Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

Вони зберігали «нейтралітет», повчально присоромила мене Сон. Насправді, продовжувала вона, Таїланд уклав з Японією військову угоду, не оголошуючи, проте, війну союзникам. Це була на диво розумна тактика, яка ще раз довела чинність так званого спритного розуму, що дозволило країні протягом більше двох століть, перебуваючи затиснутою між могутніми французькими та англійськими колоніями, не підкоритися жодній з них і залишитися єдиною державою у південно-східній Азії, яка жодного разу не була колонізована.

Як би там не було, а в 1942 році почалися будівельні роботи біля річки Кваї, до яких були залучені понад шістдесят тисяч англійських, австралійських, новозеландських та американських військовополонених, а також безліч азіатських примусових робітників. У жовтні 1943 року дорога була збудована, але шістнадцять тисяч військовополонених знайшли тут свою смерть через голод, хвороби, несприятливий клімат та природну жорстокість японців. Пізніше авіаційні бомби союзних військ зруйнували міст через Кваї, важливу ділянку інфраструктури дороги, яка таким чином стала непридатною для користування. Коротше кажучи, померло багато люду заради нульового результату. Відтоді ситуація аж ніяк не змінилася — дістатися з Сінгапура до Делі залізницею все ще неможливо.

Внаслідок такого знайомства з передісторією я дещо засмучений увійшов до музею Jeath, збудованого у пам’ять про неймовірні страждання військовополонених союзників. Так, думав я, все це дуже прикро, однак у Другій світовій війні є набагато страшніші сторінки. А якби полонені були поляками або росіянами, то чи пройшов би цей факт непоміченим?

Пізніше довелося витримати відвідування цвинтаря військовополонених, а саме тих, хто пожертвував собою. Рівними рядами вишикувалися білі, однакові, один в один хрести. Це місце навіювало глибокий смуток. Воно нагадувало мені берег Омахи[19], де мені теж зовсім не сподобалося, бо нагадувало, відверто кажучи, інсталяції сучасного мистецтва. "Сила-силенна ідіотів загинула тут заради демократії», — сумно подумав я. Цвинтар біля річки Кваї був набагато менший. Можна було навіть спробувати перерахувати могили; але від цієї ідеї я швидко відмовився. «Тут далеко не шістнадцять тисяч…» — втім, на повний голос зауважив я. «Точно!», — підтвердив Рене, як завжди озброєний своїм «Мішленом». Гадають, що загинуло шістнадцять тисяч, але на цьому цвинтарі знаходиться лише п’ятсот вісімдесят дві могили. Їх вважають (він читав, водячи пальцем по рядках) «п'ятьмастами вісімдесятьма двома великомучениками демократії».

Коли я десятирічний отримав третю зірочку за катання на лижах, то пішов до кондитерської ласувати млинцями. Це було маленьке самотнє свято; у мене не було друзів, які б могли розділити зі мною цю радість. У цей час я зазвичай гостював у тата в Шамоні. Він був провідником у горах і відомим альпіністом. І друзі в нього були такі ж самісінькі, як і він, сміливі та мужні. Серед них я почував себе незатишно. Я взагалі ніяково почувався в товаристві чоловіків. Мені було одинадцять, коли дівчинка вперше показала мені свою піхву Я відразу відчув себе зачарованим та захопленим, я обожнював цей маленький дивний орган.

На ньому було небагато волосся; це була дівчинка мого віку, на ім’я Мартіна. Вона довго лежала, розсунувши ноги і притримуючи колготки, щоб я міг добре роздивитися, але, коли я спробував доторкнутися рукою, вона злякалася і втекла. Мені здавалося, що все це було зовсім недавно, і я аж ніяк з того часу не змінився. Моє захоплення піхвами не зменшилося. Саме в ньому я навіть вбачав одну з моїх суто людських рис характеру. Що ж до інших — не знаю… не впевнений.

Коли ми повернулися до автобуса, Сон знову взяла мікрофон. Ми прямували до місця нашої сьогоднішньої ночівлі. Сон, зокрема, підкреслила, що якість помешкання буде особливо неперевершеною. Ні телевізора, ні відео, ніякої електрики — одні свічки. Ніякої ванни — лишень річкова вода. Жодних матраців — тільки мати. Повне повернення до природи. Про себе я зауважив, що таке повернення до природи виражалося в ряді позбавлень. А ось у наших екологів (у поїзді я випадково дізнався, що їх звали Ерік та Сільві), здавалось, слина текла від нетерпіння. «Сьогодні ввечері — французька кухня, — сказала Сон, судячи з усього без достатнього знання французької мови. — Зараз ми їсти тайську їжу. Невеликий ресторан, берег річки».

Місце було чудове. Дерева нависали над столиками, створюючи приємну прохолоду. Біля входу — сонячний басейн з черепахами та жабами. Я довго спостерігав за жабами і нарешті віддав належне гідній подиву здатності та швидкості репродукції життя в такому кліматі. Білясті риби плавали на мілині, а трохи вище — латаття й дафнії. Різні комахи постійно сідали на латаття. Черепахи спостерігали за всім з властивим їм незворушним спокоєм.

Сон вийшла сказати, що обід вже почався. Я пішов до зали біля річки. Там стояли два сервіровані столики на шість осіб, усі місця за якими були зайняті. У паніці я озирнувся навкруги. Рене дуже швидко прийшов мені на допомогу. «Йдіть за наш столик! Ми попросимо поставити ще один столовий набір». Отже, я розташувався за столиком, який можна було назвати майже сімейним. Екологи, Ерік та Сільві, натуропати, які, як виявилось, відгукуються на ім’я Альбер та Сазан, і ковбасники. Я був переконаний, що такий розподіл місць був цілком випадковий і не відповідав реальній схожості характерів. Люди розділилися на групи інстинктивно, як і за будь-якої небезпечної ситуації, якою, певною мірою, і був розподіл місць за столиками. Отже, обід виявився насправді ознайомлювальним раундом.

Спочатку мова зайшла про масаж, який натуропати вважали занадто дорогим. Напередодні Сюзан та Альбер, пожертвувавши традиційними тайськими танцями, отримали неймовірний масаж спини. Рене грайливо посміхнувся; зауваження Альбера ясно свідчило, що його поведінка недоречна. «Традиційний тайський масаж, — обурено вигукнув він, — не має нічого спільного з тим, про що ви подумали. Це прояв столітньої, ба навіть тисячолітньої цивілізації та культури, яка, до речі, добре вписалася в китайське вчення про точки акупунктури. Ми навіть самі практикували такий масаж у нашому кабінеті в Монбельярі, звичайно, не так майстерно, як тайці», — завершив він свій урок. Ерік і Сільві зачаровано слухали. Рене сконфужено закашлявся. Подружжя із Монбельяра дійсно не скидалося на хтивих осіб. Хто взагалі додумався сказати, що Франція — країна розбещеності та розпутства? Франція — нудна бюрократична держава.

«Мені теж спочатку робили масаж спини. А закінчилось все яйцями…» — невпевнено сказав я. Оскільки я жував акажу, мене ніхто не почув, за винятком Сільві, яка кинула на мене зляканий погляд. Я зробив ковток пива і спокійно витримав її погляд: чи ця краля знала, як слід правильно обходитись з чоловічим членом? У доказах не було потреби. Я міг спокійно очікувати на каву.

«Так, вони такі милі…» — зауважила Жозетта, беручи шматочок папайї і додаючи ще більшої гостроти до атмосфери загальної зніяковілості. Кава затримувалася. Що робити наприкінці обіду, якщо не можна палити? Я мовчки спостерігав за нудьгою, яка опанувала всіх і яка дедалі зростала. Зрештою, ми закінчили розмову пустопорожньою балаканиною про погоду та місцевий клімат.

Я чомусь згадав про батька і знову побачив його перед собою. Він лежав у своєму ліжку, підкошений раптовою депресією — жахлива річ для такої активної людини. Біля нього зібралися його друзі-альпіністи. Вони були зніяковілі й безпорадні перед цією хворобою. Одного разу батько пояснив мені: «Якщо я стільки часу займаюся спортом, то це для того, щоб отупіти і ні про що не думати». І це йому цілком вдавалось. Я впевнений, що він, проживши все своє життя, жодного разу не замислився над сенсом земного буття.

7

В автобусі Сон продовжила свою розповідь. Прикордонний регіон, яким ми мали їхати зараз, частково населяли бірманські біженці каренського походження. Але в цьому не було нічого поганого. Карени дуже хоробрі люди, діти добре вчаться в школі… Вони не створюють жодних проблем. Нічого спільного з деякими північними племенами, з якими ми не зустрінемося протягом нашої поїздки, та, за її словами, від цього небагато і втратимо. Це, наприклад, стосується акхів, на яких вона, схоже, мала зуб. Незважаючи на зусилля уряду, акхи не змогли розлучитися з маком, вирощування якого було їх основним промислом. Вони не вважали себе великими любителями тварин і пожирали собак. «Акхи погані, — енергійно повторила Сон, — крім вирощування маку та збирання фруктів нічого не вміють; діти в школах не вчаться. Грошей на них витрачають багато, а результату ніякого. Невігласи та й тільки».

Прибувши до готелю, я з цікавістю подивився на цих славнозвісних каренів, які метушилися біля річки. Зблизька, без зброї вони мали не такий уже й злостивий вигляд. Здавалось, вони обожнювали своїх слонів. Ну, це цілком природно. Купатися в річці та чухати спину слонам було для них, схоже, найбільшою радістю в цьому житті. Певна річ, це були не повсталі карени, а звичайні осідлі, тобто ті, які втекли із зони боїв, бо вкрай втомилися від усіх цих заворушень і були байдужими щодо своєї незалежності.

У проспекті, який я знайшов у своєму номері, я прочитав дещо про історію цього резорту,[20] тісно пов’язану з чудовими пригодами Бертрана ле Моаля, бродяги-початківця, закоханого в це місце, котрий «облишив тут свій ціпок», із завзяттям та за допомогою друзів-каренів він, починаючи з 60-х років, мало-помалу збудував цей «екологічний рай», куди тепер приїжджають гості з усього світу.

Місце справді було обране чудове. Акуратні маленькі будиночки з тикового дерева, поєднані між собою квітниками, здіймалися над рікою. Відчувалося навіть, як вона пульсує під ногами. Готель знаходився в глибині долини, затиснутої між двох скель, на схилах яких розмістилися справжні непрохідні джунглі. Коли я вийшов на терасу, всі звуки разом замовкли. Кілька секунд я розмірковував над причиною такого дива. Потім зрозумів: усі птахи враз перестали співати. Джунглі готувалися до ночі. Цікаво, а чи водяться в цьому лісі якісь хижаки? Не думаю, щоб їх було багато — два-три леопарди… а ось зміями та павуками все навкруги мало кишіти. День швидко збігав. На іншому березі самотня мавпа стрибала поміж дерев. До мене долинав її пронизливий крик, в якому вчувалася тривога і бажання скоріше приєднатися до своїх родичів.

Я повернувся в номер і запалив свічки. Меблів було обмаль: тиковий стіл, два грубих дерев’яних ліжка, спальні мішки й кілька матів. Протягом п’ятнадцяти хвилин я методично втирав антимоскітний крем «П’ять на п’ять». Вода, річка, ясна річ, це дуже добре, але всім відомо, як вона притягує до себе всіляких комах. Із засобів захисту був ще мелісовий хліб, який можна було б розтопити. Обачність, котра не здавалася мені зайвою.

Коли я йшов на вечерю, на вулиці вже було зовсім темно. Між будиночками миготіли різнокольорові гірлянди. «Так тут ще й електрика є! — зауважив я. — Просто було вирішено не проводити її до номерів». Я обіперся об поручень і якийсь час дивився на річку. Місяць уже зійшов і спокійно відбивався на річковій гладіні. Напроти в темряві ледь вимальовувався гігантський обрис джунглів, звідки час від часу долинали хрипкі крики нічної птиці.