Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

Готель «Бангкок Палас» належав до мережі, спорідненої з мережею готелів «Меркюр», і дотримувався тієї ж концепції щодо якості прийому туристів та їх харчування; це я прочитав у брошурі, яку прихопив зі столика в холі готелю, очікуючи, доки ситуація стане зрозумілою. Було трохи за шосту ранку (північ у Парижі, — подумав я), а пожвавлення вже відчувалося, ресторан саме відкрився на сніданок. Я сів на стілець. Мої думки були незібраними, у вухах продовжувало гудіти та ще й живіт почав поболювати. За поведінкою я почав впізнавати деяких членів нашої групи. Дві кралі років двадцяти п’яти, скоріше за все повії, втім, непоганої статури, зневажливо поглядали на присутніх. Подружжя пенсіонерів навпаки виглядало дуже доброзичливим: його можна було назвати жвавим, жінка — більш серйозна, із захопленням оглядало багате внутрішнє оздоблення готелю, яке становили численні дзеркала та золочені люстри. У перші години приналежності до групи взагалі помічаєш лише практичну товариськість, яка характеризується набором стандартних фраз на всі випадки життя та стриманим проявом емоцій. За словами Едмунда та Уайта[8], склад мінігруп можна скорегувати тільки під час першої екскурсії, іноді навіть під час першого сумісного сніданку.

Близький до непритомності, я підхопився і припалив сигарету, щоб збадьоритись: снотворне дійсно було дуже сильним, від нього мене нудило, проте всі інші подібні препарати, які я перепробував раніше, мені не допомагали, отже, іншого виходу в мене не було. Пенсіонери продовжували повільно кружляти по залу. Мені здалося, чоловік трохи хизувався, очікуючи когось конкретного, з ким би він міг обмінятися усмішкою, а нею він обдаровував увесь світ. У минулому вони, мабуть, були дрібними комерсантами. Але це було тільки моє припущення. Мало-помалу члени групи, почувши своє ім’я, підходили до гіда, отримували ключі й підіймалися у свої номери. Група зменшувалась на очах. Ми можемо, нагадала нам перекладачка добре поставленим голосом, поснідати хоч зараз; хто хоче, може відпочити у себе в номері. У будь-якому разі о чотирнадцятій ми повинні спуститися в хол для огляду каналів-клонгів.

Засклені двері мого номера виходили прямо на автостраду. Було пів на сьому. Рух був доволі інтенсивним, але подвійне скло пропускало лише легке гудіння. Нічні вогні вже згасли, а сонце ще не відбивалося у сталі та склі; у цей час місто стає сірим. Я замовив подвійну каву, якою запив «Ефералган», «Доліпран» та подвійну дозу «Осцилококципуму». Потім я ліг і спробував заплющити очі.

Незрозумілі фігури повільно рухалися в обмеженому просторі; вони поважно гуділи; можливо, це були машини на будівництві або гігантські комахи. Вдалині людина, озброєна невеликою турецькою шаблею, обережно перевіряла гостроту її леза. На ній був тюрбан і білі розкішні шаровари. Зненацька повітря стало червоним та липким, майже прозорим; дивлячись на краплі води переді мною, я збагнув, що якесь скло відділяє мене від сцени. Людина, не рухаючись, лежала тепер на землі: невидима сила скувала її. Машини — кілька екскаваторів та один гусеничний бульдозер — оточили її. Екскаватори підняли вгору свої залізні руки і з силою вивергнули свої ковші на людину, розрізавши її водночас на сім або вісім частин. Проте голова чоловіка, здавалось, все ще випромінювала диявольське життя; недобра посмішка світилася на зморшкуватому бородатому обличчі. Бульдозер, у свою чергу, під’їхав до чоловіка, його голова розкололась, немов яйце; мозок і подроблені кістки порскнули на скло за кілька сантиметрів від мого обличчя.

5

У цілому туризм, як пошук сенсу існування, з його ігровою товариськістю, якій він сприяє, та образами, які він породжує, є інструментом повільно зростаючої закодованої нешкідливої боязкості зовнішнього оточення та його несхожості.

Рашид Аміру

Я прокинувся десь опівдні; кондиціонер гулко працював. Голова боліла вже менше. Простягнувшись поперек величезного ліжка, я згадав про тур та його мету. Група, дотепер безформна, повинна буде перетворитися на живу єдину спільноту; починаючи з сьогоднішнього дня, я маю знайти своє місце в ній, а безпосередньо зараз — вибрати шорти, щоб їхати до клонгів. Я вибрав напівкоротку модель з голубої джинси, яка не дуже облягає, і доповнив її футболкою «Радіохед»; потім я поклав деякі речі в рюкзак. У ванній кімнаті я з огидою подивився на себе у дзеркало: по моєму помережаному бюрократією обличчю можна було зробити єдиний трагічний висновок — я був схожий на того, ким насправді і був: сорокарічним чиновничком, який під час відпустки намагається одягатися по-молодіжному. Це мене збентежило. Я підійшов до вікна, смикнув штору. З двадцять сьомого поверху пейзаж відкривався неймовірний. Величезна споруда готелю «Маріот» здіймалася наче крейдяна скеля з накресленими на ній горизонтальними чорними смугами — рядами вікон, напівприхованих за балконами. Світло сонця в зеніті по-особливому вимальовувало форму стіни та граней. Напроти готелю — складна споруда з пірамід та куполів із синюватого скла множила думки і відносила їх у неозорну далечінь. На горизонті виднілись гігантські бетонні брили готелю «Гранд Плаза Президент», які нависали одна над одною, немов сходи справжньої піраміди. Справа, над зеленою поверхнею парку Люмпіні, наче охрова цитадель, здіймалися наріжні вежі готелю «Дюсіт Тхані». Небо сіяло блакиттю. Я повільно потягував «Сингха Голд»[9] і розмірковував над поняттям «неминучість».

Внизу в холі наша перекладачка робила перекличку, щоб роздати breakfast coupons.[10] Так я дізнався, що тих двох краль звали Бабетта та Лея. У Бабетти було світле кучеряве волосся, не від природи, звичайно, скоріше — хвилясте, в неї, паршивки, були гарні груди, які виразно проступали крізь напівпрозору туніку, схоже, з набивної тканини з каталога «Труа Сюїс». Її штани з тієї ж тканини були також напівпрозорі, настільки, що було добре видно біле мереживо її трусиків. Брюнетка ж Лея була більш схожа на довгу макаронину; проте дуже гарний вигин її сідниць, що особливо підкреслювали чорні лосини, та агресивні груди, які погойдувались під яскраво-жовтим ліфом, компенсували цей недолік. Малесенький діамант прикрашав її пупок. Я надто уважно розглядав обох шльондр, щоб назавжди забути про них.

Розподіл купонів продовжувався. Наша перекладачка Сон називала усіх членів групи на ім’я. Це мене дратувало. Ми ж дорослі, твою мать. Деяка надія зажевріла в мене, коли вона, вказавши на подружжя, назвала їх «мсьє та мадам Лобліжуа»; але потім відразу ж із солодкуватою посмішкою додала: «Жозетта та Рене». У це важко було повірити, проте так воно й було. «Мене звуть Рене», — підтвердив пенсіонер, не адресуючи свою репліку ні до кого конкретного. «Не пощастило…» — пробурчав я. Його жінка кинула на нього втомлений погляд, який мав означати: «Замовкни, Рене, ти всіх дістаєш». Раптом я зрозумів, кого він мені нагадував — Мсьє Плюса з реклами чіпсів «Бальзен». Мабуть, це він і був. Я спитав безпосередньо його дружину, чи не знімалися вони бува в цьому ролику у ролі другого плану? «Авжеж що ні», — відповіла вона. У них була своя м’ясна лавка. А що, теж непогано. Цей веселун — колишній ковбасник (із Кламарі, як уточнила його жінка). Отже, у скромній лавці, яка стала харчевнею для незаможних селян, він і сипав колись своїми жартами та дотепами.

Були ще дві сімейні пари, але більш непримітні, яких, здавалось, зв’язувала якась неясна єдність. Може, вони вже їздили кудись разом? Чи познайомились тільки за брекфестом? Все може бути. Перше подружжя викликало у мене відразу. Чоловік був схожий на Антуана Вехтера[11] в молодості, якщо тільки його можна уявити собі молодим; проте він був шатеном, а зі своєю рівненько підстриженою бородою він не дуже вже й нагадував Антуана Вехтера, скоріше — Робін Гуда. Але ж у нього було щось швейцарське, я б навіть сказав щось від мешканця Юри. А врешті-решт, ні на кого він був не схожий, а мав вигляд цілковитого бовдура. Не кажучи вже про його дружину, в комбінезоні з серйозним обличчям доброї молочниці. Неймовірно, щоб такі створіння не розмножувались, подумав я. Певна річ, залишили дитину у своїх батьків в Лон-ле-Солньє. Вигляд іншого подружжя, більш літнього, викликав у мене безмежне відчуття безтурботності. Сухорлявий, вусатий та трохи знервований чоловік відрекомендував себе натуропатом. Помітивши мою здивованість, він пояснив, що лікує хвороби за допомогою рослин або інших природних засобів. Його дружина, сухорлява маленька жіночка, працювала в соціальній сфері, займалася працевлаштуванням якихось хуліганів у Ельзасі. Здавалося, вони вже років тридцять не трахалися. Чоловік, схоже, був готовий поговорити зі мною про користь народної медицини, але від такого першого знайомства в мене почало трохи морочитися в голові, тому я опустився на стілець, який стояв поруч. Звідти я погано бачив інших трьох членів нашої групи, яких від мене трохи закривало подружжя ковбасників. Це був якийсь міщанин років п’ятдесяти на ім’я Робер з напрочуд суворим обличчям і жінка приблизно такого ж віку, з чорним кучерявим волоссям навкруг водночас злого, розважливого і позбавленого емоцій обличчя. Звали її Жозіан. І нарешті більш молода, майже непомітна жінка не більше двадцяти семи років, яка повсюди, наче видресируваний собака, майже не відриваючись, ходила за Жозіан. Її звали Валері. «Що ж, — похмуро подумав я, прямуючи до автобуса, — у мене ще буде нагода, та й не одна, підбити до неї клинці». Я помітив, що Сон все ще перевіряє свій список пасажирів. Обличчя у неї було дуже напружене, а слова злітали з її вуст поза бажанням. Увесь вигляд Сон свідчив про боязнь, майже розгубленість. Разом з нею група складалася з тринадцяти осіб, а тайці інколи дуже марновірні, ще більш марновірні, ніж китайці. Часто-густо при нумерації будинків та вулиць після дванадцяти йде відразу чотирнадцять, аби лишень не згадувати число тринадцять. Я примостився в лівому ряду посередині салону. В таких групових поїздках люди досить швидко закріплюють за собою місця: треба зайняти своє місце якомога раніше, притримуватись його, мабуть, слід покласти якісь особисті речі, тобто активно його обживати.

На мій превеликий подив, Валері сіла коло мене. Але ж автобус був на три чверті порожній. Двома рядами позаду Бабетта та Лея пересміювалися. От паршивки, вони ніяк не хочуть заспокоїтися. Я нишком подивився на дівчину біля мене. У неї було чорне волосся, а обличчя… не знаю, його можна було б назвати скромним, ні вродливе, ні відразливе. Після коротких, але інтенсивних роздумів я ледь вимовив: «Вам не жарко?» — «Ні, ні, в автобусі добре», — не усміхаючись, відповіла вона надто швидко, з видимим полегшенням від того, що я перший почав розмову. Проте моя фраза була навдивовижу дурною: в автобусі був справжнісінький холод. «Ви були раніше в Таїланді?» — у свою чергу спитала вона. «Так, один раз». Вона завмерла на мить, немов приготувавшись слухати цікаву розповідь. Розповісти їй про мою минулу поїздку? Мабуть, не тепер. «Було добре…» — мовив я нарешті піднесеним голосом з метою компенсувати банальність самої фрази. Вона задовільно кивнула. Тоді я зрозумів, що ця дівчина не корилася сліпо Жозіан: вона взагалі була готова коритися і, схоже, була не проти змінити хазяїна. А Жозіан, яка сиділа зараз за два ряди попереду нас і, роздратовано перегортаючи сторінки «Путівника бродяги» та кидаючи лютий погляд у наш бік, мала вже вкрай її дістати. Романс, романс…

Відразу після переправи Паяб наша яхта повернула праворуч до Клонг Самсону і ми поринули в зовсім інший світ. З минулого століття життя тут мало змінилося. Хижі з тікового дерева на палях стояли вздовж усього каналу; білизна сушилася під навісами. Деякі жінки визирали з вікон, щоб подивитися на нашу яхту; інші відривалися від свого прання. Дітлахи вовтузилися безпосередньо під навісами; вони азартно махали нам руками. Повсюди було багато рослин; наша яхта прокладала собі шлях серед латаття та лотосів; всюди вирувало бурхливе життя. Уява малювала, що кожен вільний шматочок землі, повітря та води водночас заполонили метелики, ящірки чи коропи. Ми потрапили в розпал першої засухи, та ще й при абсолютно вологій атмосфері.

Валері сиділа поруч зі мною; здавалося, вона була якась умиротворена. Час від часу вона обмінювалася знаками зі старими на березі, які палили на балконах свої люльки, з дітьми, які купалися, та жінками, що прали. Екологи з Юри теж здавалися дуже спокійними, навіть натуропатам теж передався загальний настрій. Навколо нас було чути лише окремі звуки та смішки. Валері повернулася до мене. Раптом мені захотілось взяти її за руку; просто так, без причини, але я стримався. Яхта майже зовсім не рухалася — навкруги коротка щаслива пообідня вічність. Навіть Бабетта та Лея замовкли. Вони у мріях занеслись у хмари, але потім, на пристані, обличчя їхні знову приберуть свого особливого виразу.

Коли ми оглядали Храм Ранкової Зорі, я подумав, що треба зайти до аптеки й купити віагру. На зворотному шляху я дізнався, що Валері була з Бретані, що в її батьків була ферма в Трегоруа; я ж, власне, не знав, що їй сказати. Вона здавалася дуже недурною, але в мене не було жодного бажання вести розумні розмови. Мені подобався її м’який голос, її католицька ретельність, рухи її губів, коли вона говорила. У неї повинен бути палкий рот, здатний проковтнути сперму справжнього друга. «Гарний був сьогодні день…» — подумав я, а може, сказав у розпачі. Я дуже віддалився від людей, зовсім забув, як з ними поводитись. Дуже довго я жив усамітнено… «О, так, було добре…» — відповіла Валері; вона зовсім не вимоглива, славна дівчина. Проте відразу після приїзду автобуса до готелю я кинувся до бару.

Три коктейлі по тому я вже шкодував про свою поведінку, вийшов пройтися холом. Була сьома година вечора. З нашої групи ще ніхто не спустився. За чотириста бат усі бажаючі могли піти на вечерю-виставу з «традиційними тайськими танцями». Зустріч — о восьмій вечора. Певна річ, Валері піде. Після мандрівки «Класичним Таїландом, від Північної Рози до Містечка Янголів» три роки тому я здогадувався, що це за танці. Зовсім непогана була поїздка, дещо дорога, та й група тоді підібралась жахливого культурного рівня: всі її учасники навіть вузів не покінчали. Тридцять дві позиції Будди у скульптурах Ратанакосін, тайсько-бірманський, тайсько-хмерський стилі — ніщо не залишилося поза їхньою увагою. Я повернувся знесилений, без «Блакитного путівника» я весь час почував себе вкрай смішним. До того ж я почав потерпати від нестримного бажання з кимось перепихнутися. Я кружляв по холу, страждаючи від нерішучості, яка щодалі зростала, коли перед моїми очима з’явилася табличка «HEALTH CLUB», що спрямовувала гостей на нижній поверх.

Вхід освітлювали неонові червоні вогні та різнокольорові гірлянди. На світловому панно на білому фоні три німфи в бікіні з надто виразними грудьми простягали келихи шампанського потенціальному відвідувачу; вдалині виднілося зображення дуже стилізованої Ейфелевої вежі; врешті-решт, то був зовсім інший стиль, порівняно зі строгими формами готелю «Меркюр». Я увійшов і замовив у барі келих бурбонського. Принаймні десятеро дівчат повернули голови в мій бік; деякі з кокетливою усмішкою, інші — без неї. Я був єдиним клієнтом. Незважаючи на невеликий розмір цього закладу, на дівчатах були круглі таблички з номерами. Я швидко зупинився на номері 7: по-перше, тому, що вона була досить гарненька, а по-друге, тому, що вона не робила вигляду, що її дуже цікавить телевізор чи що вона поглинута бесідою зі своїми сусідками. І справді, коли назвали її ім’я, вона підвелася з видимим задоволенням. Я пригостив її кока-колою, і ми пішли до кімнати. Її звали Оон, принаймні, я так зрозумів, вона приїхала з півночі країни з маленького селища Чіанг Маї. Їй було дев’ятнадцять.

Ми разом прийняли ванну, і, лежачи на вкритому якоюсь пінкою матраці, я швидко зрозумів, що не помилився з вибором. Оон рухалася дуже добре, дуже гнучко; вона нанесла саме стільки мила, скільки було потрібно. Раптом вона повільно провела своїми грудьми по моїх сідницях; це була її власна ініціатива, не всі дівчата роблять таке. Її добре намилена піхва терлася об мої ікри, наче невелика жорстка зубна щітка. На мій власний подив, мої м’язи майже відразу напружилися; коли вона перевернула мене й почала ніжити ногами мій член, я подумав, що не зможу втриматися. Ціною неймовірних зусиль, різко стиснувши відповідні м’язи сідниць, я все ж таки себе втримав.

Коли вона сіла на мене зверху, я подумав, що зможу ще протриматися довго, але мені швидко довелося розчаруватися. Нічого, що вона була такою юною, вона вміла добре користуватися своєю піхвою. Спочатку вона дуже ніжно й повільно, маленькими поштовхами, насіла на голівку мого члена; потім глибоко, відчутно обтиснувши, ввела його усередину. «О, ні, Оон, ні!..» — вигукнув я. Вона приснула від сміху, задоволена своєю владою, потім продовжила неквапливі рухи, сильно й повільно здавлюючи стінки своєї піхви; водночас вона дивилася мені у вічі з видимою насолодою. Я відчув повноцінний оргазм, коли вона дійшла до основи мого члена.

Потім, обнявшись і лежачи на ліжку, ми трохи поговорили. Здавалося, вона не дуже квапилася повертатися назад. У неї було небагато клієнтів. Цей готель був призначений скоріше для туристичних груп зі всього світу, а надто таких, чий тур майже закінчився. Приїздило багато французів, але далеко не всі з них цінували мистецтво body massage.[12]