Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

— Концертів?

— Концертів… сучасного танцю… — Я почувався вкрай незатишно, сором цілком охопив мене.

— Отже, ви займаєтеся культурою.

— Еге ж… Саме так… Можна так сказати.

Він серйозно, але й не без легкої симпатії подивився на мене. Він неясно здогадувався, що десь у житті існує культурна сфера. У службових обов’язках йому доводилось зустрічатись з різними людьми; жодне соціальне середовище не залишалось йому чужим. Жандармерія — гуманістична організація.

Решта бесіди пройшла більш-менш нормально. Я бачив чимало телевізійних фільмів і підготувався до подібного діалогу. Чи знав я ворогів свого батька? Ні, але, правду кажучи, друзів я теж не знав. Мій батько не був такою важливою постаттю, щоб мати ворогів. Кому була потрібна його смерть? Ну так, мені. Коли я був у нього останній раз? Десь у серпні. У конторі в серпні у мене небагато роботи. Мої колеги змушені кудись їхати відпочивати, бо в них є сім’ї, діти… Я ж залишаюсь у Парижі, граю в карти на комп’ютері та вихідними тиняюсь по 15-му округу; іноді заходжу до батька. Чи були в мене з ним добрі стосунки? І так, і ні. Скоріше — ні, але раз чи два на рік я ходив провідати його. Це не так уже й погано.

Він кивнув. Я відчував, що мої свідчення добігають кінця; мені хотілось би сказати і більше… Я відчував незрозумілу, бодай ненормальну симпатію до капітана Шомона. Він уже налаштував принтер. «Мій батько був добрим спортсменом!» — різко викрикнув я. Він очікуючи подивився на мене. «Не знаю… — почав я, розгублено розводячи руками, — я просто хотів сказати, що він був у непоганій фізичній формі». Він кивнув і з прикрістю почав друкувати.

Підписавши свідчення, я провів капітана до дверей. «Я розумію, з мене поганий свідок». — «Усі свідки погані…» — відповів він. Деякий час я обдумував цей афоризм. Перед нами пролягали безкрайні тоскні поля. Капітан сів у свій «Пежо 305», він триматиме мене в курсі розслідування. У разі смерті прямого родича державному службовцю надають три дні відпустки. Отже, я міг не поспішати, купити місцевого камамберу; проте я відразу ж поїхав до Парижа.

Останній день відпустки я провів у різних туристичних агенціях. Мені подобалося дивитися туристичні каталоги, бачити в їхньому абстрактному мистецтві вміння виразити в кількох рядках тарифів та фотографіях вселенського раю різноманітні місця світу; над усе мені подобалася система зірок, яка виражала рівень раю, на який людина могла сподіватися. Я не був щасливим, проте поважав саме поняття щастя та невпинно і наполегливо прагнув до нього. За моделлю Маршала, покупець — раціональна особа, яка намагається максимізувати своє задоволення, враховуючи існуючі ціни; а ось у моделі Веблена закладений аналіз впливу групи людей на процес купівлі (згідно з цією концепцією, людина прагне або асоціювати себе з натовпом, або, навпаки, — показати свою індивідуальність). За моделлю Копланда процес купівлі залежить суто від типу товару чи послуги (купівля звичайного товару, зважена купівля, купівля спеціалізованого товару), тоді як за моделлю Бодріяра-Бекера споживання означає також передачу певних знаків. У душі я більше схиляюсь до моделі Маршала.

Повернувшись на роботу, я повідомив Марі-Жан, що мені необхідна відпустка. Марі-Жан — моя колега, ми разом готуємо досьє на виставки, працюючи на сучасну культуру. Їй тридцять п’ять років. У неї світле пряме волосся, яскраво-блакитні очі… Про її приватне життя мені нічого не відомо. Ієрархічно вона займає трохи вищу за мою позицію, але ніяк на це не зважає. Для неї більш важлива спільна праця. Щоразу, коли до нас заходить справді важлива особа — представник Дирекції образотворчих мистецтв або член Кабінету Міністрів, вона особливо наголошує на командному дусі, що панує в колективі. «А ось найважливіший робітник нашого відділу! — вигукує вона, вриваючись до мого кабінету. — Той, хто жонглює бухгалтерськими балансами та цифрами… Без нього я була б абсолютно безпорадною». Потім вона сміється; поважні відвідувачі сміються разом з нею або принаймні поблажливо посміхаються. Я також посміхаюсь, в рамках дозволеного, звичайно. Я намагаюся уявити себе жонглером, проте насправді я добре володію лише простими арифметичними діями. Що б не казала про себе Марі-Жан, насправді її робота найскладніша: вона має бути в курсі усіх нових тенденцій та напрямків. Займаючись культурою, вона постійно чує навколо себе докори в консерватизмі, ба навіть у мракобіссі. Цю небезпеку вона повинна передбачати і застерігати від неї як себе, так і все міністерство, тому й підтримує постійні контакти з митцями, художниками, галереями, редакторами журналів, яких я особисто не розумів; ці телефонні дзвінки надихають її, дають щиру радість, бо її пристрасть до сучасного мистецтва справжня. Зі свого боку я цьому не противлюся: я в жодному разі не ремісник, та до традицій живопису я байдужий. У мене залишилось до них досить стримане ставлення, яке пасує простому бухгалтеру. Питання естетики й політики мене не хвилюють; я не прагну винайти нові моделі поведінки чи нове ставлення до світу. Від цього я відмовився тільки-но мої плечі покруглішали, а обличчя уподобало маску смутку. Я бачив чимало виставок, вернісажів та не вартих уваги пам’ятних вистав. Відтоді я зробив для себе чіткий висновок: мистецтво не здатне змінити життя. У всякому разі моє життя.

Я розповів Марі-Жан про свою жалобу; вона висловила мені співчуття і навіть поклала руку на плече. Моє прохання про відпустку вона визнала цілком природним. «Тобі треба відпочити, Мішель, — сказала вона, — повернутися до самого себе». Я намагався уявити собі запропонований процес повернення до себе і вирішив, що вона має рацію. «Сесилія закінчить твою роботу по бюджету, — продовжувала Марі-Жан, — я поговорю з нею». На що це вона натякала? І хто така ця Сесилія? Озирнувшись навколо, я побачив попередній проект афіші і одразу ж згадав. Сесилія була рудою товстухою, яка постійно жувала батончики «Кедбері» і працювала у відділі не більше двох місяців. У неї був строковий контракт чи контракт за суспільно-корисною працею, коротше кажучи, така собі зневажена особа. І дійсно, напередодні смерті батька я працював над попереднім бюджетом виставки «Руки вгору, паливоди!», яка мала відкритися в січні в Бур-ля-Рені. Йшлося про серію фотографій актів поліцейської жорстокості в Івліні. Але на перший план виходило не документальне висвітлення подій, а скоріше якась театральність світу, що супроводжувалась періодичними кадрами із серіалів про поліцейське управління Лос-Анджелеса. Актор зробив вибір на користь легкого висвітлення сюжету, комедійних гегів, а не на очікувану соціальну злободенність. Отже, досить цікавий проект, ні дорогий, ні складний; навіть така нездара, як Сесилія, могла закінчити обрахунок попереднього бюджету.

Зазвичай, виходячи з офісу, я прямував до піп-шоу. Коштувало мені це п’ятдесят франків, іноді сімдесят, коли еякуляція затримувалась. Від вигляду жіночої піхви, що рухається, мені туманіло в голові. Суперечливі напрямки фільмів сучасного мистецтва, рівновага між збереженням культурної спадщини та підтримка живої творчості… — все це дуже швидко зникало перед магією піхв, що рухаються. Я ніжно спустошував свої яйця. В той же час у кондитерській поряд з міністерством Сесилія впивалася зубами в шоколадні тістечка. У нас були практично однакові збуджувальні причини.

Зрідка я ходив до приватного салону за п’ятсот франків; це було в ті дні, коли моєму членові було дуже погано і він мені нагадував вимогливий нікчемний непотрібний придаток, що пахне сиром; тоді треба було, щоб якась дівка взяла його у свої руки, збуджувалась, нехай удавано, від сили мого члена, достатності його сімені. Як би там не було, вдома я був у сім тридцять. По-перше, вмикав «Питання до чемпіона", передачу, яку я записував на видеомагнитофон; потім я перемикав на національні новини. Ситуація, пов’язана зі скаженими коровами, мене не цікавила, я споживаю головним чином картопляні пюре «Муслін» з сиром. Вечір проходив за звичним сценарієм. Я не був нещасним, у мене було сто двадцять вісім каналів. О другій годині ночі я додивився тюркський мюзикл.

Так, у відносному спокої минуло кілька днів, доки одного дня у квартирі не пролунав дзвінок капітана Шомона. Розслідування просунулось далеко вперед, вони знайшли імовірного вбивцю. Це було навіть більше, ніж припущення: підозрюваний зізнався. Через два дні вони проводять слідчий експеримент, чи хотів би я бути присутнім?

— О, так, звичайно, — погодився я.

Марі-Жан привітала мене з таким сміливим рішенням і додала, що бути в жалобі — дуже важка робота, і ще щось про загадку прийдешнього. Вона застосовувала соціально прийнятні слова, висмикнуті з якогось спеціалізованого каталогу, проте це не мало жодного значення: я відчував, що вона з любов’ю ставиться до мене. Це було неймовірно, але дуже приємно. Жінкам притаманна любов, — подумав я, сідаючи у поїзд на Шербург. Що більше вони намагаються встановити на роботі особистісні любовні стосунки, то складніше їм жити у світі, позбавленому любові. У такій атмосфері вони не можуть розквітнути, то ж і страждають від цієї своєї слабкості. У психологічних порадах у журналі «Марі-Клер» постійно нагадують: визначте чітку межу між роботою та приватним життям; проте читачам це не вдається, і сторінки «Ваші листи» у цьому ж журналі переконливо свідчать про це з відвертою наполегливістю. Біля Руану я почав обдумувати деталі справи. Велике викриття капітана Шомона стосувалося того, що Аїша підтримувала «інтимні стосунки» з моїм батьком. Як часто та на якому рівні? Цього Шомон не знав та й для продовження розслідування це було неважливо. Один з братів Аїші швидко зізнався, що приходив до старого «зажадати пояснень», що їхня розмова невдовзі переросла в бійку та що він кинув того мертвого на бетонній підлозі котельні.

Формально відтворенням злочину керував слідчий суддя, невисокий сухий та похмурий чоловік у фланелевих штанях і темній тенісці з обличчям, на якому назавжди закарбувався вираз роздратування, але капітан Шомон не забарився показати, хто тут справжній хазяїн процесу. Жвавий і бадьорий, він особисто зустрічав гостей, обмінювався з кожним кількома вітальними словами, проводжав на місце: в нього був дуже щасливий вигляд. Це була його перша справа з убивством, і він розкрив її менш ніж за тиждень. У цій огидній банальній історії він був єдиним справжнім героєм. Втиснувшись у стілець, зовні пригнічена Аїша з чорною пов’язкою на голові ледь підвела очі при моїй появі. Вона відверто відводила погляд від того місця, де сидів її брат, який у оточенні двох жандармів тупо пропалював очима підлогу. Я не відчував до нього ні симпатії, бодай найменшої, ні співчуття. Підвівши голову, він зустрівся зі мною очима. Певно, він мене впізнав. Він достеменно знав, хто я. Його повинні були попередити: за законами жанру в мене було право на помсту. Я відповідав за кров мого батька. Розуміючи стосунки, які встановлювалися між нами, я пильно дивився на нього. Поступово я потрапляв у полон ненависті; це було приємне й сильне почуття. Якби в мене була зброя, я не вагаючись застрелив би його. Вбивство такого покидька для мене не те що не має значення, а навпаки, я вважаю це вищим актом благодіяння. Крейдою жандарм накреслив на підлозі відмітки, і слідчий експеримент почався. За словами обвинувачуваного, все відбулося дуже просто: під час розмови він психував і з силою штовхнув мого батька; той упав, розбивши голову об підлогу; у пориві нестями він одразу ж утік.

Звичайно, він брехав. Капітану Шомону не треба було докладати жодних зусиль, щоб зрозуміти це. Огляд черепа жертви ясно свідчив про жорстокий характер нападу; в ньому були численні рани. Мабуть, батька били ногами. Крім того, обличчям мого батька не раз пройшлись по підлозі так, що в того ледь очі із орбіт не повилазили. «Більше нічого не знаю… — промовив обвинувачуваний. — Я наче оскаженів». Дивлячись на його нервове посмикування рук, вузьке і зле обличчя, в це можна було легко повірити: він діяв ненавмисно, мабуть, шокований ударом голови об підлогу та виглядом першої крові. Його система захисту була зрозумілою, в неї легко можна було повірити. У суді він дуже легко виплутається з цієї халепи: кілька років умовно, не більше. Капітан Шомон, задоволений ходом процесу, був ладен закінчити експеримент. Я встав зі стільця і підійшов до заскленої веранди. Вечоріло: кілька овець поверталися до своїх стаєнь. Мабуть, вони були ще тупішими за брата Аїші, проте у їх генах не було жодного гена насильства. В останній день свого життя вони бекають від жаху, їх серцевий ритм частішає, у розпачі вони перебирають ногами; потім — пістолетний постріл і все, їх життя кінчається, а тіла перетворюються на м’ясо… Ми потиснули один одному руки і розійшлись; капітан Шомон подякував мені за те, що я приїхав.

Я знову побачив Аїшу наступного дня; за порадою агента з нерухомості я вирішив прибрати будинок до приходу перших клієнтів. Я віддав їй ключі, а вона провела мене до вокзалу. Зима все сильніше стискувала над навколишніми полями свої обійми, величезні хмари нависали над огорожами. Спілкуватися нам було важко. Вона пізнала сексуальну силу мого батька, що повинно було створити занадто недоречну близькість. Все це було так дивно: вона справляла серйозне враження, а мій батько був далеко не донжуан. Проте, мабуть, у нього були якісь привабливі риси характеру, які я не помічав; насправді мені важко навіть згадати риси його обличчя. Чоловіки живуть один побіля одного немов бики в череді. Іноді їм вдається розпити разом пляшку горілки.

«Фольксваген» Аїші зупинився на Привокзальній площі; я розумів, що треба щось сказати на прощання. «Ну ось…» — промимрив я. За кілька секунд глухим голосом вона сказала: «Я поїду звідси. В мене є подруга, яка допоможе знайти мені місце офіціантки в Парижі, я продовжу своє навчання. Все одно моя сім’я вважає мене шльондрою». Я погодився і кивнув головою. «Врешті-решт, у Парижі більше людей…» — нарешті видавив я. Більше мені нічого не спало на думку, це було єдине, що я міг сказати про Париж. Здавалося, моя небагатослівність не збентежила її. «Я нічого не чекаю від своєю сім’ї, — зі злістю продовжувала вона. — Вони не тільки незаможні, але й до того ж повні блазні. Два роки тому мій батько ходив паломником до Мекки. Після цього з ним більше ні про що не можна було розмовляти. Мої брати — ще гірше: вони займаються усілякими дурницями, літрами п’ють пастіс,[1] вважаючи себе носіями справжньої віри, дозволяють собі називати мене «шльондрою», бо я хочу працювати, а не вийти заміж за одного з таких недоумків, як вони».