які міг знайти. Переважна більшість була зроблена у її батьків у Бретані, на пляжі або в садку. Було також кілька еротичних фото, які я зробив у квартирі: мені подобалося дивитись, як вона мастурбує. Її рухи видавались мені дуже граціозними.

Я усівся на диван і набрав номер цілодобової екстреної допомоги. Цей кризовий центр відкрили спеціально для тих, хто залишився серед живих після теракту. Він розташувався у приміщенні лікарні Сент-Анн.