Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

Приїжджі були дуже милими людьми, переважно це були німці та австралійці. А ще — кілька японців, але вони їй не сподобалися. Вони були дуже дивними, завжди жадали тебе вдарити чи зв’язати. Або продовжували лежати тут, мастурбувати, дивлячись на твоє взуття; у цьому не було ніякого інтересу.

А якої вона думки була про мене? Непоганої, але вона сподівалася, що я протримаюся трохи довше. «Much need...»[13] — сказала вона, розгойдуючи своїми пальцями мій член, який переситився. До речі, я справляв на неї враження доброго чоловіка. «You look quiet…»[14] — мовила вона. Тут вона трошки помилялася, але ж, справді, вона мене дещо заспокоїла. «Krop khun khat!» — посміхаючись вимовила вона, складаючи руки перед своїм чолом. Потім, тримаючи мене за руку, вона провела мене до виходу, де перед дверима ми обмінялися довгим поцілунком у щоку.

Піднімаючись сходами, я зіткнувся віч-на-віч із Жозіан, яка, певно, хотіла спуститись, та все ще вагалася. Вона натягла на себе чорну туніку з золотистою облямівкою, проте від цього не стала ні на крихту симпатичнішою. Її повне інтелігентне обличчя дивилося на мене, не моргаючи. Я помітив, що вона помила голову. Ні, вона зовсім не була потворою, якби вона захотіла, то могла навіть бути вродливою. Мені дуже подобалися саме такі ліванки, як вона. Але в ній у глибині сиділа якась злість. Мені дуже легко уявити, як вона висловлює якісь політичні думки; я не бачив у ній ні краплі жалості. Мені не було чого їй сказати. Я схилив голову. Схоже, трохи збентежена, вона заговорила першою: «Що цікавого внизу?» Вона так дратувала мене, що я ледь не відповів: «Бар з повіями». Зрештою, я збрехав, так було простіше: «Ні, ні, не знаю, щось схоже на салон краси…» — «Ви не пішли на спектакль із вечерею…» — помітила паршивка. — «Ви теж…» — не залишився я в боргу. Цього разу вона трохи забарилася з відповіддю, певно, кривлялася. «О, ні, я не люблю такі заходи… — продовжила вона, майже театрально, по-расінівськи змахнувши рукою. — Це розраховано саме на туристів…» Що вона хотіла цим сказати? Тут все розраховано саме на туристів. Я ще раз стримався, аби не зацідити їй кулаком у пику. Нависаючи посеред сходів, вона повністю перегороджувала мені дорогу. Отже, мені довелося випробувати своє терпіння. Палкий прихильник епістолярного жанру святий Жером також мав нагоду пізнати, що таке справжнє християнське терпіння. Ось чому його вважають великим святим та доктором Церкви.

За словами Жозіан, ці «традиційні тайські танці» чудово пасують Жозетті та Рене, яких вона в глибині душі називала сімейкою Бідошон.[15].

Я з прикрістю визнав, що у мені вона шукала союзника. Дійсно, невдовзі мандрівка просуватиметься вглиб країни, снідаючи, ми сидітимемо за двома різними столами; отож слід обирати свій табір. «Авжеж…» — сказав я після тривалої паузи. В цю мить вгорі на східцях з’явився Робер. Він намагався обминути нас. Я відсунувся на кілька сходинок униз. Перед тим як піти до ресторану, я обернувся: Жозіан продовжувала стояти, не відводячи погляду від Робера, який швидким кроком попрямував до масажного салону.

Недалеко від таці з овочами стояли Бабетта та Лея. Перед тим як набрати води, я злегка кивнув до них головою на знак того, що я їх впізнав. Вони теж мали вважати традиційні тайські танці огидними. Повернувшись до свого столика, я помітив, що обидві вони сидять за кілька метрів від мене. Лея була одягнена у футболку «Rage Against The Machine» та дуже вузькі джинсові бермуди, Бабетта ж натягнула на себе щось безформне, де шовкові смужки чергувалися з відкритими частинами білої шкіри. Вони про щось жваво белькотіли, що нагадувало мені обстановку нью-йоркських готелів. «Одружитися з однією з таких ось краль — справжній жах», — майнула в мене думка. Чи можу я ще змінити столик? Та ні, це було б занадто. Я усівся на вільний стілець, щоб принаймні сидіти до дівчат спиною, швидко поїв і піднявся у свій номер.

Тарган з’явився саме тоді, коли я вже був готовий зануритись у ванну. Звичайно, кращого моменту для появи у моєму житті він знайти не міг. Малий шалапут швидко повз керамічними плитками; я пошукав очима капці, але десь у глибині душі здогадувався, що шансів роздавити бридку комаху у мене практично не було. Тож навіщо намірятися? А що було цікавого в Оон, окрім її чудово еластичної піхви? Відтепер ми були приречені. Таргани сукуплялись невитончено та без видимої радості. Але вони сукупляються сотнями, тисячами… їх генетичні зміни перебігають дуже швидко. І ми нічого не можемо протиставити звичайнісіньким тарганам.

Перед тим як роздягнутися, я ще раз віддав належне Оон та всім тайським повіям. Нелегка професія була у цих дівчат; певно не так уже й часто в ролі клієнта трапляється якийсь вродливий хлопець, який чесно вимагає насолоди для обох. Не кажучи вже про японців — при цій думці я здригнувся і затиснув у кулаці свій «Путівник бродяги». Бабетта та Лея, — подумав я, — нездатні стати тайськими повіями, вони не дотягували до відповідного рівня. Валері — можливо… У неї є щось водночас від матері сімейства і від потаскухи. На теперішній час вона мила дівчина, дружелюбна та серйозна. До того ж ще й розумна. Рішуче, Валеpi мені дуже подобалася. Я трохи помастурбував, щоб знову безтурботно повернутися до читання. На кілька крапель спромігся.

Якби «Путівник бродяги», починаючи з передмови, мав у принципі на меті по-справжньому підготувати мандрівника до поїздки по Таїланду, слід було б помістити розповідь про сексуальний туризм, це огидне рабство. Взагалі всі ці «бродяги», мандрівники — суцільні буркуни, які тільки і хочуть, що зіпсувати маленькі радощі цивілізованих туристів, що їх вони тихо ненавидять. А втім, судячи з іронічних текстів цієї книжечки, вони нікого не люблять, окрім самих себе: «Ах, мої бідолашні, якби таке існувало за часів хіпі!..» Більш за все дратував отакий собі гострий тон, водночас спокійний і жорсткий, сповнений обурення: «Це не через цнотливість. Тут, у Патаї, ми не вміємо кохати. Для нас це вже занадто велика розкіш». Далі, трохи нижче у путівнику йдеться про «товстопузих жителів Заходу», які хизуються перед таїтянками, а ті «штабелями лягають до їх ніг». Гуманістичні протестантські бовдури — ось хто вони. Вони і вся їх «чудова зграя приятелів, які допомогли видати цю книжку», брудні пики яких красувалися на четвертій сторінці обкладинки. Я відкинув від себе це творіння, ледь не потрапивши в телевізор «Соні», і смиренно взяв до рук роман «Фірма» Джона Грішема. Американський бестселер, один з найкращих і один з найбільш продаваних, як свідчить статистика. Герой — молодий дуже перспективний адвокат, вродливий хлопець, який працює по дев’яносто годин на тиждень; у цій гидоті не тільки до непристойності простежувався вже готовий сценарій, але також відчувалося, що автор вже роздумує над кастингом, і головна роль явно призначається Тому Крузу. Дружина героя теж була нічого, хоча вона й не працювала по дев’яносто годин на тиждень. Натомість Ніколь Кідман на цю роль не підходила. Роль призначалась не для кучерявої голівки, а скоріше для акуратної укладки. Дякувати Богові, у голубків не було дітей, що дозволило запобігти деяким тяжким сценам. Книга написана в помірному саспенсі: з початку другої глави стає зрозумілим, що керівники фірми — мерзотники, а у фіналі головний герой загине, як і його дружина. Тим часом автор жертвує кількома симпатичними персонажами другого плану, щоб довести, що він зовсім не жартує. Залишалося лишень здогадуватися, які саме персонажі будуть принесені в жертву. Тільки так можна було виправдати читання. Либонь, це буде батько героя, справи якого йшли не кращим чином, позаяк він не зміг пристосуватися до керування нульовими запасами. Мені здавалося, що це був його останній День подяки.

6

Перші роки життя Валері минули у Тремевені, невеликому селищі кількома кілометрами північніше від Гінгампа. У сімдесятих та на початку вісімдесятих уряд і місцева влада мали на меті створити у Бретані величезний центр з виробництва свинини, який був би спроможний конкурувати з Великою Британією та Данією. Молоді скотарі, прагнучи розвинути своє виробництво, залізали у великі борги в банку «Креді Агріколь». У 1984 році акції на свиней різко впали в ціні; Валері було одинадцять років. Вона була розумною дівчинкою, доброю, сумлінною школяркою, скоріше одноосібницею, і готувалася піти у п’ятий клас коледжу Гінгампа. Її старший брат також добре вчився. Тоді саме закінчив школу і записався до підготовчих курсів ліцею в Рені за спеціальністю «Сільське господарство».

Валері пам’ятає перший ранок 1984 року. Її батько провів увесь день зі своїм бухгалтером з Національної федерації фермерів. Більшу частину різдвяного сніданку він мовчав. Випивши на десерт два келихи шампанського, він сказав своєму синові: «Я не можу радити тобі братися за цю ферму Протягом двадцяти років я прокидаюся вдосвіта, закінчую працювати о восьмій чи о дев’ятій годині вечора. Ми з твоєю матір’ю практично ніколи не їздили у відпустку. І все для того, щоб я зараз міг продати все: машини, стійлові системи — все, вкласти всі гроші в розважальний бізнес. Ось тоді б я міг загорати на сонці до кінця своїх днів.

Упродовж наступних кількох років ціни на свинину продовжували падати. Одна за одною проходили демонстрації фермерів, позначені безнадійним насильством. Купа гною була вилита на площі Інвалідів, сотні свиней зарізані перед Бурбонським Палацом[16]. Наприкінці 1986 року уряд прийняв декрет про невідкладні заходи допомоги, а потім і ввів у дію план відновлення індустрії скотарів. У квітні 1987 батько Валері перепродав свою ферму за суму, трохи більшу ніж чотири мільйони франків. На ці гроші він купив квартиру в Сен-Ке-Портрьє, щоб там жити, та три однокімнатні квартири в Тормоліно, щоб здавати в оренду. В нього ще залишився мільйон франків, які він вклав у різні інвестиційні компанії. Батько навіть спромігся придбати — мрія дитинства — невеликий вітрильник. Контракт він підписав зі смутком і навіть з відразою. Новим власником ферми став неодружений двадцятитрирічний юнак з Ланіона, який тільки-но закінчив навчання в сільськогосподарському інституті. Він ще вірив у плани по відродженню індустрії. Батькові ж Валері було на той час сорок вісім років, його дружині — сорок сім. Найліпші роки життя вони присвятили безнадійному заняттю. Вони жили у країні, де інвестування у промисловість не приносило жодної реальної вигоди на відміну від спекулятивного інвестування. Тепер він це знає. З першого ж року здача квартир в оренду принесла йому дохід, вищий за весь його заробіток протягом років невтомної праці. Він звик розгадувати кросворди, часто виходив у бухту на своєму вітрильнику, а іноді — на риболовлю. Його дружина більш легко звикла до нового життя і була йому добрим помічником: вона знову почала жадібно читати книжки, ходити в кіно та театри.

Коли продали ферму, Валері було чотирнадцять років, вона починала користуватися косметикою, у ванній кімнаті спостерігала за поступовим ростом і округленням грудей. Напередодні переїзду вона довго гуляла територією ферми. В основному хліві ще залишалося з десяток свиней. Ніжно рохкаючи, вони наблизилися до неї. Того ж вечора їх повинен був забрати і забити м’ясник.

Літо, яке настало, було дуже дивним періодом в її житті. На відміну від Тремевена, Сен-Ке-Портрьє був дуже маленьким містом. Вона не могла більше, вийшовши з будинку, простягнутися на зеленій траві, злетіти думками разом з хмарами удалечінь, пливти за течією річки. Серед відпускників було багато хлопців, які повертали голову за нею услід; вона ні на мить не могла розслабитися. Наприкінці серпня вона зустріла Беатріс, теж ученицю коледжу, яка мала піти з нею в один клас до ліцею Сен-Брієк. Береніс була на рік старша за Валері; вона вже користувалась косметикою і носила модні сукні; в неї було дуже вродливе видовжене обличчя і довге, неймовірно руде волосся. Часто вони разом ходили на пляж Сент-Маргеріт, а перед тим як піти, переодягались у кімнаті Валері. Одного дня, коли вона зняла свій бюстгальтер, Валері піймала погляд Береніс на своїх грудях. Вона знала, що мала гарні груди, красиві, високі, округлі, такі пухкі й тверді водночас, що вони здавалися штучними. Береніс простягла руку, ледь торкнулася вигинів та сосків. Валері відкрила рот і заплющила очі, коли Береніс наблизила свої губи до її губів; вона повністю віддалася цьому поцілунку. Коли Береніс ковзнула рукою їй у колготки, вона вже була вологою. Вона з нетерпінням кинулася на ліжко і розсунула ноги. Береніс стала на коліна перед нею і притулилася ротом до її лона. Її живіт здригнувся від легких гарячих розрядів. Валері здавалося, що вона злітає в безкрайнє небо. Вона ніколи навіть не здогадувалася, що на землі існує таке задоволення.

Так у них продовжувалося щодня, аж до першого вересня. Перший раз — вранці, перед тим як йти на пляж; потім вони разом лежали під сонцем. Валері відчувала, як поступово бажання підіймалося в її тілі, тоді вона знімала верхню частину купальника, щоб Береніс могла бачити її груди. Назад вони майже бігли і кохалися вдруге.

З першого ж тижня вересня Береніс віддалилася від Валері, яка одна поверталася додому з ліцею, а пізніше вона почала зустрічатися з одним хлопцем. Валері сприйняла розставання без справжнього смутку; це був нормальний розвиток подій. Вона взяла звичку сама щоранку ніжити себе. Щоразу за кілька хвилин вона досягала оргазму. Це була чудова і проста процедура, яка на весь день заряджала її радістю. Щодо хлопців, то вона була більш стриманою. Купивши в кіоску на вокзалі кілька номерів журналу "Гаряче відео»[17], вона вже знала, як користуватися їх анатомією, органами та різними сексуальними позиціями. Вона відчувала лише легку відразу до їх волосся та м’язів. Їх шкіра здавалася їй товстою і грубою. Зморщена і брунатна поверхня яєчок, занадто анатомічний вигляд головки члена, червоної та сяючої… — в усьому цьому не було нічого особливо привабливого. Врешті-решт, вона все ж таки переспала з одним хлопцем з випускного класу, високим блондином, після вечірки у Пемполі. Великої насолоди вона не відчула. Потім у десятому та одинадцятому класах вона ще не раз спала з іншими хлопцями. Спокусити їх було дуже просто. Досить було одягти коротку спідницю, сукню з декольте або навіть прозору блузку, щоб підкреслити форму грудей, покласти ногу на ногу… Але жоден з цих досвідів не був насправді переконливим. Розумом вона розуміла тріумфальне та солодке відчуття, якого деякі дівчата зазнавали, відчуваючи, як член поринає у глибини їх лона. Але власне вона не відчувала нічого схожого. Так, презерватив, звичайно, нічим тут не допомагав. В’ялий і періодичний звук латексу постійно повертав її до жорсткої дійсності, не даючи її думкам поринути до безкрайнього простору мрій та відчуттів. Дійшовши до випускних іспитів, вона майже зупинилась.

І через десять років, сумно думала вона, прокидаючись у своєму номері «Бангкок Паласу», так по-справжньому і не повернулась до тих експериментів. Ще не розвиднілося. Вона ввімкнула світильник і подивилася у дзеркало на своє тіло. Груди були такі ж тверді, з сімнадцяти років їх форма зовсім не змінилася. Сідниці теж були ідеально округлі, без найменшого натяку на жир. Безперечно, у неї дуже вродливе тіло. Однак перед тим, як спуститись до сніданку, вона все ж таки натягла на себе широкий светр і безформні бермуди. Зачиняючи двері, вона ще раз глянула у дзеркало: її обличчя було якесь невиразне, приємне, але не більше того. Ні волосся, чорне та пряме, що безладно спадало на її плечі, ні карі очі не давали їй ані єдиного додаткового козиря. Звичайно, вона могла б і більшою мірою скористатися своєю зовнішністю… Додати косметики, змінити зачіску, проконсультуватися у пластичного хірурга. Більшість жінок її віку присвячує цьому заняттю щонайменше кілька годин на тиждень. Проте в неї не було абсолютної впевненості, що особисто в неї це щось змінить. У глибині душі жевріло те, чого їй насправді бракувало, — бажання спокушати.

З готелю ми виїхали о сьомій ранку. На вулиці вже було багато машин. Валері кивнула мені головою і влаштувалась поряд зі мною в сусідньому ряду. В автобусі всі мовчали. Сірий мегаполіс повільно прокидався, парочки на скутерах, часто з дитиною на руках у матері лавірували між переповненими автобусами. Легкий серпанок все ще оповивав деякі близькі до річки вулички. Невдовзі сонце своїми променями простромить ранковий туман, стане тепліше. На рівні Нонтабурі міський пейзаж розступився, ми помітили перші рисові плантації. Буйволи, стоячи в багні, не рухаючись проводжали поглядами наш автобус, як, певно, це зробили б і корови. Підсвідомо я відчув деяке обурення з боку екологів з Юри. Вони, ясна річ, хотіли б сфотографувати двох-трьох буйволів.

Перша зупинка — в Канчанабурі, яке гіди завжди характеризують, як веселе та жваве місто. Для «Мішлен»[18] це «найкраща вихідна точка для огляду околиць Бангкока»; путівник «Бродяга» ж говорить про нього, як про «непоганий базовий табір». До програми входила багатокілометрова мандрівка залізницею смерті вздовж цієї річки. Хоч як уважно я намагався слухати пояснення гіда, до кінця так і не зрозумів історію річки Кваї. На щастя, озброєний «Мішленом» Рене уважно стежив за розповіддю і час від часу робив зауваження. У 1941 році японці після свого вступу у війну вирішили збудувати залізницю, щоб з’єднати Сінгапур з Бірмою, а пізніше захопити Індію. Вона повинна була проходити через Малайзію і Таїланд. А що ж робили тайці під час Другої світової війни? А так, нічого особливого.