Розділ «Частина перша Тайські тропіки»

— Взагалі мусульмани — це не так уже й страшно… — зніяковіло промурмотів я, взяв свій саквояж і відчинив дверцята. «Сподіваюсь, у вас все буде добре…» — непереконливо сказав я. Цієї миті мені здалося, що я чітко бачу всі ці міграційні потоки, які немов кровоносні судини обплутали всю Європу. Мусульмани були в цій системі згустками крові, які дуже повільно розсмоктувались. Аїша з сумнівом подивилася на мене. Холод прокрався в машину. Подумки я навіть відчув якийсь потяг до піхв мусульманок. Трохи натужно я посміхнувся. Вона теж посміхнулась, більш щиро. Я довго тиснув їй руку, відчуваючи тепло її пальців, і відпустив тільки тоді, коли відчув, як кров тихо пульсує в її зап’ясті. За декілька метрів від машини я обернувся, щоб помахати їй рукою. Як-не-як ми зустрілися, тут під сам кінець щось відбулося між нами, щось ледь відчутне.

Влаштовуючись у вагоні поїзда, я подумав, що треба було б дати їй грошей. Та ні — це б неправильно зрозуміли. Саме в цю хвилину я вперше зрештою усвідомив, що стану багатою людиною, ну, відносно багатою. Гроші з рахунків батька вже перерахували на мій рахунок, продаж машини я доручив механіку, квартири — агенту з нерухомості; все владналося дуже просто. Вартість всього майна диктували закони ринку. Були, звичайно, ще комісійні: десять відсотків тут, десять відсотків там — не більше. Сума податків теж чітко обговорювалась: досить було подивитися в такі собі брошурки, які можна безкоштовно придбати у Податковій дирекції.

Мій батько, мабуть, не раз обмірковував, як би залишити мене без спадщини; врешті-решт він був змушений відмовитися від цієї ідеї, певне, вирішив, що заради такої мети треба виконати забагато адміністративних формальностей та ще й без гарантії успіху в майбутньому (бо не так то це й просто — позбавити спадщини дітей; закон надає вам дуже обмежені права: маленькі негідники не тільки отруюють вам життя, але й користуються потім усім тим, що ви змогли нажити важкою працею). Далебі, він подумав, що для нього в цьому не було жодного інтересу — ну яка, скажіть, різниця, що станеться з моїми грошима після моєї смерті? Ось як, на мою думку, він розмірковував. Невже ж старий козел таки помер, і я продам будинок, у якому він провів свої останні роки; я також продам «Тойоту Ленд Кроузер», котра служила йому для поїздок у шербурзький супермаркет «Казіно Жеан» за упаковками води «Евіан»? А що я мав робити з «Тойотою» марки «Ленд Кроузер»? Я, який живе біля Ботанічного саду! Схоже їздив би за равіолі «а-ля рікотта»[2] на ринок Муфтар… Ось, мабуть, і все. Коли йдеться про прямих спадкоємців, державне мито, що стягується, не дуже велике, ба навіть якщо родинні стосунки й не були дуже міцними. Зменшені податки… Я можу отримати три мільйони франків. Це ж майже п’ятнадцять моїх щорічних окладів. Таку суму некваліфікований робітник у Західній Європі міг сподіватися заробити за все життя. Не так уже й погано! Можна принаймні спробувати здихатися цієї обтяжливої убогості.

За кілька тижнів я отримаю листа від банку… Потяг повільно підходив до Байє… Я вже передбачав зміст розмови. На роботі один з професіоналів помітить дуже велике позитивне сальдо на моєму рахунку. Він захоче переговорити зі мною: кому з нас сьогодні чи завтра не буде потрібний добрий партнер з розміщення капіталу? З певною пересторогою я запитаю поради щодо надійних варіантів; він сприйме це як ситуацію, що так часто трапляється серед новачків, з легкою посмішкою. Більшість недосвідчених інвесторів надає перевагу, і він це знає, безпеці на шкоду прибутку. Вони з колегами над цим часто посміюються. Я не повинен обманюватися з цього приводу: що стосується управління капіталом, то деякі літні люди поводять себе, мов справжні новачки. Зі свого боку він намагатиметься звернути мою увагу на трохи інший сценарій, давши мені, звичайно, час все добре обміркувати. А чому б і справді не вкласти дві третини моїх коштів у надійну справу зі стабільним річним прибутком? А одну третину, яка залишиться, вкласти у якесь більш авантюрне, але й більш прибуткове підприємство? Через кілька днів роздумів, переконаний, я б схилився на користь його аргументів. А він би відчув у моєму рішенні підтримку своїх дій і з запалом підготував би необхідні документи, а наші рукостискання на прощання були б по-справжньому теплими та щирими.

Я живу у країні принишклого соціалізму, де володіння матеріальними благами гарантується суворими законами, а банківська система оточена міцними державними гарантіями. В межах закону я не ризикував ні розтратами з мого банківського рахунку, ні злісним банкрутством. Отже, мені не було чого непокоїтися. А втім, я ніколи й не переймався зайвими турботами: після навчання, в якому я особливими знаннями не відрізнявся, я дуже швидко потрапив до державного сектора. Це було в середині вісімдесятих, на початку змін у самих ідеях соціалізму, коли відомий діяч Джек Ланг[3] блискуче примножував державні культурні установи. Моя заробітна плата, як для початківця, була навіть дуже пристойною. А потім я старів, поволі працюючи на політичну систему, яка постійно змінювалась. Я був ввічливим, коректним, мене цінували колеги та начальство. Однак, маючи не дуже привітний характер, я не зміг завести собі справжніх друзів… На Лізьє спускався вечір, швидко сутеніло. Чому я ніколи в роботі не виявляв такого запалу, як, наприклад, Марі-Жан? Чому взагалі я не виявляю запалу в житті? Ні в чому.

Без відповіді на це питання минуло ще два тижні. Потім, вранці 23 грудня, я взяв таксі й поїхав до Руасі[4].

3

І ось я тут, один як дурень, у кількох метрах від віконця туристичної агенції «Нувель Фронтьєр».[5] Був суботній ранок, ще й свята. Як завжди, в Руасі було повнісінько народу. Тільки-но в жителів Західної Європи випадають кілька вільних днів, вони відразу намагаються потрапити до іншого кінця світу. Добру половину подорожі вони летять літаком і поводять себе, немов в’язні, які щойно втекли з в’язниці. Я їх не звинувачую. Я готуюся до таких же дій.

Мої мрії доволі убогі. Як і більшість жителів Західної Європи, я прагну мандрувати. Звичайно, тут є певні труднощі: мовний бар’єр, погана робота громадського транспорту, ризик стати жертвою грабіжників чи аферистів. Відверто кажучи, насправді я хочу займатися туризмом. Кожна людина плекає такі мрії, які вона в силах реалізувати. Я ж мріяв скористатися запропонованими трьома каталогами «Нувель Фронтьєр» основними маршрутами: «Дорога Пристрасті», «Кольорова поїздка» та «Задоволення на вибір».

Майже відразу я вирішив поринути у «Пристрасті», але довго вагався між «Ромом та Салсою» (номер туру CUB СО 033, 16 днів/14 ночей, 11 250 франків за двомісний номер, доплата за одномісний номер 1 350 франків) та «Тайськими тропіками» (номер туру ТНА СА 006, 15 днів/13 ночей, 9 950 франків у двомісному номері, доплата за одномісний номер 1175 франків). Насправді, мене більше приваблював Таїланд, але на користь Куби свідчив той факт, що це була одна з останніх комуністичних країн, можливо, й ненадовго. Тут є щось з політичної екзотики — побачити режим, який зникає. Врешті-решт, я схилився на користь Таїланду. Слід визнати, текст брошури був привабливо написаний, здатний спокусити середньостатистичну людину.

«Маршрут складений з присмаком пригод, які приведуть Вас до бамбуків ріки Квай, островів Кох Самуї, неймовірно чудового перешийку Кра, островів Кох Пхі-Пхі та Пхукет. «Кльова» мандрівка у тропіках!».

Рівно о 8.30 Жак Майо гримнув дверима свого будинку по бульвару Бланкі у 13-му окрузі Парижа, осідлав свій скутер і спрямував його зі сходу на захід через усе місто. Напрямок — офіс «Нувель Фронтьєр», бульвар Де Гренель. Кожного разу через день він заїжджає до трьох-чотирьох своїх агенцій: «Я привіз нові каталоги, забираю пошту та стежу за настроєм», — сидячи на своїй машині, пояснює цей патрон, виряджений завжди в неймовірно строкату краватку. Не зайве підстьобнути клієнтів: «За кілька днів ці агенції значно збільшать свій оборот», — посміхаючись пояснює він. Певна річ, під дією магії шарму пана Майо кореспондентка журналу «Капітал» не може приховати подиву: ну хто міг подумати в 19б7 році, що невеличка асоціація, заснована купкою студентів-бунтівників, набуде такого розмаху?! Певно, не ті тисячі студентів, які йшли колонами у травні 68-го перед першим офісом «Нувель Фронтьєр» на площі Денфер-Рошро в Парижі. «Ми з’явилися перед об’єктивами телевізійних камер у потрібний час і в потрібному місці…» — згадує Жак Майо, колишній бойскаут і студент лівих поглядів католицького університету, який до того ж був членом Спілки французьких студентів. Це була перша реклама підприємства, названого на честь промови Джона Кеннеді про нові кордони Америки.

Завзятий ліберал Жак Майо успішно боровся проти монополії «Ейр Франс» на повітряні перевезення. Одіссея його компанії, яка за тридцять років перетворилась на лідера французького туристичному ринку, заворожувала економічні видання. Як «ФНАК», так і «Клоб Мед»[6], народжені разом з індустрією дозвілля, «Нувель Фронтьєр» може символізувати нове обличчя сучасного капіталізму. У 2000 році індустрія туризму вперше вийшла на провідне місце у світі за торговельним оборотом. Навіть якби тур «Тайські тропіки» і не вимагав середнього фізичного стану туриста, він дуже добре вписався б у те, що зветься «пригодницька мандрівка»: різні види житла (просте, стандартне, перший клас); кількість учасників — не більше двадцяти (для кращого взаєморозуміння). Я помітив двох гарненьких негритянок з рюкзаками. Я сподівався, вони теж обрали цей тур; я опустив очі, мені потрібно було дістати документи. Тривалість польоту — трохи більше одинадцяти годин.

Вилетіти сьогодні ж, незважаючи на авіакомпанію та кінцевий пункт, означало протягом усього польоту терпіти ставлення до себе, як до лайна. Зігнувшись у недостатньому, майже символічному просторі, де не можна буде навіть підвестися, не зачепивши своїх сусідів, людина відразу зіштовхується з серією заборон, котрі злітають з вуст вимушено усміхнених стюардес. Тільки-но ви сходите на борт, вони вже тут зі своїм бажанням узяти ваші речі і закинути їх у багажні відсіки, відчинити які відтепер ви самотужки не зумієте до самісінької посадки. Під час усього польоту вони будуть чіплятися до вас, дозволяючи тільки чітко оговорені дії з вашого боку: дегустацію лимонаду, перегляд американських фільмів, купівлю продуктів «дюті-фрі». Загострене відчуття небезпеки, посилене постійними кадрами авіакатастроф перед очима, вимушена нерухомість у лімітованому просторі викликають такі сильні стреси, що кілька разів деякі пасажири не витримували і помирали від серцевого нападу. Екіпажу вельми успішно вдається довести рівень стресу до максимуму, заборонивши звичні та ефективні засоби боротьби з ним. Позбавивши сигарет та книжок, нас усе частіше позбавляють алкоголю. Дякуючи Богові, ці мерзотники ще не практикують особистий догляд; будучи досвідченим пасажиром, я обачливо запасся мінімальним набором для виживання: кількома нікотиновими пластирами по 21 мг, упаковкою снодійного, пляшкою «Саузерн Комфорт». Я саме перебував у в’язких обіймах Морфею, коли ми пролітали над колишньою Східною Німеччиною.

Я прокинувся, відчувши важкість на плечі та чийсь теплий подих. Без будь-яких церемоній я скинув сусіда зліва зі свого плеча: він щось нерозбірливо пробурчав, але очей не розплющив. Це був високий коротко стрижений шатен років тридцяти. Вигляд у нього був не те щоб зовсім неприємний, та й не дуже вигадливий. Він був навіть трохи зворушливий, загорнутий у блакитну ковдру, надану авіакомпанією. Його величезні натруджені руки спокійно лежали на колінах. Я підібрав кишенькову книгу, яка впала йому під ноги — паршивий англосаксонський бестселер якогось Фредеріка Форсайта. Я вже якось читав твір цього дурня, сповнений хвалебними одами Маргарет Тетчер та несерйозними вигадками про Радянський Союз як Імперію Зла. Я подумав, як же він зміг залишитися на коні після падіння Берлінської стіни? Я перегорнув його новий опус: здається, цього разу роль злодіїв була віддана червоно-коричневим та іншим сербським національностям; ось людина, яка була у курсі останніх світових подій. Його улюблений герой нудний Джексон Монк служив у ЦРУ, яке з волі обставин зв’язалося з чеченською мафією. «Нічого собі мораль у авторів англосаксонських бестселерів!» — подумав я, повертаючи книгу моєму сусідові. Сторінка була закладена утричі згорнутим листком паперу, в якому я впізнав запрошення від «Нувель Фронтьєр». Що ж, я щойно познайомився з моїм першим компаньйоном по мандрівці. Славний хлопець, набагато менш егоцентричний та нервовий, ніж я. У цьому я був переконаний. Я кинув погляд на екран телевізора, де йшла інформація про хід польоту: мабуть, зараз ми вже проминули Чечню; температура за бортом — мінус 53 °C, висота — 10 143 метри, місцевий час — 00:27. На екрані з’явилася карта. Ми перетнули кордон з Афганістаном. Через ілюмінатор, звичайно, можна було побачити лише чорну порожнечу. У всякому разі таліби скоріше за все зараз переховувалися, маринуючись у своєму багні. «Доброї ночі, таліби, доброї ночі… Добрих вам снів…» — промуркотів я перед тим, як проковтнути другу таблетку снодійного.

4

В аеропорту «Дон Муанг»[7] літак приземлився о п’ятій ранку. Прокинувся я з великим зусиллям. Мій сусід зліва вже підвівся і бив копитом, чекаючи у черзі на вихід. Я швидко загубив його з виду в коридорі, який вів до холу аеропорту. Ноги в мене були ватяні, язик ледь ворушився; у вухах стояв гулкий сильний шум.

Тільки-но я вийшов через автоматичні двері на вулицю, як мене оповила нестерпна спека. Було принаймні +35 °C. Спека у Бангкоку особлива. Вона практично засалена, мабуть, через забруднення. Повертаючись додому після довгого перебування в цьому місті, дещо дивно не знаходити на собі тонкої плівки промислових відходів. Тридцять секунд я витратив на те, щоб адаптуватися дихати при такій спеці. Я намагався не відходити далеко від нашої тайської гіда-перекладачки, в якій я не помітив нічого особливого, хіба що вона здалася мені досить стриманою та освіченою — але ж чимало таїтянок можуть справити саме таке враження. Рюкзак відтягував мені плечі; це був «Lowe Pro Himalaya Trekking", найдорожча модель, яку я тільки міг знайти в магазині «Старий турист»; у нього була довічна гарантія. Це був чудовий рюкзак кольору сірої сталі із застібками-карабінами, спеціальними «липучками» — фірма-виробник окремо їх запатентувала — та замками-блискавками, які могли працювати і при температурі до 65 °C. На жаль, його вміст був доволі обмежений: кілька шортів та футболок, плавки, спеціальне взуття, яке дозволяє ходити по коралам (125 франків у «Старому туристі»), несесер з ліками, які «Путівник бродяги» вважає вкрай необхідними, відеокамера JVC HRD-9600 MS з акумулятором та касетами і два американських бестселери, які я навмання купив у аеропорту.

Автобус фірми «Нувель Фронтьєр» стояв за сто метрів від аеропорту. Усередині потужної машини — «Мерседес М-800» на 64 місця — кондиціонер був увімкнутий на повну потужність, здавалося, що ми потрапили до морозильника. Я зайняв місце усередині в лівому ряду біля вікна. Невиразно я розрізняв з десяток інших пасажирів, серед яких був і мій знайомий по літаку. Ніхто не сів коло мене. Я зрозумів, що програв нагоду влитися у групу; до того ж мені здалося, що я підхопив нежить.

Ще тільки розвиднялось, але шестисмужна дорога, яка вела до центру Бангкока, вже була заповнена машинами. Ми їхали вздовж стальних та скляних будівель. Де-не-де зустрічались важкі бетонні конструкції, які нагадували радянську архітектуру, офіси банків, великих готелів, електронних, здебільшого японських, компаній. Після підйому на Чатучак дорога пролягала над радіальними смугами, які обплутували весь центр міста. У проміжку між освітленими будівлями готелів і темними кварталами тепер можна було побачити окремі невеликі будинки з жерстяними дахами. В освітлених неоновими вогнями пересувних ларьках пропонували суп та рис; ми бачили, як кипіло і булькало в металевих каструлях. Автобус трохи зменшив швидкість, щоб піднятися на Нью-Печабурі-роуд. Якусь мить ми роздивлялись фантасмагоричний вигляд розв’язки, спіралі якої у світлі вогнів аеропорту, здавалось, висіли просто посеред неба; потім, зробивши довгу петлю, автобус виїхав на швидкісну автостраду.